Українсько-російський конфлікт 4 страница

Взагалі ж відмінною ознакою кадрової політики П.Ско­ропадського було те, що апарат управління формувався не за національною ознакою, а за принципом професійності. Зро­зуміло, це давало привід для звинувачень з боку тих, хто вважав головним критерієм добору на державну посаду ступінь національної свідомості, патріотизм тощо.

Одним із заходів, що мав сприяти покращенню внутріш­ньої політики, дотриманню законів і правопорядку, стало створення Державної варти (травень 1918 р.). За задумом П.Скоропадського, департамент Державної варти мав вико­нувати поліцейські функції. Основоположними документа­ми, що заклали підґрунтя правотворчого процесу гетьманату стали «Грамота до всього українського народу» та «Закони

про тимчасовий державний устрій». Закони Української дер­жави мали загальний і обов'язковий характер для всіх гро­мадян України та іноземців, що перебували на її території. У цілому ж характер правового поля, яке народжувалося на даному історичному етапі державотворення, наміри нового уряду свідчили про те, що кінцевою метою державного будів­ництва гетьман вважав формування громадсько-правового сус­пільства, в якому пріоритетним були б закон і право власності. Інша справа, що методи, обрані для вирішення поставлених завдань, викликали нарікання. Проте виникає питання: а чи можна було досягнути успіху за тих умов іншими засобами? Гетьманський уряд здійснив ефективні заходи щодо поліп­шення судової влади. Всього на Україні станом на 16 серпня 1918 р. діяли 3 судові палати, 19 окружних судів, 112 міських і повітових мирових суддів.

Посилена увага до нормалізації судочинства й вдоскона­лення судової системи засвідчувала прагнення уряду прак­тичними кроками забезпечити пріоритети законів та їх неухильне дотримання.

Перевір себе Початковий рівень:

1. Дайте відповідь:

Державний переворот, що зумовив перехід влади до П.Скоро­падського, відбувся 27 квітня 1918 p.; 28 квітня 1918 p.; 29 квітня 1918 р.

2. Як ви вважаєте, яка подія відбулася раніше?
Прийняття Конституції

Проголошення «Грамоти до всього українського народу»

3. За часів правління П.Скоропадського Україна перейменовувала­
ся на (необхідне підкресліть)

«Українську народну республіку» «Українську державу». Середній рівень:

4. Відповідаючи на запитання, охарактеризуйте особистість Павла
Скоропадського

а) хто ця історична постать?

б) коли він жив?

в) назвіть історичні події, пов'язані з його ім'ям.

5 Окупаційні власті ще до перевороту висунули П.Скоропадському ряд вимог, виконання яких вважалося платою за нейтральну позицію. Назвіть головні з них.

6. Доповніть речення:

Ознакою кадрової політики П.Скоропадського було те, що апа­рат управління формувався за (національною ознакою; принци­пом професійності). Достатній рівень:

7. За часів правління П.Скоропадського вся верховна влада в країні,

як законодавча, так і виконавча мала належати гетьманату. До­беріть факти, що стверджують цей висновок.

8. Порівняйте творення державних засад Центральною Радою й
П.Скоропадським. У чому ви бачите відмінність державотвор­
чих процесів.

Високий рівень:

9. П.Скоропадський був генералом російської царської армії, ота­
маном «Вільного Козацтва», гетьманом Української держави. Як
ці факти біографії характеризують видатну історичну постать?
Висловіть своє ставлення до особи П.Скоропадського.

10. Уявіть собі, що ви - сучасник П.Скоропадського. Спробуйте
сформулювати його політичні погляди.

2. Внутрішня політика П.Скоропадського. Крах гетьманату

«Якщо в соціально-економічній галузі Українська дер­жава виступала антиподом УНР, то в зовнішній полі­тиці вона продовжила курс, започаткований урядом

В.Голубовича».

(Історія України: нове бачення).

О Доберіть факти, що підтверджують цей висновок.

У галузі сільського господарства П.Скоропадський мав власну концепцію виходу на новий соціально-економічний рівень. При цьому кінцевою метою реформувань були не лише ліквідація малоземелля шляхом справедливого розподілу зе­мельного фонду, а й формування середнього класу власників, які мали стати господарською та воєнної опорою режиму.

З метою підготовки умов до аграрних перетворень на місцях створювалися земельні комісії, які з перших днів но­вої влади усували земельні комітети Центральної Ради.

Домінантою реформацій стало відновлення приватної влас­ності на землю, повернення її в товарний обіг. Міністерством земельних справ створювалися регіональні управління хлібо­робства і державного майна, а також губернські, повітові, волосні земельні, земельно-ліквідаційні й особливі комісії. Ці останні вирішували питання про право на врожай 1918 р. із земель колишніх землевласників відповідно до спеціаль­ного закону, ухваленого 27 травня 1918 р.

Однак не зовсім вдалою була політика гетьманату у га­лузі робітничого законодавства. Лише восени 1918 р. депар­тамент законодавчих пропозицій Міністерства праці закінчив розробку проекту закону про профспілки і примирні камери. Крім того, як повідомляла одна з гетьманських газет, влад­ними структурами «розробляються законопроекти про: 1) промисловий суд; 2) 8-годинний робочий день; 3) виробничі кооперативи; 4) свободу коаліцій; 5) трудові (колективні) договори та інші».

Така політика вкрай негативно позначилася на становищі робітничого класу. Загрозливих розмірів досягло безробіття. Власники підприємств разом з німецько-австрійськими оку­пантами закривали фабрики й заводи та викидали робітників на вулицю. В 1918 р. звільнення робітників було масовим і набуло характеру класової помсти. У часи гетьманату ціни на всі без винятку продукти харчування піднялися в кілька разів, а заробітна плата набагато зменшилася. Так, порівня­но з 1913 р. у червні 1918 р. заробітна плата столяра змен­шилася в 2 раза, слюсаря - в 1,93, муляра - в 1,7, різноробочого в 1,76 рази. Це не означало, що пролетаріат залишався без­діяльним спостерігачем того, що відбувалося. Поряд з вико­ристанням правових важелів у ході переговорів між профспілками й власниками підприємств у робітників зали­шався крайній засіб - страйки.

15 липня 1918 р. припинили роботу Коростенський, Сар-ненський та Здолбунівський залізничні вузли, а через кілька днів почався загальноукраїнський страйк залізничників. Він

набув яскраво вираженого політичного характеру. Гетьман намагався будь-що придушити страйк. З цією метою 19 лип­ня 1918 р. він затвердив рішення Ради Міністрів про віднов­лення в Україні дії царського закону про суворі покарання за участь у страйках. На його підставі Державна варта разом з німецькими та австрійськими військами вдалися до жорсто­ких репресій проти страйкарів. Репресії й голод змусили за­лізничників України стати до роботи. Однак робітничий клас не здавався властям, а продовжував висувати дедалі нові ви­моги (підписання колективних угод, збільшення заробітної плати, поліпшення санітарно-гігієнічних умов праці тощо). Підприємці відповіли на це закриттям підприємств і масови­ми звільненнями робітників (локаут), а окупаційна влада -драконівськими заходами, закрема наказом генерала Мен-гельбіра, за яким учасників страйків чекала каторга чи три­річне ув'язнення, а їх організаторів - страта.

Влада заборонила проведення Всеукраїнського робітни­чого з'їзду. Разом з тим для налагодження діалогу при Міністерстві праці було створено комітет праці, на який по­кладалося попереднє обговорення підготовлених законопро­ектів. Однак комітет не зміг захистити інтереси робітників, а, навпаки, погіршив їхнє становище, запровадивши 12-го-динний робочий день, зокрема на всіх металургійних підприє­мствах України.

Тяжку соціально-економічну ситуацію в державі так і не вдалося подолати, що і позбавило гетьмана підтримки з боку трудящих мас у вирішальний час.

У своїх спогадах П.Скоропадський писав, що він перед­чував поразку Німеччини й розраховував, що наявність доб­ре організованої української армії відповідає інтересам країн Антанти, оскільки це могло забезпечити сприятливий баланс сил у регіоні. П.Скоропадський визнавав, що його сподіван­ня не справдилися, як і те, що німецькі війська знаходити­муться на території України до того часу, коли буде створено національні збройні сили.

Гетьману довелося докласти чимало зусиль, аби домогти­ся згоди австро-німецького командування на втілення в жит­тя програми воєнного будівництва. Німецький генерал Греннер

запевняв український уряд у тому, що окупаційні війська виступатимуть гарантом внутрішньої стабільності України та недоторканності її північних кордонів. Зрештою, в кінці трав­ня після отримання дозволу верховного командування німець­кими військами, почалося формування 8-ми українських корпусів. Гетьман продовжив реалізацію воєнної програми, розробленої ще Центральною Радою. На листопад 1918 р. у збройних силах Української держави налічувалося 60 тис. вояків.

Брак часу, зовнішні й внутрішні фактори завадили геть­манському уряду створити боєздатну, добре навчену і відда­ну Українській Державі армію. Інтенсивна агітаційна робота, яку провадили більшовики та представники українських соц­іалістичних партій, дезорієнтувала молодих новобранців Ук­раїнської армії. Галичани-січовики вбачали у гетьмані москвофіла. Офіцерам з Особливого корпусу була байдужа українська ідея. Вони бажали одного: помсти більшовикам, які зруйнували звичний уклад їх життя. Внаслідок цього у критичний момент збройні сили України не змогли захисти­ти гетьманський режим.

3. Зовнішньополітична діяльність уряду

Геополітичне становище України ставило її в центр трьох основних зовнішньополітичних векторів, які визначалися полі­тикою Центральних держав, Антанти й Росії. Жорсткий зв'я­зок з Німеччиною та Австро-Угорщиною, обумовлений Брестськими угодами, відчутно зменшував можливості дип­ломатичного маневру. Однак і в цій ситуації Міністерство за­кордонних справ, очолюване Д.Дорошенком, багато зробило для міжнародного визнання Української Держави, налагод­ження плідних стосунків з іншими країнами. Дипломатичні відносини на рівні послів Українська держава мала з Туреч­чиною, Болгарією, Швейцарією, Швецією й Норвегією. Ук­раїна мала 11 дипломатичних та близько 50 консульських представництв у 20 країнах, а на своїй території - 12 диплома­тичних і 42 консульських представництва з 24 держав.

Однак міжнародна ситуація розвивалася так, що після втрати одних союзників гетьманат не зміг заручитися підтрим-

_кою інших. Відтак, потрапивши в ізоляцію, режим міг роз­раховувати лише на власні сили.

Інтереси Центральних держав передбачали підтримку України, яка могла б змінити баланс сил у регіоні на їх ко­ристь. Берлін серйозно цікавився Кримом, не виключаючи можливості створення тут власної військової бази. Для знек­ровлених війною Німеччини й Австро-Угорщини значення України як джерела сировини та продукції сільського госпо­дарства важко було переоцінити. Проте якщо німці на ук­раїнській території намагалися триматися відповідно до умов Брестського договору, то австро-угорські війська вважали себе повновладними господарями на українській землі. Загострен­ня відносин гетьманського уряду з Австро-Угорською імпе­рією було пов'язано з питанням територіального виділення Галичини і Буковини в окремий коронний край.

П.Скоропадський змушений був кардинально коригува­ти зовнішньополітичний курс. Як уже згадувалося, події в Австро-Угорщині й Німеччині позбавили гетьмана надійної військової підтримки, а позиція країн Антанти була жорстко пов'язана з реставрацією колишньої Росії. Залишалася єди­на сила, на яку міг розраховувати гетьман, - «біла гвардія» генерала Денікіна. За цих умов П.Скоропадський зробив найбільш суперечливий крок - видав грамоту від 14 листопа­да 1918 р., в якій проголосив намір встановити федеративні зв'язки з Росією. У документі, зокрема, зазначалося:

«На принципах федеративних повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави. В цій феде­рації Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї пішов порядок і законність в краю, і в її межах перший раз свобідно віджили всі принижені і пригноблені більшовиць­ким деспотизмом громадяни бувшої Росії... їй першій нале­жить виступити у справі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії. В осяг­ненні цієї мети лежить як запорука добробуту всієї Росії, так і забезпечення економічно-культурного розвитку цілого українського народу на міцних підставах національно-дер­жавної самобутності*.

Цей документ мав створити платформу для зближення

гетьманського режиму з білогвардійським офіцерством та Добровольчою армією, які формували військові загони на території України.

При цьому слід зазначити, що оцінювати позицію геть­мана лише з політичних рішень жовтня-листопада 1918 р. було б спрощенням. Насправді П.Скоропадському ідея феде­ративного устрою України була близькою, хоча трактував її він досить довільно. За тих умов, на його думку, єдиною фор­мою російсько-українських відносин, здатних забезпечити українському народові гідне існування, могла стати тільки федерація.

Що ж до безпосередніх наслідків грамоти від 14 листопа­да, то вони пов'язані, по-перше, зі згодою генерала Денікіна укласти угоду з гетьманом для боротьби з більшовизмом, а, по-друге, з визнанням у 20-х числах листопада державами Антанти законності гетьманського уряду в Україні.

4. Крах гетьманату

Різка зміна зовнішньополітичної ситуації викликала де­стабілізацію гетьманського режиму. Однак ще більшу загро­зу для нього становили внутрішньополітичні обставини. Український національний союз під проводом В.Винниченка об'єднав протигетьманські сили й розпочав підготовку по­встання, заручившись підтримкою російських більшовиків. У відповідь на дії опозиції Міністерство внутрішніх справ заборонило скликання Національного конгресу, призначено­го на 17 листопада 1918 р. Це стало причиною урядової кри­зи, внаслідок якої гетьман сформував новий уряд, в якому вже не було представників Національного союзу.

Переорієнтація П.Скоропадського у зовнішній політиці на проросійські сили підштовхнула антигетьманську опозицію до створення 13 листопада 1918 р. Директорії у складі: В.Винни­ченка (голова), С.Петлюри, Ф.Швеця, А.Макаренка та П.Анд-рієвського. Успіху повстання проти гетьманату сприяла підтримка січових стрільців під командуванням Є.Коноваль-ця, отамана Болбочана, Сірожупанної дивізії, Чорноморсько­го козачого коша. В бою під Мотовилівкою 18 листопада 1918 p., гетьманські війська були розбиті й відступили до Києва. У

інді листопада влада П.Скоропадського обмежувалася терито­рією столиці. Німецькі частини, які ще лишалися на тери­торії України, дотримувалися нейтральної позиції.

14 грудня 1918 р. Гетьман П.Скоролпадський зрікся вла­ди. «••• Я, гетьман усієї України, протягом семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил, щоб справитись із цим завданням, і нині я з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром Ук­раїни, відмовляюся від влади...», - писав П.Скоропадський.

Українська держава впала, поховавши під своїми руїна­ми ще одну соціально-політичну утопію часів революції: віру у можливість побудувати українську державність на підва­линах консервативної ідеї.

Перевір себе Початковий рівень:

1. Вкажіть дату

Директорія виникла в

жовтні 1918 p.; листопаді 1918 p.; грудні 1918 р. 2 Дайте відповідь: так або ні

Головою Директорії був В.Винниченко?

3. У переліку прізвищ позначте діячів, які входили до складу Ди­
ректорії:

М.Грушевський; В.Винниченко; С.Петлюра; П.Скоропадсь­кий; Ф.Швець; А.Макаренко; П.Андрієвський. Середній рівень:

4. Назвіть головні напрями соціально-економічних перетворень в Українській державі.

5. Розкажіть, що вам відомо про зовнішньополітичну діяльність Української держави.

6. Коли гетьман П.Скоропадський зрікся влади?
Достатній рівень:

7. 14 листопада 1918 р. П.Скоропадський видав грамоту, в якій проголосив намір встановити федеративні зв'язки з Росією. Дай­те історичний коментар цьому зовнішньополітичному курсу геть­мана. Який політичний резонанс мав цей крок П.Скоропадського?

8. Складіть хронологічний ланцюжок головних подій січня-грудня

1918 р.

9. Дайте визначення терміна «авторитарний режим».

Високий рівень:

10. Здавалось, перед Україною відкривається шлях до реальної кон­
солідації суспільних сил, пошуків миру та спокою, здійснення
ефективних реформ. Насправді виявилося, що це ще одна з бага­
тьох ілюзій...

Чи поділяєте ви це твердження? Дайте власну оцінку діяль­ності Української держави.

11. «... Українським гетьманам дуже рідко вдавалося проводити
самостійну лінію й здебільшого їм доводилося плентатися у
фарватері великоросійської або польської політики», - пише істо­
рик Я.Грицак.

Як ви вважаєте, така характеристика притаманна гетьмансько­му режиму П.Скоропадського? Відповідь обґрунтуйте.

■

§10. Директорія УНР

«Зречення гетьманським урядом влади, вступ до Києва військ Директорії, парад повстанських військ у сто­лиці України - все це поставило останню крапку в історії гетьманського режиму й знаменувало відновлен­ня Української Народної Республіки».

О Схарактеризуйте політичний курс Директорії.

1. Повстанська стихія

Центром підготовки антигетьманського повстання стала Біла Церква, куди прибув звільнений Державною вартою С.Пет­люра. Звідси по Україні поширювався універсал із закликом до повстання. Створений у Києві Український революційний комітет у свою чергу оприлюднив написану В.Винниченком «Відозву до населення», в якій засуджувався гетьманський режим та містилися революційні гасла. Перші військові успі­хи, підкріплені обіцянками «землі й волі», звільнення від іно­земних загарбників, привертали до повстання дедалі більші сили. На бік повстанців стали генерал О.Осецький, полковни­ки Г.Тютюнник, Н.Павленко, О.Хилобоченко, А.Мельник, Є.Коновалець. Навіть деякі гетьманські підрозділи, як, на­приклад, лубенський полк полковника Ю.Отмаритейна, пере-

ходили під командування С.Петлюри. В антигетьманський рух включився отаман Зелений, який сформував у районі Обухова Ю-тисячний загін (Дніпровську дивізію) й перекрив рух річко­вого транспорту по Дніпру. Лідери Директорії, за словами його голови, вживали всіх засобів, щоб надати рухові не «геройсь­кий», а «соціальний і національно-республіканський характер, щоб викликати в масах ідею народної й української боротьби з експлуататорськими клясами», підкреслювали скрізь на­зву «республіканські війська», «революційно-республікансь­ка», а не «петлюрівська армія».

Проте стихія брала своє. Навіть один з прихильників голов­ного отамана В.Прохода визнавав: «В цей бурхливий період військово-повстанські частини росли, як гриби по дощі, але за­лишені без належного керівництва й певного напрямку скоро зникали. Про Директорію, про її національно-державну працю та напрям її на майбутнє вояки не знали. Кожний висвітлював те чи інше явище національної політики по-своєму...».

Петлюра Симон (1879-1926) — україн­ський державний і політичний діяч, публіцист. Найпомітніша і водночас най­суперечливіша постать Української рево­люції. Був по суті — одноосібним лідером українського руху у 1919-1920 pp. Зазнав гучних тріумфів і таких же нищівних пора­зок. Навряд чи хто за життя мав більше су­перників і ворогів і аж до сьогодні має такий спектр оцінок — від надміру захоплених (вождь українського війська, вождь україн­ської нації) до вкрай зневажливих і приниз­ливих (політичний авантюрист). Можна висловити припущення, що одностайності в оцінці постаті С.Пет­люри, його діянь досягти не вдасться ще досить довго.

Характер повстання визначався особистісними рисами його організаторів і натхненників. Образ С.Петлюри асоціювався у селянських та солдатських мас з безстрашним отаманом, який суцільно відданий українській національній справі й не зупи­ниться «перед будь-якими перешкодами в ім'я народної свобо­ди». За словами сучасника тих подій М.Могилянського,

С.Петлюра - це «трагічний символ України», значно більш на­ціональний порівняно з В.Винниченком, «людина з наполегли­вим характером та величезним честолюбством, отруєний отрутою випадково впавшої йому до рук влади. Не теоретик і не мислитель ■ він один вміє організувати і діяти. Риси гайда­маччини живі в ньому... Петлюра майстерно орієнтується у скрутних ситуаціях, вміє впливати на людей і організовува­ти їх*. Головний отаман був схильний до силових рішень, відсто­юючи принцип сильної влади. На відміну від С.Петлюри В.Винниченко схилявся до лівого радикалізму й прагнув до вживления соціалізму на українському ґрунті. Особиста непри­миренність двох лідерів антигетьманського руху посилювала анархістські, стихійні елементи в ньому і повною мірою впли­нула на подальший хід подій.

У цілому ж слід відзначити, що ініціатори повстання не спромоглися генерувати й поширити власні програмні заса­ди, забезпечити організаційні засади руху, ще раз демонст­руючи розпорошеність, неузгодженість українських сил, що орієнтувалися на суверенне національне державотворення.

2. Відновлення УНР

Спробу об'єднати українські демократичні сили здійснив Український революційний комітет, створений при ЦК УСДРП (В.Чехівський, А.Пісоцький та інші).

Ще до прибуття Директорії у Київ, 14 грудня 1918 р. Укрревком передав тимчасові владні повноваження Раді ко­місарів. Наступного дня було проголошено про відновлення Української Народної Республіки в особі «Народного уряду республіканської Директорії». Однак оскільки членів Дирек­торії у столиці ще не було, тут щодня відбувалися спільні засідання революційного комітету і Ради комісарів.

16 грудня 1918 р. в Києві зібралися члени Українського національного союзу, які оголосили, що влада з цього часу належить УНС, революційний комітет скасовується, а фор­мування уряду здійснюватиметься з прибуттям Директорії.

Таким чином, стало очевидним, що й цього разу сподіва­тися на єдність дій українських партій не доводиться. Свій внесок у розмежування політичних сил зробив командир осад-

ного корпусу січових стрільців Є.Коновалець, який взяв од­ноосібну владу в Києві до приїзду Директорії.

3. Політичний курс Директорії

19 грудня у столиці відбулися урочистості з приводу при­буття Директорії. Членами призначеного нею 26 грудня 1918 р. уряду на чолі з В.Чехівським стали представники всіх партій, які входили до УНС.

Але вже перший офіційний програмний документ Дирек­торії - груднева Декларація - поглибив розшарування полі­тичних сил. Першим етапом перетворень, як вказувалося в документі, мало стати вирішення аграрного питання шляхом передачі землі безземельним та малоземельним селянам, ска­сування робітничого законодавства гетьманської держави, відновлення 8-годинного робочого дня, діяльності профспілок, права на колективні договори, страйки. Наступний і голов­ний етап передбачав створення владних структур. Директо­рія проголошувала себе тимчасовою владою, яка готує умови для передачі своїх повноважень народоправним органам. Го­ловною умовою, що висувалася при цьому, повинно було ста­ти усунення паразитуючих класів від управління державою. Проміжним етапом державотворення мав стати Конгрес тру­дового народу як форма тимчасового революційного представ­ництва трудящих мас, що матиме всі верховні права у вирішенні найголовніших питань політичного й соціально-економічного життя держави. Наступним етапом розбудови демократичного устрою мало стати скликання Установчих зборів як вищого органу влади.

У Декларації зазначалося прагнення Директорії досягти національної злагоди та єдності трудової демократії. Однак саме це завдання виявилося їй не під силу.

Український Національний Союз (УНС) виступив з полі­тичною заявою про небажання нести відповідальність за на­слідки політики Директорії й сформулював завдання своєї діяльності: об'єднання широких верств населення і здійснен­ня контролю над адміністративними інституціями влади.

Питання про форму влади в Україні розмежувало різні політичні угруповання. Ще 12-14 грудня 1918 р. у Вінниці

Директорія провела нараду, на яку були запрошені представ­ники різних партій. Тоді представники УСДРП (незалежни­ки) відстоювали радянську форму організації влади, більшість есерів - парламентську, центральна течія УПСР - «трудовий принцип». Селянська спілка виступила за негайне скликан­ня Установчих зборів. Після тривалого обміну думками вирішено було обстоювати «трудовий принцип» державотво­рення, який ґрунтувався на усуненні від управління експлу­ататорських класів.

Якщо Директорія не визнавала ради робітничих та се­лянських депутатів як можливу форму державної влади, то частина делегатів IV з'їзду УСДРП (січень 1919 р.) наполяга­ла на впровадженні рад і соціалістичних принципів господа­рювання. Голова уряду УНР В.Чехівський поділяв ці погляди, тоді як голова Директорії В.Винниченко заперечував не­обхідність передачі влади радам. З'їзд ухвалив рішення про необхідність скликання парламенту та створення органів місцевого самоврядування шляхом здійснення загального виборчого права.

Суперечки навколо вказаних питань спонукали Директо­рію скликати другу «державну нараду». 16 січня 1919 р. В.Винниченко сформулював три точки зору на шляхи дер­жавного будівництва: 1) курс Директорії на скликання Тру­дового конгресу; 2) встановлення диктатури пролетаріату у вигляді рад; 3) встановлення воєнної диктатури. Останню по­зицію підтримали представники січових стрільців О.Назарук та І.Чайківський, хоча їх погляди поділяли далеко не всі збройні сили УНР. Українські соціал-демократи (М.Порш, І.Романченко) різко засудили будь-які прояви диктатури. Селянська спілка (О.Янко) та УПСР (М.Шаповал) пропону­вали відкрити дорогу до влади радам, оскільки це, за їх словами, було волевиявленням народу. С.Петлюра висловив­ся і проти диктатури і проти рад. Всеукраїнська рада селянсь­ких депутатів поставила вимогу про негайну передачу влади виконкомам селянських і робітничих рад. Більшість учас­ників наради домогались орієнтації на ідею Трудового конг­ресу, хоча в цілому ця зустріч засвідчила подальшу диференціацію політичних сил. Більшовицька орієнтація ота-

манів Зеленого і Григор'єва невдовзі виявилася в переході на бік радянських військ.

4. Трудовий конгрес

23 січня 1919 р. у Києві було скликано Трудовий конг­рес. Він проходив під тиском обставин, які впливали на по­рядок денний його роботи й характер дискусій: до Києва наближалися радянські війська. Тому головним питанням ста­ло визначення орієнтації та вибір союзника в особі країн Антанти чи більшовиків. Від його вирішення залежав і вибір форми влади в Україні.

Внаслідок тривалих дискусій 28 січня був прийнятий «Універсал Трудового Конгресу України». В документі заз­началося, що вища влада передається Директорії, а виконавчі функції має здійснювати Рада Народних Міністрів (РНМ), підзвітна Трудовому конгресові, а в перервах між його засі­даннями - Директорії. На місцях владу повинні були взяти представники РНМ під контролем губернських та повітових трудових рад. Останні обиралися пропорційно з представників селянства і робітників.

Конгрес доручив Директорії й Раді Народних Міністрів працювати у напрямі вирішення таких завдань: а) здійснен­ня аграрної реформи шляхом передачі землі трудящим селя­нам без викупу; б) ліквідація безробіття серед пролетарських верств шляхом відновлення роботи промислових підприємств; в) оборона незалежності республіки. Однак заклик Трудового конгресу був запізнілим. Більшовики вже захопили значну частину України, а українські війська або переходили на бік радянських чи денікінських військ, або не бажали воювати. Лише січові стрільці самовіддано чинили опір переважаю­чим силам радянських військ.

У кінці січня Директорія змушена була залишити Київ і 2 лютого переїхала до Вінниці. Українська радянська армія наприкінці 1918 р. оволоділа Шосткою, Глуховом, Куп'янсь-ком, Новгород-Сіверським, а на початку січня 1919 р. - Хар­ковом та Черніговом.

На офіційні звернення Директорії до уряду радянської Росії Раднарком в особі Г.Чичеріна відповів:

«Ніякого війська Російської Соціалістичної Радянської Республіки на Україні немає. Військова акція на українській території в цей момент проводиться поміж військом Дирек­торії та військом Українського Радянського Уряду, який є цілком незалежним». Насправді ж Москва намагалася за до­помогою зброї підпорядкувати Україну своєму впливу, щоб використати її сировинно-продовольчу базу для вирішення власних соціально-економічних проблем.

4 січня 1919 р. В.Антонов-Овсієнко очолив Український фронт, що наступав на Лівобережжі. 16 січня Директорія оголосила війну Росії, хоча до Кремля був надісланий запит стосовно переговорів про мир. Більшовицькі лідери прийня­ли пропозицію, і до Москви вирушила українська делегація на чолі з С.Мазуренком. Посланці УНР намагалися вести гнучку лінію в питанні про союз з Росією у боротьбі проти контрреволюційних сил на Півдні (Кубань, Дон, Крим). Москві пропонувалося взяти на себе роль посередника на перегово­рах між УСРР й УНР про умови впровадження радянської системи влади і стати гарантом безпеки України перед іно­земним втручанням. Поки тривали переговори, радянські війська стрімко рухалися на захід, зайнявши 19 січня Пол­таву, а 26 січня - Катеринослав. Коли вони наближалися до Києва, Ленін і Чичерін з боку РСФРР і Мазуренко з боку УНР підписали мирну угоду на умовах, запропонованих Ди­ректорією. Проте Петлюра, який відкидав будь-які поступки більшовикам та прагнув до узурпації влади, зайняв жорстку позицію й вирішив діяти силою. Однак 5 лютого радянські війська були вже у Києві, а наступного дня у Харкові розпо­чалися переговори між РНМ УНР та урядом УСРР, який на той час очолив Х.Раковський.

Дата добавления: 2015-05-22