Зовнішні Модель Внутрішні

Політекономія – це суспільна наука, яка розкриває суть понять, категорій, законів та закономірностей функціонування і розвитку економічних систем на різних історичних етапах існування людства.

Предмет політекономії має дві сторони вираження: позитивну та нормативну. Позитивна політекономія описує факти, наявні процеси і відносини в даній економіці. Недоліком позитивної політичної економії є те, що вона абстрагується від значного впливу на поведінку людей, їх економічні відносини і виробничу діяльність низки позаекономічних факторів — політичних, релігійних, ідеологічних, національних тощо, чого політекономія як наука не має права ігнорувати, аби пізнати реальну дійсність і закономірності економічного розвитку суспільства. Нормативна політекономія уособлює оцінні судження якихось людей та позаекономічних теорій суспільного життя щодо того, якою повинна бути економіка країни або яку конкретну політичну акцію слід рекомендувати, базуючись на певній економічній теорії або на певних економічних відносинах. Радянська політекономія в основному була нормативною, а точніше — нормативно-догматичною.

Наприклад. Позитивне твердження: Рівень інфляції становить 22 % за рік. Нормативне твердження: Рівень інфляції треба знизити.

Об’єктом політекономії є економічна система, яка функціонує на основі певних виробничих відносин.

Сучасні дослідники повинні визначити єдність і відмінність предмета політичної економії і предмета економічної теорії.

Подібність двох наук зумовлена тим, що це суспільні, економічні науки. Об’єкт дослідження в них єдиний – економіка. Але економіка – це надто складна система з відповідно складною структурою своєї побудови, дослідити і вивчити яку можна тільки зусиллями системи економічних наук.

Політична економія й економічна теорія належать до загальних економічних наук, а їх єдність полягає в тому, що вони досліджують відносини між людьми в економічній сфері їх вияву.

Відмінність наук ґрунтується на тому, що економічна теорія досліджує економічні відносини в єдності виробничих, техніко-економічних й організаційно-економічних відносин, з’ясовує загальні економічні закономірності, тоді як політична економія у системі економічних наук досліджує найглибший, базовий прошарок сукупності економічних відносин – виробничі відносини як вираз економічних інтересів людей у поєднанні з продуктивними силами, від рівня розвитку яких залежить можливість реалізації інтересів людей, задоволення їх потреб і зростання добробуту.

Предметом політеконо­мії є лише соціально–економічна суть виробництва, тобто ті вироб­ничі (економічні) відносини, які виникають між людьми в процесі функціонування суспільного виробництва.

Саме цим політекономія відрізняється від «економіксу» – найбільш поширеного курсу з економічної теорії на Заході, предмет якого відомий американський економіст П. Самуельсон, визначає так: «Це наука, що вивчає, як люди і суспільство здійснюють кінцевий вибір рідкісних ресурсів, щоб виробляти різні товари і розподіляти їх до спожи­вання».

Предмет політичної економії трактується значно ширше. Вивчаючи виробничі (економічні) відносини людей, вона розглядає не лише організаційно-економічні та техніко-економічні питання (надаючи їм досить важливого значення), але й вивчає соціально-економічні умови, в яких відбувається життєдіяльність людей. Тому політекономія дає можливість відповісти на питання більш суттєві.

Отже предмет політекономії включає :

Ø вивчення суті і розвитку виробничих відносин;

Ø вивчення взаємодії продуктивних сил та виробничих відносин;

Ø вивчення економічних категорій і законів, що керують розвитком економіки.

Економікс має потрійне визначення предмету своєї науки: Які товари та послуги виробляти, як їх виробляти та для кого. Другий аспект викликає заперечення як виробляти товари та послуги. Третє визначення об’єднує в собі перші два – це наука про виробничі відносини між людьми в процесі праці, а також у сфері їх обміну розподілу та споживання. Відмінності між політекономією та економікс: економікс говорить про дії людей у різних сферах суспільного відтворення, а політекономія про те, що люди в процесі праці вступають між собою у відносини.

Сучасна наука політекономія більше уваги приділяє з’ясуванню суті економічних законів, а економікс – до деяких найбільш фундаментальних понять економічної науки перебуває на рівні взаємозалежностей, але економікс більше уваги приділяє з’ясуванню відносин між людиною та речами.

Методологія політекономії передбачає вивчення економічних процесів, явищ у їхньому тісному взаємозв’язку та постійному розвитку з використанням певної системи методів (методологічного інструментарію). Метод пізнання – шлях, спосіб дослідження предмета, науки. Для пізнання використовують дві групи методів: загальнонаукові і специфічні (рис. 1.5.).

Рис. 1.5. Методи дослідження політекономії

Метод індукції й дедукції. Індукція являє собою рух думки від одиничного до всезагального, від знання меншого ступеня спільності до знання більшого її ступеня. Дедукція – рух думки від всезагального до одиничного. Теоретичним ґрунтом для виникнення та існування індукції й дедукції є діалектичний зв’язок одиничного, особливого та всезагального. Вони не протистоять одна одній, а є взаємодоповнюючими методами дослідження. З дедуктивного методу випливає, що економісти можуть опиратися на випадкові спостереження, умоглядні висновки, логіку або інтуїцію, щоб сформулювати попередній, неперевірений принцип, що називається гіпотезою.

Метод аналогії означає перенесення властивості одного явища на інше. У багатьох випадках висновки за аналогією не можуть бути доказом, але вони мають силу припущення й дають підстави для висунення гіпотез.

Метод аналізу й синтезу. Аналіз являє собою процес розумового або фактичного розкладання цілого на складові частини, а синтез – поєднання різних елементів, сторін предмета в єдине ціле. Аналіз дає можливість вивчити окремі сторони об’єкта, зробити ряд наукових абстракцій, виявити певні поняття. Подальше поєднання їх приводить до виявлення більш глибокої сутності цілого.

Метод порівнянь – визначення схожості та відмінності господарських явищ. В економічному житті ніщо не може бути оцінено само по собі. Будь-яке явище пізнається в порівнянні. Для того щоб пізнати невідоме, оцінювати його, потрібен критерій, яким, як правило, є вже відоме, раніше пізнане.

Метод матеріалістичної діалектики – пізнання економічних явищ і процесів у їхньому загальному зв’язку та взаємозалежності, у стані безперервного розвитку, коли накопичення кількісних змін призводить до зміни якісного стану.

Гіпотеза – науково обґрунтоване припущення про можливі зв’язки, відносини, причини явищ. Для постановки гіпотези мають бути достовірні факти, які сприяють розв’язанню суперечностей між новими фактами й теоретичними поглядами, які вже застаріли. Вона дає змогу перевірити всі можливі шляхи дослідження й обрати найбільш правильні та науково обґрунтовані.

Соціально-економічний експеримент. Зауважимо, що йдеться про виважений, з попереднім вивченням історичного досвіду, соціально-економічний експеримент. Абстракція в даному випадку є досить умовною, і з повним правом можна стверджувати, що немає нічого більш практичного ніж витончена теорія. Складність полягає в тому, що практичні рекомендації щодо проведення соціально-економічного експерименту відрізняються від конкретних прикладних розробок. Отже, стосовно перших дуже важливим є суспільне розуміння їх необхідності та корисності. Соціально-економічний експеримент треба розглядати не тільки як засіб пізнання реальної дійсності, а й як такий, що сприймає конкретний суб’єкт. З розвитком продуктивних сил, нагромадженням знань, набуттям прийомів і знань з технології аналізу економічних явищ та їх взаємозв’язків за допомогою сучасної комп’ютерної техніки роль соціально-економічного експерименту в економічній теорії зростає.

Метод наукової абстракції – метод поглибленого пізнання дійсності, заснований на очищенні інформативного матеріалу від випадкового, неістотного й виділення в ньому стійкого, типового. Результатами застосування цього методу, його продуктом є теоретичні абстракції, наукові поняття, категорії, економічні закони.

Історичний і логічний методи. Історичний метод передбачає вивчення економічної системи в її генезисі зародження, становлення та розвитку. Логічний метод – це такий метод, у якому думка (аналіз) іде від простого до складного, від абстрактного до конкретного. Цей метод фактично доповнює, підсилює історичний метод, є його складовою.

1.4. Економічні інструменти

Результати економічного аналізу відображаються за допомогою відповідних економічних інструментів, а саме:

Ø економічні поняття;

Ø економічні категорії;

Ø економічні моделі;

Ø економічні принципи;

Ø економічні закони.

Економічні поняття – це теоретичні образи у вигляді визначень (дефініцій) певних економічних форм чи процесів або їх сторін. Кожна наука спирається на свої специфічні поняття, вони є і у політекономії. В них відображаються економічні ознаки процесів і явищ. Серед таких понять основне місце займають економічні категорії.

Поняття, які відображають в узагальненому вигляді умови економічного життя суспільства, називаються економічними категоріями (товар, вартість, прибуток, національний доход тощо). Економічні категорії відбивають суть економічних явищ і процесів.

Економічні категорії – теоретичні поняття, абстракції, що відображають реально існуючі економічні відносини (потреби, інтереси, ціни, прибуток). Кожен закон нібито «групує» навколо себе визначену кількість економічних категорій.

Це наукове поняття, яке відображує найбільш суттєві ознаки і сторони процесів і явищ економічного життя (товар–вартість, корисність). Економічна категорія має свої специфічні ознаки:

Ø відображає не природні властивості речей і предметів, а характерну властивість певної системи економічних відносин людей;

Ø має об’єктивний характер, бо відображає об’єктивну дійсність;

Ø значна частина економічних категорій має історичний характер (відповідають певним історичним умовам і відображають різні етапи економічного життя суспільства).

Категорія – це нижчий ступінь пізнан­ня економічних явищ. Вищим, який дозволяє повною мірою розкрити суть явища, є економічний закон.

Економічні моделівідображають головні взаємозв’язки між економічними величинами (змінними). При цьому розрізняють зовнішні змінні – процеси, що діють на досліджуване явище ззовні, та внутрішні змінні – процеси, що складають зміст досліджуваного явища. Економічні моделі відображають як зрушення у зовнішніх чинниках спричиняють зміни у внутрішніх і ґрунтуються на припущеннях, які спрощують ситуацію. Схематично це виглядає так:

Моделі можна задати у аналітичній, табличній, графічній та схематичній формах.

Економічні принципи – це теоретичні образи основних зв’язків у функціонуванні певних економічних процесів, представлених у вигляді економічних ідей.

Кожна наука має свою мету, яка відображає її головний зміст. Такою метою для політекономії є з’ясування законів розвитку суспільства та вироблення на основі цього рекомендацій для формування економічної політики, яку повинна проводити держава, маючи за мету підвищення ефективності суспільного виробництва.

Економічні закони – це внутрішньо-необхідні, суттєві, стійкі, причинно-наслідкові зв’язки між явищами і процесами економічного життя.

Економічні закони, як і закони природи, мають об’єктивний характер, тобто вони виражають реальний зв’язок економічних явищ і процесів, які відбуваються незалежно від волі й свідомості людей.

Структуру економічних законів подано на рис. 1.6.

Рис. 1.6. Структура економічного закону

В системі економічних законів можна виділити такі групи: загальні, особливі, специфічні та стадійні (рис. 1.7).

Рис. 1.7. Види економічних законів

Загальні економічні закони – закони, які властиві всім суспільним способам виробництва (закон відповідності виробничих відносин рівню й характеру розвитку продуктивних сил, закон зростання продуктивності праці, закон економії часу тощо). Загальні економічні закони відображають внутрішні, необхідні, сталі й суттєві зв’язки, властиві насамперед технологічному способу виробництва, процесу взаємодії людини з природою, між різними елементами в процесі праці, однаковими для всіх суспільних форм.

Особливі економічні закони – закони, що діють у декількох суспільно-економічних формаціях: закон вартості, закон попиту і пропозиції тощо. Такі закони відображають внутрішні, необхідні, сталі й суттєві зв’язки, властиві декільком технологічним способам виробництва в їх взаємодії з деякими однаковими елементами різних суспільних форм в однотипних суспільно-економічних формаціях.

Специфічні економічні закони – закони, що діють лише в межах одного суспільного способу виробництва. Найважливіший серед них – основний економічний закон, який виражає найбільш глибинні зв’язки між продуктивними силами і виробничими відносинами, відносинами економічної власності у взаємодії з розвитком продуктивних сил.

Закони, що діють лише на одній стадії (висхідній або низхідній) суспільного способу виробництва (закон породження монополії концентрацією виробництва, який діє на вищій стадії розвитку капіталізму).

Отже, економічні закони, рахуємося ми з ними чи ні, все одно діють. Тільки в умовах, коли люди їх враховують, вони служать їм на користь. Коли ж закони ігноруються, вони діють всупереч інтересам людей.

1.5. Функції політекономії

Зміст науки проявляється в тих функціях, які вона виконує. Політекономія виконує такі функції: теоретико-пізнавальну, практичну, виховну, прогностичну й методологічну (рис. 1.8.).

???Виправити в схемі

Рис. 1.8. Функції політичної економії

Суть теоретико-пізнавальної функції в тому, що політекономія покликана ви­вчати та пояснювати процеси та явища економічного життя суспільства, досліджувати умови та характер функціонування суспільного виробництва та його вплив на соціальні процеси.

Будь-яке знання цінне тим, що може бути керівництвом до дії, служити практичним цілям перетворення суспільства або підвищення ефективності суспільного виробництва з метою підвищення добробуту народу. Будь-які спроби в економічній діяльності обійти вимоги економічних законів (зробити так, «як це мені подобається»), особливо на макрорівні, обертається значними економічними втра­тами, а якщо це робиться тривалий час, то й катастрофою. Повіль­ний характер економічних реформ, негативні наслідки більшості господарських заходів, які проводяться в Україні, починаючи з 1991р., і є результатом того, що вони носять вольовий, випадковий, безсистемний характер. У більшості випадків вони копіюють західні зразки, не відповідають конкретним соціально-економічним і політичним умовам України, а найголовніше, як правило, супере­чать вимогам економічних законів.

Виховна (ідеологічна). Цю функцію політекономія виконує, формуючи в людей сучасне економічне мислення, яке дає можливість правильно зрозуміти й пояснити економічні процеси, що відбуваються, здійснювати практичний аналіз наявних проблем, робити теоретично правильні висновки щодо ефективного вирішення практичних завдань. Розкриття змісту цієї функції можливе на основі вивчення економічної поведінки людей (чи їх фахових груп) і чинників, які її визначають. Вони включають мотивацію, спрямовану на примноження достатку (сюди відносяться й підвищення рівня кваліфікації), мислення, яке відбиває економічні зв’язки та стосунки між суб’єктами, а також вчинки, які ґрунтуються як на традиціях, так і на спеціальних знаннях.

Прогностична функція політекономії має забезпечувати суспільству можливість в економічних діях здійснювати необхідні передбачення щодо розвитку економічних процесів. Тут доречна аналогія: як завдяки метеорології людина має можливість прогнозувати погоду та вживати відповідних заходів проти природних катаклізмів, так і прогностична функція економічної теорії допомагає людям запобігати економічним утратам, пом’якшувати перебіг деяких негативних процесів. Отже, прогностична функція це по суті складання наукових прогнозів розвитку виробництва, становлення в сучасних умовах ринкової економіки з урахуванням суттєвих економічних закономірностей, явищ, теоретичних висновків.

Методологічна. Політекономія виступає як теоретичний фундамент комплексу економічних наук (галузевих, функціональних, стикових). Вона спрямована на формування сучасного економічного мислення людей, учить якомога раціональніше здійснювати життєві спостереження в економічних процесах, дає змогу об’єктивно й всебічно оцінювати економічну політику держави, а також економічні програми різних політичних партій і рухів.

Контрольні та дискусійні питання

1. Яке місце політичної економії в системі наук?

2. Хто вперше вжив назву «політична економія»?

3. Розкрийте головні особливості окремих напрямів і шкіл у політичній економії.

4. Які економічні умови зумовили виникнення, становлення й розвиток політичної економії?

5. Визначити у чому різниця між позитивною і нормативною політичною економією?

6. Назвіть об’єкт та предмет вивчення політичної економії.

7. Які методи дослідження використовуються в політекономії?

8. Для чого потрібно вивчати економічні закони?

9. У чому полягають особливості економічних законів в порівнянні із законами розвитку природи?

10. Охарактеризуйте зміст основних функцій політекономії.

Тести для самоконтролю

1. Визначити, представники якого напряму в економічній науці вважали торгівлю джерелом багатства нації:

а) фізіократії;

б) меркантилізму;

в) класичної політекономії;

г) кейнсіанства.

2. Продовжити визначення: «Економічна категорія – це...»:

а) конкретний прийом пізнання дійсності;

б) форма умовиводу, де на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне;

в) наукове поняття, яке характеризує в узагальненому вигляді умови або сторони економічного явища;

г) спосіб, шлях дослідження предмета політичної економії.

3. Мікроекономіка:

а) оперує поняттями сукупного рівня виробництва, зайнятості та доходу;

б) досліджує поведінку споживачів і фірм у різних ринкових структурах;

в) вивчає поведінку окремих секторів економіки;

г) вивчає поведінку індивідуальних економічних суб’єктів у відкритій економіці.

4. Економічна політика – це:

а) заходи, спрямовані на вирішення економічних проблем;

б) конкуренція різних економічних ідей;

в) здатність управляти економічними процесами;

г) здатність приймати ефективні господарські рішення.

5. У чому сутність методу абстракції:

а) у розчленуванні цілого на окремі елементи й дослідженні кожного з них окремо;

б) у логічному висновку про ціле на основі окремих фактів;

в) у відмові від поверхневих, несуттєвих сторін явища й зосередженні на з’ясуванні внутрішніх, суттєвих зв’язків;

г) рух від окремих фактів до загальних висновків.

ТЕМА 2. ВИРОБНИЦТВО МАТЕРІАЛЬНИХ БЛАГ І ПОСЛУГ. ПРОДУКТ І ХАРАКТЕР ПРАЦІ

2.1. Виробництво як процес суспільної праці.

2.2. Класифікація чинників виробництва.

2.3. Крива виробничих можливостей (КВМ).

2.4. Ефективність виробництва, її сутність, економічні та соціальні показники.

2.5. Продукт і характер праці.

2.1. Структура суспільного виробництва

Взаємодія людини з природою характеризує процес виробництва. Виробництво набуває суспільного характеру, оскільки, по-перше, воно є формою прояву діяльності суспільства, по-друге, результати вироб­ництва призначаються для споживання суспільством.

Суспільне виробництво – це сукупна організована діяльність людей із перетворення речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку. Структура суспільного виробництва відображена на рис. 2.1.

Пофазна структура суспільного виробництва включає виробництво – розподіл – обмін – споживання.

Виробництво – це спосіб поєднання ресурсів та їх узгодженого, цілеспрямованого використання для створення матеріальних благ і послуг.

Розподіл – це процес формування доходів, у результаті якого кожен учасник суспільного виробництва отримує свою частку у виробленому національному продукті.

Обмін – це відносини, у ході яких отримана частка при розподілі обмінюється на необхідні конкретні засоби існування.

Споживання – це процес використання доходів і реалізація тих корисностей, що їх мають речі та послуги, тобто вироблений продукт завершує свій рух, відбувається його кінцеве споживання, й тим самим дається поштовх до початку нового виробничого циклу.

Структура суспільного виробництва за сферами економічної діяльності: основне виробництво, виробнича інфраструктура, соціальна інфраструктура.

Рис. 2.1. Структура суспільного виробництва

Основне виробництво – це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Воно охоплює сукупність сировинного, паливно-енергетичного, металургійного, агропромислового, хімічно-лісового комплексу, комплекс галузей виробництва товарів народного споживання, інвестиційний комплекс.

Виробнича інфраструктура – це комплекс галузей, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві й в економічній системі в цілому. До її складу належать торгівля, кредитно-фінансові заклади, спеціалізовані галузі послуг (інформаційних, рекламних, консультаційних та ін.)

Основне виробництво й виробнича інфраструктура утворюють сферу матеріального виробництва.

Соціальна інфраструктура – це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми суспільного багатства, які відіграють вирішальну роль у розвитку людини, примноженні її розумових і фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня. До її складу входять охорона здоров’я, фізична культура, освіта, житлово-комунальне господарство, транспорт і зв’язок, побутове обслуговування, культура й мистецтво.

Оскількирезультатом процесу суспільного виробництва є створення благ, то за галузевою структурою суспільне виробництво поділяється на дві великі сфери: матеріальне й нематеріальне виробництво.

Матеріальне виробництво – сукупність галузей і сфер, які виробляють матеріально-речові блага (цемент, папір, обладнання, с.г. продукція) і надають матеріальні послуги (транспорт, зв’язок, оптова торгівля, ремонт).

Нематеріальне виробництво – сукупність галузей і сфер, що виробляють нематеріальні блага (духовні блага, моральні цінності) і нематеріальні послуги (охорона здоров’я, освіта, культура, наука), які задовольняють духовні й соціальні потреби людей.

Суспільне виробництво функціонує задля реалізації кінцевої мети – задоволення потреб людини. Потреби тісно пов’язані з виробництвом, розподі­лом, обміном, споживанням. Їх задоволення спонукає до виробництва необхідних життєвих благ. У свою чергу, виробництво, створюючи нові товари та послуги, стимулює розвиток потреб людини.

2.2. Класифікація чинників виробництва

Вивчення конкретних проблем економічної теорії розпочинається з економічної організації, тобто з дослідження виробництва, його змісту, чинників, соціально-економічних форм здійснення та розвитку.

В економічній літературі існують два основних підходи до характеристики передумов виробництва життєвих благ. За радянською схемою їх називають особистий (суб’єктивний) і речовий (об’єктивний) чинники, за трактуваннями західних учених – економічними ресурсами. При цьому розглядаються одні й ті ж явища: природні, людські, капітальні ресурси, які використовуються в процесі виробництва.

До економічних ресурсів зараховують усі природні, людські та створені працею людини ресурси, які використовують у виробництві товарів і послуг. На цій підставі їх ще називають виробничими ресурсами, оскільки природні, трудові ресурси та ресурси, створені в межах економіки, необхідні для процесу виробництва.

Виробничі ресурси класифікують за різними ознаками. Найзагальніша їх класифікація охоплює предмети праці (сировина, матеріали, паливо), засоби праці (машини, робочі будівлі, труби) і робочу силу (трудові ресурси).

1. За джерелами походження виробничі ресурси поділяють на відтворювані й невідтворювані.

Відтворювані ресурси – це виробничі ресурси, що можуть бути відтворені (робоча сила, обладнання). Їх поділяють на природно відтворювані й економічно відтворювані.

Природно відтворювані ресурси – це частина природних ресурсів (ґрунт, водні басейни, флора, фауна) і трудові ресурси (люди з їхньою робочою силою), що формуються у сфері життєдіяльності.

Економічно відтворювані ресурси – це предмети праці, які підлягали попередній обробці (сировина), і засоби праці.

Невідтворювані ресурси – це корисні копалини, які належать до предметів праці.

Невідтворювані та природно відтворювані ресурси є екзогенними (залученими у виробничий процес із зовнішнього середовища), економічно відтворювані – ендогенними (внутрішніми ресурсами).

2. Залежно від часу й характеру функціонування виробничих ресурсів, способу репрезентованості у виробленому продукті їх класифікують на забезпечуючі (засоби праці, трудові ресурси) і втілені (предмети праці).

3. За формою прояву виокремлюють матеріальні (речові), особисті (людські) виробничі ресурси.

Самі по собі ресурси (природні, трудові тощо) є лише потенційними чинниками виробництва. Тільки в процесі виробництва, під час якого ресурси поєднуються за певною технологією, вони стають діяльними чинниками виробництва. Саме для здійснення процесу виробництва необхідні певні умови – чинники виробництва.

Дата добавления: 2015-05-22