Тема ІI. Радянська Україна в І945-І99І рр

Модуль 5.

Тема 9. Україна в складі СРСР /1922-1939 рр./

Тема І0. Україна в роки Другої світової війни (1939 – 1945)

Висновки

І. Після закінчення громадянської війни основна частина українських земель входила до складу Української СРР, де сформувалась і зміцнилась радянська форма державності. Після стрімкого дипломатичного прориву 1921 р., коли було укладено ряд угод з країнами Прибалтики та Польщею, активність УСРР на міжнародній арені поступово пішла на спад. Це зумовлювалося небажанням західних держав юридично визнати всі радянські республіки, а також зміцненням централізації, посиленням унітаризму, концентрацією владних важелів в руках Москви.

ІІ. Спричинена війною та політикою "воєнного комунізму" економічна розруха та політична нестабільність посилювалися трагедією голоду 1921-1923 рр. Виникла нагальна необхідність рішучих дій. Запроваджена більшовиками у 1921 р. нова економічна політика замінила продрозкладку продподатком, створила умови для формування ринку, кооперування трудящих, посилила стимули до праці та ділової активності. Саме на основі НЕПу в середині 20-х років народне господарство республіки перевищило показники дореволюційного рівня.

ІІІ. У цей час активні теоретичні пошуки моделі існування радянських республік в умовах ворожого оточення перейшли у практичну площину - 30 грудня 1922 р. утворився Союз РСР. У травні 1925 р. затверджено новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до СРСР. Фактично це означало втілення в життя сталінського плану автономізації. Внаслідок утворення СРСР Україна остаточно втратила незалежність. Проте втрата незалежності, перетворення республіки на маріонеткову державу не означали тотальної руйнації атрибутів української державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав національним меншинам та ін. Отже, модель СРСР була своєрідною формою компромісу між силами централізму та унітаризму, лідером і основним стержнем була більшовицька партія, та силами децентралізації - національними рухами.

ІV. На початку 20-рр.більшовицьке керівництво започаткувало в Україні політику коренізації (українізації). Мета: створити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний розвиток радянських республік, зокрема України; знайти спільну мову з українським селянством, що становило більшість населення республіки; зняти наростаюче напруження між українськими народними масами та російською або російськомовною політичною елітою; поставити під контроль процес національного відродження; частково компенсувати Україні втрату політичного суверенітету шляхом надання прав "культурно-національної автономії". Коли ж у 30-х рр. національне відродження, яке було одним з безпосередніх результатів політики коренізації, перестало вписуватись у рамки міцніючого тоталітарного режиму, цю політику було згорнуто.

V. Враховуючи тенденції світового розвитку, сталінське керівництво у другій половині 20-х рр. взяло курс на форсовану модернізацію економіки, що викристалізувався у формулу "великого стрибка". Стержнем нового курсу була індустріалізація, тобто кількісне і якісне зростання промислового потенціалу. За переконанням більшовиків, СРСР мав подолати шлях, який капіталістичні країни пройшли за останні 50 років, за 10-15 років, наздогнати та перегнати індустріально розвинені країни світу, переконливо продемонструвати світові переваги соціалістичної економіки, створити потужний військовий потенціал, зміцнити соціальну базу диктатури пролетаріату шляхом кардинального збільшення чисельності робітничого класу. Підсумки модернізації індустрії України були неоднозначними. З одного боку, промисловий потенціал республіки збільшився в 6 разів, відбулися зміни у структурі народного господарства на користь промисловості, промисловість України за цілим рядом ключових показників досягла європейського та світового рівня, відбулась урбанізація, сформувався український робітничий клас тощо. З іншого боку, форсована індустріалізація стимулювала появу цілої низки негативних тенденцій: домінуюче, привілейоване становище виробництва засобів виробництва, заморожування значних коштів у незавершених об’єктах, диспропорційне і нерівномірне формування промислового потенціалу республіки, наростаюча централізація економічного життя, повернення до командних методів управління, посилення експлуатації трудящих, поглиблення відчуженості робітничого класу від засобів виробництва.

VІ. При визначенні місця колективізації сільського господарства у рамках курсу на модернізацію економіки варто врахувати, що у сталінській моделі побудови соціалізму в одній, окремо взятій країні, домінуючою ланкою була форсована індустріалізація. Роль аграрного сектора полягала в "обслуговуванні" процесу індустріалізації і збереженні у країні більш-менш стабільної ситуації з продовольством. Тобто сільське господарство мало дати необхідну кількість зерна для експорту та для харчування зростаючих промислових центрів і армії, а також забезпечити промисловість необхідної кількістю робочих рук і технічної сировини. Оскільки найефективнішим інструментом вилучення зерна в селян могли стати колективні господарства, колективізацію було проведено у стислі терміни і безжальними насильницькими методами. Головним результатом колективізації був здійснений індустріальний стрибок, за який заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, втратою селянами відчуття хазяїна, тривалою деградацією та дезорганізацією аграрного сектора.

VІІ. Масові репресії, що набули у 20-30 рр. різних форм (розкуркулення, депортації, голодомор, викриття "шкідницьких організацій" та ін.), були важливою умовою функціонування тоталітарного режиму, оскільки вони

· у політичній сфері: придушували опозиційні сили, нейтралізували потенційних противників системи, блокували розвиток громадянського суспільства, давали змогу контролювати розвиток суспільних процесів;

· в економічній сфері: сприяли підтриманню основного стимулу для праці - страху, забезпечували систему дармовою робочою силою;

· у соціальній сфері: розколювали суспільство, протиставляли його верстви одна одній, створювали атмосферу взаємної підозри та недовіри, шляхом перманентних пошуків ворога (хто не з нами, той - проти нас) забезпечували збереження важливих функціональних якостей системи - дисципліни та єдності.

VІІІ. Після І світової війни, розпаду могутніх імперій українські землі (Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття) перебували у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини. Кожна з держав, до якої входили українські землі, мусила чітко визначитись у питанні про місце і роль українського фактора у внутрішній політиці. Різновекторні коливання офіційного курсу щодо українського питання відбувались у Польщі, але завжди незмінною залишалась його стратегічна мета - поглинення польською державою українських земель шляхом асиміляції місцевого населення. Характерно, що ключові риси польської моделі панування в українських землях (насильницька асиміляція, штучне стримування економічного розвитку, репресивні акції, національний гніт тощо) були притаманні внутрішній політиці Румунії (у більш жорстокій формі), а також певною мірою внутрішній політиці Чехословаччини (у значно пом’якшеному варіанті).

ІХ. Напередодні Другої світової війни в силу цілого ряду обставин "українське питання" виходить на одне з центральних місць у міжнародній політиці. В тому чи іншому варіанті у його вирішенні були зацікавлені три групи країн: ті, які володіли українськими землями, які бажали володіти і які задовольняли свої геополітичні інтереси, використовуючи гру на "українській карті". На жаль, український народ не міг самостійно вирішити українське питання. У цей час все залежало від балансу інтересів різних, в першу чергу, великих держав та від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити. Тому обидва міжнародних договори, які безпосереднім чином стосувалися подальшої долі українців, - Мюнхенський пакт та Договір про ненапад між СРСР та Німеччиною (пакт Риббентропа - Молотова) були укладені без участі українських представників.

Х. З вересня 1939 р. Україна опинилась у полум’ї Другої світової війни, з якого вийшла лише у травні 1945 р. Цей період поділяється на два етапи, рубежем між якими є 22 червня 1941 р. Значний вплив на перебіг подій початкового етапу війни мало укладення 23 серпня 1939 р. радянсько-німецького пакту про ненапад та підписання таємного протоколу, у якому розглядалась доля західноукраїнських земель. Вже 1 вересня 1939 р. Гітлер розпочав агресію проти Польщі. Витримавши паузу, Сталін лише 17 вересня дав команду радянським військам перейти польський кордон. Після падіння Польської держави та спільних німецько-радянських парадів перемоги відбулась інкорпорація західноукраїнських земель до складу СРСР. Незважаючи на неоднозначність і суперечливість політики сталінського режиму у цьому регіоні, об’єднання у рамках однієї держави більшості українських етнічних земель вперше за багато століть було явищем позитивним, важливим кроком у розв’язанні українського питання.

Після нападу Німеччини на СРСР починається другій етап. У цей період український напрям стає для Гітлера одним з ключових, оскільки Україна була багатою матеріальною базою, зручним плацдармом для ведення бойових дій, а в перспективі - однією з найкращих територій для розгортання німецької колонізації. Після великомасштабних поразок радянських військ під Києвом, Харковом, у Криму тощо українські землі опинилися під окупацією. Жорстока політика окупаційних властей щодо місцевого населення зумовила зародження і розгортання руху опору в тилу фашистських військ, двома гілками якого були радянські партизанські загони та формування ОУН-УПА. Якщо перші, спираючись на матеріальну та моральну підтримку Великої землі, боролися за відновлення радянської влади, то другі мету своїх визвольних змагань вбачали у відновленні незалежної української держави. У жовтні 1944 р. Червона Армія остаточно вигнала німецьких окупантів з території України.

ХІ. Повоєнна відбудова республіки зіткнулась з цілим рядом об’єктивних труднощів. Лише прямі збитки, заподіяні господарству України війною, становили 285 млрд. крб., що в 5 разів перевищувало асигнування України на промислове будівництво протягом трьох довоєнних п’ятирічок. Серйозною проблемою стало скорочення трудових ресурсів, зумовлене величезними людськими втратами республіки під час війни (≈ 3,9 млн. мирних жителів загинули, 2,2 млн. було вивезено до Німеччини). Значно ускладнив процес відбудови голод 1946-1947 рр. Але попри ці труднощі на початку 50-х рр. народне господарство республіки в основному було відбудовано.

В західноукраїнських областях паралельно з відбудовчими процесами проводились соціалістичні перетворення та активна "радянізація" краю. Ці процеси розгортались суперечливо та неоднозначно. З одного боку, швидкі темпи промислового розвитку, що випереджала загальнореспубліканські показники, поява нових галузей промисловості, успіхи в сфері освіти, з іншого - насильницька колективізація, ліквідація греко-католицької церкви, депортації населення. Репресивні акції влади викликали опір місцевого населення, ударною силою якого стала УПА.

ХІІ. 5 березня 1953 р. помер Сталін. Ця дата стала своєрідною точкою відліку розгортання у Радянському Союзі складних, суперечливих і неоднозначних спроб трансформації тоталітарних структур. Почався період "хрущовської відлиги", ознаками якої були припинення репресій, часткова реабілітація, послаблення ідеологічного контролю, критика культу особи тощо. Саме в цей період відбуваються значні зміни у сфері національних відносин - республіки отримали більше прав, уповільнився процес русифікації, представники корінних національностей почали відігравати помітнішу роль у громадському та державному житті своїх національних республік. Після розвінчання на ХХ з’їзді КПРС (1956) культу особи Сталіна, в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, почалися великомасштабні реформаційні експерименти, пов’язані з іменем І секретаря ЦК КПРС М.С.Хрущова. Частина з них мала успіх, про що свідчить різке піднесення сільськогосподарського виробництва у середині 50-х рр., позитивні зрушення у соціальній сфері тощо. Але реформування суспільства відбувалось непослідовно, інколи навіть авантюрно, демонтаж командно-адміністративної системи не передбачався, йшлося лише про спроби "очистити" соціалізм від перекручень, що мали місце у період культу особи Сталіна, надати нового імпульсу розвитку соціалістичної планової економіки. Тому реформаторський курс Микити Сергійовича Хрущова провалився, і в жовтні 1964 року його було усунуто з посади за звинуваченням "у волюнтаризмі та суб’єктивізмі".

ХІІІ. Після усунення від влади М.Хрущова Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано Л.Брежнева, який перебував на цій посаді 18 років (1964-1982). З його іменем пов’язаний період в історії Радянського Союзу і, зокрема, України, який дістав назву "періоду застою". В цей період економіка України, незважаючи на значний потенціал, втрачає динаміку свого розвитку. Несприятлива демографічна ситуація, криза організації виробництва у поєднанні з деформованою структурою розміщення продуктивних сил, катастрофічною екологічною ситуацією, швидким старінням основних виробничих фондів стали основними причинами такого розвитку подій. Кризові явища починають виявлятися у політичній сфері, процес десталінізації згортається, посилюється цензура, ідеологічний тиск на суспільство. Як реакція на ці негаразди виникає дисидентський рух, в центрі уваги якого три проблеми: права людини, свобода совісті та національний суверенітет.

Дата добавления: 2015-05-22