Перелік програмних питань до державного екзамену 2 страница

Під час управління якості особистості враховують, а параметри ситуації змінюють. Один із засновників соціальної психології, Курт Левін (Kurt Levin, 1890–1947) розглядає поведінку людини як функцію двох змінних: унікальної особистості індивідуума і ситуації, в якій він (вона) здійснюють вчинки: П=f (C, О), де О – особистість; С – ситуація. Як справедливо зазначає академік Трапезніков В.А., люди ефективно працюють тому, що вони хочуть щось додатково отримати, бояться щось втратити та з переконань тобто на ентузіазмі. Якщо перші два принципи управління пов’язані переважно з ситуацією, то третій – з особистістю.

Впливи управління на людину в організації можуть бути поділені на: оперативні, тактичні і стратегічні. Оперативні впливи - це стимули (певні команди), які викликають швидку і, часто, малоусвідомлену реакцію людини. Тактичні впливи обумовлюють більш повільну реакцію порівняно з оперативними. Будучи адресованими середовищу та задоволенню потреб, ці впливи призводять, у кінцевому рахунку, до зміни дій індивіду. За суттю ці впливи відповідають позитивним і негативним стимулам, які використовуються для управління поведінкою людини, і реалізують владу винагороди та примусу. Стратегічні впливи, адресовані системі еталонів індивіда («його особистості») і є, по суті, навчально-виховними факторами.

16. Діяльності. Стереотипізавана поведінка. Знання, вміння, навички. Діяльність – це активна взаємодія людини з середовищем, в якій він досягає свідомо поставленої мети, що виникла в результаті появи у нього певної потреби, що була опосередкована у мотиву. Внутрішню структуру діяльності складають три основних компоненти: потреби, мотиви та цілі. Діяльність буває внутрішньою і зовнішньою. Внутрішні дії, які проводять подумки, допомагають у підготовці зовнішніх дій, вони дають можливість економити людські зусилля і уникнути помилок. Відмінність внутрішньої діяльності від зовнішньої полягає в тому, що внутрішні дії проводяться не з реальними предметами, а з їх образами, а замість реального продукту утворюється уявний, розумовий результат. За ступенем усвідомлення поведінка людини розпадається на три компоненти: безпосередні стереотипізовані реакції (дії), стереотипізовані поведінкові схеми та нестандартна поведінка (за Л.Д.Кизименко). Управління поведінкою людини під час прийняття нестандартного рішення зазвичай розглядається у каузальному (причинно-наслідкового) ланцюгу: середовище ->потреби->мотиви->прийняття рішення->дія. Під час прийняття унікального рішення прогнозований рівень виграшу чи програшу людина сприймає суб’єктивно, тобто зіставляє рівень фактичного виграшу чи програшу із їх суб’єктивною значущістю для себе. Цей взаємозв’язок називається функцією корисності.

Знання - це елементи інформації, пов'язані між собою і з зовнішнім світом. Під знаннями (в навчанні) розуміють основні закономірності предметної області, що дозволяють людині вирішувати конкретні виробничі, наукові та інші задачі, тобто факти, поняття, судження, образи, взаємозв'язку, оцінки, правила, алгоритми, евристики, а також стратегії прийняття рішень у цій області. Властивості знань: структурованість, інтерпритованість, зв'язність, активність. Під вмінням розуміють освоєний людиною спосіб виконання дії, забезпечений деякою сукупністю знань. Уміння виражається у здатності усвідомлено застосувати знання на практиці. Вміння: застосовуються; перетворюються для забезпечення гнучкості або пристосування до нових умов; узагальнюються; переглядаються. Навичка виникає як свідомо автоматизована дія і потім функціонує як автоматизований спосіб його виконання. Те, що дана дія стало навичкою, означає, що індивід у результаті вправи придбав можливість здійснювати дану операцію, не роблячи її виконання свого свідомого метою.

17. Рівень суб’єктивного контролю. Рівень суб’єктивного контролю (синонім - локус контролю - від лат. locus - місцезнаходження і фр. controle - перевірка) визначає ступінь розуміння людиною причинних взаємозв`язків між власною поведінкою і досягненням бажаного. Люди, які схильні пояснювати причини своєї поведінки (дій) зовнішніми факторами - долею, збігом обставин, випадком називаються екстерналами. Їм притаманна зовнішня спрямованість (локалізація) контролю. Люди, які вбачають першопричину своєї поведінки (дій) у власних якостях, характері, мотивах, зусиллях тощо, і через це самі несуть відповідальність за свої вчинки, називаються інтерналами. Для них притаманна внутрішня спрямованість контролю. Екстернали схильні до конформізму надають перевагу роботі в групах, оскільки в цьому випадку відповідальність за кінцевий результат розподіляється між усіма членами групи. Отже, вони частіше відчувають себе об’єктами дії різноманітних чинників, ніж суб’єктами власної діяльності. Для інтерналів характерні почуття незалежності, впевненість у собі, послідовність в досягненні поставлених цілей. Вони схильні до самоаналізу, тому причини невдач шукають у собі, у власних діях і вчинках. Інтерналам властива самостійність в роботі, вони не бояться брати на себе відповідальність за прийняття рішень (в тому числі у ситуаціях, які пов’язані з ризиком). Отже, інтернали частіше почуваються суб’єктами власної діяльності, ніж об’єктами впливу зовнішніх чинників, у них набагато сильніше, ніж у екстерналів, виражена воля до досягнення своїх цілей.

18. Теорія функціональної асиметрії півкуль головного мозку. Як відомо, функції лівої і правої півкуль є різними. Ліва півкуля відповідає, зокрема, за використання знакової інформації - читання, рахування, мову. Вона робить нас здібним до аналізу предметів та явищ, тобто до їх поділу на окремі елементи та складання відповідних логічних ланцюгів. Права півкуля, навпаки, більше оперує образами, ніж знаками, та забезпечує цілісність сприйняття. Вона є схильною до синтезу, тобто створює можливість одномоментного “схоплення” взаємозв’язку різноманітних властивостей предмета та їх взаємодії одразу у декількох змістових площинах. Завдяки правій півкулі, немов сам собою, складається цілісний образ світу. Завдяки лівій - поступово і докладно збирається модель світу (з окремих, проте ретельно досліджених деталей). Інформація з правої частини поля зору обох очей надходить до лівої півкулі, а з лівої частини - тільки до правої, тобто вона обробляється паралельно. Права півкуля контролює сенсорні і рухомі функції лівої половини тіла, а ліва здійснює аналогічний контроль над правою половиною тіла. Ліворукість це не просто надання переваги лівій руці, а й зовсім відмінний від норми розподіл функцій між півкулями головного мозку. Різні автори, на підставі результатів досліджень, доходять висновку, що в перші роки життя домінує права півкуля. Зсув симетрії до відносного домінування лівої півкулі стає особливо вираженим до кінця підліткового віку.

19. Емоції. Функції емоцій. Інформаційна теорія емоцій. Емоції (від лат. emovere – хвилювати, збуджувати) – це психічне відображення у формі безпосереднього, пристрасного переживання життєвого значення явищ і ситуацій, обумовленого співвідношенням їх об'єктивних властивостей і потреб суб'єкта. Емоції не відображають властивості зовнішнього середовища, а характеризують біологічну значущість та суб'єктивне значення зовнішнього об'єкту чи події для людини. Емоції людини тісно пов'язані з потребами, вони виникають в діяльності, спрямованій на задоволення потреб, перебудовують поведінку людини в напрямку задоволення потреб, в цьому виявляється їх регулююча функція. Найважливішою функцією емоцій є оцінювальна, емоції оцінюють значущість об'єктів, ситуацій. Причому дуже часто така оцінка здійснюється в умовах дефіциту часу або інформації про об'єкт або ситуацію. Емоційно забарвлене ставлення компенсує неможливість повного логічного аналізу. Емоції виконують функцію мотивації до діяльності і стимуляції. Так, інтерес «приковує» увагу і утримує його на об'єкті, страх примушує уникати небезпечних об'єктів і ситуацій. Завдяки особливій енергетичній насиченості емоції стимулюють протікання решти психічних процесів і діяльності. З цим пов'язана мобілізація всіх сил організму в складних, відповідальних ситуаціях (в умовах іспиту, відповідального виступу, надзвичайних ситуаціях тощо). Інформаційна теорія емоцій П.В. Симонова: вчений вважав, що емоції виникають внаслідок нестачі чи надлишку відомостей, необхідних для задоволення потреби. Ступінь емоційної напруги визначається, за П.В. Симоновим, силою потреби й величиною дефіциту прагматичної інформації, необхідної для досягнення мети. Це він подав у вигляді «формули емоцій»: Е = - П (Ін-Іс),Е - емоція; П - потреба; Ін - інформація, необхідна для задоволення потреби; Іс - інформація, яку має суб’єкт на момент виникнення потреби

20. Форми емоцій. Закон Йеркса-Додсона. Емоції представлені в психіці людини у формі чотирьох основних феноменів: емоційні реакції, почуття, емоційні стани, емоційні властивості. Емоційні реакції – характеризуються високою швидкістю виникнення і швидкоплинністю. Вони тривають хвилини, характеризуються достатньо вираженою їх якістю (модальністю) і знаком (позитивна або негативна емоція), інтенсивністю і предметністю. Під предметністю емоційної реакції, мається на увазі її відносно однозначний зв'язок з подією або предметом, що викликала її. Емоційні стани характеризуються: більшою тривалістю, яка може вимірюватися годинами чи днями і в зв’язку з цим меншою інтенсивністю, оскільки емоції пов'язані із значними енергетичними витратами через фізіологічні реакції, які їх супроводжують; в деяких випадках безпредметністю, яка виражається в тому, що від суб'єкта може бути прихований мотив і причина, що викликала їх, а також деякою невизначеністю модальності емоційного стану. За своєю модальністю емоційні стани можуть проявлятися у формі дратівливості, тривоги, добросердя, різних відтінків настрою – від депресивних станів до стану ейфорії. Проте частіше за все вони є змішаними станами. Почуття – більш стійкі психічні утворення, їх можна визначити як складний вид стійкого емоційного ставлення людини до різних аспектів дійсності. Почуття формуються, як правило, на основі духовних потреб, і відрізняються від емоційних реакцій і емоційних станів більшою тривалістю – вони можуть тривати протягом років, а іноді і все життя, наприклад почуття любові або ненависті. На відміну від станів, почуття є предметними – вони завжди пов'язані з предметом або дією з ним. Емоційні властивості– найстійкіші характеристики людини, що характеризують індивідуальні особливості емоційного реагування, типові для конкретної людини. До них належить цілий ряд особливостей, таких як емоційна збудливість, емоційна лабільність, емоційна монотонність, емоційна в'язкість, емоційна чутливість і емпатія, емоційне огрубіння, алекситимія. Із збільшенням сили емоційного підкріплення продуктивність діяльності, її успішність, якість спочатку підвищується, але потім, після досягнення максимальних показників, подальше посилення емоційно-мотиваційного чинника негативно впливає на пізнавальні процеси (наприклад, увага, пам’ять та ін.) і приводить до погіршення показників діяльності (закон Йеркса-Додсона (на честь американських дослідників Роберта Йеркса [Robert M. Yerkes] і Дж. Додсона [J.D. Dodson]).

21. Стрес. Фази стресу. Причини стресів. Стрес — це неспецифічна (тобто одна і та сама на різні подразники) реакція організму на будь-яку висунуту до нього вимогу. Стрес — це відповідь на загрозу, реальну чи уявну. Виникнення і переживання стресу залежить не стільки від об'єктивних, скільки від суб'єктивних чинників, від особливостей самої людини: оцінки нею ситуації, зіставлення своїх сил і особливостей з тим, - що вимагається, та ін. Фази стресу (за Г. Сельє): 1) фаза тривоги. Організм мобілізується для зустрічі із загрозою. Відбуваються біологічні реакції, які обумовлюють боротьбу або втечу, 2) фаза опору. Організм намагається опиратися загрозі або справлятися з нею, якщо загроза продовжує діяти і її не можна уникнути, 3) фаза виснаження. Якщо дія стресу продовжується і людина неспроможна адаптуватися, це може виснажити ресурси тіла: вразливість до втоми, фізичні проблеми призводять до хвороб і навіть до загибелі організму. Стресогені ситуації: 1) необхідність прискореної переробки інформації; 2) шкідливе оточення; 3) усвідомлена загроза; 4) порушення фізіологічних функцій (можливо, як результат безсоння, хвороби); 5) ізоляція; 6) ув'язнення; 7) остракізм (вигинання і переслідування); 8) груповий тиск (1)÷ 8) - за Вейтцом), 9) відсутність контролю над подіями, безсилля, неможливість змінити ситуацію (за Франкенхойзер).

22. Вольова поведінка. Самовиховання волі. Воля - це психічний процес свідомого керування діяльністю, який виявляється в подоланні труднощів і перешкод на шляху до мети. Поняття волі в психології звичайно визначається такими шляхами: через вольові якості особистості: ініціативність, самовладання, витримку, наполегливість, рішучість, цілеспрямованість тощо; через довільну регуляцію поведінки, психічних процесів; через вольові дії. Визначаються такі ознаки вольових дій: усвідомленість, цілеспрямованість, подолання перешкод, ініціація дії, наявність вольового зусилля, відсутність залежності від актуальної потреби. Жодна з наведених ознак сама по собі не є достатньою для визначення змісту волі, але разом вони відрізняють вольову дію у її специфіці. У вольовім процесі, за С. Л. Рубінштейном, можна виділити 4 основні стадії (фази), які в складному вольовому акті виступають в розгорнутому вигляді, а у простому - в згорнутому: перша фаза - виникнення потягу і попереднє встановлення мети; друга фаза - розгляду і боротьби мотивів; третя фаза - вирішення; четверта фаза – виконання. Якщо вольовий процес розглянути відповідно певній діяльності людини, він може бути описаний терміном «вольова дія», тобто вольова дія - це вольовий процес, розглянутий в діяльнісному контексті. Вольовою є цілеспрямована свідома дія, через яку людина планово здійснює обрану мету, підкоряючи власні імпульси свідомому контролю й трансформуючи дійсність у відповідності з задумом. Всі ознаки і якості волі виявляються у вольових діях. Вольові дії (прості й складні) звичайно відрізняють не тільки від недовільних, але й від довільних дій. Вольові якості особистості є відносно сталими, незалежними від ситуації, стійкими психічними утвореннями. До вольових якостей особистості належать: цілеспрямованість, рішучість, сміливість, мужність, ініціативність, настійливість, стриманість, дисциплінованість та ін. Прийоми самовиховання волі можуть бути різноманітними, але всі вони включають дотримання таких вимог: 1) розпочинати слід з набуття звички долати порівняно незнані труднощі, 2) дуже небезпечними є будь-які самовиправдання. Це обман, в першу чергу, себе, 3) труднощі та перешкоди слід переборювати, 4) прийняте рішення повинно бути виконаним до кінця, 5) окрему мету слід ділити на етапи, намічати найближчі цілі, досягнення яких створює умови для наближення кінцевої мети. 6) максимально суворе дотримання режиму дня, розпорядку всього життя. Слід завжди пам'ятати, що воля як й будь-яка інша якість потребує виховання і тренування.

23. Група. Види груп. Структура групи. Група - це сукупність людей, які виділяються із соціуму завдяки наявності певних ознак (спільна професія, уподобання, погляди). Загальноприйнятою є класифікація груп за статусом: формальні; неформальні. Формальна - група, що має склад, зафіксований у офіційних документах (бригада, екіпаж, відділ). Неформальною є група людей, що об'єднуються за уподобаннями, нормами поведінки, інтересами. Типовий приклад: музичні та спортивні фани, дворові підліткові компанії. За характером взаємодії розрізняють групи: контактні; умовні. В контактних (реальних) групах взаємодія відбувається безпосередньо між членами групи. В умовних групах взаємодія між членами групи відбувається опосередковано (через газети, листи, виступи на радіо та телебаченні). За рівнем розвитку розрізняються такі групи: дифузні; асоціації; корпорації; колективи. Вся сукупність параметрів, що характеризують групу, може бути розділена на власні характеристики групи і характеристики, що визначають положення людини у групі. До власних характеристик належать: композиція (склад) групи, структура, групові процеси. Композиція групи - це сукупність характеристик членів групи, що важливі з точки зору аналізу групи як цілого. Наприклад, чисельність групи, її віковий або статевий склад, національність або соціальне положення членів групи, успішність навчання (для шкільного класу чи студентської групи) тощо. Структура групи розглядається з точки зору тих функцій, які виконують окремі члени групи, а також з точки зору міжособистісних стосунків у ній. До групових процесів належать такі показники динаміки групи як процес розвитку і згуртування групи, процес групового тиску, процес прийняття групового рішення. Структуру офіційних відносин називають каналами комунікації, зміст неофіційних - психологічним кліматом.

Мала група - нечисленна група людей (від 3 до 15 осіб), які об'єднані спільною соціальною діяльністю, знаходяться у безпосередньому спілкуванні, сприяють виникненню емоційних відносин, вироблення групових норм і розвитку групових процесів. Структура малої групи включає: 1) структура влади (система взаємного розташування членів групи в залежності від їх здатності (в тому числі і потенціальної) здійснювати вплив у групі), 2) комунікативна структура (сукупність позицій членів групи в системах інформаційних потоків, що зв’язують членів групи між собою і зовнішнім середовищем, а також концентрація в них того чи іншого об'єму групової інформації), 3) соціометрична структура - структура надання переваг різним членам групи. Члени малої групи неусвідомлено присвоюють певні рейтинги своїм колегам. З ким з них вони будуть спілкуватися частіше і з яких питань, а з ким - лише вимушено. Поведінкові типи людей в групі: лідер, той хто йде за лідером, співрацюючий, той хто відокремлюється.

24. Феномен лідерства і його врахування при вирішенні проблем управління поведінкою групи. Лідер (від англ. leader – ведучий, керівник) – 1) людина, яка завдяки своїм особистим якостям має переважний вплив на членів соціальної групи, 2) член групи, за яким вона визнає право приймати рішення в важливих ситуаціях, тобто найбільш авторитетна особистість, що реально відіграє центральну роль в організації спільної діяльності та регуляції взаємовідносин в групі. Поняття лідерства належить до характеристики психологічних відносин, що виникають в групі „по вертикалі”, тобто з точки зору відносин домінування і підпорядкування. В психологічній літературі зустрічаються класифікації лідерів за різними ознаками: за змістом діяльності: лідер-виконавець, лідер-ініціатор; за характером діяльності: універсальний лідер, ситуативний лідер. Лідер може бути формальним, якого, як правило, обирають або призначають і який, будучи відповідальним за стан справ в очолюваному колективі, має офіційне право заохочення або покарання учасників спільної діяльності. Лідер може бути неформальним, коли статус лідера визнають члени колективу і діють відповідно до цього. Типи неформальних лідерів: експресивний (емоційний) лідер, інструментальній (фахівець в галузі діяльності групи) лідер, дифузний (виникає в групі за певних обставин). Оптимальним для групи вважається поєднання формального і неформального лідера в одній особі.

25. Основні стилі управління: авторитарний, демократичний і ліберальний. Їх переваги і недоліки. Традиційно в психологічній літературі розрізняють такі основні стилі управління: авторитарний, демократичний і ліберальний. Авторитарний стиль визначається такими якостями лідера як виражена владність, директивність дій, одноосібне прийняття рішення, систематичний контроль за діями підлеглих. Авторитарний лідер, як правило ніколи не дозволяє втручатись в свою діяльність підлеглим, сперечатись щодо певних рішень. Підлеглого він наділяє лише виконавськими функціями. Ідеальний підлеглий для такого лідера – це дисциплінований виконавець, який ніколи не втручається в керівництво. Демократичний стиль характеризується тим, що лідер постійно спілкується з підлеглими на предмет їх думок щодо прийняття того чи іншого рішення, тобто прагне до співробітництва з ними. Частину своїх повноважень демократичний лідер, як правило, делегує підлеглим, якщо в цьому є необхідність. Для демократичного лідера найкращим підлеглим є той, хто має такі риси, як самостійність, ініціативність, творчий підхід до проблеми. Ліберальний стиль лідерства – це такий стиль, при якому лідер не відділяє себе від групи і поводиться як рядовий член групи. Використання стилю передбачає максимальну автономію підлеглих. При прийнятті рішень за такого стилю лідерства участь бере весь колектив.

26. Конфлікт. Причини конфліктів. Основні типології конфліктів. Конфлікт - у загальному випадку це - непорозуміння між двома чи більшою кількістю сторін (осіб чи груп), коли кожна з них намагається зробити так, щоб були прийняті саме її погляди або цілі разом із створенням всіляких перешкод протилежній стороні в тому ж самому; Конфлікт - це вкрай загострені суперечності, зіткнення осіб, їхніх ідей, інтересів, потреб, оцінок, рівня прагнень, домагань, тощо, які об’єднуються загальною назвою - конфлікти міжособистісні. Але у психології розрізняють ще й внутрішні конфлікти (еквівалентні, вітальні, амбивалентні та фруструючі), які властиві окремо взятій людині, що, як правило, має місце у випадках боротьби мотивів. Існують чотири основних типи конфліктів: внутрішньоособистісний; міжособистісний; між особою і групою; між групами одного або різного статусу. Згідно з класифікацією Л.Коузера, конфлікти можуть бути реалістичними (предметними) або нереалістичними (безпредметними). Аналізуючи роботу організації, можна використовувати й таку класифікацію конфліктів: по горизонталі (між працівниками, які не підпорядковані один одному); по вертикалі (між особами, які підпорядковані одна одній); змішані, у яких поєднано попередні типи. Найбільш поширені конфлікти вертикального і змішаного типу. На думку фахівців, вони становлять в середньому 70÷80% усіх інших. Загальні причини конфліктів: розподіл ресурсів, взаємозалежність задач, відмінності в цілях, відмінності в засобах досягнення мети, незадовільні комунікації, різка зміна перебігу подій або умов, відмінності в психологічних особливостях.

27. Структура конфлікту, динаміка конфлікту, стратегії поведінки у конфлікті. Основними елементами конфліктної взаємодії є: 1) об’єкт і предмет конфлікту. Цінність, з приводу якої виникає зіткнення інтересів, називається об’єктом конфлікту. На відміну від цього, предметом конфлікту є ті суперечності, які виникають між взаємодіючими сторонами і які вони намагаються вирішити за допомогою протистояння. 2) учасники конфлікту – суб’єкти соціальної взаємодії, які знаходяться в стані конфлікту, або люди, що явно чи приховано підтримують конфліктуючі сторони. 3) соціальне середовище, умови конфлікту. 4) суб’єктивне сприйняття конфлікту або образ конфліктної ситуації – відображення предмету конфлікту в свідомості суб’єктів конфліктної взаємодії. 5) мотиви конфлікту – це внутрішні сили, які підштовхують суб’єктів соціальної взаємодії до конфлікту. 6) позиції конфліктуючих сторін – це те, що проголошують конфліктанти один одному в процесі конфлікту або в переговорному процесі. Розгляд динаміки конфлікту вимагає поділу його на стадії. Це виникнення об'єктивної конфліктної ситуації, її усвідомлення, здійснення конфліктної поведінки, розв'язання конфлікту. Стиль поведінки в конкретному конфлікті визначається тією мірою, в якій людина хоче задовольнити власні інтереси (діючи пасивно або активно) і інтереси іншої сторони (діючи спільно або індивідуально): 1) конкуренція (суперництво) – прагнення добитися реалізації власних інтересів і цілей, всупереч інтересам іншого. 2) пристосування – принесення в жертву власних інтересів заради збереження стосунків з іншим. 3) уникання – відсутність прагнення до кооперації і відсутність тенденції до досягнення власних цілей. 4) компроміс – угода на основі взаємних поступок; пропозиція варіанту “середнього рішення”, яке знімає суперечність. 5) співробітництво – вироблення альтернативного рішення, яке повністю задовольняє інтереси обох сторін. На думку А.В.Морозова, велике значення для вирішення конфлікту має володіння формулами конфлікту. Конфліктна ситуація + Інцидент = Конфлікт (перша формула конфлікту), де конфліктна ситуація - це таке поєднання людських інтересів, яке об`єктивно створює підґрунтя для реального протиборства між суб`єктами, процес додавання і наростання конфліктних відносин; інцидент - це збіг обставин, що є приводом для конфлікту; конфлікт - це відсутність згоди між двома або більше сторонами (особами або групами осіб). Конфліктна ситуація + Конфліктна ситуація +... = Конфлікт (друга формула конфлікту). Іншими словами: сума двох (або більш) конфліктних ситуацій приводить до конфлікту.

28. Механізми психологічного захисту. Психологічний захист - нормальний, постійно працюючий механізм людської свідомості. Психологічний захист проявляється не тільки в разі виникнення надзвичайних обставин, але й у повсякденні. Основне в дії механізму психологічного захисту: перебудова системи установок, що спрямована на зниження емоційного напруження та недопущення психічної травми. Виникає новий порядок емоційних переживань. Наприклад, відчуття приниженості у студента, який не здав іспит знижується, якщо «знецінюється» особистість вимогливого викладача (за О.В. Винославською).

Механізми психологічного захисту (за Фрейдом) включають: заперечення (die Verneinung): ствердження та віра в те, що те, що є істинним, насправді є хибним. Відмова визнати, що подія відбулася; зміщення (die Verschiebung): перенаправлення дій та/або емоцій із забороненого або недоступного об’єкту на інший, більш доступний об’єкт; інтелектуалізація (die Intellektualisierung): звернення до здорового глузду, уникання неприємних емоцій, фокусуючи увагу на фактах і логіці. Призводить до зростання почуття суб’єктивного контролю над ситуацією; проекція (die Projektion): приписування своїх мотивів або особистісних характеристик іншим людям. Людина витісняє знання про свої власні бажання, переміщаючи їх за межі своєї особистості; раціоналізація (die Rationalisierung): створення хибних але правдоподібних виправдань своєї поведінки, маскуючи її справжні причини як від інших, так і від себе; формування реакцій (die Reaktionsbildung): ґрунтується на амбівалентності потягів, при якому який-небудь потяг замінюється у свідомості на протилежний, зберігаючи у несвідомому свій початковий характер (несвідома любов проявляється як свідома ненависть, жорсткість - як надмірна доброта тощо); регресія (die Regression): повернення до більш ранніх стадій свого розвитку; витіснення або репресія (die Verdrängung): витіснення незручних думок в підсвідомість; сублімація (die Sublimierung): переорієнтація неправильних бажань в соціально прийнятні дії.

29. Увага. Основні види уваги. Увага - це спрямованість і зосередженість свідомості, що забезпечує підвищення рівня сенсорної, інтелектуальної або рухової активності індивіда. Спрямованість виявляється у довільному або мимовільному виборі, вибірковості об'єктів, які відповідають потребам суб'єкту, меті і задачам його діяльності. Концентрованість виявляється в одночасному відволіканні від всього стороннього, у тимчасовому ігноруванні усіх інших об’єктів. У своїх вищих формах увага пов'язана з регулюванням протікання психічних процесів і свідомої поведінки людини. В залежності від об'єкту зосередження увага може виявлятися у сенсорних, мнемічних, розумових і рухових процесах. На цій основі виділяють такі форми прояву уваги: сенсорна (зорова, слухова), інтелектуальна, моторна (рухова). Особливе значення для досягнення успіху в певній діяльності має концентрованість і сталість, які характеризують глибину, тривалість, і інтенсивність психічної діяльності людини. Саме концентрованість і сталість відрізняють людей, які здатні заради однієї справи, відключитись від багатьох зайвих подразників. Короткочасні мимовільні зміни ступеня інтенсивності, напруженості уваги отримали назву коливань уваги. За характером походження і засобам здійснення розрізняють три основних види уваги: довільна; мимовільна; післядовільна. Мимовільна увага виникає і підтримується незалежно від свідомих намірів людини і без вольових зусиль з її сторони. Довільна увага - свідомо регульоване зосередження, що спрямоване і зв'язане з свідомо поставленою метою, з вольовим зусиллям. Про післядовільну увагу слід говорити тоді, коли в цілеспрямованій діяльності для особистості цікавими і значними стають зміст і сам процес діяльності, а не тільки її результат, як при довільній увазі. В цьому випадку діяльність так захоплює людину, що їй стають не потрібні помітні вольові зусилля для підтримання уваги. Прийоми управління увагою: підвищення голосу, встановлення зорового контакту між мовцем і слухачем, «нав'язування ритму» бесіди, «своєчасне використання пауз» тощо.

Дата добавления: 2015-05-22