Основні припущення й принципи, на яких базуються дослідження структури особистості, та їх відбиття у різних моделях особистісних рис

Зарубіжні дослідники вважають, що основні особливості теорії рис відбивають чотири принципи, покладені в основу її розробки.

1. Припущення про відносну стійкість, безперервність, розмірні якості рис, що відповідають стандартним критеріям надійності і валідності. Внутрішня послідовність вимірів головної риси та її стабільність у дорослої людини є незаперечними. Риси відповідають критерію валідності у кореляції з безліччю кількісних зовнішніх показників. Розмаїття рис вимагає фокусування на структурі особистості, що визначається прихованими факторами. Відхилення в особистості можуть бути визначені статистично відносно кінцевих полюсів кожного континуума риси. Відповідь на запитання, чи є відхилення патологічними, потребує вивчення критеріїв розрізнення нормальності й ненормальності в дослідженнях структури особистості. Протилежна думка була висловлена Кеттеллом, який припускав, що патологія, можливо, повинна бути пов’язана з визначенням специфічних рис поза полем нормальних факторів особистості.

2. Другий принцип базується на визначенні певних генетичних підстав для головних рис. Він був підтриманий результатами поведінкових, генетичних і молекулярно-генетичних досліджень. Історично принцип спадковості – генетичного детермінізму – формувався як протилежний егалітарним ідеалам 1960-х і моделі «соціології часу», що заперечували будь-яку роль генів. Емпіричні дані на його користь виявились досить переконливими і допомогли утвердити роль генетики в дослідженнях структури особистості. Як визначає Пломін (2001), дослідження генетично зумовленої поведінки підтверджуються вивченням ролі навколишнього оточення у формуванні особистості, зокрема, поза сімейним оточенням. Генетичне припущення щодо структури особистості означає, що риси можуть бути зрозумілими в межах психофізіологічних фактів. Якщо особистість розглядати як «вікно у мозок», то риси особистості повинні бути універсальними у межах різних культур Homo Sapiense. Генетичні основи для вивчення рис є співзвучними з ідеями еволюційного підходу до дослідження особистості.

3. Третій принцип визначає спільність виявлення рис у поведінці. Якщо, як стверджував Олпорт, риси виявляються у подібності реагування людини на певні зовнішні стимули, можна припустити, що наявність певної риси стимулюватиме появу подібних реакцій і на різні ситуації, сприйняті як функціонально еквівалентні. Головне тут те, що риса, скажімо така, як екстраверсія, не виявляє себе лише у єдиному класі ситуацій, – скажімо, веселих вечірок, а впливає на поведінку у більш широкому діапазоні різних контекстів. Це положення спирається на факти відносно крос-ситуативної послідовності у поведінці. Принцип подібності виявлення рис вимагає можливості його виявлення як у штучних лабораторних ситуаціях, так і у широкому діапазоні реальних контекстів, включаючи поведінку на робочому місці, під час дозвілля, у стресовій ситуації тощо.

4. Четвертий принцип формулюється як інтеракціонізм. Він означає, що риси можуть бути активовані або «дезактивовані» ситуаційними факторами: наприклад, нейротизм може виявлятись найбільш виразно в ситуації загрози, тобто в екстремальних умовах. Іншими словами, риси мають відповідати параметрам ключових психологічних процесів, що виникають під впливом ситуаційних стимулів. Риса безпосередньо не управляє поведінкою, але регулює її. Тому на підставі інтеракціонізму у функціонуванні рис практичні психологи мають враховувати відповідність рис умовам діяльності людини. Наприклад, відбір претендентів на роботу може здійснюватись з урахуванням ознак особистості, це важливо і в деяких видах терапії.

Зарубіжні дослідники пропонують розглядати рису як стійку особистісну характеристику, що, як вважають, має певну стабільність і може пояснити деякі аспекти поведінки. Використовуючи теорію рис, ми немовби розділяємо особистість на складові частини і використовуємо їх для того, щоб пояснити індивідуальні відмінності. Наприклад, якщо один студент часто виступає в аудиторії перед іншими студентами, а інший залишається інертним, ми можемо приписати їх поведінкові відмінності до відносної сили виявлення риси екстраверсії у цих двох осіб з більш високим рівнем представленості її ознак у першого студента і низьким – у другого. Таким чином, риси – це безперервні змінні, які варіюються в інтенсивності їх виявлення. Типом же зарубіжні дослідники вважають загальну категорію, яка використовується для описання особистості. Типи не розщеплюють особистість на компонентні частини, а скоріше сортують людей у групи. Якщо використати вищенаведений приклад зі спиранням на підхід з точки зору типологічних характеристик, ми можемо зробити висновок, що студент, який активно виступає в аудиторії, належить до категорії екстравертів, у той час як той, що залишається інертним, належить до інтровертів. Типи є, таким чином, перервними змінними. Не обидві особи, а одна людина є або екстравертом, або інтровертом.

Одна з найбільш відомих типологічних характеристик особистості – розрізнення особистості за типами А і Б, вперше описана Фрідманом і Розенманом (1974). Зазначені автори – кардіологи, які спостерігали, що деякі патерни поведінки виявляються надійними для передбачення захворювань серця. Спираючись на власні інтуїтивні міркування, вони емпірично дослідили їх, вивчаючи групи чоловіків середнього віку протягом восьмирічного періоду, і виявили зв'язок між рисами, такими як нетерплячість, ворожість, змагальність, та виникненням захворювань серця. Подальші дослідження довели важливість саме ворожості як дуже шкідливої, несприятливої риси в патерні типу А (Фрідман і Бут, Келлі (1987), Грінглас, 1991).

Раймонд Кеттелл, як відомо, був видатним представником теорії рис. Він використовував статистичну техніку факторного аналізу для дослідження домінантних рис особистості людини, і, посилаючись на ці риси як на фактори, вважав, що шістнадцять основних рис можуть краще за все пояснити індивідуальні відмінності особистості. Шістнадцятифакторна модель Кеттелла була інструментом, який він, як відомо, розробив для оцінки цих факторів. На користь цієї моделі свідчить те, що Кеттелл визнав, що не тільки дані опитувальника, а й інформація з інших джерел повинна бути використана для розуміння унікальності особистості. І, щоб доповнити цей опитувальник, Кеттелл стверджував, що психологи повинні отримувати дані спостережень за людиною у життєвих ситуаціях. Наприклад, ці дані можуть бути взяті з описань шкільних щоденників, трудової діяльності, соціальної історії тощо. Дані тестів відповідають інформації, яку можна зібрати з реального життя, експериментальними методами в ситуаціях, в яких можна прослідкувати за поведінкою людини. Наприклад, можна спостерігати чиюсь поведінку у різноманітті природних, соціальних ситуацій і так далі.

Основа, яку запропонував Кеттелл, дещо дезорієнтує – про це пише дослідник Фандер (2004), – оскільки більшість людей вважають, що опитувальники є такими ж, як тести. Але ж тестові дані повинні відрізнятись від даних опитувальника. Як виявляється, тут дещо спрощено подаються розбіжності між рисами і типами, що можна помітити з роботи Ганса Айзенка (1967), авторитетного вченого, який поєднав уявлення про типи, риси і біологічні механізми, які формують особистість. Він вважав, що основними аспектами особистості є, перш за все, генетичні детермінанти. Айзенк удосконалив розуміння типів особистості. Він вважав, що типи – це безперервні змінні, на діапазоні яких люди можуть відрізнятись, хоча більшість людей володіє у цілому середньою кількістю ознак цього типу. Використовуючи метод факторного аналізу, Айзенк (1967) довів, що три типи «відповідають» за переважну частину індивідуальних відмінностей в особистості, і ці три типи відомі як екстраверсія, нейротизм, психотизм. Він також, як відомо, стверджував, що ці основні особистісні типи зумовлені успадкованими відмінностями реактивності нервової системи, деталі яких тут не розглядаються.

На даному етапі більш домінантною сучасною теорією в традиціях рис особистості, яка встановила баланс між 16-факторною теорією Кеттелла і трифакторною моделлю Айзенка, є модель МакКрає і Коста (МакКрає і Коста 1997 [14], І. Л. Гольдберг [10]), яких вважають основними розробниками напряму, відомого як «теорія п’яти великих особистісних факторів», хоча їхня праця базується на фундаменті Нормана (1963). Як і решта попередніх теоретиків, МакКрає і Коста використовували факторно-аналітичний підхід і стверджували, що п’ять рис виявляють сутність людської особистості: нейротизм, екстраверсія, відкритість досвіду, доброзичливість і сумлінність. Теоретики п’ятифакторної моделі вважають, що ці глобальні фактори не залежать один від одного і можуть описати особистість у різних культурах, хоча вони можуть мати неоднакову відносну силу у різних культурах, і залежати також від ставлення до статі в цих культурах.

Вихідні положення згаданих підходів до дослідження особистості запропоновані Гордоном Олпортом (1937 [1]), що багато років тому зробив спробу задокументувати діапазон словосполучень, за допомогою яких описуються риси особистості. Найбільше різноманіття цих рис розроблено саме в таксономії Олпорта (1938-1955). Його внесок, як вважають зарубіжні дослідники, не повинен забутись, хоча його ідеї менш вагомі і впливові у сьогоденні.

Сфери застосування теорії рис і біологічної теорії

Порівняно з іншими напрямами, які вже були розглянуті вище, підходи до вивчення особистості з позиції типології і рис залишаються менш впливовими з точки зору їх застосування для прогнозування змін поведінки. Це пов’язано з тим, що більшість типів і рис розглядаються як такі, що мають важливі генетичні і біологічні компоненти, тому поведінкові зміни на цій підставі прогнозувати дуже важко, якщо взагалі можливо. Дуже часто у зв’язку з цим використовується метафора, що особистість подібна скоріше до пластику, ніж до граніту: її змінити складно, хоча і не неможливо. Спираючись та цю точку зору, Каган (1994) стверджував, що, хоча деякі особистісні характеристики значною мірою і успадковані, все ж таки «біологія не є долею». Наприклад, якщо дитина народилася з генетичною предиспозицією до інтроверсії, батьки цієї дитини можуть допомогти їй поводитись більш активно у нових, потенційно загрозливих ситуаціях, і через цей досвід дитина може навчитись більш сміливо поводитись при перебуванні у незнайомій або загрозливій ситуації. У той же самий час «біологію» слід певним чином ураховувати, хоча вона «і не є долею».

Дослідницькі методи і дані

Теорії типів і рис мають досить переконливе емпіричне підґрунтя. Їх автори часто посилаються на традицію, відому як «факторний аналіз». Як стратегія редукції даних факторний аналіз є потужним статистичним інструментарієм, спрямованим на знаходження більш широких факторів, що є основними, і до яких можна звести велику кількість більш специфічних характеристик. Хоча цей підхід використовується широко у багатьох фізіологічних дослідженнях як у сфері психології особистості, так і за її межами, він має певні аспекти, що заслуговують на критику. Скептики стверджують, наприклад, що факторний аналіз може бути надійним лише в тому випадку, коли дані первинно вводяться до факторно-аналітичного дослідження.

Найменування факторів також залишається досить складною проблемою. Останні дослідження, що з’явились у межах психології особистості, зводяться до спроб або збільшити кількість факторів (прикладом може бути шестифакторна модель особистості, у межах якої представлений фактор соціальної відповідальності), або зменшити їх. Прикладом можуть бути двофакторні моделі особистості, де наявні лише фактори екстраверсії та нейротизму.

Оцінка ефективності факторного і типологічного підходу до вивчення особистості

На користь теорії типів і рис зібрана велика кількість емпіричних даних. Вчені цієї галузі заслуговують схвалення за їх трудомісткі зусилля надати емпіричне підґрунтя своїм теоріям. Більше того, ці підходи є достатньо широкими, всеохоплюючими і більш зрозумілими, ніж теоретизування Фрейда.

Стосовно оцінки ефективності цих теорій, ще один коментар заслуговує на особливу увагу. В ньому йдеться про те, що кожний з напрямів, розглянутих вище – теорія Айзенка, Кеттелла, МакКрає, Коста та інших –претендує на те, що в їх межах знайдено базові елементи особистості і для їх підтвердження використано достатньо емпіричних даних. І все ж, кожна з теорій призвела до різних наборів базових елементів, хоча у деяких теоріях є спільні фактори, наприклад, екстраверсія, нейротизм.

Отже, вирішення цієї проблеми буде залежати від подальших емпіричних досліджень, що, як уже зазначалося вище, зараз проводяться і вже викликали певні міркування. Пізніше ми розглянемо нові спроби вивчення особистості в інших аспектах.

Дата добавления: 2015-05-22