Етапи розвитку руської національної філософії 2 страница

Проте філософія ніяк не укладається у прокрустово ложе теоретичної форми. Не випадково у літературі виділяють різні типи філософствування: теоретичний, релігійно-містичний, ессеїстсько-афористичний, художньо-образний тощо. На відміну від Заходу, Росії найбільшою мірою притаманні саме всі типи філософствування, окрім теоретичного. Не випадково у руській національній філософії, можливо за виключенням В.С. Соловйова, відсутні цілісні системи, а виразниками самоусвідомлення руського народу найчастіше виступають православні священники, юродиві, публіцисти, літератори, літературні критики, політики, фейлетоністи тощо. Отже, традиції розвитку руської філософії дещо відмінні від західних.

Не заперечуючи евристичної цінності вичленування етапів розвитку філософії на основі зведення її до теоретичної науки, на наш погляд, стосовно руської філософії продуктивнішим буде інший підхід, а саме: членувати її розвиток на основі етапів розвитку руського народу і його самоідентифікації, самоусвідомлення.

По-третє, філософія, як уже підкреслювалося, є певним рівнем розвитку свідомості, а саме - рівнем самосвідомості. Його можуть досягти різні формоутворення духу, які у сукупності можна назвати одним словом - культура. Тобто, філософія - це самоусвідомлення культури. Стосовно руської національної філософії можна сказати, що вона є самоусвідомленням культури руського народу, ключовим моментом котрого є самоусвідомлення, самоідентифікація руського народу взагалі у процесі його розвою.

По-четверте, найголовнішою детермінантою розвою руських, як конгломерату різних народностей, було регулярне розширення їх ареалу, причому ареалу, як географічного, так і духовного. За період з ХІІІ по ХХ ст. територія руської імперії зросла більше аніж у сто разів. Постійно відбувалося також масове “прилучення” інородців і їх культури в лоно руськості. Масовий характер цього процесу дав право руському історику М.М. Покровському заявити, що у жилах московського народу тече щонайменше 80 % фіно-татарської крові. Але попри постійно діючий, перманентний характер прилучення, воно мало і певні переломні етапи. Отож, руські, будучи за своїм положенням панівним народом, а кількісно, щодо інших етносів, меншиною, фізично і культурологічно не були спроможні асимілювати інородців. Тому серед руських (корінних і асимільованих) зовсім не випадково виникає думка про те, що руські це не етнос, а “донаціональне утворення народів” (Д.С. Лихачов), певний спосіб життя. Кількісні накопичення інородців і їх культури у лоні руського “донаціонального утворення народів” приводять до постійних якісних змін - внутрішнього переродження самих руських, зміни їх самосвідомості та самоідентифікації. Подібні етапні зміни і є етапами розвитку руської національної філософії.

По-п’яте, механізм виникнення подібних змін можна витлумачити з позицій сучасних вчень про синергетику. Вона стверджує, що системі як певній цілісності притаманні ознаки, яких не мають її складові частини. Надорганізм (а саме так синергетики називають специфічні ознаки, притаманні лише системі) формується у духовній сфері.

Етнос є найбільш зорганізованою природною і соціальною системою. Надорганізмом етносу є ментальність, нації - патріотизм. Етносу, що проходить усі етапи свого розвитку і доходить до переростання у націю, немає ніякої потреби формувати надорганістичне засобами ідеології та міфології. Така потреба об’єктивно виникає у процесі розвитку конгломерату представників різних етносів у націю. Саме так відбувалося у руських, адже без формування єдиного надорганістичного духовного стрижня асиміляція інородців практично були неможливі.

Формування надорганістичного проходить ряд етапів.

Перший етап - формування родового, рюриківського. Усі руські уявляли, переживали свою причетність до роду Рюрика. Це єднало їх. Другий етап припадає на період активної русифікації угро-фінських племен, для яких рюриковське було чужинським. Русифікація об’єктивно вела до формування нового надорганістичного. Такою духовною основою стає християнська віра і культура, у лоні котрих і формується нове надорганістичне. Ним стає не родове, рюриковське, а всезагальне - земля Руська і віра Христова або простіше - Свята Русь. Третій етап збігається з періодом широкого прилучення до руських тюрських народностей. Асиміляція народностей з іншою культурою, релігією, психологією можлива лише через продукування і засвоєння руськими принципово нових надорганістичних цінностей, котрі, одночасно були близькі тюркським народностям. Такою новою цінністю, що об’єднує конгломерат різних народностей у єдине ціле, є організація влади і обгрунтування її легітимності. На відміну від княжої доби, руські запроваджують новий, типово тюркський тип володарювання. Формується нове надорганістичне - Велика Русь.

Четвертий етап - більшовицький. Більшовицьке надорганістичне - всесвітню країну Рад і відповідно філософія більшовизму, Росія прямотаки “вистраждала” своєю багатовіковою потугою ощасливити увесь рід людський. Глибоко вірячи у своє Боже провидіння, руські протягом століть із завзяттям, гідним поваги і кращого застосування, насаджували Європі й світу своє бачення перебудови суспільного життя, не жаліючи ні свого живота, ні чужого. “Як це парадоксально не звучить, - підкрес- лював М.О. Бердяєв, - але більшовизм є третє ялення руської великодержавності, руського імперіалізму, - першим явленням було московське царство, другим явленням петровська імперія” [2, 99].

На кожному з етапів по-новому ставляться і розв’язуються проблеми відношення людини і держави, держави і церкви та багато інших філософських проблем, однак завжди панівною є ідея співвідношення Росії і світу.

Зачатки філософ- ствування періоду формування Руської держави	Зачатки філософствування за часів перших руських князів слід шукати у сфері моралі. Відношення дітей і батьків, старшого і молодшого, влади і моралі, закону і моралі - ці й поді- бні питання є головними для роду Рюрика. Знат-
	ний, але вимираючий рід Рюрика приходить

правити у чужі землі на запрошення споріднених угро-фінських племен. Що нести людям цих земель - силу меча чи силу угоди, права? Рюрик обирає останнє... Але не розуміють його чужинці. Словени повстають. Придушивши повстання, Рюрик продовжує свою цивілізаторську місію - укладає угоди з місцевими племенами, згідно з якими кожна зі сторін повинна чітко виконувати свої зобов’язання. Рюрик - рядити за угодою, тобто бути суддею у спірних питаннях і захищати від хозарських набігів, а віче - займатися безпосередньою організацією життєдіяльності міст чи сіл і платити данину.

Мудрий, авторитетний і далекоглядний був Рюрик, оскільки угоди, підписані ним з інородцями, зокрема новгородцями, протрималися на Русі найдовше. Парадокс: Новгород був неофіційною столицею варягів, а віче у цьому місті протрималося аж до періоду царювання Івана Грозного, який безжально його знищив. Псковичі, новгородці, пізнавши і відчувши силу угоди, закону, справедливості прямо-таки благають Івана Грозного і його посіпак правити ними по старині, тобто за угодами Рюрика. Але не чує їх цар-бусурман, як не чули і не розуміли Рюрика його одноплемінці. Аскольд і Дір відпрошуються у нього на легкі хліби (йти на Царгород), адже будувати міста, як звелів своїм одноплеменцям Рюрик, справа нелегка. Набагато легше займатися пограбуванням чужих земель. Своїм моральнісним авторитетом і підписаними угодами Рюрик стримує найбільш одіозних своїх одноплеменців, закликаючи правити за угодою і за правом.

Цивілізаторська місія Рюрика припала далеко не всім до душі. Його спадкоємець Олег, будучи регентом при малолітньому Ігорі, відходить від заповідей засновника роду і Руської держави, нехтуючи його моральнісними настановами. Не сила угоди, закону, правди, а сила меча - ось кредо Олега. Саме цю ціннісну установку і виберуть руські за орієнтир свого княжіння. Уже на першому історичному випробуванні відбувається фактична підміна цінностей, а саме: “правити за угодою” підмінюється “правити за допомогою меча”. Парадоксально, але самі руські продовжували вважати, що вони правлять “за угодою”, що вони не порушували заповідей Рюрика. Для такої аберації свідомості були об’єктивні підстави.

Як відомо, Рюрик уклав угоди лише з північними племенами, у тому числі слов’янськими. Ці угоди були порушені лише Іваном Грозним. З південними слов’янами Рюрик справи не мав і тому, правлячи мечем на цих землях, руські формально угод Рюрика не порушували. У даному випадку важливішими є моральнісні проблеми: ставлення дітей до батьківських справ і цінностей; влада і моральність. Ігор, як уже говорилося, не був таким кровожерним у князюванні як Олег. Напевно спогади одноплеменців про авторитетного, справедливого батька сформували такі риси характеру в сина, як добропорядність, потяг до справедливості, бажання “правити за правом” тощо. Проте саме ці риси відіграли негативну роль у розбудові руської держави. Нежадібний (данину свою часто віддавав керівнику війська Сванельду), безвольний (підкаблуч-ний Ольги) Ігор не зміг протистояти руським боярам і укласти угоди з південними слов’янами, як зробив батько з північними. Використовуючи його ім’я як прямого спадкоємця великого і авторитетного Рюрика руські бояри започатковують “на законній основі” нову лінію князювання - за допомогою меча. Не випадково саме Ігоря оспівують пізніше як носія родового, рюриковського. Так, навіть у “Задонщині”, написа-ній після Куликовської битви 1380 р., автор пише: “Згадаємо давні часи, звеличимо віщого Бояна, вправного гусляра у Києві. Адже той віщий Боян, перебираючи швидкими своїми пальцями живі струни, співав руським князям славу: першу славу великому князю київському Ігорю Рюриковичу, другу - великому князю Володимиру Святославовичу Київському, третю - великому князю Ярославу Володимировичу” [9, 220]. Друга слава співається Володимиру Святославовичу також не випадково, адже він вводить християнство на Русі. Проте до введення християнства Володимир реформує пантеон наддніпрянських богів.

Реформування Володимиром пантеону наддніпрянських богів - це відповідь християнству, але і утвердження княжої влади і класу воїнів-феодалів[ див. 14, 8]. З цим твердженням Б.О. Рибакова можна повністю погодитися. Багатовікові торговельні відносини роської народності з Візантією допомогали проникненню на Наддніпрянські землі христи- янських ідей. Культурологічним заслоном подібному проникненню і повинен слугувати пантеон. З іншого боку, на перше місце Володимир ставить Перуна, бога війни, тим самим посилюючи, передусім, духовну владу над наддніпрянцями. Проте у реформуванні пантеону проглядається й інша проекція. Цей крок Володимира можна безпомилково кваліфікувати як імпульсивний і ситуативний, а не глибоко продуманий. Після смерті Святослава Володимиру випадає історично рідкісна нагода зайняти головний стіл рюриковичів - Київський престол. Чи приймуть його, сина ключниці, кияни? Для цього потрібні неординарні дії і рішення. Володимир їх приймає... Приїхавши з Новгорода, він одразу ж повертає наддніпрянцям їх багатовікових божеств. Хід вдалий. Народ у своїх билинах, піснях за це називає його “Володимир Красне Сонечко”. Якщо врахувати, що наддніпрянці упродовж тисячоліть пов’язували своє родство з Богом Сонця, то таке возвеличення Володимира говорить само за себе. Пізніше православна церква зміщує акценти, стверджуючи, що народ так називає Володимира за хрещення Русі.

На відміну від реформування пантеону введення християнства було глибоко продуманим і, як на наш погляд, вимушеним кроком. Він був спрямований, передусім, проти дохристиянської культури росів. Прийняття пантеону не сприяло єднанню росів і русів, а навпаки - призвело до ще більшого їх протистояння як народностей з різною культурою, віруваннями, ментальністю тощо. На Наддніпрянщині об’єктивно почала складатися ситуація подібна до Новгородської, коли Рюрик з чуддю і словенами уклав угоди. Її можна було переломити лише введенням єдиної для всіх народностей (завойовника і завойованих) релігії. Нею стає християнство, котре прагне розширити свій ареал, як за допомогою релігійної проповіді, так і за допомогою княжого меча. Церква і князь потрібні один одному й доповнюють один одного. Церква освячує збирання земель, а князь здійснює християнизацію інородців. Стає зрозумілим чому третя пісня в цитованій “Задонщині” співається Ярославу. Саме він, наперекір Візантії, призначає першого руського митрополита Іларіона, котрий за це до небес підносить мудрість свого покровителя.

Становлення відносин між візантійським православ’ям і руським князем є головною ідеєю писемних пам’яток культури періоду Стародавньої Русі. Найбільш чітко ця ідея проводиться у “Слові про Закон і Благодать” митрополита Іларіона. На думку вчених, “Слово...” було мовлене Іларіоном перед Ярославом Мудрим і його приближеними у Софіївському соборі. Під Законом митрополит розуміє Старий Завіт, а під Благодаттю - Новий Завіт. Якщо Старий Завіт - це закон лише для одного народу - іудеїв, то Новий Завіт - це благодать для всіх народів, котрі прийняли християнство. Таке досить вдале філософське протиставлення потрібне Іларіону, щоб показати високу місію Київського князя Володимира, за якого було прийнято християнство, і підкреслити не менш важливу роль Ярослава Мудрого у подальшому його розповсюдженні. “Слово...” у багатьох відношеннях повчальне.

По-перше, Іларіон возвеличує Ігоря, Святослава, Володимира, Ярослава. Чому саме трьох уже доведено, а Святослава не лише тому, що є батьком Володимира, а й тому, що правив владно і жорстоко, грабував сусідні народи, не знаючи втоми. Тому його перемоги і силу пам’ятають донині.

По-друге, діяння Володимира Іларіон порівнює з діяннями апостолів, а самого Володимира, нехтуючи історичною правдою про його плебейське походження, ставить на рівень візантійського імператора Константина Великого, який проголосив християнство державною релігією Візантії. “Цей славний від славних родився, благородний - від благородних” [ 9, 47], - рече Іларіон, завуальовуючи історичну правду про матір-ключницю Володимира.

По-третє, Ілларіон виправдовує силу меча для навернення до віри християнської: “І не було жодного хто противився його благочестивому повелінню, а якщо хто і не по любові, то зі страху перед повелівшим хрестився, тому що благовір’я було у нього пов’зане з владою” [ 9, 48]. Саме за підтримки князя будуються храми і насаджується православ’я. По-четверте, Іларіон чітко формулює специфіку відносин між церквою і князівською владою. “Повідай нам, рабам твоїм, повідай, учи-тель наш: звідки повіяло на тебе благоухання святого Духу” [ 9, 48], - звертається митрополит до Володимира. Тобто з дня прийняття православ’я воно слугувало момоні, владі, а не людині. Уже з перших днів руська церква порушувала основну заповідь Христову: “Віддайте Кесарю кесарево, а Богу - Боже”. Вона завжди слугувала Кесарю.

По-п’яте, мудрий Іларіон, звертаючись ніби-то до Володимира, насправді навчає Ярослава як можна відкупитися за свої гріхи. Гріхи можна відкупити милостинями, а беззаконня - щедротами для злиденних.

По-шосте, за діяння Володимира щодо хрещення Русі Бог ніби-то порівняв його славою на небі з Константином Великим. За певних умов такої слави може досягти і Ярослав, натякає Іларіон. Для цього потрібно лише продовжувати політику співпраці з церквою, яку проводив Володимир.

По-сьоме, Іларіон молиться за землю свою та людей, за те, щоб була проклята ересь і за Ярослава з єдиною метою- щоб він проводив таку саму лінію стосовно церкви, як і Володимир.

Важливим документом, що репрезентує стан духовності князів-сько-дружинної раті, є “Повчання Володимира Мономаха”. Воно складається з трьох частин. У першій і третій Мономах звертається до всіх і тих дітей своїх, кому воно (повчання) любе, а у другій - лише до дітей своїх. Готуючись до смерті, “помислив я в душі своїй і воздав хвалу богові, що він мене [до] сих днів, грішного, допровадив. Тому, діти мої чи інший хто, слухавши сю грамотку, не посмійтеся, а кому [вона] люба [із] дітей моїх, - нехай прийме він її в серце своє і не лінуватися стане, а так, я і [я], труждатися” [10, 454]. Як саме “труждався” Володимир Мономах він розповідає у другій частині “Повчання.”: “А тепер я вам розповім, діти мої, про труд свій, тому що труждався я, походи діючи і лови, [з] тринадцяти літ” [10, 458]. Першим “тружданням” були походи Володимира за даниною і грабунками. “А всіх походів [зробив я] вісімдесят і три великих, а решти не пам’ятаю, менших” [10, 461], - гонориться Володимир. Воював він проти половців, разом з половцями, наймаючи їх, проти половців і своїх одноплеменців тощо. Не ідейні, а матеріальні мотиви (грабунок) підштовхували Володимира до “труж-дання”. Філософію грабунку він заповідає і своїм дітям. Жодного разу Володимир навіть не обмовився про свої княжі діяння “судити по угоді, праву”. А лише грабунок, грабунок, грабунок. “І на ту осінь пішли ми з чернігівцями, і з половцями, з читійовичами, до Мінська. Захопили ми город зненацька і не оставили в ньому ні челядина, ні скотини” [10, 459], - риторить Володимир. І так на протязі всього життя “труждається” князь.

Друге “труждання” - це лови звірів. Йдеться не про княжий відпочинок - “царську” охоту на звіра, а про спосіб матеріального забезпечення. “А так труждався я, лови діючи: з тих пір, коли сів я в Чернігові, а з Чернігова вийшовши і до [сього] року - по сто [звірів] загонив я і брав без усякого зусилля, - окрім іншого лову, крім [лову] турів, - тому що з отцем ловив я всякого звіра” [10, 461], - пише Володимир. Досягнути успіхів у пограбуванні і лові диких звірів могли лише хоробрі, тверді, сторожкі князі. Тому і навчає він своїх дітей: “Що належало робити отроку моєму - те сам я робив: діла на війні і на ловах, уночі і вдень, на спеці і на холоді, не даючи собі супокою. На посадників не покладаючись, ні на биричів, сам робив я [все], що було треба. Весь порядок і в домі своїм - се я наводив, і в ловчих ловчий порядок сам держав, і в конюхів, і про соколів, і про яструбів [я сам дбав].

Також і бідного смерда, і вбогу вдовицю не давав я сильним обидити, і за церковним порядком, і службою сам наглядав” [10, 461].

Останнє зізнання досить симптоматичне. Руська православна церква не тільки завжди послуговувалась княжим інтересам, а перебувала під невсипущим наглядом князів. Вона була знаряддям у самозвеличуванні князів і утриманні народу (інших) у покорі. Саме до “інших” звертається Володимир у першій частині “Повчання”, цитуючи Псалом і наставляючи, якими вони повинні бути. Всі інші повинні жити за християнською мораллю. Дітям же заповідає, як позбутися гріха за свої вчинки. “Як отець, [що], чадо своє люблячи, поб’є [його] і знову пригорне його до себе, так ото і господь наш навчив нас, [як добути] над врагом - [дияволом] побіду: трьома ділами добрими [можна] позбутись його і побідити його - покаянням, сльозами і милостинею. І тому вам, діти мої, не тяжка заповідь божа, бо тими ділами трьома [можна] позбутися гріхів своїх і царства [небесного] не лишитися.

Тож, бога ради, не лінуйтеся, я благаю вас, не забувайте трьох діл тих, бо не є важкі вони. [Се] ні самотина, ні чернецтво, ні голод, як інші добрії [люди] терплять, а малим ділом [сим] досягти [можа] милості божої” [10, 456]. Молитися радить своїм дітям Мономах, адже “що за день людина согрішить, то сим (молитвою - розрядка наша) ізбавляється [од гріха]” [10, 457]. Добрі слова мовить Володимир Мономах: “Усього ж паче - убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте [і] не повелівайте вбити його; якщо [хто] буде достоїн [навіть] смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської” [10, 457]. Проте лицемірно звучать ці слова з вуст князя, який зробив вісімдесят три великих походи і крові безвинної пролив ріки. Не менш лицемірно звучать і такі слова: “А куди ви ходите в путь [за даниною] по своїх землях, - не дайте отрокам шкоди діяти ні своїм [людям], ні чужим, ні в селах, ні в хлібах, а не то клясти вас начнуть. А куди підете і де станете, - напоїте, нагодуйте краще стороннього; а ще більше вшануйте гостя, звідки він до вас [не] прийде, - чи простий, чи знатний, чи посол, - якщо не можете дарунком, [то] їжею і питвом” [10, 457]. Потрібно робити це за людські очі. “Вони бо, - підкреслює він, -мимоходячи, прославлять чоловіка по всіх землях - або добрим, або лихим” [10, 457-458]. Добреньким хотів виглядати Володимир у свідомості підкорених народів. Перефразовуючи слова українського Пророка Т.Г. Шевченка, можна сказати: добрим виглядав, бо лише шкуру здирав, а його отроки бувало й лій топили з аборигенного українського народу. Тому і навчає своїх дітей науки лицемірства: “Недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому що всі ми смертні єсмо. І чоловіка не миніть, не привітавши, добре слово йому подайте” [10, 458]. Цю науку лицемірства добре засвоять руські державні мужі. Вона стане їх життєвим кредо не на одну сотню літ як щодо своїх одноплеменців, так і, особливо, до інородців: шкуру дерти з інородців і переконувати їх, що робиться подібне “ощасливлення” для їхнього блага, бо інші будуть лій топити. Ця ідеологія лицемірства формується за допомогою візантійського православ’я. А тому головною заповіддю для усіх інших (тобто інородців), має стати одна: “страх божий майте вище над усе” [10, 458]. А дітей своїх Володимир научає: “Єпископів, і попів, і ігуменів [поважайте], з любов’ю приймайте од них благословення і не одсторонюйтеся од них, а по силі любіте і подбайте [про них], щоб дістати через їх молитву [милість] од бога” [10, 457]. Отже, у перших писемних творах часів Давньої Русі послідовно і наполегливо формується імперська ідеологія, пронизана візантійським православ’ям. Переломний момент у становленні руської народності настає у другій половині ХIV ст. Духовні процеси самоусвідомлення руських цього періоду досить виразно відтворюються у “Задонщині”, створеній у той час, коли активно велася русифікація угро-фінських і навіть тюрських народностей, для яких надорганістичне (родове, рюрицьке) було чужинським. Чи не тому саме у цей час серед руських виникає гостра потреба у духовному єднанні з українством, Києвом. Навіть князь Дмитрій Іванович рече: “Брати і князі руські, гніздо ми великого князя Володимира Київського” [ 9, 220]. Тобто руські прагнуть самоідентифікувати себе з киянами, наддніпрянцями. Якщо угро-фінські племена легко асимілюються у лоно руської народності, то українці навпаки - сами асимілюють руських, а на період написання “Задонщини” чітко усвідомлюють себе окремішним народом. Приєднати їх можнa лише через єдину віру, якою є християнство. Тому князь Дмитрій Іванович, звертаючись до брата, промовляє: “Брат Андрій, не пожаліємо життя свого за землю Руську, і за віру християнську, і за образу великого князя Дмитрія Івановича” [ 9, 221]. На перше місце ставиться уже не родове, а всезагальне (земля Руська) і віра християнська. Причому християнське розуміється як рівнозначне загально-руському і навіть вселенському. Ідея про вселенську роль руського народу чітко звучить у “Задонщині”. Автор підкреслює, що руський народ пішов від сина біблейського Ноя - Афета, а татари, погані бусурмани - від другого сина Ноя - Сіма. Тому боротьба руських супроти татар, є боротьбою за утвердження нащадків Афета. “ Зберемося разом, складемо слово до слова, порадуємо Руську землю, відкинемо смуток в східні країни - в уділ Сіма, і звеличимо перемогу над поганим Мамаєм” [9, 219] - заклинає автор. Боротьба іде, насамперед, за віру Христову - такий лейтмотив “Задонщини”. Ось які слова мовить монах Ослябя, своєму брату старцю Пересвіту (ці монахи Троїцького монастиря, до постригу були воїнами, а з військом Дмитрія Івановича були послані на Куликовську битву ігуменом цього монастиря Сергієм Радонежським): “Брат Пересвіт, бачу на тілі твоєму рани тяжкі, вже, брат, летіти голові твоїй на траву ковил, а сину моєму Якову лежати на зеленій ковил-траві на полі Куликовому, на річці Непрядві, за віру християнську, і за землю Руську, і за образу великого князя Дмитрія Івановича” [9, 223]. Радуючись перемозі руських над ординцями, автор розглядає її як божу милість. “Як мила дитина у матері своєї земля Руська: її мати ласкає, а за баловство різкою січе, а за добрі справи хвалить. Так і Господь Бог помилував князів руських, великого князя Володимира Андрійовича і брата його, між Доном і Дніпром, на полі Куликовім, на річці Непрядві” [ 9, 225]. Формування нового надорганістичного духовного стрижня руських історично збігається з широким прилученням до них тюрських народностей. До речі, уже в “Задонщині” проглядаються паростки свідомих неточностей, котрі через два століття розквітнуть буйним цвітом на терені “творення” руської історії та державності. Так, перераховуючи загиблих у січі, автор устами боярина Михайла Олександровича рече князю Дмитрію Івановичу: “Володар князь великий Дмитрій Іванович! Немає, государь, у нас сорока бояр московських, дванадцяти князів білозірських... семидесяти бояр рязанських...” [9, 225-226] і т.д. Автор “Задонщини” був добре обізнаний з подіями на полі Куликовому. Тому те, що він перераховує серед загиблих тих бояр, котрі не брали участі в битві (зокрема 70 бояр рязанських, а це набагато більше, ніж виставили інші удільні князі і навіть самі московити) можна розцінити як свідому фальсифікацію, спрямовану на возвеличення Московського князя Дмитрія Івановича і Московського князівства, під впливом котрих буцім-то перебувають усі інші. Не випадково автор “Задонщини” вкладає у вуста князя Володимира Андрійовича слова: “Брат Дмитрій Іванович, в злий час гіркий, ти нам міцний щит. Не поступайся, князь великий, із своїми великими полками, не потакай крамольникам” [9, 224], тобто сепаратистам.

Розвиток руської філософії у період розбудови святої Русі

Особливу роль у становленні самосвідомості руського народу періоду розбудови святої Русі відіграли отці православної церкви Петро (? - 1326), Олек сій (1292 -

або 1298 - 1378), Сергій Радонежський (приб. 1315/1319 - 1392), Стефан Пермський (приб. 1340 - 1396). Не випадково всі вони були канонізовані руською православною церквою. Хоч жили отці в різний час, але робили одну справу, що далеко виходила за межі церковного життя і торкалася, передусім, політичного становища всього руського народу. “Це справа, - пише В. Й. Ключевський, - зміцнення Руської держави, над створенням якої по-своєму працювали московські князі ХIVст.” [7, 67]. Ця справа була виконанням завіту, ніби-то даного руській церковній ієрархії найвеличнішим (як його величають московити) святителем древньої Русі митрополитом Петром. Петро - митрополит Русі з 1305 р., за служіння якого центр православної церкви (як стверджують історики руської православної церкви) було перенесено з Києва до Володимира-на-Клязьмі (1309 р.), а потім- до Москви (1326 р.). В дійсності перенесення резиденції митрополита з Києва до Володимира-на-Клязьмі відбулося до 1299 р. Таке “уточнення” робиться для возвеличення ролі митрополита Петра в розбудові руської держави. За переказами, саме Петро, у часи коли, перед руськими, переможеними татарами, стояли питання: бути чи не бути руському народу, розчиниться він у гущі татаро-монгольських племен, чи збереже себе як історичне утворення,- пророче благословив непримітне, бідне містечко Москву як майбутню церковну і державну столицю руських земель.

Завіт митрополита Петра і підхопили три отці церкви й надихнули руських на його реалізацію. Справи і діяння їх так далеко виходили за межі того періоду, що з історичного факту вони стали практичною заповіддю, моральним ідеалом для всього руського народу. Символічності їх діянням надає той факт, що жодний із них не був корінним москвичем. Для загальної справи збереження руського етносу ніби зібралися три частини Руської землі: Олексій, син чернігівського боярина-переселенця, представляв старий київський південь, Сергій, син ростовського боярина-переселенця, - великоруську середину, а Стефан - нову фінсько-руську північ. Кожний з них ішов своїм шляхом, проте їх церковно-державницька діяльність підпорядковувалася одному - служінню державницьким інтересам, становленню нової святої Русі. Тому і вдалося московським князям успішно зібрати у своїх руках матеріальні й політичні сили руського народу, що їм дружно допомогали добровільно об’єднані духовні його сили.

Саме у цей час “московські князьки, брати Юрій і цей самий Іван Калита, неоглядки і без роздумів, використовуючи супроти ворогів всі доступні засоби, ставлячи на кін все, що могли поставити, вступили у боротьбу з старшими і сильнішими князями за першість, за старше Володимирське княжіння і за сприяння самої Орди відбили його у суперників” [7, 66], - підкреслює В.Й. Ключевський.

Не менш підступно діяли і названі церковні діячі. Митрополит Олексій був спадкоємно головним радником трьох великих князів московських, керував їх боярською думою, їздив до Орди ублажати ханів, відмолюючи їх від злих задумів супротив Русі.

Зберігся текст ярлика виданий Олексію уже як митрополиту ханшею Тайдулою 11 лютого 1354 р., за котрим він, його люди, коні, майно захищалися від усяких зазіхань, коли він їхав до Царгороду. Зберігся також другий ярлик, виданий ханом Бердибеком у листопаді 1357 р., згідно з яким руська церква як така, що молиться за татар, звільняється від усіх видів данини, поборів і насильств світської влади.

Воюючи з недругами Москви, Олексій, якого до управління руською православною церквою залучив його хрещений батько Іван Данилович Калита, карав церковним відлученням від церкви руських князів, які не хотіли підкорятися московському государю, підтримував його верховенство, з неослабною енергією відстоював значення Москви як єдиного церковного осередя всієї політично розпорошеної руської землі.

Дата добавления: 2015-05-22