Етапи розвитку руської національної філософії 6 страница

Руська національна філософія радянського періоду

Філософію періоду формування всесвітньої Країни Рад умовно можно поділити на два табори: радянську і емігрантську. Головною проблемою радянської марксистсько- ленін-

ської філософії було розроблення діалектики як універсального методу пізнання і перетворення дійсності. Росія нарешті отримала універсальну, єдину, якщо і не всім світом, то значною його частиною визнану філософію. Але це визнання не зняло руської агресивності. Навпаки, агресивність стала міжнародною. Хто не погоджувався з догматизованим тлумаченням марксизму-ленінізму престарілими “теоретиками”, той автоматично зараховувався до ревізіоністів. Але справа цим не обмежувалася. Для захисту руського розуміння ідей марксизму-ленінізму застосувалися і танки. Велика Русь, яка завбачливо бере назву СРСР, самовпевнено і нахабно почала приміряти шапку Великої Світової Русі. Простежується спадкоємність від ідеї Москви як третього Риму до ідеї Третього Інтернаціоналу. Відбувається цей процес під акомпонент ідеологічного тиску єдино правильної, а насправді задогматизованої марксистсько-ленінської філософії. Цей тиск був настільки сильний, що для мислячої частини філософів цього періоду актуальною стає проблема аутентичного прочитання марксизму. Єдиною нішею, де залишалася можливість філософської творчості, була історія філософії, логіка тощо. Саме серед них містяться філософські здобутки світового рівня. Для прикладу назвемо ім’я видатного руського філософа О.Ф. Лосева, саму творчість котрого можно розглядати як художній, естетичний феномен найвищого світового рівня. Більшовизм, попри негацію Бога, - це руська ідея в усій повноті виявлення своїх потенційних можливостей. На рівні буденної свідомості більшовизм порівняно легко прижився в Росії. Більше того, більшовизм став чи не єдиною можливою лінією розвитку руської національної ідеї. Тому не випадково Л.П. Карсавін у праці “Філософія історії” підкреслює: “Не народ нав’язує свою волю більшовикам, і не більшовики нав’язують йому свою. Але народна воля індивідуалізується і в більшовиках; у них зреалізовуються деякі особливо істотні її мотиви: жага соціальної перебудови і навіть соціальної правди, інстинкти державності і великодержавності” [5, 310]. Марксизм наклався на руський імперіалізм. Філософія в СРСР починає виконувати не властиву ій функцію - бути світоглядом, що об’єктивно веде до її догматизації і перетворення у нову релігію. “Месіянсько-слов’янофільська ідея народу-Богоносця трансформувалася в ідею авангардної ролі російського пролетаріату у всесвітньо-історичному перевороті та у збудові комуністичного едему” [6, 105]. Так формується месіанізм з претензією на торування нового шляху для ощасливлення всього людства. Звідси претензія на остаточну і загальну “правду”, боротьба проти ухилів ревізіоністів і, відповідно, “підпоряд-кування” ходи історії єдино вірній інтерпретації марксизму. Соціа-лістична спрямованість соціально-політичної думки, яка стає досить впливовою уже в 40-х роках ХІХ ст. в ХХ ст. стає панівною і єдино можливою. Другий табір становить руська емігрантська філософія, особливе місце у якій належить релігійній філософії. Початок релігійному філософствуванню поклали П.Я. Чаадаєв, І.В. Киреєвський, О.С. Хом’яков, пізні-ше М.Ф. Федоров. Певної цілісності вона досягає у творчості В.С. Соловйова. Продовжують справу В.С. Соловйова С.М. Трубе-цький, Е.М. Трубецький, П.О. Флоренський, С.М. Булгаков, М.О. Бер-дяєв, М.О. Лоський, Д.C. Мережковський, Л.П. Карсавін, В.В. Зеньковський, П.І. Новгородцев, Б.П. Вишеславцев, І.О. Ільїн, В.М. Ільїн, Л.І. Шестов (Шварцман), Д.C. Мережковський та ін. Релігійна філософія є найвагомішим внеском руських у розвиток світової філософії.

Микола Онуфрійович Лоський (1870-1965) народився в с. Креславка Вітебської губернії у багатодітній сім’ї лісника. Освіту отримав у гімназії. Пізніше навчався в Берні (Швейцарія). У 1891 р. поступає на природниче відділення Санкт-Петербурзького університету, незабаром переходить на історико-філософський факультет. Продовжив освіту в Швейцарії і Німеччині, де слухав лекції В. Віндельбанда, В. Вундта, Т. Мюллера. У перші роки творчості виявляє інтерес до логіки, гносеології. Під впливом М.О. Бердяєва і С.М. Булгакова поступово переходить до ре-лігійно-філософської проблематики. Від абстрактного, гносеологізовано-го інтуїтивізму до інтуїтивістсько побудованої онтології та релігійно забарвленого ідеал-реалізму - така духовна еволюція творчості М.О. Лоського. В останні роки життя він залишає сферу філософії і вступає у галузь теології і містики, галузь - куди веде духовний розвиток істинно руську душу. М.О. Лоський справедливо визнавався главою руської еміграційної філософії. Проте як філософ сформувався в Росії. Його докторська дисертація “Обгрунтування інтуїтивізму”(1905 р.) започатковує новий напрям у розвитку руської національної філософії. Особливістю стилю його філософствування є всеохоплюючий синтез, котрий він називає інтуїтивізмом. Проте безпосереднього осягнення дійсності у нього немає. В.В. Зеньковський підкреслює, що М.О. Лоський шукає розв’язання філософських проблем не в інтуїції як беспосередньому осягненні істини, а в різних конструкціях і побудовах. Його ключова ідея “все іманентне всьому” і є такою конструкцією, робочою гіпотезою. Це не принижує його ідеї, але ніякої інтуїції тут немає [див. 4, т. 2, 203]. М.О. Лоський постійно проектує свої погляди на живу тканину руської національної філософії, прагнучи знайти співзвучність своїм ідеал-реалістичним поглядам у слов’янофілів, В.C. Соловйова, П.О. Флоренського, С.Л. Франка та ін. Це призводить до незбалансованості його філософської позиції, але, напевно, це своєрідна відповідь на сакраментальне для руського інтелігента питання: куди йдеш, Русь? У його творчості превалює гносеологічна проблематика. І це не випадково. Жовтневий переворот 1917 р. - це, за великим рахунком, крах певного тлумачення руської ідеї. Потрібна робота рефлексії спроможної переосмислити, чому руський дух звертає з шляху, накресленого Спасителем (а саме у це вірили прихильники руської ідеї) і освітленого світлом руської Православної Церкви. На думку М.О. Лоського, руська філософія - не екзотичний та історично перехідний феномен. Це - самоусвідомлення національного світосприйняття досить могутнього і своєрідного етносу, якому Господь надав право бути рушійною силою в епоху переходу від варварства до цивілізації. На думку М.О. Лоського, Бог творить не світ у цілому, а окремі основні одиниці буття (подібні до лейбніцевських монад), котрі він називає “субстанційні діячі”. Субстанційні діячі є лише потенцією до розвитку. Бог творить особистості, але із Його рук творіння виходять лише як потенція. Всі види життя виробляються самими субстанційними діячами в процесі вільної творчої еволюції світу. Субстанційні діячі мають свободу вибору. В силу вільної свободи вибору одні субстанційні діячі обирають шлях до бога, інші - буття поза Богом, тобто земне життя. Саме цим вибором створюється світ грішного буття. Проте і для грішного буття відкривається можливість еволюції. Створені Богом субстанційні діячі, котрі обирають Бога, утворюють царство Духу, що є “живою мудрістю, Софією”. Інші, які утверджують свою самість, утворюють буття за межами Духу. Саме серед них виникає боротьба і неправда. Із цієї конструкції виникнення моральнісного світу М.О. Лоський виводить моральнісний сенс космічного буття. Всезагальна перемога Добра забезпечена першопочатковою будовою світу, адже і для грішного буття відкривається можливість еволюції. Вона можлива лише тою мірою, якою кожний субстанційний діяч (починаючи з протонів і закінчуючи особистістю) спроможний відмовитися від егоїстичної самозакоханості. Саме через подібну відмову можливий шлях до Бога. М.О. Лоський є автором посібника “Історія руської філософії”, який репрезентував західному читачеві науковий доробок руських філософів. Його історико-філософським розвідкам притаманний певний суб’єктивізм і заполітизованість, що виявляється в оцінці та виборі тих чи інших персоналій. Зокрема, М.О. Лоський не досліджує характерне для Росії буття філософії у контексті художньої літератури тощо.

Микола Олександрович Бердяєв (1874-1948), народився у Київській губернії. Навчався, але не закінчив юридичного факультету Київського університету, адже у 1898 р. був заарештований за участь у соціалістичному русі. На початку своєї творчої діяльності перебував під впливом ідей марксизму, належав до легальних марксистів. Пізніше перейшов на позиції руської релігійної філософії. Брав активну участь у виданні збірників “Проблеми ідеалізму” (1902 р.), “Віхи” (1909 р.), “Із глибини” (1918 р.). Був ініціатором створення Вільної Академії духовної культури (1918-1922рр.). У 1922 р. разом з іншими філософами був висланий з Радянської Росії за пропозицією В.І. Леніна. З 1924 р. жив у Франції. З 1926 р. до кінця 1939 р. був редактором релігійно-філософського журналу “Шлях”. Представник персоналізму. Свою філософію вибудовує не з одного моністичного принципу, а з сукупності незалежних ідейних компонентів, кожний з яких випливає з певної первинної інтуїції. Серед них такі: ідея свободи, що визначає всю онтологію Бердяєва; ідея творчості й об’єктивації; ідея особистості, що лежить в основі антропології, соціальної філософії і етики; ідея метаісторичного, есхатологічного сенсу історії. Загальною основою всіх названих ідей слугує дуалістична картина реальності, в якій взаємодіють два ряди першоначал. З одного боку дух (бог), ноумен, суб’єкт (особистість, “Я”), а з другого - необхідність, світ, феномен, об’єкт, тобто царство природи. До царства природи М.О. Бер-дяєв відносить об’ктивне, багатовимірне, подільне в просторі й часі. Тому до неї належить не лише матерія, а й психічне життя. Царство духу має інший характер. У нього суперечності розв’зуються любов’ю. Звідси М.О. Бердяєв робить висновок, що дух не є ані об’ктивною, ані суб’ктивною реальністю. “Конструкція” М.О. Бердяєва близька до Кантівської. Проте основні поняття ним переосмислюються. Так, ноуменом або “річчю - в - собі” у М.О. Бердяєва виступає суб’кт, живі “істоти і їх існування”. Тільки у суб’єкті, особистості прихована таємнича глибина, сутністю якої є свобода. Свобода розглядається в онтології М.О. Бердяєва як безосновна першоосновна. “Виведення” її у світ відбувається за допомогою об’єкти-вації. Самовираження духовності особистості у цьому світі можливе лише у формі мертвих об’єктів, відчужених від свободного духовиявлення. Після цього вони включаються у світ необхідності, простору, часу, причинно-наслідкових зв’язків. Об’єктивація духу є його перекрученням, адже у світі об’єктів відсутня духовність і свобода. Законами його функціонування є страждання, рабство, зло, вкорінені в об’єктивації. Цьому злу протистоїть переборення відчуження і відокремленості предметів від духовності особистості. Досягається це завдяки творчості, в процесі котрої світ персоналізується, включається у внутрішнє духовне життя особистості, відкрите для свободи. І хоча результати творчого акту знову перебуватимуть в об’єктивованому світі, сама творчість є актом свободи, проривом духу у феноменальний предметний світ. Через призму названих методологічних посилок М.О. Бердяєв розглядає і сенс історичного розвитку. Смисл історії - у переборенні об’єктивації. На цьому шляху виникають труднощі, пов’язані з властивостями історичного буття. Існування розділених між собою минулого, сучасного і майбутнього є свідченням “розпаду часу”, наслідком об’єктивації. Переборення наслідків об’єктивації можливе за межами цього світу, за межами історичного часу. Радикально інший світ, еон, розуміється М.О. Бердяєвим як євангеліївське Царство Боже де і можливе дійсне проявлення свободи духу. Цей метаісторичний еон не знаходиться у майбутньому, а існує вічно в іншому есхатологічному плані. Він у будь-який час може стикуватися з предметним світом. Таке зіткнення можливе під час творчого акту. Отже М.О. Бердяєв відкидає ідею прогресу і осмислюваності історії у кожний конкретний момент її розвитку. Відкидає він й ідею божественного провидіння. Бог відкриває себе світу, але не керує ним. Особливе місце у філософії М.О. Бердяєва належить ідеї особистості. Особистість збігається з індивідуальністю і розглядається як поєднання всіх духовних і душевних здібностей людини, її внутрішній екзистенціальний центр, через котрий відбувається зв’язок людини зі світом творчості й свободи. Між особистістю і об’єктивацією відбувається постійний конфлікт. Об’єктивація прагне підкорити людину, зробити її частиною загальності, суспільства. Переборення об’єктивації можливе лише через примат особистнісного начала над родовим, колективним. Проте це не означає індивідуалізму і егоцентризму. Йдеться про вільне розуміння особистістю того, як вона, за своєю природою, входить у соціальність. Вільне розуміння своєї соціальності М.О. Бердяєв називає соборністю. Соборності протистоїть примусова соціальність, котрій відповідають породжені об’єктивацією соціальні інститути - класи, нації, партії, церкви тощо. М.О. Бердяєв різко критикує церкву за викривлення нею “вічної правди”. Таке викривлення є результатом об’єктивації. Тому реальне очищення можливе лише шляхом творчого історичного акта, в процесі якого буде створене нове “есхатологічне християнство”. М.О. Бердяєв - оптиміст. У його творчості людина виглядає не приреченою навіть для свободи. Їй, скоріше, відкриті горизонтии для активної боротьби зі злом. Велич людини, на думку М.О. Бердяєва, полягає не у великодержавних, імперських “святинях”, а у ній самій. Головна домінантна ідея руської національної емігрантської фі-лософії - проблема людини. У пошуках вирішення цієї проблеми можно виділити два підходи: антропокосмічний і антропоцентричний (персоно-центричний, що найчастіше подається у вигляді христоцентризму). Згідно з першим - витоки людського буття коріняться у Всесвіті, а головна причина негативних наслідків сучасності полягає у порушенні природних зв’язків або нехтування ними. Тобто ідея єдності людей витлумачується через природно-космічні, а не соціально-політичні фактори, адже по відношенню до природи люди виступають як єдине ціле поза відмінностями соціальними, економічними, політичними тощо. Антропоцентризм інакше підходить до проблеми людини. Передусім, класичній філософській традиції, пронизаній пафосом науковості, руська релі-гійна філософія протиставляє філософію, що за способом діяльності духу близька до художньої творчості. На погляд представників релігійної філософії існують знання, які людина отримує не в процесі розмірковування, не під контролем свідомості й волі, а у процесі виживання і спільного існування з іншими людьми. Таке розмежування органічної і рефлексивної свідомості перетворюється в метод мислення і стає підвалиною філософствування руської ідеалістичної традиції. Які ж основні ціннісні орієнтації і предостороги виробила руська національна емігрантська філософія? Насамперед, це попередження про згубність бездуховного розвитку людства. Культ людини, що не обмежується в своїй діяльності надлюдськими духовними цінностями, закономірно приводить: а) в галузі мистецтва - до культу крайнього індивідуалізму; б) в галузі науки - до культу відірваного від потреб життя знання; в) в галузі господарювання - до культу хижацького нищення природи; г) в галузі політики - до культу особи. Реальне життя засвідчило прозорливість представників руської релігійної філософії.

Сучасна руська національна філософія

Після розпаду СРСР і утворення незалежних держав руський народ переживає період усвідомлення нових історичних реалій. Які ж проблеми хвилюють

сьогоднішній філософський загал і які напрямки подальшого розвитку Росії бачать руські філософи? Те, що руські отожнювали і продовжують отожнювати Росію з СРСР - факт незаперечний. Можна навести тисячі прикладів подібного. Ось що пишуть автори посібника “Філософія”: “СРСР являв собою грізного конкурента в економіці, політиці, ідеології. Досить сказати, що руські першими вийшли у космос” [19, 247]. Знову звучать думки про особливе, божественне призначення руських. “А руська нація, що виникла і сформувалася на складній етнічний основі, має слов’янські корені. І народ повинен виконати своє божественне призначення” [19, 238], - заявляють автори. Зіставляючи культуру Заходу і Росії, вони пишуть: “Отже, Індивідуалізм проти Колективізму, общинності як реальної форми буття народу. От, напевно, одна з неосягненних для іноземців рис слов’янської, руської душі” [19, 239]. Руська православна культура дійсно відмінна від західної. На Заході, особливо з часів Реформації формуються “приземлена” релігійна свідомість і відповідні їй етика та культура. Зокрема, Протестантизм прагне вибудувати рай (Град Божий) на Землі. Тому релігійна свідо-мість пронизує буденну, утилітарно-практичну діяльність. Для руської культури така “приземленість” релігійного ідеалу є неприйнятною. Перефразовуючи слова митрополита Іларіона, можна сказати, що руська імперська релігія для реалізації своїх месіанських цілей широко використовувала як біблейський, так і юридичний “закон”, а народу залишала євангеліївську “благодать” з її ключовим моментом - установленням справедливості й благочестя у майбутньому потойбічному світі. Два різних підходи, а саме: поцейбічний чи потойбічний рай вибудовують люди своєю вірою. Ось у чому принципова відмінність між західною і і руською православною культурами. Здавалось би, збагачуйтеся культурними здобутками Заходу... Але знову зазвучали заклики відродити, облаштувати Росію “на споконвічно руських засадах”. Які ж це засади? “Православ’я - наріжний камінь нашої цивілізації, Руської ідеї і одна з основ вітчизняної культури. Тому правомірно використовувати терміни “русько-православна”, “слов’яно-православна цивілізація” [19, 240], - підкреслюють автори підручника “Філософія” 1997 р. видання. Знову лунають заклики відтворити СРСР, основою якого має стати Союз трьох слов’янських народів. ”Якщо Україна і Білорусія не увійдуть у Євразійську державу, становище руських в Євразії безнадійне. У них не буде можливості вціліти в ній як нації, вони розчиняться в “тюрксько-мусульманському морі”... Потрібно всіляко сприяти розповсюдженню ідеї слов’янської єдності руських, українців, білорусів. Саме державний союз цих трьох республік плюс райони Південного Сибіру та Уралу, незаконно передані Казахстану, відповідали б інтересам їх народів” [21, 19], - пише у журналі “Молодая гвардия” С. Фомін. А щоб не виникало жодних сумнівів, стосовно інтересів народів, додає: “скасування теперішньої національно-територіальної системи - нагальна необхідність” [21, 22]. Більш відверто розмірковує відомий “інтегра-тор” депутат Думи М. Лисенко. “Час зрозуміти: у сотні різних національностей, що проживають на території Росії, є народи, які ніколи не змиряться з перспективою участі у вирішенні російських стратегічних завдань. Ці народи органічно далекі від руської державності, руського порядку, часто навіть вимог елементарних загальнолюдських норм. Їх ворожість до руських може подавити тільки сила з максимальною рішучістю, з максимальною методичністю... Необхідно повністю вилікувати націю від застарілої хвороби “остраху війни”, що туго сповив сучасну руську суспільну свідомість якимось майже містичним страхом перед війною” [13, 195], - відверто заявляє він. Подібними “теоретичними” викладками руських інтеграторів прямо таки нашпиговані російські газети, наукові журнали, книги тощо. Усе це свідчить про тяжку хворобу російського суспільства, діагноз якої - імперський месіанізм, орієнтуючись на який руські пролили море чужої та своєї крові в їм’я маячної ідеї ощасливлення всього людства.

Специфічні ознаки руської національної філософії

Які ж найважливіші ознаки руської національної філософії? По-перше, це її історіософічний характер. Руська філософія постійно звернена до пи-

тань сенсу історії. Такий потяг до філософії історії не випадковий. Він детермінується самою історією становлення руського народу. Ця історія суперечлива, неоднозначна, часом трагедійна. Акумульований досвід генези руського народу виражається у духовних установках самоусвідомлення: куди, у якому напрямку йде Русь? Що робити? Як робити? Ці установки пронизують духовну культуру руської народності впродовж століть, починаючи з перших кроків її становлення і завершуючи сьогоденням. По-друге, це її найтісніший зв’язок з релігійною православноюсвідомістю. Руська філософія не тільки виникає у лоні релігійного православного світосприйняття, а і назавжди залишається пов’язаною з ним. Названа ознака фіксує ту значну роль, яку відігравало Православ’я у становленні й розвитку руського народу. Його роль настільки велика, що дає підставу клерикальним філософам заявити: православ’я є деміургом, творцем руського народу і його історії. Ця теза справедлива, тому не випадково через усю руську культуру червоною ниткою проходить ідея вірності Православ’ю як змісту і сенсу руської історії. Проте слід пам’ятати, що православ’я прийшло на Русь як імпер-ська релігія, тобто воно не було релігією рабів і знедолених, а насаджувалося зверху княжою владою всупереч бажанням і віруванням як руських, так і слов’янських народів, не говорячи вже про інородців. Рідко де впровадження Православ’я відбувалося без насильства з боку князівсько-боярської верхівки. Супротив чинили новгородці, в’ятичі, жителі Ростова Великого та багато інших, не говорячи уже про Київ, де двовір’я зберігалося до ХІІІ ст. Церква, її отці здійснили колосальну практичну і духовну роботу, перш ніж православна релігійна свідомість проникла у душу і серце руського народу і, особливо, порусачених інородців. Саме отці церкви були першими, хто формував їх самосвідо-мість, національну політичну міфологію й ідеологію. За великим рахунком, глибинні мотиви творення церквою національної політичної міфології та ідеології детермінувалися суто православними інтересами, а саме - потребою поширення Православ’я. Руський народ розглядався Православ’ям як богообраний народ, як носій Божої благодаті, історичне буття якого освячене. Тобто, на думку отців руського Православ’я, руські були “приречені” творити Град Божий, бути знаряддями Божих діянь. По-третє, руська філософія, за деякими винятками, є наскрізь інтуїтивістською. Пояснення цієї ознаки слід шукати не тільки у зовнішних умовах, зокрема впливу романтиків, а і у специфіці внутрішньої побудови руського мислення. Руські навіть думки не припускають, що істина може бути відкрита розсудковим шляхом. Жодна гносеологія, методологія наукового пізнання не в змозі поставити під сумнів переконання руського у тому, що осягнення сущого дається лише повнотою життя. Видатний руський філософ О.Ф. Лосев підкреслює: “російська філософія є наскрізь інтуїтивною, можна навіть сказати, містичною творчістю, у котрої немає часу, а назагал, немає і бажання займатися логічним шліфуванням думок” [11, 209]. По-четверте, руська філософія різко онтологічна. Онтологізм пронизує всі філософські течії (від релігійно-містичних до матері-алістичних) і опукло проявляється характерною ознакою, а саме: звеличенням енергетики матеріального, природного світу і, особливо, люд-ської волі, людського діяння. Руському розуму абсолютно непритаманний індивідуалізм. Руський мислитель, публіцист, письменник найменше цікавиться власним, особистісним і внутрішнім суб’єктом. Його хвилює особистісне лише як діяльнісний носій всезагального. Така спрямованість руського духу призводить до того, що моральні й моральнісні проблеми, підняті в руській філософії, майже завжди переростають у ідеологію героїзму, жертовності, суспільного подвигу. Ідеологеми месіанізму також онтолізуються, набуваючи в уяві імпер-патріотів фундаментально-буттєвісного сенсу. Онтологізм передбачає також включе-ність пізнання у діяльнісне ставлення до світу. “Волящий розум” О.С. Хом’якова, “цілісний розум” І.В. Киреєвського, “загальна справа” М.Ф. Федорова, “дух у його живій цілісності” Ю.Ф. Самаріна, “цільне знання” В.С. Соловйова, “живе знання” С.Л. Франка, “маратовська” любов до людства В.Г. Белінського (“щоб зробити щасливою частинку його, я, здається, вогнем і мечем знищив би іншу” [цит. по 3, 73]), - яскраві приклади специфічної онтологічності руської національної філософії. По-п’яте, руську національну філософію пронизує ідея соборності. Для руського духу характерним є розуміння соціальності як найфундаментальнішої основи дійсності. Соціальність - всезагальне тіло, в якому кожна особистість не більше аніж один з багатьох органів цілого. А тому відповідальність кожної особи перед суспільством (народом), служіння родовому, переростає не тільки у можливість, а й у найінтимнішу потребу принести себе в жертву заради всезагального блага. По-шосте, руська філософія наскрізь пронизана месіанізмом. Філософія виникає у лоні релігійної православної свідомості. Головною ж темою пошуків руських церковних діячів була тема історіософічна, що виростала з загального теократичного принципу християнства. У Росії теократична ідея, з подачі церкви, розглядається як необхідність засвоєння державною владою священної місії, накладеної на церкву Богом. Точкою прикладання Божого Промислу в наявному історичному житті є царська влада. У цьому її головне таїнство і велич. Тому влада повинна ввібрати в себе, у свої діяння церковні завдання. Церкві ж залишається вибудувати національну ідеологію, котра, як було показано, і виробляє її. Влада пізніше лише робить її своїм офіційним кредо. Слід підкреслити, що вся ідеологія месіанства є церковна як за своїм походженням, так і за змістом. Таке розуміння державної влади йде від Візантії. У Московії ідея “священної місії” оформлюється після падіння Константинополя (1453 р.) у ідеологему - Москва - ІІІ Рим. По-сьоме, руська національна філософія дуже часто моральнісно практична. Для неї характерним є обтяженість проблемами буденного життя. Історіософічність, месіанізм руського духу, приземлені до реалій повсякденного життя, призводять до того, що виразниками самоусвідомлення народу, його історичної долі виступають публіцисти, літератори, літературні критики, фейлетоністи, лідери окремих політичних партій тощо. Художні твори Г.Р. Державіна, М.В. Ломоносова, М.О. Ра-діщева, В.А. Жуковського, М.В. Гоголя, Ф.І. Тютчева, А.А. Фета, Ф.М. Достоєвського, Л.М. Толстого - це кладезь самобутньої руської національної філософії. Не випадково у руській національній філософії, можливо за виключенням В.С. Соловйова, відсутні цілісні системи. По-восьме, самоусвідомленню, рефлексії руського духу завжди притаманна внутрішня, духовно-болісна напруга. Вона породжується способом розвою руського народу, а саме - регулярнм розширенням його ареалу. Постійно відбувалося також масове “прилучення” інородців до руської культури. Воно носило настільки масовий характер, що сьогодні у жилах московського народу, на думку руського історика М.М. Покровського, тече щонайменше 80 % фіно-татарської крові. Накладання і змішування різноманітних національних культур, психології різних етносів викликає серед них постійну потребу самоідентифікації, співвідношення своїх етнічних, культурологічних потреб, інтересів з потребами й інтересами корінного, титульного народу. А якщо врахувати масштаби і проміжок часу, протягом якого відбувалася русифікація інородців, то стане зрозумілим, що потреба самоідентифікації серед них стає не лише перманентною, постійно діючою, а й болісною, адже йдеться про корінну ломку глибинних, ментальних підвалин їх духовності. Руські, будучи за своїм становищем панівним народом, а у кількісному відношенні, стосовно інших етносів - меншиною, фізично і культурологічно не спроможні були асимілювати інородців. Тому серед руських (корінних і асимільованих) не випадково виникає думка про те, що руські - не етнос, а “донаціональне існування народів” (Д.С. Лихачов), певний спосіб життя. Виникнення цього феномену (як до речі - месіанізму і соборності) можна витлумачити з позицій сучасного вчення про синергетику. Отже, месіанізм, соборність не є вродженими ментальними ознаками руського народу. Вони є надбанням невситимої жаги до просторового розширення і панування. Їх виникнення призводить до унікального явища, якому немає аналогів у світовій культурі, а саме - неймовірної брехливості багатонаціонального утворення, котре само себе називає роійським народом. “Хто не бреше і не краде, той - не москвин”, - говорив цар Олександр І [цит. по 23, 74]. Знову ж таки, ця брехливість зумовлена потребою формування надорганізму. По-дев’яте, характерною ознакою руської самосвідомості є її апокаліптичне напруження. Месіанізм, що пронизує свідомість руського етносу, атрибутивно запліднений потребою досягнення певного результату, адже вірування не може тривати вічно. Що з більшим фанатизмом вірять руські у свою богообраність, виключність, то глибший апокаліптичний песимізм проникає в їхню свідоміть за нового історичного випробування, адже благодать, в ім’я якої кілька поколінь людей свідомо і жертовно віддавали свої сили у черговий раз не настала. По-десяте, руській філософії притаманий доктринерський радикалістичний монізм. Вона, за деякими винятками, не знає сумніву і напівтонів, а претендує на цілісність, всеосяжність, довершеність, остаточність і непохитність своїх істин. Історіософічність, онтологізм, соборність, месіанізм, апокаліптична наповненість закономірно формує доктринерський, радикалістичний монізм. Все або нічого. По-одинадцяте, руська національна філософія наскрізь просякнута імперсоналізмом - здатністю спрямовувати всю духовну інтенсіональність людини на оперування збірними, колективно-груповими, общинними поняттями і цінностями. Таке домінування колективно-общин-них вартостей, стандартів та поведінкових стереотипів над особистісним, персональним, внутрішнім завжди було підгрунттям руського месіанізму і радикалізму. Християнський філософ Георгій Флоровський у праці “Євразійська спокуса” пише про “духовні отрути”, що “глибоко всоталися у російське життя”, маючи на увазі імперську ідеологію, яка глибоко запала у психологію руського люду. На сьогодні вона є найхарактернішою ознакою руської ментальності.

Дата добавления: 2015-05-22