Форми передачі технологій

Форми передачі технологій поділяють на комерційні та не-комерційні.

Комерційні форми: патентні угоди, ліцензійні угоди, ноу-хау, інжиніринг, франчайзинг, консалтинг, контракти під ключ, контракти на управління, іноземні інвестиції у вигляді технологій.

Некомерційні форми: спільне проведення НДДКР, обмін спеціалістами, підготовка і перепідготовка кадрів, «відплив інтелекту» (міграція науковців і спеціалістів), прямі зв'язки з науковими установами, проведення наукових конференцій, симпозіумів, виставок, ярмарків, навчання студентів, створен­ня довідково-інформаційної літератури, комп'ютерних банків даних про науково-технічні досягнення, діяльність міжнарод­них організацій зі співробітництва у галузі науки і техніки, промисловий шпіонаж.

Міжнародне технічне сприяння або допомога

Розглянемо основні форми міжнародної передачі техно­логій.

Патентні угоди — це міжнародні торговельні угоди, згідно з якими власник патенту поступається своїми правами на використання винаходу покупцеві патенту. Зазвичай малі вузькоспеціалізовані фірми самостійно не можуть запровадити винахід у виробництво, тому продають патенти великим кор­пораціям.

Міжнародне ліцензування виступає у вигляді торгівлі (передачі) ліцензій на винаходи, патенти, технології, ноу-хау, а також формули, схеми, торгові марки, програми тощо. Як і всілякі міжнародні торговельні обмінні операції, ліцензійну торгівлю на світовому ринку здійснюють через укладання угод, учасниками яких є ліцензіар — продавець патенту, ліцензії чи нових знань та ліцензіат — покупець. Ліцензія — це дозвіл, що його видає ліцензіар ліцензіатові на промислове і/або комерційне використання винаходу протягом обумовле­ного терміну за винагороду.

Ліцензійна угода, відповідно, є угодою про передачу (на­дання) прав на використання ліцензій, патентів та інших об'єктів інтелектуальної власності (за винятком товарних і фірмових знаків). Ліцензійні угоди передбачають компле­ксну передачу одного або кількох патентів і пов'язаних з ни­ми ноу-хау.

Ліцензійна угода встановлює вид ліцензії (патентна, безпате­нтна), характер і обсяг прав на використання технології, вироб­ничу сферу та територіальні кордони використання предмета

ліцензії. Залежно від обсягу прав, що їх передають, розрізня­ють такі види ліцензійних угод:

• проста ліцензія — ліцензіар має право самостійно вико­
ристовувати об'єкт ліцензії, передає ліцензіатові таке
право використання на певних умовах, може передавати
аналогічні права за умовами ліцензії іншим суб'єктам;

• виключна ліцензія — ліцензіар має право самостійно ви­
користовувати об'єкт ліцензії (якщо інше не передбачено
угодою), передає ліцензіатові виключні права на вико­
ристання об'єкта ліцензії в обумовлених угодою межах
(наприклад на певній території), не може передавати ана­
логічні права за умовами ліцензії іншим суб'єктам;

• повна ліцечії" — ттіттрнзіао повністю втрачає право само­
стійно використовувати об'єкт ліцензії, передає ліцен-зіа-
тові усі права на ліцензію, її використання та продаж.

Ліцензійна винагорода, її види та механізм визначення Права на активи передають за певну плату. Умови та розмір винагороди ліцензіара за використання предмета угоди ліцензіатом можуть бути різними і їх визначають у ході пере­говорів зацікавлених сторін з кожного контракту окремо. Кожна зі сторін визначає для себе верхню та нижню межу ціни, а реальну ціну контракту визначають у результаті пере­говорів. У тому разі кожна зі сторін не знає граничної ціни сво­го партнера і будує свої розрахування на очікуваннях. На розмір винагороди впливають такі чинники:

• якість нової технології, її цінність для ліцензіата;

• спосіб застосування ліцензії;

• особливості законодавства;

• рівень конкуренції;

• уміння вести переговори.

Ціна на ліцензію повинна забезпечувати покупцеві мож­ливість у кінцевому підсумку отримати прибуток попри усі йо­го витрати на придбання ліцензії, а також капітальні витрати на її впровадження, тимчасові та поточні витрати. Цей прибу­ток має бути вищим, ніж прибуток від реалізації на ринку про­дукції, виготовленої за аналогічними технологіями, і достатньо стабільним протягом тривалого періоду. Це можливо за умови, якщо впровадження технології забезпечує підвищення продук­тивності праці або здешевлення застосовуваних матеріалів, або поліпшення якості виробів (створення якісно нового виду про­дукції), або здатне викликати сумарну дію цих чинників.

Ціну ліцензії визначають часткою продавця у прибутку по­купця ліцензії. Види ліцензійних винагород:

• роялті — періодичні відрахування, встановлені у вигляді
фіксованих відсоткових ставок від фактичного економічно­
го результату використання ліцензії. Таким результатом
може виступати прибуток, обсяг продажів тощо;

• паушальні платежі — чітко зафіксовані в угодах суми,
базовані на оцінці очікуваного економічного ефекту і ви­
плачувані одноразово або у вигляді виплат. Іноді пау­
шальні платежі здійснюють розбивкою на кілька тран-
піів відповідно до етапів практичної реалізації технології.
До такої форми розрахувань між партнерами спонукають
різні чинники, зокрема: 1) невпевненість у можливості
лгтійонрння періодичних переказів за кордон: 2) бажання
уникнути контролю з боку продавця за подальшим вико­
ристанням технології; 3) відсутність достатньої інфор­
мації про стан справ партнера; 4) залежність технології
від конкретного набору устаткування;

• участь у прибутку — відрахування на користь ліцен-
зіара частини прибутку, отримуваного ліцензіатом від
комерційного використання предмета ліцензії. Зазвичай
участь ліцензіара у прибутку ліцензіата фіксують на рів­
ні до 30% у разі надання виключної та 10% — невиключ-
ної ліцензії;

• участь у власності — передача ліцензіатом ліцензіарові
частини акцій своїх підприємств як плати за надану
ліцензію;

• перехресне ліцензування — обмін ліцензіями чи патен­
тами, що мають еквівалентну вартість;

• попередня плата — платіж, що компенсує витрати лі­
цензіара перед укладенням ліцензійної угоди.

5.4. Економічна оцінка міжнародної передачі технологій

Економічна оцінка технології базована на тому, що цей то­вар, як і інші товари, має такі властивості, як споживча вартість і вартість. Однак така оцінка не може обмежитись аналізом співвідношення попиту та пропозиції, як на звичайні товари.

Інноваційний продукт як товар має дві основні власти­вості:

• новизну вжитку даної споживчої вартості для задоволен­
ня певної суспільної потреби (ринкову новизну);

• новизну наукової ідеї або технічного рішення, що покла­дені в основу інновації (науково-технічну новизну).

Економічна оцінка витрат на інноваційний продукт перед­бачає відрахування фактичних кумулятивних витрат, а не відносних витрат на основі дисконтних (що вживають для зви­чайних або однотипних, ідентичних, товарів). Ціна на інно­ваційний товар виступає як капіталізована оцінка вартості та споживчої вартості інноваційного продукту і включає в себе су­му повних фактичних витрат та економічну оцінку ринкового і науково-технічного потенціального ефекту. Пошук раціональ­ного поєднання розвитку цих двох потенціалів становить голов­не завдання управління всім процесом нововведень.

Отже, оцінюючи позитивний потенційний ефект від ново­введення, потрібно враховувати такі критерії:

1) наскільки більший ефект нововведення на одиницю пов­
них витрат порівняно з іншими способами задоволення від­
повідної потреби (зокрема потреби в отриманні прибутку);
який прогнозований ефект може принести інновація, яка фор­
мує нову потребу;

2) наскільки відповідають техніко-експлуатаційні характе­
ристики інновації тому соціально-економічному середовищу,
в якому вона буде запроваджувана (адже є можливими нега­
тивні соціальні та екологічні наслідки);

3) наскільки витрати на нововведення відповідають фінан­
совим можливостям його виробників і споживачів.

На макроекономічному рівні оцінка позитивного ефекту нововведення має враховувати те, що витрати на суспільно по­трібні інновації не вкладаються у ринкові критерії ефектив­ності. У такому разі пріоритетними критеріями доцільності та оцінки корисного ефекту інновації мають бути:

1) задоволення потреби в суспільно потрібних продуктах та
вирішення соціально-економічних проблем (екологічні та
соціальні обмеження та вимоги до інновації);

2) інноваційне забезпечення структурної перебудови і стра­
тегії економічного розвитку галузі, країни;

3) збереження та підвищення національної конкуренто­
спроможності. Міжнародний технічний обмін в останні деся­
тиріччя є одним із найбільш динамічно зростаючих напрямів
розвитку в міжнародній економіці. Темпи збільшення обсягу
ліцензійної торгівлі, основної форми комерційного міжнарод­
ного науково-технічного обміну, випереджають темпи розвит­
ку світової торгівлі та вивозу капіталу.

Дата добавления: 2015-05-22