Українсько-російський конфлікт 3 страница

4 серпня 1917 р. «Тимчасова інструкція Генеральному секре-

таріатові Тимчасового уряду»
8-15 вересня 1917 р. з'їзд народів у Києві
31 жовтня 1917 р. перехід влади в Києві до Центральної Ради

Третій Універсал Центральної Ради. Прого­лошення Української Народної Республіки Маніфест РНК до українського народу з уль­тимативними вимогами до Центральної Ради Всеукраїнський з'їзд рад у Києві встановлення радянської влади в Харкові з'їзд рад у Харкові

проголошення радянської влади в Харкові початок наступу радянських військ на Київ Четвертий Універсал Центральної Ради. Проголошення незалежності УНР бій під Крутами вступ військ Муравйова у Київ переїзд Народного Секретаріату з Харкова до Києва

Тематичне оцінювання Початковий рівень:

1. Назвіть відомих вам діячів доби Української революції. Роз­кажіть про життя й діяльність одного з них.

2. Позначте подію, що відбулася раніше:

- Проголошення УНР

- Утворення Центральної Ради

- Проголошення І Універсалу

Дайте відповідь. Скільки Універсалів було проголошено Цент­ральною Радою? Який Універсал проголосив незалежність УНР?

Вкажіть назву першого уряду автономної України: Центральна Рада; Тимчасовий уряд; Генеральний Секретаріат.

Середній рівень:

5. Без цих історичних постатей 1) М.Гру шевського; 2) В.Винничен-
ка; 3) СПетлюри неможливо уявити добу Української революції.
Вкажіть, кого саме стосується наведені нижче твердження

- Перший Президент УНР

- Письменник, автор 14 романів, більше ста оповідань

- Видатний учений, автор близько 2 тис. друкованих праць

- Він заповідав: «Стійте всіма силами за Україну»

- Перший секретар військових справ Генерального Секретаріату УНР

- Перший Голова Генерального Секретаріату.

6. Коли було проголошено Українську Народну Республіку? Чому її
Уряд не приділяв уваги соціальним питанням? До чого це призвело?

• • Що ви знаєте про відносини УНР й Радянської Росії? Чому ви­ник воєнний конфлікт?

^^

8. Де та коли було проголошено радянську владу в Україні? Достатній рівень:

9. Встановіть послідовність подій:

- Проголошення автономії України

- Утворення Центральної Ради

- Проголошення Української Народної Республіки

- Переїзд Народного Секретаріату з Харкова до Києва

- Проголошення незалежності УНР

- Проголошення радянської влади в Україні

10. Поясніть, якими були взаємовідносини Центральної Ради й
Тимчасового уряду? Проаналізуйте зміст переговорів між ними.

11. Заповніть таблицю в робочому зошиті «Універсали Централь­
ної Ради»:

Універсали	Основні положення
І
II
Ш
IV

Прослідкуйте на основі Універсалів Центральної Ради, як змінювався державний статус України протягом червня 1917 р. - січня 1918 р. Який з Універсалів мав найбільше значення у державотворчих процесах 1917-1918 pp.? Високий рівень:

12. Лютнева революція дала поштовх до активізації національно-виз­вольного руху в Україні. Проаналізуйте події в Україні після Лют­невої революції, покажіть діяльність Центральної Ради, роль її лідерів в організації національної боротьби українського народу.

13. «Подиву гідним є те, що незважаючи на відверте доктринер­ство й відсутність політичного досвіду у її лідерів, Центральній Раді таки вдалося досягти чималих успіхів. Передовсім, це сто­сується національної мобілізації українських мас на проголошен­ня Української Народної Республіки», - пише український історик Я.Грицак.

Які оцінки діяльності Центральної Ради ви знаєте? Яку поділяє­те? Поясніть, чому? Висловіть своє бачення історичного значен­ня діяльності Центральної Ради.

14. Назвіть, на ваш розсуд, найбільш доленосні події доби Украї­
нської революції. Розташуйте їх у порядку спадання значущості.
Поясніть свій вибір. Відповідь обґрунтуйте.

ТЕМА З Україна в боротьбі за збереження державної незалежності (1918-1920)

Карта-схема______________________ ------,------------------------------------------

^ПМЕЦЬКСУ-АВСТРІЙСЬКА f \

ІНТЕРВЕНЦІЯ 1918 р. І \РАДЯНСЬНА

січень Ш18 р. ____________________________________________________________ |

«Боротьба за збереження державної незалежності Украї­ни була логічним продовженням Української революції, котра цю незалежність проголосила. У цій боротьбі вирі­шувалися ті ж питання, які стояли в 1917 p.: чи бути, по-перше, Україні незалежною державою; чи матиме, по-друге, ця держава демократичний політичний устрій; чи отримає розвиток громадянське суспільство. Державна незалежність була втрачена, надії на розбудову правової держави згасали. Історія дала негативні відповіді на ці

питання»

(Ф.Турченко. Новітня історія України).

§8. Українська Народна Республіка: від Брестського мир­ного договору до гетьманського перевороту

«З поваленням Центральної Ради закінчився перший етап Української революції, позначений піднесенням і стрімким розвитком національно-визвольного руху, за­гостренням національних і соціальних проблем спро­бою України відновити свою державність і вирватися з лабет Російської імперії»

(Історія України: нове бачення).

О Які були причини падіння Центральної Ради.

1. Мирний договір у Брест-Литовську

Домігшись права вступити у «велику політику», Цент­ральна Рада надіслала до Брест-Литовська делегацію. Інструкції М.Грушевського членам делегації зводилися до того, щоб боротися за включення до складу України Холм-щини, Підляшшя, проведення всенародного голосування (пле­бісциту) в Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатській Україні. Таким чином, це був перший крок на шляху до соборності українських земель.

9 січня 1918 р. близько 400 представників держав, задія-них у переговорах, взяли участь у першому пленарному зас­іданні в Брест-Литовську.

Напередодні переговорів німецькі експерти міжнародно­го права заявили, що у разі укладення мирного договору з Росією його положення матимуть обов'язковий характер і для України. Голова делегації (УНР) В.Голубович заперечив їм, висунувши таку аргументацію: зв'язок України з Росією обу­мовлювала Переяславська угода; оскільки один із учасників укладення цього акту - царська династія Романових -відійшла в минуле, він втратив чинність разом з усіма зобов­'язаннями України щодо Росії. Німецька сторона погодилася з правомірністю цих суджень, а проголошення УНР само­стійною державою зміцнило її статус як рівноправного учас­ника переговорів. Російська делегація в особі Л.Троцького також заявила, що «не бачить жодної перешкоди для само-

стійної участі делегації Генерального Секретаріату у мир­них переговорах». Фактично глава російської делегації виз­вав право українців на самовизначення.

Після кількох днів роботи вирішено було зробити пере­рву, щоб погодити позиції делегацій з урядами своїх країн. Загальні збори Центральної Ради обговорили хід переговорів. Міністр УНР М.Ткаченко дав їм таку оцінку:

«Умовами згоди досягнуто з нашого боку найбільшого, чого тільки можна було досягти. Українському народові за­безпечено право національного самовизначення всюди, де він живе в більшості, в тому числі в Холмщині та на Підляшші. З Галичиною справа вирішується на користь нашого народу, тобто панування українського народу забезпечується в тій частині, яку він заселяє. Згідно з торговельною частиною мирного договору, ввіз товарів із-за кордону і вивіз їх з Украї­ни є монополією Української держави. Дев'яті збори уповно­важили Раду Народних Міністрів підписати договір. Внаслідок нестабільної ситуації, що склалася в країні, пра­во ратифікації майбутньої угоди було надано членам украї­нської делегації на переговорах».

Відновлення процесу переговорів супроводжувалося спро­бою більшовиків усунути делегацію УНР від участі у них на правах повноправного суб'єкта міжнародного права. Л.Троць-кий заявив, що інтереси українського народу на конференції мають представляти члени Народного секретаріату в особі Є.Медведева і В.Шахрая. Однак тверда позиція посланців УНР зірвала підступні спроби російського уряду. Більше того, глава Делегації Австро-Угорщини граф О.Чернін від імені чотирьох союзних держав заявив: «...ми бачимо далі причину визнати Українську Народну Республіку вже тепер самостійною, вільною, суверенною державою, яка є в стані укладати само­стійно інтернаціональні договори».

9 лютого 1918 р. договір між УНР та державами Четвер­ного союзу було підписано. Ним скасовувався військовий стан Між воюючими сторонами, встановлювалися, дипломатичні зносини, економічні зв'язки і кордони України. Оскільки територіальні претензії української делегації зачіпали інте-^еси Австро-Угорщини, представники обох країн підписали

таємну декларацію, згідно з якою райони Східної Галичини з переважаючим українським населенням мали бути відлучені від королівства Галичини й з'єднані з Буковиною в один ко­ронний край у складі Австро-Угорщини. Кордони між УНР і Австро-Угорщиною відповідали довоєнним російсько-австрій­ським. У межах відроджуваної Польської держави їх повинна була визначити спільна комісія на підставі «етнографічних відносин і з урахуванням бажань населення». У додатковому договорі визначалися принципи регулювання консульських відносин, приватних справ, обміну військовополоненими й надлишками сільськогосподарських і промислових товарів. Сторони взяли на себе зобов'язання встановити паритетні курси національних валют.

Брестський договір було ратифіковано спеціальним за­коном Центральної Ради від 17 березня 1918 р. В.Винни-ченко високо оцінював цю угоду: «Для української держави цей мир, безперечно був би з різних боків дуже корисний. Перш усього ним українська держава визнана такими по­важними суб'єктами міжнародного права, як центральні держави. А маючи до цього на увазі ще признання Англії та Франції, можна було би тепер її уважати цілком повноп­равним, рівним членом світових держав. Далі цей мир до­сить справедливо й корисно розв'язував питання про територіальні межі, особливо щодо Польщі (Холмщина, Підляшшя). У фінансовому відношенні також для України була реальна користь від цього миру. Наприклад, золота валюта українського карбованця стояла тоді дуже високо (100 німецьких марок дорівнювали 46 українським карбо­ванцям). Навіть торговельні умови були складено вигідні для України». В.Винниченко вважав брестські домовленості дуже корисними за умови, «коли б при цьому мир явився не результатом збігу сприятливих обставин, а наслідком на­шої сили і волі, коли б ми тою силою могли реалізувати, охоронити й затвердити за собою всі наслідки миру».

2. Вступ німецько-австрійських військ до України

На кінець січня - початок лютого 1918 р. ситуація скла­лася так, що Центральна Рада змушена була звернутися за

допомогою до своїх недавніх партнерів за столом переговорів - Німеччини та Австро-Угорщини. Країни Четверного союзу були зацікавлені в тому, щоб надати таку допомогу з кількох причин: Україна зобов'язувалася до 31 липня надати їм мільйон пудів збіжжя; крім того, європейські країни турбу­вала більшовицька експансія. Отже, в альтернативі «більшо­вики чи іноземне втручання» Центральна Рада обрала друге, що, як тоді здавалося, могло гарантувати збереження украї­нської державності.

8 лютого 1918 р. німецькі війська вступили на територію України, невдовзі їх підтримали частини австро-угорської армії. Вони поступово просувалися на схід і південь Украї­ни, не зустрічаючи значного опору з боку радянських військ. До кінця квітня 1918 р. вся територія України опинилася під контролем німецької й австро-угорської армій.

На початку березня до Києва повернулася Рада Народ­них Міністрів, а відтак і Центральна Рада. Ще 10 лютого 1918 р. Рада народних міністрів у відозві до населення впер­ше спробувала пояснити, що завдання іноземних військ -покласти край пограбуванню України більшовиками.

Центральна Рада відновила свої повноваження в Україні за складних обставин. Ціна за допомогу німецько-австрійсь­ких військ виявилася занадто високою в економічному, мо­ральному та політичному вимірах.

З 26 березня до 23 квітня 1918 р. працювала комісія з представників України, Німеччини й Австро-Угорщини по виробленню умов матеріальної компенсації. УЦР прийняла зобов'язання надати Німеччині й Австро-Угорщині 60 млн. пудів зерна та виробів з нього, 400 млн. штук яєць, велику рогату худобу живою вагою 2,75 млн. пудів, 3 млн. пудів цукру, а також постійно постачати їм овочі, фураж, руду тощо. Іноземне втручання обмежувало суверенітет УНР. Неда­ремно П.Христюк писав, що окупаційне «військо стало вирі­шальним чинником для внутрішньої політики Республіки спочатку посереднім, а потім і безпосереднім».

Криза влади, міжпартійний розбрат всередині Централь­ної Ради, посилення позицій правих сил дедалі більше роз­хитували владу. Вбачаючи в цьому загрозу регулярним

надходженням з України сільськогосподарської продукції, німецько-австрійське командування взяло на себе й деякі адміністративні функції. Ще 18 березня 1918 р. генерал Лю-дендорф видав директиву, відповідно до якої німецькі військові командири могли видавати накази щодо охорони порядку та безпеки. Головнокомандувач німецькими війська­ми в Україні фельдмаршал Ейхгорн б квітня 1918 р. видав наказ, який стосувався термінів і порядку посівної кампанії. У документі підкреслювалося, що врожай належатиме тим, хто засіє посівні площі. Селяни, які візьмуть землі більше, ніж зможуть обробити, підлягатимуть покаранню. Крім того, селян зобов'язували всіляко допомагати в обробітку поміщиць­ких угідь. Наказ Ейхгорна викликав гостру дискусію в Цен­тральній Раді. Міністр земельних справ на знак незгоди з втручанням німців у вирішення суто цивільних справ подав у відставку. Міністерство закордонних справ УЦР висловило офіційний протест Німеччині з приводу дій Ейхгорна, а Міністерства земельних справ оповістило народ України про те, що даний наказ виконувати не слід.

Окупаційні власті втручалися й в інші сфери українсько­го життя. Звичайною практикою стали страти та ув'язнення за вироками польових судів. Щоб запобігти цьому, міністр юстиції М.Ткаченко 23 березня 1918 р. видав циркуляр, у якому вказувалося, що іноземні військові судові інстанції не мають чинності в Україні, оскільки тут існують власні цивільні й військові суди.

Ці, та інші акції ще більше загострили відносини між УЦР і окупаційною адміністрацією. У листуванні представ­ників Німеччини й Австро-Угорщини зі своїм керівництвом дедалі частіше заходила мова про необхідність заміни Цент­ральної Ради іншим органом. 24 квітня відбулася нарада за участю начальника штабу німецьких військ у Києві генерала Тренера, послів та військових аташе Німеччини й Австро-Угорщини, на якій обговорювалося майбутнє Української дер­жави. Зустріч Тренера з делегацією «Української народної громади» (її очолював П.Скоропадський) показала, в який бік хитнувся політичний маятник.

3. Прийняття Конституції УНР

29 квітня 1918 р. Центральна Рада зібралася для прий­няття Конституції Української народної республіки (УНР). Основний закон почав готуватися ще у той час, коли, за сло­вами П.Христюка, «революція на Україні переходила фазу національно-політичну, коли класова боротьба ще не стави­ла виразно на порядок денний завдання творення робітни­чо-селянської державності і коли, після цього, вся українська демократія стояла ще міцно на ґрунті демократичного пар­ламентаризму...». Цим пояснюється очевидна невідповідність Конституції соціальному курсу, який здійснювався Централь­ною Радою в завершальній фазі її діяльності.

Основний Закон гарантував демократичні свободи, вклю­чаючи активне й пасивне виборче право для всіх громадян, що досягли 20 років. Вищу законодавчу владу у країні мали здійснювати Всенародні збори, виконавчу - Рада Народних Міністрів, судову - Генеральний суд. Самоврядування на місцях належало виборним радам та управам громад, волос­тей і земель.

Конституція визначала порядок роботи органів держав­ної влади та управління, а також умови, за яких впроваджу­валося тимчасове обмеження громадських свобод.

Згідно з Основним Законом, «кожна з населяючих Украї­ну націй має право в межах УНР на національно-персональ­ну автономію, цебто право на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через орган Націо­нального союзу, влада якого шириться на всіх його членів незалежно від місця і поселення в УНР». Кожному Союзові надавалося право представництва в уряді республіки й отри­мання фінансової допомоги.

Прийнятий документ не вдалося втілити у життя, оскіль­ки день його ухвали став останнім у діяльності Центральної Ради.

Ще 26 квітня 1918 р. імператор Вільгельм II по суті сан­кціонував зміну українського уряду. Робилося все, щоб роз­чистити шлях до якомога безболіснішого переходу влади до рук П.Скоропадського.

Перевір себе Початковий рівень:

1. Вкажіть дату підписання УНР договору з державами Четверного

союзу:

січень 1918 p.; лютий 1918 p.; березень 1918 р.

2. Доповніть речення:

Центральна Рада надіслала до Брест-Литовська делегацію, яку очолив (М.Грушевський, В.Голубович, П.Христюк).

3. Дайте відповідь (необхідне підкресліть)

Яка подія відбулася 29 квітня 1918 p.?

Проголошення УНР; Прийняття Конституції; Утворення УЦР. Середній рівень:

4. Назвіть головні положення договору, підписаному в Брест-Ли-
товську між УНР і державами Четверного союзу.

5. Встановіть послідовність подій
Прийняття Конституції

Початок переговорів у Брест-Литовську

Повернення ЦР до Києва

Вступ німецько-австрійських військ на територію України.

6. «Більшовики чи іноземне втручання». Чому Центральна рада
віддала перевагу? Який існував аргумент?

Достатній рівень:

7. Підписання Брест-Литовського договору - це спроба соборності українських земель. Доберіть факти, які стверджують або спро­стовують цей висновок.

8. Схарактеризуйте основні положення Конституції. Чи зазначало­ся в Основному законі про чітку модель органів влади в Україні?

9. «Німці не мішаються і ніякої зміни в тім не мають робити..., не мають заміру в чім-небудь перемінити наші закони і порядки, обмежити самостійність і суверенність нашої Республіки», -зазначалося у зверненні УЦР до громадян України. «Треба було задушити більшовизм на Україні, - писав генерал Е.Людендорф, - й запровадити там такі порядки, які могли б дати нам воєнні користі: збіжжя і сировину; для цього треба було просунутися в глиб країни*.

Прокоментуйте наведені висловлювання та зробіть висновок: по­зиція якої зі сторін відображала реальний стан. Високий рівень:

10. Доба Центральної Ради продемонструвала сильні й слабкі сто­
рони Української революції. Чи поділяєте ви цей висновок? До­
беріть факти, що стверджують або спростовують його. Висловіть
своє бачення цієї проблеми.

Конституція гарантувала широкі громадянські свободи та особ­ливі права національним меншинам. Однак українське суспіль­ство було ще не готове до сприйняття абстрактних демократичних принципів, які Конституція ставила над реаліями життя. Спрог-нозуйте розвиток подій, за яких демократичні принципи пере­стають бути абстрактними.

§9. Українська держава

«Характер державної системи, до якої прямував геть­ман, тяжко визначити однозначно - найправдоподібн-іше, це мала бути конституційна монархія, відмінна від традиційної самодержавної системи в Росії. Аполо­гети гетьманства стверджували, що най краще її ха­рактер визначався не тогочасними західними політичними критеріями, а українською історичною традицією - йшлося про відтворення системи геть­манської влади з минулих століть, влади тих геть­манів, яким хоч на деякий час вдалося здійснити самостійність і суверенність козацької держави».

(Я.Грицак. Нарис історії України).

О Назвіть характерні ознаки гетьманського режиму П.Скоропадсь-

• кого.

Скоропадський Павло (1873-1945)

— український політичний і державний
діяч. Походив із славетного козацько-
шляхетського роду. Під час Першої
світової війни нагороджений орденом
Святого Георгія 4-го ступеня. Обраний
отаманом «Вільного козацтва» (жовтень
1917). Ставши гетьманом, заявив, що
хоче правити у спосіб, який відповідає
"ідеї диктатора", бо "країну, по-моєму
може врятувати тільки диктаторсь-
„ ка влада...". Після антигетьманського по-

tr^y^ {* І встання емігрував. 16 квітня 1945 р. під

♦

час бомбардування був смертельно по­ранений і помер 26 квітня. Похований у місті Оберсдорфі в родиному склепі Ско­ропадських. 69

1. Становлення гетьманського режиму

З початком Першої світової війни генерал П.Скоропадський перебував на фронті, де командував кінним полком, а потім -гвардійською кавалерійською дивізією та 34-м армійським кор­пусом. Нагороджений орденом Святого Георгія 4-го ступеня.

Лютневі події 1917 р. не похитнули намір П.Скоропадсь­кого вести війну до переможного завершення і зберегти боє­здатність армії. Радикальні політичні ідеї були чужими для нього. Початок українізації армії, ініційований І Всеукраї­нським військовим з'їздом (травень 1917 р.) поставив генера­ла перед вибором. Але він залишився вірним присязі й лише після наказу Корнилова відповідного змісту повів роботу по перетворенню 34-го корпусу на 1-й Український (налічував близько 60 тис. бійців).

З'їзд «Вільного козацтва» (16-17 жовтня 1917 p., Чиги­рин) обрав П.Скоропадського отаманом.

З'єднання під командуванням генерала П.Скоропадського стало на захист Центральної Ради, якій загрожували в листопаді 1917 р. збільшовизовані війська. Зростаючий авторитет П.Ско­ропадського непокоїв українських політичних лідерів, і вони чинили йому всілякі перешкоди. Це змусило генерала піти у відставку та зайнятися політичною діяльністю. Політичні по­гляди П.Скоропадського формувалися під впливом двох факторів: з одного боку, він поділяв ідею самодержавної Росії, з іншого, -усвідомлював правомірність українських домагань і необхідність змін у суспільстві. В березні 1918 р. за участю П.Скоропадського виникла політична організація «Українська Громада» (згодом -«Українська Народна Громада»). її платформа виявилася близь­кою до позиції Української демократично-хліборобської партії й «Союзу земельних власників». Політичний консерватизм у про­грамних засадах «Української Громади» поєднувався з прагнен­ням до поміркованих перетворень у соціально-економічній сфері. Якщо рівень організації «Союзу земельних власників» П.Скоро­падський визнавав досить високим, то прагнення його членів відстоювати лише власні інтереси викликало в нього занепокоє­ння й незгоду. У той же час «хлібороби» імпонували П.Скоро­падському тим, що відстоювали дрібне землеволодіння в Україні. Саме такий шлях у поєднанні з акціонуванням переробної про-

ловості, _на його думку, мав стати магістральним у розвитку

української економіки.

День 29 квітня 1918 р. став останнім у діяльності Цент­ральної Ради, яка без бою здала владу в руки П.Скоропадсь­кого, проголошеного на з'їзді земельних власників гетьманом України. Цей переворот був спробою консервативних сил за­гасити полум'я революції, покласти край радикальним соціальним настроям, силою державної влади і шляхом по­міркованих реформ спрямувати суспільне життя у річище правових норм, забезпечити недоторканність права приват­ної власності, обстояти інтереси всіх соціальних верств.

Особливістю державного будівництва в період гетьманату було те, що він відбувався за військової іноземної присут­ності. П.Скоропадський з обережністю ставився до німець­ких й австрійських військових чинів, розуміючи, по-перше, їх незацікавленість у створенні сильної суверенної Українсь­кої держави, а, по-друге, усвідомлюючи, що врешті-решт, ре­зультати Першої світової війни складуться на користь Антанти. Тому він прагнув дотримуватися нейтралітету та очікував того ж від німецько-австрійського командування. Окупаційні власті ще до перевороту висунули ряд вимог, ви­конання яких вважалося б платою за їх нейтральну позицію. Ці вимоги після взаємних узгоджень набули такого вигляду:

1. Визнання Брестської угоди.

2. Розпуск Центральної Ради. Відкладення скликання Установчих зборів до повного «заспокоєння краю».

3. Погодження з німецьким командуванням кількості й умов використання українських збройних формувань

4. Визнання необхідності відновлення цивільного судово­го апарату та обмеження компетенції воєнно-польових судів лише розглядом акцій, спрямованих проти австро-німецьких

військ.

5. Впорядкування адміністративного апарату і розпуск усіх комітетів «революційного походження».

6. Зобов'язання України щодо забезпечення потреб військ Центральних країн.

7. Відродження вільної торговельної й іншої підприєм­
ницької діяльності.

8. Відновлення власності, збереження до певної норми ве­ликих господарств з метою забезпечення експортної здатності хліборобства, передача землі селянам за викуп у кредит.

9. Виплати за воєнну допомогу Україні.

Бурхливі революційні події показали нездатність парла­ментської республіки в особі Центральної Ради вирішити загальні питання державного будівництва. Тому П.Скоро­падський свідомо пішов на встановлення тимчасового авторитарного правління. Спеціальною «Грамотою» проголо­шувалося, що управління державою гетьман буде здійснюва­ти за допомогою призначеного ним уряду на підставі законів про тимчасовий державний устрій. Передбачалися заміна міністрів, формування нового уряду, хоча урядовці нижчого рівня залишалися на своїх місцях. До виборів Українського Сейму гетьман перебирав особливі повноваження та обіцяв «твердо стояти на сторожі порядку й законності».

У заяві Ради Міністрів від 10 травня 1918 р. зазначалося: «Гетьман не думає стати самодержцем. Назва «Гетьман» -це втілення в історичній національно-українській формі ідеї незалежної і вільної України. Стоячи на чолі українського пра­вительства, гетьман тим самим відновлює й закріплює в на­родній свідомості думку про невідбиральні народні й козацькі вольностп. Сам П.Скоропадський сподівався створити «здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію і адміні­стративний апарат, яких в той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на праві; провес­ти необхідні політичні і соціальні реформи». Майбутню полі­тичну реформу гетьман уявляв так: «Ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь всіх класів суспільства в політичному житті краю».

«Закони про тимчасовий державний устрій» закріплюва­ли виключні повноваження гетьмана, який одноосібно мав право затверджувати склад Ради Міністрів та її голову, а та­кож інших урядовців, якщо ця процедура для них не перед­бачалася законодавством. До компетенції глави держави належало визначення зовнішньополітичної лінії; оголошен­ня окремих районів на воєнному, осадному або надзвичайно­му стані; помилування засуджених, пом'якшення міри

покарання, звільнення від судової відповідальності. Гетьман був також верховним воєводою української армії й флоту. Всі накази і розпорядження гетьмана мали закріплюватися головою уряду або відповідним міністром.

25 травня 1918 р. було прийняте «Положення про Малу Раду Міністрів», до складу якої входили заступники міністрів. До її компетенції належав розгляд тих законодавчих та адмі­ністративних пропозицій міністрів, що «через їх нескладність не потребували взаємної згоди відомств у письмовій формі», а також проекти, кошториси міністерств тощо.

Гетьман приділяв значну увагу розвитку інституту дер­жавної служби. Залишивши на попередніх посадах усіх пра­цюючих спеціалістів (крім міністрів та їх заступників), він намагався поповнювати кадри управлінців досвідченими ква­ліфікованими професіоналами не лише з центру, а й з пери­ферії. Всі державні службовці складали урочисту обітницю й присягали «вірно служити державі Українській, визнавати державну владу, виконуючи Ті закони і всіма силами охороня­ючи інтереси й добробут». Спеціальний закон «Про порядок призначення на державну службу» регламентував категорії чиновництва, які призначалися гетьманом або міністром. Замість комісарів УЦР призначалися старости, які очолюва­ли місцеву адміністрацію. До прийняття українського нор­мативного акту про державну службу проголошувалася чинність усіх законів Російської держави.

Дата добавления: 2015-05-22