Емісійна функція

2. Інституційна функція - створення і закріплення формальних і неформальних інститутів. Компоненти інституційної функції держави:

а) нормотворча функція - створення, легітимізація і практична реалізація законодавчих та інших нормативних актів, які регулюють життя країни.

б) еталонотворча функція - створення норм не тільки як регламентів, але й як взірців, еталонів, прикладів до наслідування.

в) модераційна функція -запобігання впливу одних агентів на шкоду іншим. Сюди також можна віднести проведення антимонопольної політики, підтримання умов рівноправної конкуренції, боротьбу з усіма видами правової дискримінації.

3. Усунення вад ринкового саморегулювання. Механізм ринкового саморегулювання забезпечує ефективний розподіл ресурсів тільки за певних ідеальних умов. Проте в економіці виникають ситуації, коли ринковий механізм не забезпечує оптимального за Парето використання ресурсів. Неспроможність ринку забезпечити ефективний за Парето розподіл ресурсів компенсується державним «втручанням» в економіку. З цією метою держава здійснює:

- захист конкуренції та обмеження монополістичних тенденцій здійснюється через антимонопольну політику;

- забезпечує людей суспільними благами Ці блага мають дві властивості:

Несуперництво у споживанні - можливість отримати суспільне благо безкоштовно, якщо суб’єкт не здатний за нього платити.

Загальнодоступність означає, що виробник не має реального вибору, кому надавати це благо: тільки тим, хто за нього платить, чи всім бажаючим.

Ті товари, що мають ці властивості в більшій мірі, називаються чистими суспільними товарами.

Ті, що в них хоча б одна з властивостей виражена помірно, називаються змішаними суспільними товарами.

Товари, що не мають цих властивостей, називаються приватними товарами;

- реагує на можливість виникнення екстерналій;

- здійснює перерозподіл доходів.

- бере участь у розв’язанні проблем неповноти ринків.

- формує інформаційну інфраструктуру ринку.

- здійснює стабілізаційну політику, яка може мати стимулюючий або стримуючий характер.

Реалізація економічних функцій держави здійснюється через механізм бюджетної, фіскальної, грошово-кредитної, структурної, інвестиційної, цінової, соціальної, зовнішньоекономічної та інших напрямів соціально-економічної політики.

25.Методи та засоби державного управління економіки

Методи державного регулювання економіки — це способи впливу держави на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційні сектори економіки задля створення умов для їхнього ефективного функціонування відповідно до напрямів державної економічної політики. Методи державного регулювання економіки класифікуються за двома ознаками: за формами та засобами впливу.

За формами впливу вони поділяються на:

прямі - не зв’язані зі створенням додаткового матеріального стимулу і базуються на силі державної влади. Такий вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правового характеру. До основних методів прямого державного впливу належать:

- визначення стратегічних цілей розвитку економіки;

- державні замовлення і контракти на поставки визначених видів продукції, виконання робіт, здійснення послуг;

- нормативні вимоги до якості і сертифікації технології та продукції;

- правові й адміністративні обмеження і заборони на випуск визначених видів продукції тощо, ліцензування окремих видів діяльності.

- непрямі, або опосередковані - це методи опосередкованого впливу через створення певного економічного середовища, яке змушує господарських суб’єктів діяти у потрібному для держави напрямі. Вони спираються в основному на товарно-грошові важелі, визначають «правила гри» у ринковому господарстві і впливають на економічні інтереси суб’єктів господарської діяльності. До основних методів непрямого регулювання належать економічні та пропагандистські методи.

За засобами впливу розрізняють правові, адміністративні, економічні, пропагандистські.

Правові методи. Правове регулювання - це діяльність держави щодо встановлення формальних інститутів. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком громадської свідомості та силою державної влади.

Основними формами правового регулювання економіки в Україні є: Конституція та закони України; укази та розпорядження Президента України; постанови ВРУ, постанови КМУ, нормативно-правові акти центральних органів (міністерств, відомств); нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Адміністративні методи. Адміністративні методи ДРЕ - це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб’єктів ринку.

Їхні ознаки:

· прямий вплив державного органу або посадових осіб на дії виконавців через встановлення їхніх обов’язків, норм поведінки та віддавання команд (наказів, розпоряджень);

· безальтернативний вибір способів розв’язування завдань, варіанта поведінки;

· обов’язковість виконання наказів, розпоряджень;

· відповідальність суб’єктів господарювання за ухиляння від виконання наказів.

Основними інструментами адміністративного регулювання є ліцензії, квоти, санкції, норми, стандарти, ціни тощо.

Економічні методи ДРЕ. Застосування економічних методів ДРЕ дає змогу створювати економічні умови, які спонукають суб’єктів ринку діяти у необхідному для суспільства напрямі, вирішувати ті чи інші завдання згідно із загальнодержавними та приватними інтересами. Економічне регулювання здійснюється інструментами фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної політики держави, інших напрямів державної економічної політики.

Пропагандистські методи. Пропагандистські (морально-етичні) методи - це звернення держави до гідності, честі й совісті людини. Суть цих методів полягає в тому, щоб формувати та підтримувати в людей певні переконання, духовні цінності, моральні позиції, психологічні настанови щодо діяльності держави. Ефективність морально-етичних методів залежить від належної організації пропагандистських акцій та ступеня довіри людей до держави.

26.Прогнозування: сутність, етапи здійснення, методи та роль для національної економіки

Прогноз - це науково обґрунтоване судження про можливий стан об’єкта в майбутньому, а також про альтернативні шляхи і строки досягнення такого стану.

Процедура прогнозування здійснюється в три етапи: ретро­спекція, діагноз, проспекція.

Ретроспекція - дослідження історії розвитку об'єкта прогнозуван­ня для забезпечення його систематизованого опису.

Діагноз - визначення нинішнього стану об'єкта прогнозування.

Проспекція являє собою етап прогнозування, на якому за да­ними діагнозу розробляються прогнози об'єкта прогнозування, здійснюється верифікація прогнозу, тобто оцінка його адеква­тності і точності.

Об'єктами макроекономічного прогнозування є національна економіка певної країни, окремі галузі економіки, адміністратив­но-територіальні одиниці, сукупність економічних суб'єктів.

Серед методів прогнозування виділяють:

• експертний - шляхом опитування спеціалістів стосовно об'єкта про­гнозування. Розрізняють індивідуальні та колективні експертні оцінки. До складу індивідуальних експертних оцінок входять: анкетний, ін­терв'ю, аналітичний метод, метод написання сценарію, метод прогнозу­вання цілі розвитку об'єкта «дерева цілей». Колективні експертні оцінки включають у себе такі методи: метод «комісій», колективної генерації ідей «мозкової атаки», «Дельфі», ма­тричний.

• екстраполяції- збирання інформації про розвиток об'єкта у минуло­му і перенесення закономірностей цього розвитку на майбутнє;

• моделювання - дослідження, що базуються на побудові моделей від­повідно до очікуваних змін у його стані.

Роль прогнозування національної економіки проявляється через його функції:

· Науковий аналіз економічних, соціальних, науково-технічних процесів і тенденцій національної економіки - передбачає з'ясування вихідного рівня і найсуттєвіших проблем та факторів торів, виявлення тенденцій і закономірностей, що визначатимуть подальший її розви­ток.

· Оцінка об'єкта прогнозування на основі обраних альтернатив - розробка кількох варіантів майбутнього розвитку, їхній аналіз і порівняння за певними критеріями.

· Підготовка рекомендацій для прийняття адекватних управ­лінських рішень - формування макроекономічного прогнозу передбачає розробку відповідних рекомендацій і пропозицій щодо набору і харак­теру конкретних заходів державного впливу.

· Оцінка можливих наслідків прийнятих рішень - запропоно­вані рекомендації мають супроводжуватися передбаченнями результатів майбутнього державного втручання (невтручання) в економічне життя суспільства.

Прогнозування має за мету вирішення трьох взаємопов'язаних завдань:

Ø визначення майбутніх станів об'єкта, що досліджується, на основі вивчення тенденцій та закономірностей його ро­звитку в минулому та теперішньому і умовне їх перене­сення на майбутнє (цільовий прогноз);

Ø визначення альтернативних шляхів і строків досягнення бажаних станів об'єкта прогнозування, які беруться за ме­ту, з урахуванням наявних ресурсів (програмний прогноз);

Ø оцінка прийнятих рішень (програм та планів економічного і соціального розвитку країни) з позицій їх наслідків у прогнозованому періоді (оціночний прогноз).

27.Макроекономічне планування: сутність, види, характерні риси та методи здійснення

На основі науково обґрунтованих прогнозів здійснюється планування та програмування соціально-економічних процесів.

План - це належним чином оформлене і затверджене управ­лінське рішення, в якому відображено завдання (система за­вдань) і конкретизована послідовність його виконання з визна­ченням необхідних ресурсів, обсягів фінансування, термінів реа­лізації окремих заходів та виконавців.

В залежності від ступеня конкретності і форми вияву плану­вання може бути директивним, індикативним, стратегічним, по­точним.

Директивне планування передбачає розроблення планів, які мають силу закону і є обов'язковими для виконання. Директивне планування набуло розвитку в бувшому СРСР і застосовувалося як безальтернативна форма на рівні підприємства та економіки в цілому. Елементи директивного планування вико­ристовувалися європейськими країнами в післявоєнний період для відбудови національних економік.

В сучасному господарському житті директивне планування застосовується на рівні підприємства і полягає у формуванні обов'язкових для виконання планів щодо обсягів та структури виробництва, термінів виконання, кошторису витрат, конкретних виконавців.

Індикативне планування має рекомендаційний характер, є орієнтиром щодо основних цілей і напрямів розвитку економі­ки. Процес індикативного планування передбачає формування системи контрольних цифр (індикаторів), досягнення яких є ба­жаним і відповідає державній соціально-економічній політиці.

Серед індикаторів соціально-економічного розвитку макроекономічні показники, що характеризують кількісні і якісні параме­три розвитку економічної системи.

Індикативні плани мають низку особливостей, які суттєво відрізняють їх від планів директивних: індикативний план є комплексом рекомендацій; рекомендації не мають обов’язкового характеру; показники плану призначено для інформування суб’єктів господарювання про цілі, пріоритети та наміри держави; мобільний характер плану передбачає можливість коригування його параметрів відповідно до змін на ринку; реалізація цілей індикативного плану здійснюється через систему правових та економічних регуляторів.

Принципи макроекономічного планування:

Принцип цілісності забезпечується розробленням взаємоузгоджених прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, окремих галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць на коротко- та середньостроковий періоди.

Сутність принципу об’єктивності полягає в тому, що прогнозні та програмні документи розробляються на основі даних органів державної статистики, уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань економічної політики, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також звітних даних з офіційних видань Національного банку.

Принцип науковості забезпечується розробленням прогнозних і програмних документів на науковій основі, постійним удосконаленням методології та використанням світового досвіду в галузі прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку.

Сутність принципу гласності полягає в тому, що прогнозні та програмні документи є доступними для громадськості. Інформування про цілі, пріоритети та показники цих документів забезпечує суб’єктів економічної діяльності необхідними орієнтирами для планування власної діяльності.

Сутністю принципу самостійності є те, що місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень відповідають за розроблення, затвердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Принцип рівності полягає у дотриманні прав і врахуванні інтересів місцевого самоврядування та суб’єктів господарювання всіх форм власності.

Сутністю принципу дотримання загальнодержавних інтересів є те, що органи виконавчої влади та місцевого самоврядування повинні здійснювати розроблення прогнозних і програмних документів виходячи з необхідності забезпечення реалізації загальнодержавної соціально-економічної політики та економічної безпеки держави.

До основних методів планування відносяться:

Ø балансовий метод, суть якого полягає в забезпеченні про­порційності між потребами і ресурсами за допомогою сис­теми балансів. В загальній системі балансів розрізняють матеріальні, трудові і фінансові баланси; однопродуктові, зведені і міжгалузеві баланси; натуральні, цінові і натура­льно-цінові баланси;

Ø нормативний метод, заснований на визначенні системи матеріальних, трудових і фінансових норм і нормативів, порядку і методів їх використання для розробки та обґрун­тування планових рішень;

Ø економіко-математичний метод, суть якого полягає у побудові математичної моделі економічного об'єкта. Це дозволяє виділити і формально описати причинно-наслідкові зв'язки економічних процесів і визначити па­раметри залежності змінних;

Ø програмно - цільовий метод. Саме наявність вад ринкового саморегулювання і вад державного втручання в економіку породжує складні соціально-економічні проблеми, вирішення яких пов’язане з використанням програмно-цільового методу планування. - це спосіб формування сис­теми планових рішень на основі виокремлення пріоритетів економічного, соціального і науково-технічного розвитку і розробки взаємопов'язаних макроекономічних, галузевих і регіональних програм.

28.Макроекономічне програмування: сутність, види та класифікація програм

Програмування - встано­влення послідовності конкретних заходів для реалізації планів.

Слід розрізняти державні макроекономічні програми (ДМП) розвитку національної економіки загалом як системи і державні цільові комплексні програми (ДЦКП). Різниця між ними полягає у наступному:

По-перше, цільова програма орієнтована на розв’язання однієї чи кількох соціально-економічних проблем, тоді як макроекономічна програма спрямована вирішувати комплекс завдань економічного та соціального розвитку країни.

По-друге, існують розбіжності у формі, за якими розроблені ці програми. ДМП в основному відображає кінцевий результат діяльності, а ДЦКП – крім того, ще й детальне бачення способів і процедур самої діяльності, вона потребує більш деталізованої розробки. В даному аспекті цільова програма схожа на технічні, інвестиційні, інноваційні проекти.

По-третє, макроекономічні програми мають чіткий, заздалегідь визначений плановий період, який залежить лише від виду програми (середньострокова, щорічна, квартальна). На відміну від цього, тривалість програми, терміни її початку і закінчення не задані жорстко, а встановлюються замовниками — органами, які їх затверджують.

По-четверте, цільові програми відрізняються від макроекономічних способом організації їх розробки і реалізації. Якщо ДМП розробляються і контролюються постійними державними органами (Міністерство економічного розвитку та торгівлі України), то для розробки ДЦКП і управління їх реалізацією характерне створення спеціальних структур.

Слід зазначити, що в багатьох країнах світу державні макроекономічні програми розробляються на довго-, середньо- та короткострокову перспективу.

Програми на довгострокову перспективу охоплюють період до 10-ти років з коригуванням і продовженням планового горизонту через 4-5 років. У таких програмах визначаються цілі і пріоритети соціально-економічного розвитку та концептуальні положення щодо їх досягнення і реалізації. Програмування на довгострокову перспективу називають стратегічним плануванням.

Програми на середньостроковий період (4-5 років) щороку коригуються і містять обґрунтування цілей та пріоритетів соціально-економічної політики держави, напрями їх реалізації, найважливіші завдання, які потрібно вирішити на державному рівні.

Макроекономічні програми на короткостроковий період (1 рік) розробляються щорічно, як правило, паралельно з проектом державного бюджету.

Аналіз існуючих в Україні ЦКП свідчить про те, що під час розробки багатьох із них було допущено серйозні прорахунки на стадіях формулювання проблем, цілей, побудови цілереалізуючої системи, контролю. Значні недоліки мали місце і в процесі забез­печення програмних заходів наявними ресурсами.

Для фінансування загальнодержавних про­грам в бюджеті на наступний період закладаються ресурси, які акумулюються в спеціально сформованих фондах цільового при­значення. Державні цільові фонди — це відокремлені фінансові ресурси держави, які забезпечують виконання намічених держа­вою пріоритетних сфер економічного та соціального розвитку. Програми чи окремі заходи програм можуть фінансуватися за рахунок місцевих бюджетів і позабюджетних джерел.

Залежно від стратегічної мети комплексні програми поділяють на:

Ø соціально-економічні (спрямовані на розв'язання проблем підвищення матеріального і культурного рівня життя на­роду);

Ø науково-технічні (передбачають розв'язання наукових і технічних проблем, впровадження досягнень науки і техніки у виробництво, формування нового технологічного укладу);

Ø виробничо-економічні (спрямовані на підвищення ефективності виробництва, розвиток нових виробництв);

Ø територіальні (спрямовані на розвиток регіонів країни, і забезпечення їх цілісності, освоєння нових територій);

Ø екологічні (передбачають проведення комплексу заходів природоохоронного характеру);

Ø організаційно-господарські (спрямовані на вдосконалення організації управління господарськими системами).

В залежності від масштабів виокремлюють наступні типи цільових комплексних програм: міжнародні; народногосподарські; міжгалузеві; галузеві; регіональні.

Дата добавления: 2015-05-22