Автономія в зарубіжних країнах (показати на прикладах Італії, Фінляндії, Данії, Індії, Іспанії, КНР)

У широкому розумінні автономія у конституційному праві означає надання якій-небудь частині держави, кільком части­нам або всім однопорядковим одиницям внутрішнього само­врядування, самостійності у вирішенні місцевих питань. У більш вузькому сенсі під автономією розуміються особливі політико-територіальні одиниці, які створені з урахуванням політико-територіальної специфіки, національного складу, куль­тури, традицій, побуту населення.

Автономні утворення іноді створюються законом зверху (Ірак), іноді попередньо проводиться референдум у районах передбачуваної автономії, після чого видається відповідний закон (Філіппіни). Часто створення автономії є результатом тривалої і завзятої боротьби населення певної території, особ­ливо якщо це населення характеризується етнічними особли­востями. Компетенція автономних утворень визначається конституцією (Італія) чи спеціальними законами про кон­кретну автономію (Великобританія).

Залежно від того, компактно чи розрізнено проживають етнічні й інші спільноти, а також від інших обставин, у за­рубіжній літературі використовуються три характеристики автономії: персональна, корпоративна і територіальна.

Персональна автономія створюється, коли окремі етнічні групи, національні меншості проживають розрізнено (напри­клад, в Австрії, Угорщині) і створюють свої об'єднання, які в основному займаються питаннями культури, побуту, але мо­жуть брати участь у політичному житті шляхом представ­ництва (з правом дорадчого голосу) при деяких центральних органах держави.

Корпоративна автономія пов'язується з існуванням лінгвістичних спільнот, для яких нерідко резервується визна­чена частка місць у державному апараті, а державні чиновни­ки інших етнічних груп, що працюють у цьому районі, повинні знати мову і побут місцевого населення, яке проживає невели­кими етнічними групами разом з іншими народностями (існує екзамен з мов для державних службовців). Крім того судовий процес, викладання в школі можуть здійснюватися місцевою мовою. Таку форму автономії мають, наприклад, зареєстро­вані касти і племена в Індії.

Територіальна автономія буває національно-територіаль­ною чи етнотериторіальною (перша назва в літературі за­рубіжних країн майже не застосовується), але буває і заснова­ною не на етнічних ознаках, а з урахуванням особливостей культури, традицій, побуту населення певної території. Тери­торіальна (етнотериторіальна) автономія утворюється тільки у випадку компактного розселення етнічних груп чи інших груп, які відрізняються певними особливостями. Створюють­ся автономні області, округи, райони, інші автономії, котрі ча­сто мають офіційно лише географічні назви (наприклад, Азорські острови в Португалії), іноді включають у назву най­менування національності (Іракський Курдистан), а в окре­мих випадках - і визначення автономії.

Іноді та сама етнічна група водночас використовує різні форми автономії (наприклад, саами у Швеції і Норвегії).

У вітчизняній літературі прийнято розрізняти дві головні форми автономії: національно-територіальну (етнотериторіальну) і культурно-національну. Обидві вони, як видно з їх назв, пов'язані з етнічними характеристиками. Залежно від обсягу повноважень існують дві форми національно-територіальної (етнотериторіальної) автономії: політична (її часто називають ще державною, законодавчою) й адміністративна.

1. Політична автономія має деякі ознаки державності.

Вона (її органи) має право законодавства з місцевих питань (перелік цих повноважень зазначений у конституції, напри­клад, в Італії). Іноді їй належить також право участі у вирішенні деяких загальнодержавних питань, у тому числі під час переговорів про міжнародні угоди, якщо вони торкаються питань автономних утворень, як це має місце в Португалії (Азорські острови і деякі інші автономні утворення Порту­галії). У політичній автономії створюється місцевий парла­мент, іноді двопалатний. Прийняті ним закони не повинні су­перечити інтересам держави і ЇЇ складових частин. Такі закони можуть видаватися з питань організації адміністративних ус­танов, підпорядкованих певному автономному утворенню, адміністративно-територіального розподілу автономії, місце­вої поліції, ринків, санітарії, ремісничого навчання, дорожньої мережі, сільського господарства й ін.

Важливим юридично і вирішальним для тих чи інших те­риторій на практиці є питання щодо їх фінансової са­мостійності.

2. Адміністративна автономія не має права видавати свої місцеві закони, хоча її представницькі органи приймають нормативні акти в межах своїх повноважень. Однак у порівнянні зі звичайними адміністративними одиницями, котрі теж видають нормативні акти місцевого значення, адміністративна автономія володіє деякими додатковими пра­вами. У Китаї представницькі органи автономних утворень можуть приймати акти (положення) про автономію (такі акти підлягають затвердженню вищих представницьких або ор­ганів Постійного комітету Всекитайських зборів народних представників), можуть змінювати або скасовувати акти вищестоящих органів держави, якщо такі акти не відповідають місцевим умовам (але з дозволу вищих органів), можуть брати участь у зовнішньоекономічних відносинах відповідно до за­конів держави. У районах адміністративної автономії в судо­чинстві може застосовуватися місцева мова, враховуються звичаї населення, місцевою мовою видаються газети, здійснюються радіопередачі, вона використовується для навчання в школах. Крім того, державний апарат комплектується з осіб, які знають місцеву мову, корінним жителям надається перева­га при формуванні місцевого управлінського апарату.

Адміністративна автономія, на відміну від політичної, існує в меншій кількості країн. У Нікарагуа є два округи на Ат­лантичному узбережжі, населені індійськими англомовними племенами, у Молдові - два округи, де проживають гагаузи. Найбільше автономних утворень у Китаї (більше сотні). У цій країні є три ступені автономії: автономні райони, що є найбільш великими автономними утвореннями (у тому числі найбільший з них Тибет), автономні округи (середня ланка) і автономні повіти (низова ланка).

3. Поряд із двома формами територіальної автономії в де­яких країнах використовується культурно-національна ав­тономія. Серед представників інших етнічних груп вона за­стосовується там, де національності, етнічні групи живуть не компактно, а розрізнено. У цьому випадку національності створюють свої організації і виборні органи, які займаються переважно питаннями мови і культури, іноді надсилають представника цієї етнічної групи до парламенту (з правом до­радчого голосу), мають представника (чи обрану етнічною групою раду) при уряді держави. З ними консультуються при вирішенні питань мови, побуту, культури. Культурно-національна автономія використовується в Австрії по відно­шенню до угорців, словенів, хорватів, чехів та інших національностей, що живуть розрізнено, в Угорщині - віднос­но представників більше 10 різних національних груп, у Скандинавських країнах (Фінляндії, Швеції, Норвегії) - по відно­шенню, насамперед, до саамів. Останні утворюють свої ви­борні ради, що часто називають саамськими парламентами. Існує і міждержавна рада саамів, яка не стільки займається пи­таннями мови і культури, скільки регулює оленярство (визна­чає райони і періодичність випасів тощо).

Дата добавления: 2015-05-08