Витоки й фундатори

ВІТЧИЗНЯНА ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВА

Р. П. М. Рабінович

РЕЦЕНЗІЇ

Львівський національний університет імені Івана Франка

І ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ЮРИСПРУДЕНЦІЯ:

“Українська юридична думка” – якби такий ви­слів довелося прочитати у нашій країні за ра­дянсь­ких часів, то його автор ризикував би нара­зитись на неабиякі проблеми. Та часи міняються. Історія, як то кажуть, усе розставляє по своїх міс­цях.

І ось з’явився “первісток” унікального шести­томного видання, яке має відтворити саме її – колись обмежувану, подекуди замовчувану чи навіть заборонювану – українську юридичну ду­мку. Перший том її “Антології” містить опубліко­вані протягом трьох попередніх століть праці з базових, методологічно визначальних наук у системі правознавства [1].

Констатуймо відразу: за умов сучасного пере­оцінювання наукових доктрин і напрямів вітчи­зняного загальнотеоретичного правознавства та його методології корисність цієї праці переоці­нити неможливо. Вирішальним чинником, що уможливив її підготовку й опублікування, стало, безперечно, утвердження незалежної демокра­тичної української держави. Проте це чинник не єдиний: “Антологію” можна вважати певним підсумком, своєрідним “вінцем” десятирічних пошуків і зусиль, спрямованих на створення по­вної й об’єктивної історії формування та розви­тку українського правознавства*. Результати цієї роботи знаходили відображення у моно­графічних і довідкових працях історико-науко­знавчого характеру, а також використовувались у курсах з історії української правової думки, вперше запроваджуваних з середини 90-х років у провідних вищих юридичних навчальних закла­дах Львова, Харкова і Києва. Усе це сприяло на­копиченню матеріалів і формуванню передумов для створення книги, якій присвячено ці нота­тки.

Яке значення для розвитку вітчизняної право­вої науки матиме дана книга – докладну відпо­відь на це запитання вміщено у ґрунтовному “Нарисі історії розвитку загальної теорії дер­жави і права, філософії та енциклопедії права”, написаному упорядниками й відповідальними редакторами даного тому – доктором юридич­них наук В. Д. Бабкіним та кандидатом юриди­чних наук І. Б. Усенком (с. 9-43). І цю відпо­відь навряд чи можна чимось доповнити у стислих рамках рецензії. (До речі, не можна не відзначити, що цей “Нарис” є сам по собі монографічним історико-наукознавчим твором, у якому особливо важливою видається характе­ристика закономірностей і тенденцій розвитку вітчизняної юридичної науки).

А ось на що хотілося б звернути увагу, так це на ті проблеми, яких не могли оминути (а отже – й так чи інакше не розв’язувати) упорядники “Антології”.

Перша. Критерії відбору вчених, чиї праці за­слуговують на те, аби уособлювати українську юридичну думку. Визначаючи такі критерії, ма­буть, не можна не спиратись на певні – об’єктивовані чи хоча б “імпліцитні” – уявлення (положення) щодо національної ідентифікації будь-яких духовно-іде­ологічних феноменів вза­галі і гуманітарних та су­спільних наук зок­рема. Не претендуючи на безза­перечність, до­зволимо собі висловити з цього при­воду деякі міркування.

У суто етнічному аспекті національність (на­ціональна належність) людини – це об’єктивний результат передусім її реальної конкре­тно-істо­ричної соціалізації. Він виявля­ється в основному в її соціально (а не біологі­чно) зу­мовлених, тобто “вирощених” певним соціу­мом (а не ге­нами) властивостях. Саме внаслі­док цього, по-перше, навряд чи може існувати єдиний, уніфі­кований еталон (універ­сальний набір показників) належності людини до пев­ної нації, особливо якщо окремі її час­тини протягом значного пері­оду існували у сут­тєво відмінних соціальних умовах. У цьому ви­падку можна говорити про різновиди певної нації (ет­носу), які є історично рівнозначними і не мо­жуть порівнюватися, а тим більше про­тистав­лятись один одному з погляду націона­льної “чистоти”. А по-друге, людина, яка пере­буває, особливо з дитинства, у багатонаціо­на­льному середовищі, може засвоювати різні ет­нокуль­турні ролі, надбання, здатна ставати но­сієм де­кількох (хоч і у різних “дозах”) націона­льно-культурних особливостей, менталітетів. Тому особи, які є носіями властивостей кількох націй (“бінаціонали”), були й нині існують у ба­гатьох країнах, у тому числі й в Україні.

Зважаючи на сказане, можна констатувати, що серед вісімнадцяти “учасників” першого тому “Антології” (Я. Козельський, С. Десниць­кий, П. Лодій, К. Неволін, С. Пахман, М. Ренне­н­кампф, М. Хлєбніков, М. Ковалевський, М. Чижов, Є. Трубецькой, М. Гредескул, Б. Кістя­ківський, М. Палієнко, С. Дністрянський, А. Фатєєв, Ф. Тара­новський, Є. Спекторський, О. Жилін.) немає та­ких, які – так чи інакше – не належали б до представників загальнотеорети­чного блоку юриспруденції української (хоча зазвичай праці багатьох з них небезпідставно включа­ються й до “хрестоматій”, “антологій”, “бібліо­тек” російського загальнотеоретичного право­знавства, що інтенсивно видаються нині у Мо­скві та Санкт-Петербурзі).

Друга. Забезпечення належної повноти пред­ставлення в “Антології” цієї частини українсь­кого правознавства в усій розмаїтості, “стро­катості” її змістових складових. Задля цього, вважаємо, першочергово має братись до уваги такий показник, як значимість, впливовість праць того чи іншого автора (а іноді, можливо, й оригінальність, самобутність обстоюва­них ним поглядів).

Однозначно схвалюючи “набір” учених, чиї праці внесено до рецензованого тому “Антоло­гії”, можна водночас зазначити, що він міг би бути більш повним, якби до нього увійшли фра­гменти книг М. Грушевського (“Початки грома­дянства (генетична соціологія)”. – Відень, 1921), Р. Бабуна (“Загальна наука про право та дер­жаву”. – Київ, 1927), В. Старосольського (“Полі­тичне право”. – Подебради, 1933-1934), Л. Бича (“Загальна наука права”. – Подебра­ди, 1934), Л. Окіншевича (“Вступ до науки про право і державу”. — Мюнхен, 1949).

Ясна річ, розширення кола джерел, які за­слуговували на включення до збірки, може об­межуватись, так би мовити, її обсяговими мо­жливостями. Та саме у зв’язку з цим постає й третя проблема: в якому обсязі мають відтво­рюватись твори, вміщені в “Антології”? Вида­ється, що цей обсяг повинен бути необхідним і достатнім для того, аби читач зміг дістати чі­тке уявлення насамперед про а) вихідні, світо­глядно-методологічні й філософсько-правові позиції автора і б) зміст і аргументи на під­тримку тієї доктрини (концепції), яку цей ав­тор поділяє чи пропонує.

З огляду на це, ми не впевнені, що у даному томі виправдане, скажімо, відтворення урив­ків з чотирьох праць Є. Спекторського (а на це знадобилось 80 сторінок), у тому числі – з його книги “Проблема социальной физики в XVII столетии”, яка має здебільшого істо­рико-соціально-філософський характер. Чи не доре­чніше було б використати відповідний “лис­таж” для публікації творів хоча б декотрих з тих учених, про яких щойно йшлося?

А втім, усі висловлені тут міркування й по­бажання мають здебільшого рекомендацій­но-конструктивний характер; якісь із них, мож­ливо, стануть у пригоді упорядникам наступ­них томів “Антології”.

Підсумовуючи ж загальне враження від ре­цензованої книги, на додаток до оцінки, викла­деної вище, зауважимо: започаткувавши істо­рично значущу для української юриспруденції справу, Інститут держави і права ім. В. М. Ко­рецького ще раз переконливо продемонстрував фундаментальність результатів своєї діяльно­сті – властивість, якою й має відзначатись продукція дослідницьких установ Національ­ної академії наук України.

Дата добавления: 2015-05-22