Феноменологічні кореляти пошуку відчуттів

Психометричні дослідження опитувальника

При розробці опитувальника здійснювались спроби відібрати пункти, які мали навантаження на два фактори, в результаті чого кореляції між факторами дещо знизились порівняно з чотирифакторним опитувальником, хоча і залишались значущими. Високонадійний загальний бал був отриманий простим доданням балів за всіма чотирма факторами. Ця процедура була введена для всіх більш ранніх версій цього опитувальника. У форму № 6 опитувальника було внесено окремі пункти, в яких надавалась інформація про реальний досвід пошуку діяльності, спрямованої на отримання відчуттів, причому вони були перероблені з пунктів, у яких відображались тільки намір або бажання взяти участь у таких видах активності. Це допрацювання було здійснене в 1984 році. Отже, у шкалах опитувальника наведені як пункти, в котрих описується реальний досвід участі у видах активності, пов’язаної з пошуком відчуттів, так і пункти, в котрих перевіряється бажання респондента брати участь у таких видах активності.

Шкала потреби у пошуку відчуттів була розроблена в результаті факторного аналізу великої кількості різних особистісних шкал, і, врешті–решт, на підставі пошуку різних варіантів була розроблена п’ятифакторна модель.

Імпульсивний пошук відчуттів виявився одним із п’яти основних факторів, який випливає з факторного аналізу обох шкал і пунктів. Він містить пункти, які відбивають незапланований, спонтанний тип імпульсивності і пошуку відчуттів. Також наявні пункти, які відображають загальну потребу у збудженні, зміні обстановки без визначення будь-яких видів специфічної активності, які не включались у зміст цього опитувальника.

Інші дослідники теж розробляли подібні шкали. Понад усе заслуговує на згадування шкала пошуку новизни, розроблена Клунінгером (1987). Цей фактор є одним із найбільш домінантних факторів у даній системі описання особистості. Ця шкала надійно корелює зі шкалою пошуку відчуттів, розробленою Цукерманом і Клунінгером (1996).

Сучасне визначення потреби у пошуку відчуттів має такий вигляд: «пошук різноманітних нових складних інтенсивних відчуттів і досвіду, бажання йти на фізичний, соціальний, правовий, фінансовий ризик заради такого досвіду». Таке визначення було дане М. Цукерманом (1994). Не всі види активності, пов’язані з пошуком відчуттів, є ризиковими. Тому було б неправильним ідентифікувати суб’єктів, які прагнуть до пошуку відчуттів, як схильних до ризику. Ризик не є основним змістом того, що вони роблять, хоча вони і виявляють тенденцію недооцінювати його негативні аспекти, і впевнені у гарних кінцевих результатах своїх дій. Проте вони готові приймати ризик як ціну за переживання відчуттів, що доставляють їм задоволення. Люди з низьким рівнем схильності до пошуку відчуттів, як правило, не є боягузами. Але вони не вбачають сенсу в тому, щоб іти на ризик, який може спричинити небезпеку чи ушкодження, тому вони не належать до цієї категорії.

Отже, як зазначалось раніше, люди з високим рівнем прояву тенденції до пошуку відчуттів, як правило, часто виступають у ролі волонтерів для участі в експериментах. Наприклад, у досвіді автора, який розробив теорію пошуку відчуттів, є дані щодо залучення волонтерів до експериментів із сенсорною деривацією. Вони йшли на ці експерименти, як і люди, що не мали потреби у пошуку відчуттів, розглядали як загрозу. Автор дослідив, як він пише в огляді історії розробки ідеї відносно наявності такої властивості особистості, як потреби у пошуку відчуттів, що пошук був пов'язаний з участю в експериментах, які надавали можливість відчути незвичний тип переживань, наприклад, гіпноз, екстрасенсорне сприйняття. Люди, які мали високу потребу у пошуку відчуттів, охоче брали участь у тренінгових групах, трансцендентальній медитації, у перегляді порнографічної продукції, але не виявляли бажання брати участь в експериментах із навчання чи з соціальної психології. Бажання бути волонтерами у зазначених вище видах активності можна було передбачити на підставі більш високого градієнта очікуваної тривожності у суб’єктів із низьким рівнем пошуку відчуттів. Високий рівень пошуку відчуттів був також притаманний волонтерам у ризикованих місіях солдат американської армії. В Ізраїлі волонтери, що брали участь у ризикованій діяльності, також мали високий рівень пошуку відчуттів.

Аналіз емпіричних даних відносно сексуальної поведінки є, мабуть, основною галуззю досліджень ролі потреби у пошуку відчуттів. Необхідність інтенсивних відчуттів, їх різноманіття і новизна очікувались у тих суб’єктів, хто прагнув часто змінювати сексуальних партнерів. Ранні дослідження самозвітів щодо сексуальної поведінки, проведені серед студентів коледжів, підтвердили ці гіпотези. Як згадувалось вище, кількість типів гетеросексуальних видів активності і кількість партнерів сексуального досвіду позитивно корелювали із загальною шкалою і всіма субшкалами опитувальника потреби у пошуку відчуттів у чоловіків, але, головним чином, із двома субшкалами, а саме пошуку досвіду дезінгібіції, тобто пошуку задоволення через контакт з іншими людьми у жінок. За змістом цих субшкал можна було б очікувати наявність кореляції переважно зі шкалою дезінгібіціїї, але у чоловіків сексуальний досвід корелював рівною мірою з усіма субшкалами; це підтверджує, що сексуальний досвід скоріше є функцією загальної шкали пошуку відчуттів, ніж пов'язаним з однією із субшкал.

З виникненням пандемії СНІДу у дослідженнях потреби пошуку відчуттів акцент був перенесений на сексуальну активність, пов’язану з ризиком, яка визначалась кількістю змінюваних партнерів, участю у незахищеному сексі і ризикованих сексуальних контактах із незнайомими людьми.

Існує чимало психофізіологічних досліджень у галузі молекулярної генетики, які свідчать про наявність корелятів феномену потреби у пошуках відчуттів на біологічному рівні.

Основні результати досліджень, пов’язаних із встановленням психофізіологічних і біохімічних корелятів схильності до пошуку відчуттів можна узагальнити у такий спосіб.

1. Встановлено більшу реактивність суб’єктів із високим рівнем пошуку відчуттів на нову збуджувальну або тривожну стимуляцію.

2. У суб’єктів із високим рівнем пошуку відчуттів зафіксована також більша толерантність до високої інтенсивності фізичної стимуляції.

3. Проте не встановлено надійних індивідуальних розбіжностей у тонічних рівнях психофізіологічної активності.

Все більше даних свідчать про зв'язок психотизму та схильності до імпульсивного пошуку відчуттів в аспекті більш високої реактивності до дофамінової активності.

Марвін Цукерман стверджує, що розглядає потребу у пошуку відчуттів як один із важливих вимірів особистості у межах альтернативної п’ятифакторної моделі особистості (1991). Перша шкала опитувальника пошуку відчуттів була розроблена як частина програми досліджень сенсорної депривації ще у 1960-х роках. Нормальний рівень стимуляції і збудження був досліджений ще Вундтом, на нього посилався навіть Фрейд у своїх ранніх працях. Цукерман зазначає (1979), що факт домінування серед волонтерів на участь у дослідженні сенсорної депривації осіб, які мали високий рівень потреби у пошуку стимуляції, здавався йому спочатку парадоксальним, поки не було з’ясовано причину бажання цих осіб взяти участь у цьому дослідженні: вони очікували, що в них при проведенні цих експериментів виникнуть галюцинації. Саме бажання отримати досвід переживання нового стану і було причиною, що спонукала цих осіб взяти участь в експериментах. Тоді дослідники, які проводили експерименти, усвідомили, що люди, які мають високий рівень потреби у пошуку відчуттів, схильні шукати як нових зовнішніх, так і нових внутрішніх екстремальних вражень і підвищеної стимуляції завдяки участі у хвилюючих видах активності.

Тому при розробці шкали для дослідження феномену імпульсивного пошуку відчуттів було виділено чотири фактори. Перший з них – фактор хвилюючого піднесення і пошуку пригод, або намір і бажання брати участь у фізичних видах активності, які пов’язані з незвичними відчуттями швидкості, нового досвіду. Наприклад, заняття підводним плаванням чи пірнанням.

Другим фактором є пошук нового досвіду ― намір отримати нові відчуття і досвід, як сенсорний, так і когнітивний. Він виявляється у створенні нових напрямів у музиці, нетрадиційних стилів життя і т. ін.

Третім фактором є дезінгібіція – пошук збудження через подолання бар’єрів у спілкуванні, встановленні контактів з іншими людьми на вечірках, спільно вживаючи алкоголь або займаючись сексом.

Четвертий фактор – схильність до суму і нетерпимість до одноманітності, рутинності у видах активності й оточенні та відчуття незадоволення, коли різноманіття відсутнє у житті.

Всі чотири фактори помірно корелюють між собою. Крім того, підраховується загальний бал схильності до пошуку відчуттів.

2.8. Особистість в процесі вікового розвитку

В сучасній зарубіжній літературі з проблеми психології особистості велика увага приділяється аналізу тих стійких властивостей особистості, які визначають її унікальність і за допомогою яких можна отримати певний ідіосинкретичний портрет індивідуального суб’єкту. Сучасний німецький дослідник Айзендорф, розглядаючи особистість у перспективі її вікового розвитку [2], дає наступні відповіді на запитання, чи залишаються риси особистості стабільними, а якщо змінюються, то в якому напрямку і наскільки кардинально.

Він виокремив для аналізу чотири проблеми, пов’язані з можливим впливом вікового розвитку на стабільність особистості. Перша – оцінка реальності особистісної стабільності та міри її змін; друга – виокремлення передумов формування особистості дорослої людини у дитинстві; третя проблема – визначення характеру впливу особистісних рис, що сформувались у дитинстві, на дорослу людину; і четверта проблема –узагальнення принципів розвитку особистості.

Проблеми розглядаються виходячи із таких основних положень. Визначення стабільності і мінливості особистості базується на визнанні наявності в кожному віці відповідних соціально-емоційних характеристик індивідуума, які забезпечують певний рівень стабільності на протязі короткого інтервалу часу, скажімо, у декілька тижнів, і на підставі яких можна встановити відмінності між окремими індивідуумами однієї і тієї ж культури, тобто встановити особистісні риси. Таке визначення особистості включає темперамент, тобто риси, які мають відношення до появи афективних реакцій, збудження, уваги, проте не зводить риси особистості, притаманні ранньому віку, лише до темпераменту. Вони включають деякі риси, пов’язані з пізнанням, такі як загальний інтелект, оскільки такі риси вивчаються в різних дослідницьких традиціях.

Отже, розглядаючи вікову динаміку розвитку характеристик особистості, дослідники оперують такими поняттями як диференційні зміни, які відбивають типові характеристики конкретної вікової групи, і тому можуть вважатись закономірними. Константність індивідуальних відмінностей у певній рисі, як правило, називають стабільністю цієї риси. Таким чином, риса вважається тим більш стабільною, чим менше в ній виникає диференційних розбіжностей. Будемо мати на увазі, що в цьому огляді стабільність риси не розглядається як характеристика індивідуума, а як характеристика цілої групи індивідуумів, бо може виникнути непорозуміння, коли стабільність використовується по відношенню до відсутності усереднених змін, тобто постійності середнього рівня виявлення риси в цілій вибірці. Середній рівень може залишатися незмінним протягом певного вікового періоду, хоча багато індивідуумів зазнали певних змін. Отже, щоб запобігти можливих непорозумінь, автор цього огляду прийняв таку точку зору, що термін «стабільність риси» буде розглядатися тільки для постійності інтеріндивідуальних розбіжностей у вибірці представників однієї і тієї ж вікової групи. Цей вид стабільності іноді називають нормативною стабільністю.

Міжіндивідуальні розбіжності можуть мати місце завдяки психологічним станам, які є нестабільними навіть на протязі короткого періоду часу і можуть змінюватись протягом днів і навіть годин.

Отже, особистісні риси, які демонструють стабільність на протязі більш тривалого періоду часу, такого, як, наприклад, декілька тижнів, не виключають можливості їх стабільності на протязі багатьох років.

В психології особистості на протязі тривалого часу більшість психологів вважали дані МакКрає і Коста, які стверджували на підставі недостатньо репрезентативної кількості емпіричних даних, що п’ять глобальних рис особистості мало змінюються після 30-річного віку.

Припущення відносно того, що риси розвиваються, формуються і досягають зрілої форми у дорослому віці, після чого вони залишаються стабільними у когнітивно здорових індивідів (МакКрає, Коста, 1999), продовжувало повторюватись у п’ятифакторній моделі особистості МакКрає і Коста. Вони вважали, що зрілість досягається к 30-річному віку. У той період виникла дуже часто вживана метафора, що особистість нібито застигає, як гіпс, к 30-ирічному віку. Ця гіпотеза стабілізації особистісних рис стосується індивідуальних змін, диференційних змін, тобто змін середнього рівня, але не завжди з’ясовувалося, що мається на увазі.

Автори МакКрає і Коста висунули таку гіпотезу відносно стабільності рис після досягнення віку зрілості, що, за їх твердженнями, співпадало з віком 30 років, як на підставі самоспостережень, так і спостережень за своїми знайомими. Причому це було зроблено в різних країнах. Показники за такими рисами, як екстраверсія, нейротизм, відкритість новому досвіду зменшувались з віком, а сумлінність і доброзичливість збільшувались на протязі дорослого віку, що заперечувало «гіпсову» гіпотезу МакКрає зі співавторами (2003 [15], 2005 [17]).

Були отримані дані стосовно того, що деякі риси все ж таки змінюються. Цей паттерн повторювався і диференціювався на великій вибірці дорослих при Інтернет-дослідженні, у якому взяли участь більше 130 000 осіб у віці 21-60 років, які були дослідженні за допомогою п’ятифакторної моделі. Проте з цих крос-секційних досліджень не було ясно, чи ці зміни, пов’язані з віком, відображають тільки зміни в розвитку, чи історичні зміни, які відбувались завдяки розбіжностям між різними віковими когортами, які одномоментно були включені у вибірку для цього дослідження. Наприклад, скажімо, неясним залишалося, завдяки чому спостерігалось зменшення відкритості новому досвіду: чи було це, дійсно, зменшення показників цієї риси, зумовлене віком, або воно відбивало той факт, що дорослі люди, які народились у 1950, були просто менше відкриті досвіду, ніж ті, що народились у 1975 році, в силу соціальних причин, чи обидва фактори вплинули на цей факт – і вікова динаміка, і особливості соціальної ситуації, в яких дорослішали люди, що народились у 1975 році. Тільки лонгітюдні дослідження можуть допомогти розрізнити розбіжності у показниках особистісних рис, пов’язані з розвитком, організму, свідомості або з певними зовнішніми історичними впливами.

Робертс і його співавтори у 2006 році провели метааналіз 92 лонгітюдних досліджень змін середніх рівнів показників окремих рис протягом повного життєвого циклу на вибірці, яка включала більш ніж 50 000 досліджуваних, які народились у проміжок часу з 1898 по 1982 рік. Риси в кожній групі класифікувались за п’ятифакторною моделлю особистості. Характерною особливістю цього дослідження було те, що екстраверсія була диференційована на «соціальну вітальність», тобто темпераментну рису, і на «соціальну домінантність» як рису, що відбиває соціальний статус людини. У всіх шести галузях продемонстровано статистично значущі розбіжності після 30-річного віку; і по чотирьох з них розбіжності припадають на середній чи похилий вік. В молодому ж дорослому віці – від 20 до 40 років – соціальна домінантність, сумлінність, емоційна стабільність збільшувались, а нейротизм – зменшувався. Крім цього, соціальна вітальність і відкритість новому досвіду збільшувались у підлітків і зменшувались у похилому віці.

У ході цього дослідження були також отримано дані, що доброзичливість суттєво підвищувалась тільки у групі від 50 до 60 років, а відкритість новому досвіду підвищувалась тільки до віку 22 років і зменшувалась після 60. Ці дані повторили результати дослідження динаміки особистісних рис дорослих, які були встановлені раніше. Зокрема, це стосується зростання сумлінності і зменшення нейротизму. Результати цього дослідження не підтверджують гіпотезу щодо стабілізації особистісних рис після 30-річного віку, і скоріше свідчать про пластичність особистісних рис цього вікового періоду. Якщо уточнити відому гіпотезу «застигання» рис з урахуванням інтеріндивідуальних розбіжностей, то стане очевидним, що, дійсно, після 30-річного віку диференційні зміни є менше вираженими. Завдяки наявності достатньої пластичності рис «великої п’ятірки» в термінах змін середніх величин після 30 років було б дивним очікувати, що міжіндивідуальні розбіжності за факторами «великої п’ятірки» будуть залишатись достатньо високими після 30 років.

Робертс та Сіхіод (2000) провели метааналіз 152 лонгітюдних досліджень стабільності рис із залученням 35 000 індивідуумів. Середній віковий інтервал, через який вимірювались можливі зміни в характеристиках рис, становив близько 7 років – 6,8 років. Стабільність вимірювалась кореляцією між двома найближчими вимірами, які слідували один за одним. Це дозволило виміряти кореляції між нейротизмом у віці 18 і 25 років для вибірки зі 100 індивідуумів. На противагу метааналізу середніх рівнів, при вимірах після кожного семиріччя було виявлено більш інформативні дані відносно динаміки змін рис. Результати показали збільшення стабільності в період з раннього дитинства до 50 років і достатньо високий рівень стабільності після цього. В період раннього дитинства стабільність, як виявилось, є низькою, але досягає середнього рівня уже в середньому дитячому віці. Ця стабільність зберігається до початку молодого дорослого віку (20–40 років).

Отже, загальна картина збільшення стабільності особистісних розбіжностей до досягнення 50-річного віку не відрізняється суттєво від досліджень, які були проведені раніше за п’ятифакторною моделлю. Таким чином, особистісні риси не стабілізуються раніше ніж у 50-річному віці, що протиречить первинним даним, отриманим раніше. Тому у пошуках уточнення результатів було введено поняття так званої гомотипічної і гетеротипічної стабільності, за допомогою яких удалося встановити більш реалістичну картину змін особистісних рис. Ідея цього уточнення полягає в тому, що оцінювати одну і ту ж рису в різні вікові періоди за допомогою однакових процедур недоцільно, оскільки це призводить до гомотипічної стабільності. Як приклад можна продемонструвати, що краще вибирати різні процедури оцінювання, які відповідають конкретному віку, що дає можливість отримати так звану гетеротипічну стабільність. Інколи для вимірювання різних вікових груп навіть неможливо використати однакові процедури.

Найкращим прикладом для ілюстрації цього може бути вимірювання загального інтелекту, який неможливо оцінити за допомогою процедури IQ-тестування до двохрічного віку, оскільки ці процедури вимагають оцінки вербального розуміння. І все ж, такі процедури, як візуальне сприйняття та інші можуть бути використані. Іншим прикладом гетеротипічної стабільності може слугувати класичне дослідження агресивності в межах одного покоління і при порівнянні представників різних поколінь, яке було проведено Хузманом зі співавторами (1984). Вони вивчали агресивність восьмирічних дітей і цих же індивідуумів у 30 років за допомогою самооцінок або, якщо в них були подружжя, оцінок їхніх чоловіка або дружини. Було встановлено гетеротипічну стабільність, яка дорівнювала 0,46.

Досліджувалась також стабільність особистісних профілей. Наприклад, інтраіндивідуальний патерн вимірювався у такий спосіб: за допомогою п’ятифакторної моделі виявлялись показники особистісних рис одного індивідуума, а потім проводилось кореляційне дослідження для вивчення кореляції показників даного індивідуума у різні вікові періоди, що давало можливість обчислити коефіцієнт валідності профілів особистості даного конкретного індивідуума. На підставі організованого у такий спосіб дослідження вдалося встановити, що стабільність і зміни неможливо концептуалізувати на рівні вибірки, але на рівні індивідуального суб’єкта це виявилось можливим. Стабільність профілів індивідуума не є, проте, дуже надійною, оскільки в даному випадку беруться до уваги тільки показники по п’яти точках для оцінювання по кожній рисі, чого для статистичної надійності недостатньо.

Отже, отримані в результаті проведених численних емпіричних досліджень дані свідчать: особистісні зміни в будь-якому віці не означають, що особистість є нестійкою. Неможливо прогнозувати її поведінку і функціонування на тривалі періоди часу. Особистісні розбіжності залишаються помірно стабільними, починаючи з середнього дитинства і далі, і мають певний систематичний профіль змін. Що стосується довготривалого прогнозування, на підставі характеристик особистості раннього дитинства можна прогнозувати важливі результати подальшого розвитку тієї чи іншої риси в дорослому віці, оскільки особливості особистості мають значення для наступних періодів.

Крім вищезазначеного, необхідно підкреслити, що пластичність особистості на протязі всього її життєвого циклу необов’язково виникає завдяки впливам оточуючого середовища на розвиток індивідуума. Як свідчать новітні дані генетики розвитку (Руттер, 2006), гени активуються і дезактивуються на протязі всього життєвого циклу. Встановлено, зокрема, що деякі диференційні зміни можуть бути результатом змін, пов’язаних з віковими особливостями генної активності, яка притаманна більшості людей одного і того ж самого віку.

Дані психопатології свідчать про те, що активація навіть одиничних генів може призводити до драматичних змін в особистості, наприклад, активація генів, яка викликає хорею Геттінгтона (Руттер, 2006).

Узагальнюючи дані, отримані зарубіжними дослідниками у цій галузі дослідження особистості, можна стверджувати, що особистість дорослої людини відбиває взаємодію між впливами генного фонду і ознак середовища в процесі її розвитку. Оскільки ця взаємодія між середовищем і генами є специфічною для конкретних рис особистості, бо вона пов’язана зі специфічними генами і особливими умовами оточуючого середовища, продемонструємо особливості розвитку особистості дорослої людини на прикладі, скажімо, двох таких рис, як агресивність і сором’язливість.

Почнемо з результатів аналізу впливу агресивності у ранньому дитячому віці на агресивність у дорослому віці. У дослідженні, проведеному Айзендорфом зі співавторами, яке ще не надруковане, але згадується у роботі, виданій у 2008 році («Теорія особистості і її оцінювання», стор. 118), наведено порівняльний аналіз агресивності 15 % найбільш агресивних дітей у віці 4-6 років. Агресивність оцінювалася за допомогою Q-сортування вихователів, які спостерігали поведінку цих дітей, у порівняння з контрольною групою, яка мала нижчі показники дошкільної агресивності. Оскільки майже всі агресивні діти були чоловічої статі, вплив гендерних розбіжностей неможливо було врахувати. У віці 23 років агресивності тих же самих юнаків дали оцінку їх власні батьки. Згідно з їх оцінками виявилось, що ці молоді люди були більш агресивними, менш доброзичливими, менш сумлінними і менше відкритими досвіду, і більш нейротичними, ніж їх однолітки. У групі агресивних досліджуваних було виявлено нормальні стосунки з однолітками у 23-річному віці, міжособистісні конфлікти виникалитільки в стосунках із матерями і (якщо такі у них були) з романтичними партнерами. Можна вважати, що в цьому віковому періоді агресивність впливає головним чином на близькі стосунки, які складно підтримувати. Можна очікувати, що пізніше у цих молодих людей виникнуть додаткові проблеми у стосунках і в професійній діяльності. Встановлено також, що агресивні діти досягали у віці 23 років більш низького рівня освіти. Вірогідність закінчення ними середньої школи склала лише 33 %, тобто удвічі менше, ніж у контрольній групі. Низький рівень досягнень у сфері освіти цих індивідуумів може бути частково віднесений на рахунок їх дещо більш низького рівня IQ у віці 4-6 років, хоча їх рівень IQ у віці 23 роки був лише несуттєво нижчим, ніж у контрольної групи. Лише 23 % агресивних дітей (порівняно з 72 % у контрольній групі) закінчили тільки середню школу.

Таким чином, агресивні діти виявились носіями більш низького рівня досягнень у сфері освіти. Їх більш низький рівень досягнень був зареєстрований ще в початковій школі, оскільки більша частина агресивних дітей почала навчатись у початковій школі на один рік пізніше, ніж очікувалося у їх віковій когорті. Цей ефект не знизився протягом усього дитинства і підліткового віку, а навпаки, посилювався з кожним роком навчання до одинадцятого класу. Агресивні діти перетворилися в самостійній професійній діяльності на невдах, які не знайшли роботу, що відповідала б рівню їх освіти. Важливо зазначити, що цей ефект ранньої агресивності був встановлений лише для тієї відсоткової частини людей, які мали повне робоче навантаження. Ці розбіжності дають підставу зробити висновок, що агресивна група мала проблеми у продовженні їх трудової кар’єри на протязі всього періоду, що вони перебували на ринку праці. Цей результат співпадає з даними, які були отримані іншими дослідниками. Важливо підкреслити, що такий вплив і раніше був зареєстрований в аналогічних дослідженнях. Діти, які були агресивними в дитинстві, знаходились в категорії більш високого ризику участі у кримінальних порушеннях після 18 років, ніж контрольна група: вірогідність такого ризику склала 12 випадків залучення до кримінальних справ. Проте, така справляюча враження цифра повинна розглядатись з обережністю, оскільки рівень девіантності поведінки у контрольній групі дітей був надзвичайно низьким, і тільки меншість агресивних дітей відповідної групи повідомили про те, що вони мали вже певні кримінальні звинувачення.

У цілому, це лонгітюдне дослідження відносно дітей з низьким рівнем контролю і високим рівнем агресивності показує більш високий рівень стабільності агресивного особистісного патерна, ніж аналіз групи сором’язливих дітей, і більш серйозні наслідки дитячої агресивності у дорослому віці, ніж наслідки сором’язливості. Розходження стабільності на підставі особливостей розвитку особистості у дитячому віці і прогнозування відповідних змін у дорослому віці пов’язані з тим, що соціальне оточення є дуже сильним і широким для агресивних дітей, у той час як воно є не настільки сильним для сором’язливих, оскільки сором’язливі індивіди більш самодостатні і менше вступають у взаємодію з іншими.

Загальні висновки

Автори виділяють три основні принципи розвитку особистості (Безанц зі співав., 2003). Перший принцип формулюється як висока пластичність особистості протягом усього життєвого шляху, що вже розглядалось вище на конкретних прикладах. Другий принцип полягає в тому, що виявляється і довготривала стабільність особистості. Як показали результати деяких розглянутих вище досліджень відносно стабільності особистісних рис, стабільність міжіндивідуальних розбіжностей продовжує зростати до 50-річного віку. Ця довготривала стабілізація, як можна припустити, базується, принаймні, на чотирьох положеннях. Перше полягає у тому, що значна міра стабільності особистості дорослої людини може бути пояснена генетичними факторами (Руттeр, 2006). Індивідуальна генетична структура кожного індивідуума зберігається стабільною протягом життєвого шляху, навіть незважаючи на те, що генетична активність і її вплив на особистість можуть змінюватися з роками.

Друге положення, яке пояснює розглянуті вище дані, полягає в тому, що людина обирає, модифікує або створює своє власне оточення, яке до певної міри відповідає її особистості. Це формування певної «ніші» для себе сприяє збереженню стабільності особистісних рис. Наприклад, агресивні підлітки і молоді дорослі виявляють тенденцію приєднуватись до девіантних груп, припиняти шкільне навчання, залишати роботу і створювати конфліктні стосунки з власними батьками, що, в свою чергу, стабілізує їх агресивність. Іншими словами, люди частково самі створюють для себе умови існування для подальшого розвитку, що відповідає їх особистості.

Третє положення полягає в тому, що людина розвивається і підтримує стабільну особистісну ідентичність, яка забезпечує відправну точку для важливих життєвих досягнень. Особистісна ідентичність виконує роль своєрідного фільтра життєвого досвіду і впливає на інтерпретацію людиною нових подій у такий спосіб, який відповідає її особистості. Більш того, особистісна ідентичність сприймається іншими, передається їм і викликає реакцію, яка відповідає особистісній ідентичності, завдяки чому остання стає все більше і більше стабільною на протязі всього підліткового і дорослого віку. Її стабілізація сприяє стабільності особистості.

Четверте положення стосується того, що, як було зазначено при розгляді проблеми гомотипічної у порівнянні з гетеротипічною стабільністю, стабільність особистості пов’язана з гнучкістю, тобто з її здатністю впорюватись з викликами оточуючого середовища. Оскільки риси особистості, характерні для гнучкості, такі як емоційна стабільність, сумлінність, доброзичливість, демонструють середній рівень зростання на протязі дорослого віку, результуюче зростання гнучкості призводить до зростання стабільності особистості.

Відносно третього принципу, обраного для пояснення розвитку особистості, що стосується розвитку особистісної ідентичності, нещодавно були отримані дані нових емпіричних досліджень, на підставі яких Робертсом зі співавторами (2003) був сформульований принцип co-responsiveness (взаємовідповідності), який пов’язує особистісні ефекти з ефектами, які відбивають вплив оточуючого середовища на особистість для кожної риси. Висловлюється припущення, що ті риси, які впливають на вибір людьми специфічного оточення, виявляються рисами, на які найбільшою мірою впливає це оточення. Наприклад, якщо людина прагне зайняти лідерські позиції, оскільки вона має таку рису, як домінантність, вона стане ще більш домінантною, коли отримає це положення лідера. Виходячи з цього принципу, життєвий досвід не впливає на всі риси індивідуума однаковою мірою помітно. Навпаки, очікується, що більш характерні риси індивідуума більшою мірою будуть корелювати із життєвим досвідом людини. Це і є принцип co-responsiveness (взаємовідповідності), який полягає в тому, що людина більше активно реагує на ті можливості в оточуючому середовищі, котрі дають їй шанс виявити найбільш характерні для неї риси, які, в свою чергу, ще більше розвиваються.

Дата добавления: 2015-05-22