Книга друкується за рішенням 1 страница

П 33

Пірко В. О., Литвиновська М.В. Соляні промисли Донеччини в XVII - XVIII ст. (Історико-економічний нарис і уривки з джерел) / - Донецьк: Східний видавничий дім, 2005. - 136 с.

ISBN 966-7804-81-X

В монографії на базі архівних документів простежується розвиток соляних промислів Донеччини в XVII - XVIII століттях, їх роль у забезпеченні Лівобережної, Слобідської і частково Правобережної України, а також південно-західних провінцій Росії сіллю, формуванні вугледобувної та металургійної промисловості Донбасу.

Книга розрахована на спеціалістів та широке коло краєзнавців.

Рецензенти:

Доктор історичних наук, професор Н.Р. Темірова,

Доктор економічних наук, професор М.Г. Білопольський

Вченої ради історичного факультету

Донецького національного університету

ISBN 966-7804-81-X

© В. Пірко, М. Литвиновська, 2005

© Макет, «Східний видавничий

дім», 2005

ВСТУП

Донбас відомий як в Україні, так і далеко за її межами не тільки як край вугілля і металу, але й як основний виробник усіх видів солі. Нині на соледобувних підприємствах краю виробляється понад 90% загальноукраїнської солі. Однак проблема розвитку соляної промисловості Донбасу не була предметом спеціального наукового дослідження, хоча в різний час привертала увагу як вчених, так і краєзнавців.

Перше спеціальне дослідження про початковий період розвитку соляної промисловості на території нинішнього Донбасу належить відомому дослідникові Південної України ХІХ століття А.О.Скальковському. У статті, присвяченій соляним промислам краю, початковий етап у розвитку солеваріння в регіоні він пов'язував з будівництвом, укріпленого Соляного містечка на р. Тор (нині - м. Слов'янськ на р. Казенний Торець), датуючи його приблизно 1675 роком1. Більш достовірні відомості у його статті стосуються витоків соляних промислів на р. Бахмут. Правда, відкриття місцевих соляних джерел він приписував торським солеварам. Особливий інтерес у статті А. Скальковського заслуговує спроба на підставі доходів, одержуваних казною від продажу донецької солі, визначити обсяг її виробництва. Спираючись на записку Г.Ф.Юнкера, автор дійшов висновку, що на торських і бахмутських соляних заводах щорічно вироблялося близько 1 200 000 пудів солі2. Ці ж висновки він повторив і в монографії, присвяченій дослідженню проблем заселення і господарського розвитку Південної України у ХVІІІ - першій половині ХІХ ст.3

Дослідник церковної історії регіону - харківський і бєлгородський архієпископ Філарет, описуючи м. Слов'янськ, указував, що на р. Тор соляні заводи існували вже в 1650 р.4Таким чином, провідні дослідники історії Південно-Східної України ХVІІІ - першої половини ХІХ ст., хоча і торкнулися питань розвитку соляних промислів нинішнього Донбасу в початковий період, однак не змогли дати відповіді на питання про витоки та основні етапи розвитку соляних промислів регіону.

Пореформна історіографія, що приділяла значно більше уваги питанням економічного розвитку краю, порівняно частіше зверталася до цього сюжету, однак і вона не залишила спеціальних досліджень. Важливе місце Торським і Бахмутським соляним промислам відвів у своїх працях професор Харківського університету Д.І.Багалій, що вивчав заселення, господарський і культурний розвиток Слобідської України. Витоки соляних промислів на Торі він відносив до кінця ХVІ ст., припускаючи, що монахи Святогірського монастиря, українські козаки й російські служилі люди, що зводили Цареборисівську фортецю при гирлі р. Оскол в 1599-1600 рр., поряд з іншими промислами, займалися також і виваркою солі на Торських соляних озерах, а заодно й охороняли їх від набігів татар5.

Особливої уваги заслуговують повідомлення про розвиток соляних промислів у Донецькому краї, зібрані колективом авторів у багатотомному виданні "Росія. Повний географічний опис нашої батьківщини"(за редакцією В.П.Семенова). Хоча вони розкидані в багатьох розділах цього видання, але все ж таки на їх підставі можна визначити як основні етапи в розвитку промислів, так і до деякої міри техніку та технологію солеваріння. Аналіз поміщених у виданні довідок про солеваріння та міста регіону дозволяє дійти висновку, що на підставі писемних джерел витоки соляних промислів у Донецькому басейні можна віднести до початку ХVІІ ст., хоча в цьому виданні вперше в літературі висловлено припущення, що "тутешні соляні родовища обслуговували ще в дотатарскі часи Чернігово-Сіверську Русь"6. Другий етап в розвитку промислів автори визначають 1715-1782 рр. Його початок пов'язують з передачею соляних "заводів" у відання казни з 1715 р., хоча в нарисі м. Слов'янська початок розвитку місцевого солеваріння, спираючись на висновки Д.Багалія, датують кінцем ХVІ ст., а перехід Торських промислів у руки казни відносять до 1710 р.7Початок наступного етапу визначають 1819 р.8

Автори інших робіт і статей в енциклопедичних виданнях кінця ХІХ - початку ХХ ст. не внесли нічого нового у вивчення цього питання в порівнянні з тим, що було зроблено їхніми попередниками, оскільки переважно спиралися на їх дослідження9. Деякий інтерес викликають факти, приведені в роботі історика Донського козацтва Є.П.Савельєва. Вони стосуються уточнення початку експлуатації соляних джерел на середній течії р. Бахмут і передачі Бахмутських промислів у відання казни10. Таким чином, в економіко-історичній літературі ХІХ - початку ХХ ст., як і в попередній період, не було спеціальних досліджень, а лише здебільшого автори попутньо торкнулися проблеми, зробивши спробу визначити основні етапи розвитку промислів, обсяг виробництва солі та встановити прибутки казни від їх експлуатації.

В радянський час економістами, істориками та краєзнавцями була проведена порівняно значна робота з дослідження проблеми. Окремі її питання були об'єктом вивчення в спеціальних наукових статтях, колективних монографіях. Їх автори, використовуючи архівні джерела, вперше спробували вирішити такі важливі питання, як забезпечення промислів робочими руками, становище різних груп робітних людей на промислах, форми їхньої боротьби проти соціального гніту. Особливий інтерес у цьому відношенні складає стаття К.Черкаської11, у якій автор виділяє два етапи в розвитку промислів (з кінця ХVІ до початку ХVІІІ ст., з 1715 р. до 1782 р.) і розглядає забезпечення їх робочими руками на другому, коротко зупиняється на характеристиці антифеодальних виступів приписаних до заводів різних категорій робітних людей на всіх етапах їхнього розвитку. Оскільки стаття охоплює великий період, те перелічені питання фактично були лише поставлені автором і тільки страйк солеварів 1765 р. описано більш докладно.

Розвиток промислів і забезпечення їх робочими руками у середині ХVІІІ ст. на широкому фактичному матеріалі викладено в статті А.Л.Цукерника12. Однак у визначені обсягу виробництва солі автор скористався даними А.О.Скальковського, хоча й привів запозичені з архівних документів відомості про кількість сковорід, орендованих вільноварильниками в 50-60-х рр. ХVІІІ ст., що дозволяє більш точно визначити обсяг виробництва солі в цей період розвитку промислів. Проте автор не скористався ними для цієї мети. Особливо заслуговують на увагу приведені Цукерником факти про забезпечення промислів робочими руками в 30-70-х рр. у ХVІІІ ст. Вперше в літературі ним показані труднощі, з якими зіткнулася казна в забезпеченні промислів як робочими руками, так і паливом, що в остаточному підсумку й визначило долю промислів у 1782 р.

У 50-60-х рр. історія соляних Торських і Бахмутських соляних промислів стала об'єктом дослідження у двох монографіях А.Г.Слюсарського13. Якщо в першій з них автор дав лише загальну характеристику розвитку промислів, то в другій - він її значно конкретизував, довівши до закриття промислів у 1782 р. Наявний у другій монографії А.Г.Слюсарского нарис розвитку промислів написаний з використанням не тільки попередньої літератури, але й із залученням нових до цього ще не використовуваних дослідниками архівних матеріалів, які до середини 60-х рр. ХХ ст. зберігалися в Харківському філіалі Центрального державного історичного архіву України. Цей нарис став своєрідним підсумком у дослідженні основних етапів розвитку промислів. Однак оскільки автор не ставив перед собою завдання всебічного вивчення проблеми (нарис про соляні промисли повинен був лише доповнити картину соціально-економічного розвитку Слобожанщини у ХVІІ-ХVІІІ ст.), то не всі питання одержали належне висвітлення. Найменше уваги приділив автор розвиткові промислів у другій половині ХVІІ ст., зокрема після подій заколоту І.Брюховецького та селянської війни під керівництвом С.Разіна, і на початку ХVІІІ ст., після козацького повстання під керівництвом К.Булавіна. Недостатньо відведено автором місця перебудові промислів у 40-х рр. ХVІІІ ст., її впливу на розширення виробництва солі та промисловий розвиток нинішнього Донбасу в цілому. Допустився автор і деяких фактичних помилок, зумовлених неуважним прочитанням архівних документів. Однак вони не можуть применшити наукової цінності цього розділу, в якому коротко викладено історію соляної промисловості Донбасу протягом ХVІІ - ХVІІІ ст. Приведені в книзі факти та висновки стали вагомим надбанням, як узагальнюючих праць, так і краєзнавчих нарисів15.

Деякі факти, що стосуються розвитку соляних промислів Донбасу в зазначений період, подаються також в опублікованих в 50-х - 60-х рр. роботах О. Нестеренка16та колективній монографії К.Новик, В.Пермякова, Є. Коваленка17. Якщо О. Нестеренко порівняно більше приділяв уваги умовам виварки солі на Торських соляних озерах приїжджими солеварами до побудови казенних варниць, то в монографії Є. Новик, В. Пермякова, Є. Коваленка - відведено більше місця перебудові промислів у 40-х рр. ХVІІІ ст. Окремі повідомлення про промисли подаються і в монографії І.С.Слабеєва18та в краєзнавчих нарисах19.

У 1963 р. ленінградським істориком С.І.Потоловим була опублікована монографія20, у якій автор спробував простежити процес формування робітничого класу Донбасу. Початковий етап формування робочих кадрів регіону він пов'язує з розвитком соляних промислів. У зв'язку з цим дає коротку характеристику стану промислів у ХVІІ-ХVІІІ ст., а потім більш детально зупиняється на питаннях забезпечення їх робочими руками. Спираючись на опубліковані й архівні джерела, С. Потолов аналізує політику царського уряду у справі забезпечення казенних заводів робочими руками, джерела поповнення робочих кадрів, намагається установити їхній кількісний склад (кваліфікованих і некваліфікованих робітників), зупиняється на характеристиці стану всіх категорій робітних людей. Однак характеризує його в основному за оплатою праці різних категорій працюючих. Про тяжке становище робітних людей соляних промислів і їхню участь в козацьких повстаннях другої половини ХVІІ- початку ХVІІІ ст. ряд маловідомих фактів приводять у своїх монографічних дослідженнях, присвячених селянсько-козацьким війнам в Росії та на Україні, К.Стецюк і К.Під'япольска21.

Таким чином, радянськими дослідниками в 50-60-х рр. була проведена значна робота з вивчення розвитку соляних промислів на території нинішнього Донбасу в ХVІІ-ХVШ ст. На відміну від своїх попередників вони приділили досить уваги не тільки питанням основних етапів розвитку промислів, обсягу виробництва солі, але й простежили за забезпеченням промислів робочою силою, становищем на промислах різних категорій працюючих, також форм їхньої боротьби проти соціального гніту, участі солеварів і робітних людей у селянських війнах і козацьких повстаннях другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст. Їхні висновки, побудовані на більш широкому залученні нових архівних матеріалів для дослідження зазначених питань не втратили своєї значимості й нині.

Однак аналіз результатів досягнень радянської історіографії дозволяє констатувати, що, незважаючи на відзначені успіхи у вивченні проблеми, ряд питань її залишилося поза увагою дослідників. Насамперед, це питання обсягу виробництва солі і ринків її збуту, техніки і технології виварки солі. Тільки вирішення цих питань дозволить скласти повну картину розвитку промислів у зазначений час.

Варто підкреслити, що за останнє двадцятиріччя соляні промисли Донбасу продовжують залишатися в полі зору як учених, так і краєзнавців. У статтях, що переважно присвячувались окремим питанням їхнього розвитку22і краєзнавчих нарисах23знайшли відображення ще ряд питань, яких здебільшого недостатньо торкалися попередні дослідники24. Використання результатів досліджень останніх років, а також як опублікованих, так і архівних джерел дозволить створити узагальнюючий нарис про розвиток соляних промислів краю на початковому етапі їх розвитку, тобто у XVII-XVIII ст., оцінити їх роль у забезпеченні сіллю населення не лише Слобідської та Лівобережної України, але й південно-західних провінцій Росії. В той же час вивчення на підставі достовірних джерел техніки й технології виварки солі в Торі й Бахмуті дозволить спростувати досить поширену в літературі версію про відсутність будь-якого прогресу в солеварінні Росії й України протягом XVI-ХІХ ст.

Успішному вирішенню поставлених завдань може сприяти використання як результатів попередніх досліджень, так і інших джерел, що стосуються даної проблеми. Серед них важливе місце належить царським грамотам, пам'ятям, указам та іншим законодавчим актам царського самодержавства XVII-XVIII ст., актовим матеріалам, діловодним документам, економіко-статистичним описам, мемуарній, а також художній літературі того часу.

Царські грамоти, пам'яті, укази та законодавчі акти складають досить представницьку групу джерел, що дозволяє простежити відношення Російської держави до соляних промислів на території нинішнього Донбасу в зазначений період, вивчити питання побудови на Торі в 1664 р. казенних варниць, а разом з тим і заведення тут постійного солеваріння, питання забезпечення варниць робочими руками, інструментами, збуту солі і ціни на неї. Особливість цієї групи джерел полягає ще й в тому, що в цілому за ХVІІІ ст. вона доступна дослідникам (законодавчі акти зібрані у відомій публікації "Повне зібрання законів Російської імперії"), але, на жаль, ще мало використовувалася ними.

До законодавчих актів близькі за змістом актові матеріали. Насамперед, до них належать рішення Боярської думи, Сенату, Камор-колегії, Головної соляної контори, а також місцевих державних установ. Незначна частина цих документів публікувалася в різний час25, однак більшість з них відклалася в архівах (найбільше в фондах 13, 16, 210 та 248 Російського державного архіву давніх актів; в фондах 1800 і 1805 Центрального державного історичного архіву України).

Найбільш чисельну групу джерел складають документи діловодства. Серед них особливо виділяється комплекс документів Бахмутської соляної контори26і Торських соляних заводів27, що містять інформацію про технічне оснащення промислів, обсяг виробництва солі, ціни на сіль і район її реалізації, а також про забезпечення промислів робочими руками, оплату праці різним категоріям працівників, умови їх праці та проживання і т.ін. До цих матеріалів за змістом дуже близький комплекс документів Головної соляної контори28, у яких ці питання відбилися в межах усієї Росії. Особливо цінні в цьому комплексі матеріали про перебудову соляних промислів на Торі в 40-х рр. ХVІІІ ст., що здійснювалася під керівництвом назначеного в 1737 р. керуючим промислами надвірного радника, члена Санкт-Петербурзької Академії наук Г.Ф.Юнкера.

Не менш важлива в дослідженні проблеми і діловодна документація, що відклалася в архівах установ центральних29і місцевих30органів влади. Поряд з переліченими вище питаннями, вона дозволяє дослідити доставку місцевим населенням дров на промисли, вугілля для ковальських робіт, заліза для виготовлення сковорід, а також ринки збуту і ціни на них та на виварену сіль.

Значну цінність складають матеріали описів промислів, що збереглися в мандрівних записках Г.Ф.Юнкера31і Й. А. Гільденштедта32. Якщо перший опис дає уявлення про стан промислів у середині 30-х років ХVІІІ ст., то другий - описує їх майже через 40 років. Опис Гільденштедта цінний ще й тим, що в ньому порівнюються варниці, збудовані в 40-х роках під керівництвом Г.Ф.Юнкера з тими, що будувалися в другій половині ХVІІІ ст.

Деякі додаткові факти про соляні промисли Донбасу у ХVІІІ ст. наявні в мемуарній та художній літературі того часу. Якщо генеральний підскарбій Яків Маркович у своїх щоденниках повідомляє про умови виварки солі, місця її реалізації33, то мандрівний поет Климентій Зіновіїв, що відвідав на початку ХVІІІ ст. промисли, залишив у своїх віршах опис тяжких умов праці солеварів і робітних людей34.

Таким чином, наявні джерела, дозволяють суттєво доповнити наявні в літературі відомості про розвиток соляних промислів на Торі та в Бахмуті й дати всебічну характеристику їх стану в ХVІІ- ХVІІІ ст., оцінити їх значення в забезпеченні сіллю перш за все Слобідської та Лівобережної України, а також південно-західних провінцій Росії, показати їх роль в проведенні перших геологічних розвідок на території нинішнього Донбасу й зародженні та розвитку не лише соляної, але й вугільної та металургійної промисловості.

Розділ 1

ОРГАНІЗАЦІЯ ВИВАРКИ СОЛІ І УПРАВЛІННЯ

ПРОМИСЛАМИ

Початковий етап солеваріння в Донецькому краї через відсутність достовірної інформації не можна вважати визначеним остаточно. Деякі дослідники допускають, що на Торі (із ропи Торських соляних озер) сіль виварювали "ще в дотатарські часи", інші витоки солеваріння у цих місцях датують добою скіфів, чи більш загально - "до нашої ери"1. Однак ні писемні, ні речові джерела цей висновок не підтверджують. У той же час дослідження С.Плетньової про наявність у межиріччі Дінця й Казенного Торця "постійних половецьких зимовищ"2 дають можливість допускати, що саме соляні джерела приваблювали до цього району половців, а дехто схильний вважати, що боротьба за соляні озера між руськими князями й половцями була головною причиною походу новгород-сіверського князя Ігоря проти половців у 1185 р.

Перші згадки в писемних джерелах про Торські соляні озера відносяться до кінця 60-70-х років ХVІ ст.3 За розписом Донецьких сторож і станиць князя М. Тюфякіна і дяка Ржевского 1571 р. станичним головам пропонувалося "стояти на Дінці, при соляних озерах"4. До кінця ХVІ ст. відносяться відомості про Торські соляні озера у "Книге Большому чертежу". Не виключено, що саме ченці Святогірського монастиря, що згадується уже на початку ХVІ ст. користувалися місцевими соляними джерелами для забезпечння не лише власних потреб, але й для продажу солі, адже до середини 60-х рр. ХVІІ ст. вони утримували на Дінці паром для переправи через ріку чумаків, що їхали на Тор за сіллю та поверталися з промислів5. Правда, Д.Багалій, а за ним і А.Слюсарський вважали, що початок солеваріння на Торі варто віднести до 1599-1600 р., тому що гарнізон збудованої в ці роки за вказівкою московського царя Бориса Годунова Б.Бельським при гирлі р. Осколу Цареборисівської фортеці не тільки користувався торською сіллю, але й зобов'язаний був нести охорону Торських соляних промислів6.

Хоча на початку ХVІІ ст., у період іноземної інтервенції і селянської війни в Росії, кримським татарам удалося зруйнувати Цареборисів, але промислова діяльність на Торських озерах не припинялася. Про це переконливо свідчать повідомлення про приїзд на Тор за сіллю жителів прилеглих міст Росії і Лівобережної України. Так, на дізнанні в канцелярії Розряду (військового відомства Московської держави) 27 травня 1622 р. (за старим стилем), А.Васильєв, син рильського гарматника, указував, що він 3 роки тому "прийшов до Бєлгорода" і того ж року (1619 - В.П.) відправився на Сіверський Донець з бєлгородцем Опашком Маденовим "сіль варити і для звіриного бою і для меду". Під час промислу був захоплений татарами в полон. З полону йому вдалося втекти. Зиму він провів у Бєлгороді, а навесні - разом з тим же Маденовим знову відправився на Тор. На цей раз сіль вони не виварювали. Маденов, добувши звіра, повернувся додому, а він залишився до "Петрова дня" у Святогірському монастирі. Потім з українськими чумаками "пішов до литовського м. Голтви, а звідтіля - до Києва. Зиму він провів у Печерському монастирі, а навесні, на Велике говіння, з чумаками знову подався на Тор. З Тора пішов до м. Валуйки, відкіля його місцевий воєвода відправив до Москви для дачі показань у Розряді про своє перебування в Польсько-Литовській державі7.

Про солеваріння на Торі в той же час повідомляє також і бєлгородець Матюшка Сидоров, котрий у 1621 р. "ходив на Тор сіль варити". Відтіля з донськими козаками він відправився "до Польщі воювати проти турок". Це дає підстави стверджувати, що на Тор приїжджали за сіллю і донські козаки. На Тор Сидоров повернувся у 1622 р., де і був узятий під варту та відправлений на допит до бєлгородського воєводи. На допиті він повідомляв, що багато хто з бєлгородців "на Торі сіль варять"8. Про те, що "з українних міст мешканці сіль варять" на Торі свідчить складена у 1623 р. відписка валуйського воєводи В.Ляпунова, у якій говориться про напад на Тор у цьому ж році татар9.

Найбільш чітку уяву про стан солеваріння на Торі на початку XVII ст. подає звернення до московського царя валуйчанина Поминка Котельникова 1625 р.: "... соляні озера від Царева городища (після зруйнування у 1607 р. татарами Цареборисова в джерелах часто зустрічається назва Цареве городище - В.П.) верст із 30. І нині при тих озерах з Бєлгорода, з Валуйок, з Осколу, з Єльця, з Курська, з Лівен, з Воронежа, приїжджі люди щорічно варять сіль, а від татар будують укріплення". Сам Поминко влітку цього ж року їздив на Торські озера і варив "про себе" сіль. Під час його перебування на Торі на них двічі нападали татари "чоловік по 20, і по 30, і більше, і божею милістю чогось лихого їм нікому не учинили"10.

Таким чином, приведені вище факти переконливо свідчать, що на початку ХVІІ ст. улітку на Тор для виварки солі приїжджали щорічно жителі порубіжних міст і сіл Росії та Лівобережної України. Це свідчить про те, що населення як Лівобережної України, так і півдня Росії влітку, у вільний від польових робіт час, коли концентрація ропи в Торських соляних озерах була найвища, масово направлялося туди для заняття соляним промислом. Цьому сприяло не лише розташування соляних озер, але й можливість безмитної виварки солі не тільки для задоволення власних потреб, але й для продажу, щоб відшкодувати затрати, зв'язані з поїздкою на промисел.

Напади татар на промисли та на чумацькі валки в дорозі змушували солеварів об'єднуватися у ватаги і приїжджати на Тор цілими партіями по декілька сот чоловік. Біля озер вони розташовувалися "табором", оточуючи себе возами з метою захисту від раптових татарських нападів і варили з озерної ропи сіль стільки, скільки хто міг виварити в привезених з собою казанах та на заготовлених по дорозі дровах. Із листа того ж Поминка витікає, що приїжджі солевари мало того, що розташовувались біля озер табором, вони ще й стали зводити якісь оборонні споруди та церкву, де можна було б помолитися богу, просячи у нього сприятливих умов для заняття соляним промислом. Можна здогадуватися, що богослужіння в цій церкві відправляли монахи Святогірського монастиря, які також виварювали сіль на Торі. Протягом 2-3-х тижнів приїжджі солевари виварювали таку кількість солі, яку були в змозі своїм транспортом доставити додому, а ті, хто торгував сіллю, розвозили її по містах і селах, заробляючи чималу суму грошей, оскільки тільки на двоволову мажу чумаки вантажили до 60 пудів солі.

У зв'язку із загрозою постійних набігів татар, солепромисловці південно-західних міст Росії, як свідчить лист Поминки Котельникова, уже на початку ХVІІ ст. звертаються до московського царя з пропозицією побудувати біля соляних озер острог і направити для охорони промислів стрільців, а під прикриттям острогу завести казенні варниці, які, на їхню думку, будуть приносити чималий прибуток царській казні, оскільки за сіллю приїжджає багато людей як із Росії, так і з України. Так, у своєму зверненні до царя Поминко Котельников писав: "Вели, государь, устроить свои государеве варницы, и вели сделать острог, и ратным людям вели, государь, для бережения в том острожке быть, и государевой казне будет прибыль немалая, так как к варницам учнут приезжати для соляной покупки изо всей Украины, из Северы торговые люди; а которые охочие люди в тех варницах учнуть про себя соль варить и те охочие люди за бережением ратных людей учнут государеви давати своих промыслов десятый пуд соли"11.

Ймовірно, ця пропозиція і визначила рішення московського уряду приділити більше уваги цьому регіонові. В 30-40-х рр. воєводам сусідніх до промислів міст постійно надходили вказівки стежити за тим, що відбувається на Торі: чи не приходять сюди з метою поселення вихідці з України та повідомляти про все, що там відбувається, московську владу.

З організацією Чугуївського козацького полку у 1639 р. чугуївським козакам було доручено разом з валуйчанами і бєлгородцями охороняти цю ділянку московського кордону. Основним сторожовим пунктом на правому, так званому "кримському", боці Сіверського Дінця на початку 40-х років ХVІІ ст. був Святогірський монастир. Царська грамота чугуївському воєводі від 21 березня 1644 р. зобов'язувала: "И ты б сославься в Белгород с Никитою Бабарыкиным, велел быти у Святогорском монастыре чугуевским служилым людям трем человекам с белгородцами - служилыми людьми вместе, а отпускал бы их в Святогорский монастыр на байдарах со всякими запасы и велел быти в Святогорском монастыре неотлучно по три месяца, а посылал бы у Святогорский монастыр чугуевцев неоткладно, чтоб без служивого чина в монастыре не было. А как чугуевцев у Святогорский монастыр на смену валуйчан пошлешь и ты б им приказал, чтоб они Святогорский монастир приняли у валуйчан со всеми строениями, и чугуевцам приказал бы, чтоб они в Святогорском монастире были с великим бережением, чтоб над ними татары... украдом и обманом никакого дурна не сделали..."12.

Цим же часом датується будівництво за вказівкою московського царя чугуївськими козаками на р.Торі, при татарській переправі, острожка, що згадується в царській грамоті від 14 грудня 1646 р., у зв'язку з тим, що 20 чугуївських козаків з п'ятидесятником Афонею Карнауховим, "не дождався смены" у листопаді залишили острожок "и съехали в Чугуев..."13. Цар розпорядився розшукати винних, покарати їх і відправити дослужувати до кінця встановленого терміну. Цілком ймовірно, що розташований при Торській переправі острожок не забезпечував охорони соляних промислів, тим більше, як свідчить царська грамота, чугуївські козаки ставилися до своїх обов'язків недбало.

З цим острожком дехто з краєзнавців схильний пов'язувати початкову історію м.Тора (нині - Слов'янська)14, вважаючи також, що на той час на Торі вже існували казенні соляні заводи15. Однак джерела цей висновок не підтверджують. Про це переконливо свідчить царська грамота на ім'я валуйського воєводи Голенищева-Кутузова від 1 травня 1648 р., у якій зазначається, що направлені до Цареборисова і Святогірського монастиря станичники повинні розпитати у старців: "у яких урочищах і чи багато людей прийшли для нашої справи і для міської заїмки та поселення". Станичники повинні були зі Святогірського монастиря дібратися до Тору і до соляних озер і обстежити всі заїмки16, щоб з’ясувати наявність у цих місцях населення.

У відповіді яблонівського воєводи Г.Куракіна на царського листа від 12 травня 1653 р. повідомлялося, що воєвода відправляв на Тор станичників і велів їм розпитати черкас, (українців), які, за наявними у царя відомостями, нібито поселилися на Торі, "звідкіля вони прийшли, з якою метою (для солеваріння чи для поселення), хто у них отамани і скільки їх, які фортеці і слободи ними збудовані?". Після повернення станичники повідомили, "що старці Святогірського монастиря розповідали їм, що прийшло на Тор закордонних черкас чоловік з 400 без дружин, без дітей, не на життя, а для соляного промислу, а хат у них і фортець ніяких немає. Розташувалися вони біля озер табором, отаман у них черкашенін Іван Лисий з м. Полтави, а наваривши солі, підуть вони до своїх домівок. А інші черкаси також приїжджають для виварки солі і живуть на Торі тижнів по два і по три"17.

Таким чином, приведені вище факти, на наш погляд, переконливо свідчить, що в середині ХVІІ ст. на Торі ще не було ні постійного населення, ні постійного солеваріння. Щодо згаданого вище острожка при Торській переправі можна допустити, що безвідповідальне ставлення до своїх обов'язків чугуївських козаків призвело до його зруйнування під час чергового нападу татар. Цей висновок, на наш погляд, підтверджує і той факт, що в 1646 р. козацькому голові Протасєву, що супроводжував кримських послів до Торської переправи, пропонувалося "підібрати на Торі місце, описати і нанести його на карту..., де можна було б збудувати місто, щоб воно було близько до ріки і до соляних озер, а від злодійських нападів усяких військових людей було добре захищене". Оглянувши місцевість Протасєв дійшов висновку, що найбільш зручне місце для будівництва міста при Маяцькому озері, оскільки поруч знаходився ліс, а в Дінці хороша вода18. Правда, у своєму повідомленні Протасєв скаржився, що українські козаки прогнали його з Тору і не дозволили обстежити всю місцевість.

Дата добавления: 2015-05-22