Книга друкується за рішенням 6 страница

И потреба из солью бочку изтрусити

И всего, что ведется там пилно досмотрити.

Из подлым здоровьем нечего подымати,

Хоч мало знемошнет мусет варить перестати.

И спаси их боже же так ся труждают,

Же господарские сковороды не гуляют…"40

Наведений уривок з вірша поета К. Зіновіїва досить чітко характеризує основні операції, які доводилось виконувати солеварам при обслуговуванні варниць наприкінці ХVІІ - на початку ХVIII ст. на Торських і Бахмутських соляних промислах. З цього ж уривка вірша можна також зробити висновок, що в цьому випадку маються на увазі приватні варниці, де фактично був відсутній поділ праці, що солевари не тільки варили сіль, але й самі ж заповнювали сковороди ропою, вибирали сіль зі сковороди в садівниці та виконували інші допоміжні роботи.

Оскільки у вірші вказується, що "нема ж там жен, в Бахмуте некому кошуль прати, мусет взявши нову носить покул зодрати", можна допускати, що бурлаки - солевари наймалися на сезон, тобто працювали на промислах не цілий рік, а лише в літній період.

З вірша також витікає, що з розширенням солеваріння наприкінці ХVII - на початку ХVIII ст. росте попит на наймані робочі руки. Покривається він за рахунок відхідників на сезонні роботи, яких часто називали "гулящими людьми" - бурлаками. Їхнє становище, очевидно, мало відрізнялося від становища робітників, котрі приїжджали на промисли разом з хазяями ще в початковий період солеваріння на Торі.

Більш чітку картину становища різних груп робітних людей подають джерела ХVIII ст. Найбільше вони містять повідомлень про становище солеварів. З них можна переконатись, що умови роботи солеварів були досить тяжкими: працювали вони в примітивно побудованих варницях. Хоча джерела конкретно не вказують скільки годин тривав їхній робочий день, але можна допустити, що при одній сковороді в Бахмуті постійно знаходилось два солевари, котрі змінювались після завершення виварки солі в сковороді. Якщо в Бахмуті цей процес тривав півдоби, то в Торі - цілу добу. Так, у відомості, представленій торським отаманом і солеварами на оплату праці в жовтні 1753 р., вказувалося: "Знаходимося ми... при Торських соляних заводах при виварці казенної і на городовика (приватних промисловців - В.П.) солі "денно и ночно безотлучно"41. У відомості на оплату праці робітникам Бахмутських заводів 1744 р. перечисляються при сковороді по два солевари і по два робітники "для метання дров у печі"42.

За свою тяжку роботу при кип’ячих сковородах, на постійних протягах, у заповнених димом і ропними парами старих торських варницях солевари одержували в літню пору за добу по 15, а взимку по 14 коп.43У Бахмуті за відомостями 1744 р. влітку солеварам платили по 20 коп.44З середини ХVIII ст., як свідчать відомості на оплату праці, спочатку в Бахмуті, а після і в Торі перейшли на оплату праці з урахуванням норм виробітку. Якщо за добу в сковороді в Бахмуті виварювали не менше 120 пудів солі, а в Торі - 60 пудів, то солеварам платили по 1 коп. за кожен пуд, у випадку невиконання норми - по 1 дєньзі за пуд45, тобто в двоє менше. Як свідчать джерела, виконати цю норму було непросто. Наприклад, у квітні 1759 р. в Торі 4 солевари, що обслуговували одну сковороду, з 24 діб понад 60 пудів виварили лише у 15 випадках, а в 9 - менше 60 пудів46.

У середині 60 -х рр. ХVІІІ ст. ця оплата праці солеварів показалася, очевидно, комісії, що готувала доповідь про роботу промислів, занадто високою, тому в проекті штату обслуговуючого персоналу і витрат на його утримання було внесено пропозицію платити солеварам по 1 коп. в тому випадку, якщо вони в Бахмуті виварять протягом доби не менш 130, а в Торі - не менш 60 пудів солі. Але якщо "через їх лінивість і недогляд" такої кількості солі протягом доби не буде виварено на одній сковороді, то з їх заробітку за кожен недоварений пуд солі віднімали по одній дєньзі47. У проекті, як бачимо, була зроблена спроба виробити єдині критерії оплати праці торських і бахмутських солеварів, оскільки перші постійно зверталися з такими проханнями до адміністрації промислів. Крім грошової оплати, солеварам, що бажали займатися землеробством (а ним у ХVІІІ ст., мабуть, займалася переважна більшість, оскільки солеваріння велося не завжди регулярно) виділяли до 30 десятин ріллі і сінокосів і надавали право вільного користування лісом для власних потреб "у відведених для заводів урочищах"48.

Джерела також свідчать, що солевари займалися рибальством, торгівлею, візництвом (чумацтвом), заготівлею і доставкою дров на промисли, деревного вугілля і т.д. Наприклад, у липні 1763 р. за паспортом до Бахмутської заводської контори звернувся місцевий солевар Микола Соловйов із проханням відпустити його "для власних потреб до міста Черкаська та на морські коси"49. У серпні 1765 р. "солеварський син" Іван Ільєнко звернувся з проханням відпустити його "для торгівлі до луганських станиць і в слобідські полки"50. Влітку, 1773 р. бахмутський солевар Семен Малий виготовив у міуських байраках 15 тис. штук дубового гонта51. Наявні також ряд повідомлень про заключення конторою із солеварами контрактів на доставку на промисли дров, вугілля і т.д.

Заняття рибальством на морських косах, торгівлею, підвозом і т.д. сприяло росту майнової нерівності серед солеварів, про що переконливо свідчать ті ж звернення солеварів за паспортами. Якщо солевари Потап Клименко й Іван Олефіренко в лютому 1765 р. просять відпустити їх на донські коси "для зароблення грошей на сплату подушної податі" і збираються добиратися туди пішо52, то в жовтні того ж року "солеварський син" Іван Ільяшенко просив відпустити "його з п'ятьма працівниками на десятьох волових возах до міста Черкаська і на рибні лови та для покупки риби на цілий рік53.

Таким чином, можна стверджувати, що солевари за своїм майновим станом складали найбільш привілейовану групу робітних людей соляних промислів. Їхня робота на промислах вважалася основною державною повинністю. Крім неї, вони платали лише подушний податок. Тому не дивно, що в солевари прагнули записатися й представники інших верств населення, зокрема козацькі підпомічники, навіть, однодвірці. У зв'язку з цим полкова адміністрація вимагала, щоб записані в солевари козацькі підпомічники виконували усі свої колишні обов'язки, тому що за роботу на варницях вони одержували від казни чи "вільноварильщиків" відповідну платню54.

Джерела також свідчать, що в 50 -х рр. солеварів, їхніх дітей і родичів "використовують на різних допоміжних роботах (помічниками ковалів при латанні сковорід, доставці до варниць дров, будівельних матеріалів та інших), вимагають від них відбування ландміліцької служби без "усякої оплати"55.

Найбільш привілейовану частину солеварської команди складали отамани, що виконували функції керівників солеварної команди, тобто були зв'язуючою ланкою між солеварами, робітними людьми та адміністрацією промислів. Вони зобов'язані були "дивитися, щоб казенне солеваріння велось добротно, щоб від безгосподарності та розхлябаності не наносились збитки казні, щоб сіль була добре виварена, щоб вся виварена сіль потрапляла на склади...", стежити за полагодженням сковорід і визначати потрібну кількість ковалів, визначати матеріали, необхідні для проведення своєчасних ремонтних робіт на заводах, стежити за економним використанням дров, щоб вільноварильщики без "выписей" не вивозили сіль з промислів і т. ін.56. За свою роботу отамани, як витікає із списків штатів солеварних заводів, отримували по 24 крб. на рік57, хоча за відомостю 1767 р. їм було виплачено по 8 крб. за кожен місяць58.

Наведені вище факти дозволяють стверджувати, що серед солеварів існувала відчутна майнова нерівність, яка свідчить про соціальну диференціацію серед міського і сільського населення в Україні XVIII ст.

Нерівність в оплаті праці характерна і для іншої групи кваліфікованих працівників - ковалів. На початку ХVIII ст. праця ковалів-майстрів на казенних варницях оплачувалася по 1 крб. на місяць, а рядових по 0,5 крб. Крім грошей ковалям, як і солдатам, що охороняли промисли, видавалися харчі та робочий одяг, тобто вони знаходилися на казенному утриманні59. Згідно з відомостями 40 - 70 -х рр. як командированим на промисли за нарядами, так і вілънонайманим ковалям платили за кожну відпрацьовану добу по 6,5 коп., до того ж за кожну нововиготовлену сковороду по 9 крб., а в 60-х рр. вже по 10 крб. За запропонованим штатним розписом 1765 р. щорічна заробітна плата коваля складала 23 крб. 72,5 коп.60 Таким чином, ковалі за рівнем заробітної платні прирівнювалися до солеварних отаманів. Однак, становище ковалів на промислах було незрівнянно тяжчим, ніж у солеварів, тому що здебільшого вони знаходилися на такому ж положенні, як і приписані до заводів селяни.

Найтяжчим було становище приписаних до заводів селян, як місцевих, так і тих, що направлялися на промисли зі слобідських полків, Бєлгородської і Воронезької губерній. Вони використовувалися на допоміжних роботах - заготівлі і доставці дров на промисли, їхній розшивці і доставці до варниць, розтоплюванні печей, перевезенню солі з варниць на склади, заготівлі сіна для худоби, що утримувалася на промислах для виконання різних робіт (наприклад, у 1653 р. при Торських промислах утримувалося 126 голів робочої худоби), заправці сковорід ропою і т.д.61

Про тяжке становище приписаних до соляних промислів селян свідчать донесення самої адміністрації промислів, яка вимушена була визнавати, "что обыватели, будучи на той работе с голоду обессилили и другие во время метання суровицы за бессилием и в колодезь попадали"62. Оплата праці приписних селян проводилася згідно з "плакатом" 1724 р.: пішим у літню пору (травень-вересень) платили по 5, а кінним по 10 коп. за день, у зимовий період (жовтень -квітень) - відповідно - 4 і 6 коп.63Крім того, як свідчать джерела, вони також забезпечувалися харчуванням, як і солдати64.

Відрив селян від їхніх господарств на тривалий час негативно позначався на стані їхнього господарства, що визнавали навіть представники офіційної влади. Так, у повідомленні Головної соляної контори Сенату від 24 вересня 1745 р. вказувалося: "И за не малым отягощением при Бахмутских и Торских соляных заводах в роботах, которые находяца в тех роботах с марта от 8 прошлого 1744 году и поныне почти все с головы на голову беспеременно, и такие бедные и одинокие многие из них находятся, что в домах их, кроме одних жен их никаго мужеска полу не имеется.., да в нынешнее летнее время как пахать, так и посеять надежды на них иметь не возможно"65. Тому й не дивно, що ніколи на промисли не висилалося необхіної кількості приписних селян.

Недостача робочих рук на допоміжних роботах змушував адміністрацію промислів вдаватися до використання на цих роботах солдат місцевого гарнізону, котрим оплачували по 2 коп. за добу66, а також вільнонайманців. Найбільше адміністрація вдавалася до підписання контрактів з місцевими селянами на постачання дров, вугілля, дьогтю в 50-70-х рр. ХVШ ст., а також і з вільнонайманцями.

Аналіз становища різних груп робітних людей на промислах дозволяє зробити висновок, що в найбільш привілейованому становищі знаходилися солевари та їх отамани. Порівняно високо оплачувалася праця ковалів. У найтяжчому становищі знаходилися приписні селяни. Однак, незважаючи на істотні відмінності в становищі окремих груп робітних людей, усі вони складали загальну масу кріпосного, безправного населення. І будь-яке невиконання розпоряджень адміністрації тягло за собою тяжкі покарання. Винятковою жорстокістю відрізнявся управляючий промислами в середині ХVIII ст. підполковник Спешнєв, котрий, як свідчать джерела, бив робітних людей "прилюдно, без милосердия и так, что не удовольствуясь по спине, но и по брюху и по бокам, от чего все бедные пришли в великий страх"67.

Приведені факти свідчать, що в забезпеченні промислів робочими руками можна виділити два періоди. На першому до початку ХVIII ст., коли переважало приватне солеваріння, основну частину робітних людей промислів складали наймані робітники і навіть казна на перших порах в Торі та в Бахмуті, через труднощі у забезпеченні варниць робочими руками, порушувала питання про можливість застосування вільнонайманої праці. Але, очевидно, через відсутність вільних робочих рук в умовах панування феодальних відносин у країні перейти до застосування найманої праці було неможливо. Тому з розвитком в Торі і Бахмуті казенного солеваріння промисли забезпечувалися робочими руками шляхом прикріплення до них різних груп робітних людей, залежних від феодальної держави. Хоча їхня праця оплачувалася по-різному, в залежності від її значимості і кваліфікації, згідно з існуючими нормативами і в ній були великі розходження, однак у правовому відношенні всі вони складали загальну масу феодально залежного населення Російської імперії.

Розділ V.

УЧАСТЬ СОЛЕВАРІВ І МІСЦЕВОГО НАСЕЛЕННЯ

У КОЗАЦЬКИХ ПОВСТАННЯХ ДРУГОЇ

ПОЛОВИНИ XVII - ПОЧАТКУ XVIIІ СТ.

Окраїнне розташування соляних промислів, постійна загроза нападів кримських татар, насадження кріпосницьких порядків після побудови казенних соляних варниць на Торі, обмеження свободи господарської діяльності місцевого населення вели до загострення соціальних протиріч, соціальної боротьби, що знайшла вираження у втечах робітних людей з промислів, відмовах від виконання покладених на них повинностей, у відкритих виступах проти місцевих воєвод, активній участі місцевого населення в масових народних виступах другої половини XVII - початку ХVІІІ ст., в найбільшій мірі в козацьких повстаннях під проводом С.Разіна та К.Булавіна.

Оскільки події повстань досить повно висвітлені в спеціальних працях істориків, то в цьому розділі зупинимося лише на питаннях участі в них місцевого населення, насамперед робітних людей соляних промислів та мешканців новозбудованих міст, а також на проявах їх повсякденного спротиву наступові панівних верств феодального суспільства та російського самодержавства на окраїни.

Уже в 1664 р. відряджені на казенні промисли робітні люди з південних міст Московської держави достроково покинули варниці, а частина навіть не з’явилися на промисли1. Через два роки аналогічно поступили робітні люди, відряджені на Тор з Чугуєва. В царському розпорядженні від 17 березня цього ж року вимагалось розшукати втікачів і повернути їх на Тор2.

Важкі умови праці та зловживання місцевої адміністрації ("приказних людей") стали причиною активної участі поселенців Маяцького, в першу чергу робітних людей казенних варниць на Торі, в заколоті гетьмана І. Брюховецького. Скориставшись ситуацією, вони убили місцевих приказних людей і разом з цареборисівськими "черкассами пошли с озер обозом к запорожскому атаману Ивану Сирко"3. Маяцьке містечко та казенні соляні варниці запустіли. Московський уряд змушений був уживати термінові заходи до відновлення Маяцького та соляних промислів на Торі. Однак уже через два роки маячани і робітні люди Торських соляних промислів прийняли участь у повстанні під керівництвом С. Разіна.

Для розширення району повстання, прориву блокади урядовими військами Дону та забезпечення козацтва хлібом С.Разін восени 1670 р., направляючись з основними силами на Волгу, відрядив свого молодшого брата і найближчого сподвижника Фрола на Дон і Слобідську Україну. На початку вересня невеликий загін повсталих на чолі з отаманами С.Шадрой, Ф.Колчевим і осавулом Ф.Агеєвим на Бєлгородській лінії зайняв міста Острогозьк і Ольшанськ. Успіх козаків зумовлювався насамперед їхньою активною агітацією "викорінювати державних людей", що знаходила широкий відгук у місцевих жителів, а також переходом на їх бік острогозького полковника І.Дзиковського, що ще навесні 1670 р. "судами втай многие подарки и запасы, и вино, и мед отправлял" С. Разіну4.

Перехід І.Дзиковського з Острогозьким слобідським полком на бік повсталих був викликаний недотриманням царською владою даної обіцянки українським переселенцям, що селилися на південних рубежах Росії, - поступовим обмеженням автономії українських козацьких утворень після підписання Переяславських угод. Підтримка Острогозьким полком повсталих мала велике агітаційне значення, тому що надавала їхнім діям певні риси законності.

Однак успіх повсталих в Острогозьку та Ольшанську був нетривким. Уже на другий день повстання, 10 вересня 1670 р., в Острогозьку відбувся переворот. Отамани і найбільш активні козаки були арештовані й страчені. Незважаючи на це, на початку осені район дії повсталих розширився. 27 вересня до м. Коротояк з основними силами підійшов Ф.Разін. Повсталі розраховували, що захоплення міста не тільки відкриє їм шлях на північ, але й забезпечить зв'язок Воронежа з Доном, прорве блокаду урядовими військами Донської землі. Важливість Коротояка в боротьбі з повсталими розумів і царський уряд. Тому на допомогу місцевому воєводі М.Ознобишиву поспішили зі своїми полками воєводи сусідніх міст5.

Зосередження урядових військ у вересні 1670 р. під Коротояком полегшило дію іншого загону повсталих у межах Слобідської України під проводом отамана Олекси Хромого, котрого на Дону називали Лешком Черкашеніним. Близько 500 чол. цього загону в бударах піднімалися вверх по Дінцю і до 200 - на конях - берегом ріки6. У загоні були також запорожці і татари7.

1 жовтня 1670 р. повсталі опанували Маяцьким містечком, а потім і Цареборисовом. Місцева царська адміністрація була страчена, а влада передана виборним отаманам. У Маяках козаче коло на пропозицію О.Хромого обрало отаманом Омельяна Субочева8. Усіх робітних людей відпустили з промислів. Частина з них приєдналася до повсталих. Завдяки цьому загін Хромого поповнився як за рахунок маячан, так і торських робітних людей. За показаннями відпущених Хромим валуйчан в його загоні нараховувулось до 1000 чол. кінноти й 3000 піших, що піднімалися на бударах по Дінцю9. На думку дослідників, відомості про чисельність загону О. Хромого могли бути навмисно завищені, щоб підняти дух повсталих, а також посіяти паніку в урядових колах.

Просуваючись вверх по Дінцю, Черкашенін розсилав своїх агітаторів по містах Слобідської України. Спеціального листа з підписом і печаткою О. Хромого було направлено Харківському слобідському полку. Оскільки бідніші верстви місцевого населення підтримували повсталих, виникла загроза повстання в самому м. Харкові. У зв'язку з цим харківський полковник Г. Донець змушений був залишити Чугуїв і перебратися з полком до Харкова. Це полегшило дії повсталих. У їхніх руках до середини жовтня виявилися міста Балаклея, Зміїв, Чугуїв, Мерефа, жителі яких "великому государю изменили и воевод... выслали"10. 15 жовтня почалися заворушення у Богодухові, до якого прибули чотири разінці на чолі з отаманом П.Івановим - торським солеваром, і почали богодухівських "черкас намовляти на свої злодійські задуми, щоб вони отаману їхньому О. Хромому підкорились і нічого не боялися, що він, Олексій ні в яких містах жителям ніякого зла не заподіяв"11.Місцеві богодухівські власті схопили агітаторів і взяли під варту, однак жителі, що зібралися на площі, не тільки звільнили разінців, але і захопили в місті владу. В цілому в жовтні 1670 р. виступами проти офіційної влади була охоплена більшість міст Слобідської України. Центром повстання став Зміїв. З нього агітатори направлялися під Полтаву, Гадяч, навіть Конотоп і Чернігів.

Для придушення повстання уряд направив, крім Бєлгородського полку на чолі зі стольником Г.Косаговим, полки нового строю, що були найбільш боєздатною частиною тогочасної російської армії. Сам факт використання цих полків проти повсталих свідчив про розмах повстання і небезпеку його поширення на інші райони. У придушенні повстання брали участь і війська українського гетьмана Д. Многогрішного, запорозькі козаки, очолювані генеральним осавулом М. Гвинтівкою12. Підтримали карателів місцева козацька старшина і багаті міщани. Під натиском урядових військ повсталі змушені були покинути зайняті ними міста Слобожанщини. На початку листопада Хромий залишив останній укріплений пункт повсталих у цьому районі - містечко Маяцьке. Кінній частині загону на чолі з Хромим удалося втекти від переслідувачів і прорватися на Дон. Інша частина, що просувалась на байдарках униз по Дінцю з артилерією і продовольством, була перехоплена карателями біля Рипнинського юрту. Зайнявши зручну позицію, карателі побудували укріплення і стали чекати приходу повсталих. 5 листопада повсталі, очолювані донським отаманом Чортомликом, досягли Рипнинського юрту. Наткнувшись на засідку урядових військ, вони також вирішили укріпитися на правому боці Дінця. Чортомлик, зібравши "кращих людей з 100 чоловік", спробував прорвати засідку, але зазнав невдачі. Перекинувши частину військ на правий бік Дінця, царський генерал Косагов вирішив цілком знищити загнаних у пастку повстанців. 540 чол. на чолі з Чортомликом більше п'яти годин 5 листопада протистояли урядовим військам. Але перевага виявилася на боці останніх. Загін Чортомлика був цілком розгромлений, а сам отаман загинув у бою. У повсталих були захоплені прапори, бочка пороху, 20 великих будар, 42 великі човни і 32 - малі. Щоб ніхто не зміг скористатися суднами для втечі на Дон, було наказано їх "посікти і спалити"13

Косагов учинив жорстоку розправу над повсталими. У містах, по берегах Дінця, вздовж дороги стояли шибениці з трупами, у яких "руки і ноги відсічено, а туловище з головою повішено"14. Дружин і дітей повсталих топили в ріках, убивали, хоча цар, з огляду на небезпечну ситуацію на півдні Росії і на Україні, змушений був наказати бєлгородському воєводі Г.Ромодановському не чинити жорстоких розправ, а привести рідних учасників повстання до присяги і відпустити по домівках15. У Маяцькому повісили осавула донських козаків З.Воротова і 13 козаків, з місцевих жителів - виборного отамана Є.Субочева, а також І.Духоніна, друга Хромого, осавулів Т.Горлова і В.Маслова. У Цареборисові відрубали голову названій матері С.Разіна М.Говорусі, повісили її сина Якова і зятя І.Москаля. Не помилували навіть поранених полонених. 52 чоловіка були повішені по берегах Дінця та при дорогах16.

І хоча повстання в цьому районі було придушене, невеликі загони, яким вдалося уникнути розправи, продовжували діяти в різних місцях Слобожанщини. Один з таких загонів на чолі з К.Даниловим з'явився на Торських озерах, але незабаром був розгромлений. Тому не дивно, що в квітні 1671 р. воєводі Г.Ромодановському був відданий наказ про посилку людей для "проведывания" становища на Торі, в якому вимагалось вияснити, у яких місцях і урочищах приховуються учасники повстання та чи багато їх і де нині вони можуть з’явитися17.

Окремі виступи місцевих жителів мали місце в наступні роки. Так, 30 листопада 1677 р. українське і російське населення Тора виступило спільно проти воєводи Родіона Маслова, який дозволяв собі різні зловживання з метою збагачення. Для заспокоєння жителів містечка послали з військами чугуївського воєводу, однак наказали йому діяти обережно, умовляючи торян заспокоїтися і видати ініціаторів заколоту, а "задора никакова того новопостроенного города черкассам не чинить"18. Можна допускати, що ця вказівка, була продиктована не тільки прагненням усіляко сприяти закріпленню в новозбудованому містечку населення, але й активною участю торських солеварів у повстанні під керівництвом С. Разіна. Правда, організаторів виступу ніхто не видав і їм удалося покинути місто. 6 грудня Маслов повідомив, що жителі стали покірними, але сам він був переведений в інше місце. Усе це свідчить про те, що труднощі, з якими зіштовхнулося населення на початковому етапі освоєння краю, поширення на окраїни феодального гніту викликали не тільки невдоволення населення, але і були причинами його конфліктів з місцевою владою, активної участі місцевих жителів і відряджуваних на соляні промисли робітних людей у масових виступах другої половини XVII ст., насамперед у повстанні під керівництвом С.Разіна.

Якщо в народних виступах другої половини XVII ст. Донецький край був одним із віддалених районів масового антифеодального і антиурядового руху проти наступу Московської держави на окраїни, то на початку ХVІІІ ст. він стає одним з опорних пунктів козацького повстання під керівництвом донського козака, отамана бахмутських солеварів К. Булавіна.

Після розгрому козацького повстання під керівництвом С.Разіна уряд вживає ряд заходів, спрямованих на зміцнення свого впливу на південних окраїнах. Насамперед щедро роздає землі в "Поле" не тільки представникам великих дворянських родин, але й дрібним поміщикам, особливо тим, хто знаходився тут на державній службі. Зокрема, за ізюмським полковником Ф.Шидловським і його родиною були закріплені тисячі десятин землі по обидва боки Сіверського Дінця. Разом з поширенням феодального землеволодіння насаджувалися феодальні порядки, які все більше проникали і в середовище козацтва. Козацька старшина не тільки порушувала принципи поділу державного "жалування", але й все частіше стала зловживати своєю владою, використовувати у власних інтересах працю голоти, що сприяло посиленню диференціації і соціальних протиріч серед козацтва.

На початку ХVIII ст. цей процес ще більше посилився. Північна війна, будівництво флоту, нової столиці, фортець на півдні вимагали величезних матеріальних засобів, великої кількості робочих рук. Це призвело до збільшення старих, введення нових податків, проведення рекрутських наборів в армію, примусового відправлення селян і ремісників на різні будівельні роботи і т.д. Тільки за перші десять років Північної війни близько 200 тис. чол. було взято в рекрути, у 1704 р. на будівництво Петербурга відправлено 40 тис. чол., на Воронезьких верфях У 1698-1701 р. працювало до 15 тис. чол., а на будівництво Азова і Таганрогу в 1704-1707 р. щорічно направляли від 25 до 35 тис. чол. Усе це важким тягарем лягало в першу чергу на плечі селян і міських низів.

Від остаточного розорення селяни звичайно рятувалися втечею. Саме масові втечі селян з центральних повітів Росії на окраїни спостерігаються на початку XVIII ст. Утікачів найбільше приваблювали Дон та Запорожжя, де за давньою традицією кожний вважав себе вільним козаком і звідки на старі місця не повертали. Однак після підписання Константинопольського договору з Туреччиною царський уряд прагне всіляко обмежити "вольности" козацтва, зокрема донського, і підпорядкувати його місцевій адміністрації. У цьому плані не викликає особливого здивування рішення царського уряду від жовтня 1704 р. про передачу Бахмутських соляних промислів у відання казни та підпорядкування м. Бахмута Ізюмському слобідському полку. Ці дії уряду й послужили поштовхом до зруйнування місцевими солеварами на чолі з К.Булавіним взимку 1705 р. Бахмутських соляних промислів.

Проти бунтівників ізюмський полковник Ф.Шидловський направив свїх козаків на чолі з наказним полковником Шустовим, який взяв в осаду Бахмут. Переконавшись, що населення Бахмута й інших навколишніх містечок підтримує К. Булавіна, Шустов змушений був відступити від міста19. Для вияснення справ на Бахмут було направлено дяка Адміралтейського приказу Олексія Горчакова. Однак козаки не дали йому змоги оглянути промисли і скласти їх опис. К.Булавін навіть деякий час протримав цього високопоставленого державного чиновника (за нинішніми мірками - міністра) під вартою20.

У 1705 р., ведучи боротьбу зі втечами, царський уряд розпорядився зруйнувати всі козацькі "городки", збудовані на правому ("кримському") боці Сіверського Дінця, а тих, хто там поселився перевести на старі місця21. Козаки не поспішали з виконанням цього розпорядження. Тоді на Дон і Донець були направлені війська для розшуку і повернення втікачів. Цим скористався К.Булавін. Він розіслав по станицях "прилестные письма", закликаючи козаків виступити проти бояр, воєвод, офіцерів - всіх, "кто неправду делает". Зібравши із своїх прихильників невеликий загін, Булавін під Шульгінським городком розгромив загін Ю.Довгорукого, направлений на Дон царським урядом восени 1707 р. для розшуку і повернення на старі місця утікачів, що й стало початком масового виступу не тільки козацької голоти, але й домовитих козаків проти політики уряду, який охопив Дон й прилеглі південні повіти Росії та частину Південно-Східної України.

Після розгрому військ Довгорукого 9 жовтня 1707 р. при Шульгінському К. Булавін заявив, що, заручившись допомогою з Астрахані, Запорожжя і Тереку, залучить на свій бік всі донські містечка, потім, поповнивши запаси зброї за рахунок Ізюмського і Рибінського слобідських полків, піде на Азов і Таганрог і звільнить засланців та каторжників, які "стануть йому вірними товаришами". Навесні Булавін сподівався рушити на Воронеж і Москву. Бачачи ріст популярності К.Булавіна після розгрому військ Довгорукого, козацька верхівка вирішила якомога швидше погасити полум'я повстання "щоб їх... злого наміру не допустити"22. Цим вона розраховувала врятувати своє становище.

Наприкінці жовтня 1707 р. на р. Айдарі біля містечка Заколотного війська отамана Л.Максимова розгромили загін Булавіна, але полонити його самого їм не вдалося. У розгромі загону Булавіна, крім вірних отаману низових козаків, брали участь і урядові війська, надані в розпорядження Максимова азовським губернатором. За розправу над повсталими Л.Максимов здобув похвалу уряду. Однак популярність Булавіна дозволила йому втекти від переслідувачів і сховатися в лісах при верхів'ях Міуса. Прихильне ставлення до Булавіна частини козацької старшини, можливо навіть і самого Максимова, на думку деяких дослідників, підкреслює і той факт, що, після повернення до Черкаська військ останнього, Булавіну, хоча і таємно, вдалося прибути до донської столиці і бути присутнім на військовому колі.

Дата добавления: 2015-05-22