Розділ 2. Дослідження структури особистості

2.1. Загальна характеристика стану розвитку теорії диспозиційних рис особистості (внесок Олпорта, Кеттелла, Айзенка)

Базові засади сучасної теорії особистісних рис не є новими. Вони відбивають, як стверджують Грегорі Бойл, Джеральд Меттьюз і Дональд Саклофскі, ідеї трьох провідних дослідників у галузі теорії особистісних рис, яких вважають засновниками цієї теорії, – Гордона Олпорта, Раймонда Кеттелла і Ганса Айзенка.

На початку своєї наукової діяльності, спрямованої на визначення положень теорії особистісних рис, Олпорт стверджував, що у повсякденному житті ніхто не висловлює сумнівів відносно того, що в основі поведінки зрілої людини містяться деякі усталені характеристики: диспозиції або риси. Олпорт, як відомо, визначав рису або диспозицію як генералізовану нейропсихічну структуру (притаманну конкретному індивідууму), яка зумовлює появу функціонально еквівалентних зразків реагування на певні зовнішні впливи і спрямовує відносно стійкі (еквівалентні) форми адаптивної і стилістично специфічної поведінки [1]. Таке твердження означає, що риса описує своєрідний факт фільтрації досвіду через особистість конкретного суб’єкта і характеризує певним чином особистісну структуру світу. Наприклад, стійка поведінка тривожного індивідуума може виявлятись в інтерпретації несуттєвих другорядних зовнішніх стимулів як загрозливих.

Наявність особистісних рис зумовлює більш-менш незмінне реагування на подібні ситуації життєдіяльності. Як випливає з визначення Олпорта, риса зумовлює притаманну конкретному індивідууму ознаку поведінки, що свідчить про те, що Олпорт дотримувався переважно ідеографічної установки щодо визначення рис. Його спроба відповісти на запитання «Яким повинно бути психологічне життєописання людини?» базувалась на впевненості в тому, що головною психологічною реальністю є «повторювана унікальність особистісних ознак». Унаслідок цього основним завданням дослідника-психолога він вважав зосередження уваги на вивченні конкретного індивідуума.

З іменем Раймонда Кеттелла пов’язують появу номотетичних моделей особистісних рис. Раймонд Кеттелл був, як відомо, психометрично орієнтованим дослідником у галузі психології особистості, якого згадують серед 10 найбільш часто цитованих психологів ХХ століття (Хакблум та ін., 2002). Кеттелл керував групою вчених міжнародного рівня у проведенні інноваційних психометричних досліджень, які були спрямовані на визначення структури й оцінки особистості людини та індивідуальних розбіжностей. Школа Кеттелла зробила суттєвий внесок у сучасне розуміння конструктів особистості людини і має значні психометричні досягнення в галузі факторно-аналітичної методології. Діяльність Кеттелла була відзначена цілим рядом престижних премій і нагород, включаючи, наприклад, приз Венера–Крена Нью-Йоркської академії наук; був почесним членом Британської спілки психологів, інагурованим президентом Об’єднання у галузі багатовимірних експериментальних досліджень у психології, яке він і заснував. Кеттелл був також учасником заснування Інституту особистості та оцінки здібностей людини, визнаного на міжнародному рівні як основний центр, що публікує широке коло психологічних тестів. І все ж, згідно з оцінкою Хакблума та його співавторів (2002), навіть незважаючи на те, що як Кеттелл, так і Айзенк згадуються серед найбільш часто цитованих психологів у наукових журналах, кількість посилань на їхні праці в підручниках із загальної психології, а також в огляді Американської психологічної асоціації, є непропорційно низькою. Частково це пояснюється тим, що в основу психометричної моделі Кеттелла покладені комплексні математичні моделі кількісного вимірювання. Вони включають процедуру факторного аналізу відповідей досліджуваних на опитувальники й інші джерела особистісних даних.

Кеттелл сформулював чотири основні атрибути моделей рис при вивченні особистості. Першим атрибутом риси як латентного конструкта, якому притаманна каузальна властивість, є те, що існує так звана базова чи глибинна риса, яку необхідно відрізняти від так званих поверхових рис, які відбиваються у певних закономірностях поведінки людини, доступної спостереженню. Другим основним атрибутом особистісних моделей, що базуються на теорії рис, є їх ієрархічність: більш широкі фактори, такі як екстраверсія, тривожність, визначаються через угрупування більш вузьких характеристик. Третє положення теорії рис пов’язане з тим, що сфера дослідження особистості повинна бути виокремлена з інших сфер вивчення індивідуальних розбіжностей, які включають здібності, мотивацію або емоційні стани людини. Четвертий атрибут теорії рис базується на положенні стосовно впливу рис на поведінку, яка опосередкована ситуаційними факторами.

Кеттелл визначав особистість у термінах рис, або загальних відносно стійких тенденцій реагування, серед яких виокремлював риси, пов’язані із здібностями; риси темпераменту або стилістичні риси, і динамічні або мотиваційні риси. Він також розрізняв глибинні риси, які формують основні структури особистості, і поверхові риси, які є більш специфічними виявленнями глибинних рис.

Він запропонував три засоби збирання інформації про особистість: L -дані, такі як рейтинги, які один індивідуум надає іншому; Q -дані, джерелом яких є самозвіти (відповіді на опитувальники) і T -дані, або об’єктивні тести. Він намагався ідентифікувати глибинні риси особистості окремо для кожного зі згаданих вище джерел інформації. Кеттелл слідував заклику Олпорта «дійти до конкретного індивідуума». Він розробив рівняння як багатовимірний варіант формули К. Левіна В = f (Р, Е). Це був індивідуальний бал кожної глибинної риси, помножений на емпірично розроблений ситуаційний коефіцієнт ваги, який визначав релевантність даної глибинної риси для специфічної поведінки, вірогідність якої треба передбачити у конкретній вибраній ситуації.

Як підкреслює один із провідних дослідників у галузі психології особистості, Первін (2002), продовжують існувати протиріччя відносно кількості особистісних рис, які адекватно відбивають ознаки особистості. Також немає єдиного підходу до шкалювання чи вимірювання цих рис. І все ж, чотири характерні ознаки теорії Кеттелла, описані вище, залишаються ключовими принципами більшості сучасних теорій рис.

Третьою фігурою, як зазначалось, в історії дослідження особистісних рис був Ганс Айзенк. Відомі його дискусії з Кеттеллом відносно оптимальної кількості факторів (Айзенк, як відомо, наполягав на доцільності виокремлення трьох широких вимірів особистості: екстраверсії, нейротизму і психотизму порівняно з 16 основними факторами і декількома додатковими факторами, які виділяв у своїй 16-факторній моделі Раймонд Кеттелл). Проте ці розбіжності були більш очевидними, ніж реальними, оскільки Айзенк і Кеттелл орієнтувались на вимірювання різних рівнів у межах ієрархічної моделі рис.

Особливістю внеску Айзенка в теорію рис є його спроба згрупувати риси як успадковані властивості мозку. Згідно з таким підходом, екстраверсія, нейротизм і психотизм розглядались як риси, пов’язані зі специфічними системами мозку. Айзенк обґрунтував припущення, що інтроверти мають низьке співвідношення між кортикальними процесами гальмування та збудження, а екстраверти – високе. Крім того, Айзенку належить пріоритет у використанні емпіричних досліджень для перевірки взаємозв’язків між рисами і поведінкою, і визначення опосередковувальної ролі ситуаційних факторів у ретельно контрольованих експериментах.

Центральним у програмі вивчення особистісних рис, яку сформулював Айзенк, було емпіричне дослідження того, що сучасні дослідники називають опосередкованими результатами поведінки, тобто релевантність рис перевірялась у реальних життєвих ситуаціях і прослідковувалась у зв’язку з психічним здоров’ям, академічними і професійними досягненнями, соціальними взаємозв’язками і таке інше. Специфічна гіпотеза Айзенка відносно біологічної зумовленості особистісних рис залишається відкритою для дебатів, але поки що у зарубіжній психології не висловлюється серйозних заперечень відносно важливості ролі мозку в дослідженні відбиття рис в умовах реальної поведінки людини. Наприклад, тривожність як особистісна риса може відповідати чутливості до активації системи покарання в мозку (теорія Грея, 1991), або доступності пам’яті когнітивного коду, який репрезентує загрозу. Отже, положення відносно біологічної зумовленості рис відбиває той факт, що риса не безпосередньо зумовлює той чи інший стиль поведінки, а впливає на вибір підходу до переробки інформації.

Успіх у застосуванні моделі особистісних рис як наукової парадигми для вивчення особистості не заперечує появи і розвитку альтернативних стратегій у галузі психології особистості.

Одна з проблем, яка викликає зацікавленість у сучасних дослідників моделей рис, пов’язана з визначенням кількості базових факторів, які необхідні, щоб адекватно описати особистість людини. В останні роки з’явилась достатня кількість досліджень, в яких доводиться доцільність переходу на більш глобальні моделі особистісних рис, моделі вищого порядку. Наприклад, на підставі відомих досліджень Л. Гольдберга (1990 [10]), МакКрає і Коста (1997 [14]) та інших була запропонована й отримала широке розповсюдження п'ятифакторна модель особистості, яка знайшла застосування навіть у межах організаційної психології. Вона існує у двох версіях, «OCEAN»[*] і «NEO-PI-R».

Як стверджують зарубіжні дослідники [20], на другому (більш високому) рівні аналізу моделі Кеттелла можна виокремити теж п'ятифакторну структуру, але вона певним чином відрізняється від п'ятифакторної моделі МакКрає і Коста та Л. Гольдберга.

Дата добавления: 2015-05-22