Книга друкується за рішенням 5 страница

Труднощі, з якими зіткнулася казна в забезпеченні промислів робочими руками та з реалізацією солі, спонукали її надавати можливість приїжджим солеварам орендувати сковороди. За свідченням джерел до 1715 р. "вільноварильщики" в Бахмуті за оренду сковороди віддавали казні половину вивареної солі та по два вози дров, а з 1715 р. - по 2 крб. орендної платні, 5 алтинів митного збору та 6 дєнєг за оформлення проїзних документів. До того ж 8 дєнєг зобов’язані були платити піддячому особисто за оформлення документів28. У зв’язку з тим, що сковорід для оренди завжди не доставало, то місцева адміністрація, найбільше комендант Бахмутської фортеці, за певну винагороду надавали сковороди позачергово. Ці зловживання місцевої адміністрації, очевидно, набрали таких масштабів, що центральна влада, направляючи в 1726 р. на промисли для визначення їх стану та налагодження роботи адмірала Апраксіна, зобов'язала його звернути увагу на ці зловживання. Після вивчення питання Апраксін дав строгий наказ коменданту Чиркову "смотреть, чтобы в соляном варении не было воровства"29. Однак за свідченням джерел Чирков і після цього зловживав своїм становищем. Він заключав підставні відкупи, присвоював сіль, потайно виготовляв горілку, брав хабарі з відкупщиків митних зборів на маяцькому мості та бударній пристані.

Про розміри прибутків казни від реалізації донецької солі можна судити за даними 1718 р., коли за лютий 1717 р. - червень 1718 р. чистий прибуток склав 50 тис. крб., не враховуючи місцевих витрат. Про те, що зловживання продовжувалися свідчить накладення штрафу в 1718 р. на капітана І.Лук'янова в розмірі 5114 крб.30

У 1728 р. в Росії було введено вільний продаж солі, що, без сумніву, не могло не позначитися на районах поширення донецької. Вона надходила не лише на Слобідську і Лівобережну Україну, на Дон, у прилеглі до Слобожанщини російські провінції, а й на Правобережну Україну31. Однак уже у 1731 р. торгівля сіллю знову перейшла до рук казни.

Наприкінці 1732 р., у зв'язку з труднощами в забезпеченні донецьких промислів дровами, робочими руками та доставкою солі на ринки, вони були передані в оренду на 10 років компанії московських купців на чолі з В. Озеровим за 50 тис. крб. щорічної оплати. Основним районом збуту донецької солі було визначено Слобідську Україну. Ріст попиту на сіль на початку 30-х рр. спровокував різке підвищення цін на неї (на Лівобережжі України до 30, а в сусідніх російських повітах - 40 коп. за пуд), що в свою чергу вплинуло на підвищення орендної платні - до 6 крб. за добу в Бахмуті та 1,8 крб. - в Торі. Незважаючи на це, чистий прибуток вільноварильщиків за добу складав до 20 крб.32

Заселення Слобожанщини, південних районів Росії, територій Дону збільшувало попит населення на сіль. Згідно з підрахунками Г. Юнкера та запискою М.В.Ломоносова від 1741 р., для забезпечення сіллю всього населення, що проживало у межиріччі Дніпра і Дону, необхідно було 2 млн пудів солі, а на донецьких промислах виварювали на той час лише четверту частину від потрібної кількості33.

Цей висновок підтверджують відомості Соляної контори про кількість бахмутської солі, що знаходилась в соляних магазинах в 1737-1742 рр.34:

1737 р. - 600494 пуди 23 фунти

1738 р. - 417921 -"- 26 -"-

1739 р. - 186853 -"- 30 - "-

1740 р. - 729100 -"- 36 -"-

1741 р. - 677336 -"- 20 -"-

1742 р. - 702506 -"- 30 -"-

Різке скорочення кількості солі, що знаходилась в продажу в 1738-1739 рр. було зумовлене подіями російсько-турецької війни 1735-1739 рр. та занесеною під час війни епідемією чуми, що спричинило подальше підвищення ціни на сіль на місцевих ринках..

Труднощі в забезпеченні південних провінцій сіллю, зокрема розташованої там у період війни з Туреччиною армії, змусили казну виділити кошти на перебудову Торських і Бахмутських варниць, яка здійснювалась під керівництвом Г.Юнкера. Однак нестача робочих рук, будівельних матеріалів та прорахунки в проектуванні не дозволили втілити в життя план повної перебудови промислів, що призвело до подальшого зростання попиту і ціни на сіль. Тому в 1749 р. було в межах країни встановлено єдину ціну як на поварену, так і самосадкову сіль - по 35 коп. за пуд35. У зв'язку з нестачею солі жителям Лівобережної України дозволили купувати в саратовських і дмитрівських магазинах ельтонську самосадкову сіль. Доставщикам солі до споживачів заборонялося брати за послуги більше 2 коп. з пуда солі.

Ріст цін на сіль спричинився до подальшого підвищення орендної плати за найм сковорід на промислах. За оренду на добу однієї сковороди в Бахмуті платили 14, а в Торі - 7 крб.36

Після війни з Туреччиною 1735-1739 рр. і підписання Бєлградського миру на Україну в значній кількості стала надходити й кримська самосадкова сіль. Тому в 1754-1755 рр. були видані укази про встановлення на кордоні Росії з Польщею та Туреччиною митниць і збір по 10 коп. мита з кожного пуда ввізної солі37.

Однак, незважаючи на всі прийняті заходи, забезпечити населення в достатній кількості сіллю не вдалося. Про це свідчить рівень цін на сіль, який в окремі роки середини ХVІІІ ст. досягав 70 коп. за пуд. Ріст цін на сіль викликав подальший ріст орендної плати за найм сковорід на промислах. Якщо в 1765 р. в Бахмуті оренда однієї сковороди зі всіма послугами, в тому числі й оформленням документів, досягла 20 крб. 30 коп., а в Торі - відповідно 10 крб. 17 коп., то на початку 70-х рр. вона уже відповідно складала 32 і 16 крб. Правда, за послуги в оформленні документів чумаки ще платили 27,5 коп.38Тому чумаки стали надавати перевагу ельтонській солі, яку купували в саратовських і дмитрівських магазинах. У 1759 р. ельтонська сіль була доставлена чумаками на Україну в 14915 двоволових мажах39.

Доставка на Україну більш дешевої самосадкової солі спричинила спад попиту на донецьку сіль. У зв’язку з цим 5 липня 1760 р.Бахмутська соляна контора розпорядилася не розширювати казенну виварку солі, а намагатися здавати сковороли в оренду вільноварильщикам, забезпечуючи їх навіть дровами та іншими послугами40. Незважаючи на це, різкого збільшення числа вільноварильщиків не відбулося. В наступні два роки їх кількість утримувалась приблизно на одному рівні, а в 1763 р. навіть збільшилася (в Бахмуті вони орендували 1521 сковороду, а в Торі - 668, в той час як в 1759 р. - відповідно 1366, а в Торі лише 419 сковорід)41.

Наявні в прибутково-видаткових книгах відомості про наймачів сковорід свідчать, що більшість з них складали місцеві мешканці. Так, із 105 орендованих в 1772 р. в Торі сковорід 52 припадало на місцевих мешканців (торян), 15 - на бахмутчан, 18 - на мешканців м. Сум, 7 - м. Охтирки, по одному з Гадяча і Голубенкова, а 11 орендаторів місце проживання не зазначено42. Таким чином, основним місцем збуту донецької солі на той час була Слобідська Україна. В 1768 р., у зв’язку з початком нової російсько-турецької війни, було видано нове розпорядження, згідно з яким донецька сіль могла постачатися лише до Воронезької і Бєлгородської губерній, Слобідської України та Новоросії43.

Труднощі в забезпеченні перелічених вище регіонів і Гетьманщини донецькою сіллю спонукали адміністрацію промислів 5 серпня 1768 р. звернутися до всіх приїжджих солепромисловців з пропозицією завчасно запастися сіллю, зокрема на зимовий та весняний періоди, коли майже припинялася виварка, що спричиняло помітний ріст цін на сіль44. В той же час адміністрація Слобідсько-Української губернії звернулася до заводської контори з проханням солепромисловцям цієї губернії надавати сковороди для виварки солі в першу чергу45.

Тому після зайняття російською армією кримських соляних озер поставщикам провіанту для армії дозволили вивозити сіль з Криму і продавати її безмитно на Україні.

Після закінчення війни, у зв'язку з доставкою на Україну дешевої самосадкової кримської солі правитель Новоросії граф Г. Потьомкін розпорядився у 1782 р. закрити Бахмутські й Торські соляні промисли.

Таким чином, біля 200 років донецькі промисли забезпечували сіллю населення не лише Слобідської України, а й прилеглих районів Росії, частково Лівобережної України, а в окремі роки донецька сіль потрапляла і на Правобережну Україну, в станиці Війська Донського. Враховуючи сказане вище, а також те, що у ХVІІІ ст. обладнання на промисли надходило в основному з Тульських металургійних заводів, не важко переконатися в чималому значенні Торських і Бахмутських соляних промислів як у формуванні всеукраїнського ринку, так і в залученні економіки України до загального всеросійського ринку.

В той же час промисли давали й певний прибуток російській казні. В цьому нас переконують дані "Відомостей про прибутки від виварки солі в Бахмуті й Торі за 1715-1730 рр.46:

1715 р. - 13124 крб. 23,5 коп.

1716 р. - 21266 -"- 79 -"-

1717 р. - 46560 -"- 54 -"-

1718 р. - 21581 -"- 40 -"-

1719 р. - 439 -"- 90 -"-

1720 р. - 15402 -"- 50,25 -"-

1721 р. - 44115 -"- 45 1/8 -"-

1722 р. - 65391 -"- 74 3/8 -"-

1723 р. - 44807 -"- 86 -"-

1724 р. - 69681 -"- 51 -"-

1725 р. - 38377 -"- 11 -"-

1726 р. - 59689 -"- 60 1/4 -"-

1727 р. - 46048 -"- 52,5 -"-

1728 р. - 40693 -"- 78 3/4 -"-

1729 р. - 34581 -"- 0,5 -"-

1730 р. - 35096 -"- 1 3/4 -"-

Певне уявлення про прибутки від соляних промислів у Бахмуті та Торі в середині ХVІІІ ст., а також витрати на їх обслуговуання можна зробити на підставі таблиць 2 і 3, поміщених в додатках. Якщо врахувати те, що загальні прибутки російської казни від продажу солі складали на рік в третьому десятилітті ХVІІІ ст. від 570000 до 594000 крб., то бачимо, що частка Торських і Бахмутських промислів лише тричі за вказані роки перевищила 10%, а в середньому складала близько 6,5% щорічної суми прибутків від торгівлі сіллю в межах всієї імперії. Тому стає зрозумілим, що з відкриттям можливостей доставки до південно-західних провінцій Російської імперії кримської самосадкової солі казна погодилась на закриття промислів, тим більше, гроші від продажу приміщень, обладнання, худоби передбачалось передати переселеним з Криму до Азовської губернії грекам на їх облаштування на нових місцях.

Розд. IV.

РОБОЧІ КАДРИ СОЛЕВАРЕНЬ ТА ЇХ СТАНОВИЩЕ

1. Кількісний і якісний склад робочих кадрів

соляних промислів.

У вирішенні питань характеру виробництва на соляних промислах нинішнього Донбасу в ХVII - ХVIII ст. важливе значення має вивчення питання забезпечення солеварень робочими руками. У літературі воно вивчене недостатньо, особливо на початковому етапі розвитку промислів. Обумовлено це станом джерельної бази. Наявні фрагментарні відомості дозволяють припускати, що ще на початковому етапі солеваріння, тобто до побудови у 1664 р. на Торі "казенних заводів", солепромисловці, тобто чумаки, що приїжджали на Тор за сіллю, крім власної, використовували і чужу працю. Так, джерела відзначають, що "хазяї, що приїжджали на промисел," користалися працею найманих робітників як на виварці солі, так і на доставці дров до варниць, правда, на хазяйських підводах1. Казенні промисли з перших днів свого існування забезпечувалися і солеварами, і робітними людьми, для виконання допоміжних робіт, шляхом поперемінної висилки їх на промисли з прилеглих населених пунктів. Так, у 1664 р. на Торські казенні "заводи" відправили з Бєлгорода 215 робітних людей, крім того 15 целовальників і 88 стрільців2.

Уподальшому обов'язок забезпечення промислів робітними людьми було покладено на найближчі до промислів міста й села. В царській "пам'яті" чугуївському воєводі від 17 березня 1666 р. указується, щоб він "сповна" на Торські соляні озера для казенного солеваріння посилав по 17 чоловік щомісяця з переміною…"узимку ти людей не вислав, через що казенному солеварінню учинилася нестача"3. У січні цього ж року чугуївський воєвода був зобов'язаний відправити на Торські озера 94 чоловіка з підводами, рогожами, мішками і бочками для перевезення вивареної солі до Бєлгорода4. Кількаразові нагадування воєводам про висилку на промисли робітних людей свідчать, що забезпечення казенних варниць у 60-х роках робочими руками було справою непростою і здійснювалося з великими перебоями. Це підтверджується також тим, що відрядженому в 1665 р. на промисли Ст. Тітову було доручено вивчити можливість використання в казенних варницях найманої праці: "буде великий государь укажет соль варити наемными людьми, во что тая соль будет от варенья со всякими расходы учнет ставица"5. Оскільки С.Тітов "допрашивал на Торских озерах всяких чинов людей, которые ныне соль варятъ", то напрошується висновок, що вони варили сіль, використовуючи в якихось формах і найману працю. Окремі повідомлення про приїжджих солеварів свідчать, що ці користувалися працею робітних людей, яких привозили разом із собою. Тому напрошується висновок, що Тітов дійшов висновку про неможливість найму робочої сили казною, оскільки на той час вільних робочих рук у цьому районі ще не було.

З розширенням наприкінці ХVII ст. приватного солеваріння на Торі і виникненням його на Бахмуті попит на робочі руки ще більше зріс. Приватні солепромисловці не рідко вдавалися до найму робітних людей з числа бродячих елементів ("бурлак"). Володіючи декількома сковородами солепромисловці звільнялися від процесу виварки солі, займаючись забезпеченням варниць дровами, продажем солі й іншими операціями, переклавши виварку солі на робітних людей. Про це досить виразно говорить у своєму вірші "Про соляників торяників..." тогочасний мандрівний поет Климентій Зіновіїв, якому вдалося побувати й описати життя та працю торських солеварів: "... Сам господар не може згола солі варити, бо і без варіння солі є чим завше журитись…"6.

З переходом на початку ХVIII ст. промислів у відання казни характер забезпечення їх робочими руками міняється. За розпорядженням царського уряду в 1712 р. до промислів були приписані місцеві міста (Маяк, Райгородок, Старий і Новий Айдари, Цареборисів, Борова, Трьохізбенськ) та новооселені слободи (Ямпіль, Сухаревська, Краснянська, Боровська) - всього 11 населених пунктів7, зобов'язаних посилати з переміною через кожні 3 місяці по З00 чоловік. Однак висилка робітних людей на промисли відбувалася вкрай нерегулярно, а в 1718 р., у зв'язку з "моровою пошестю", припинилася зовсім, тому керуючі промислами ландрат Вепрейський і капітан Чирков зажадали від Харківського полку в 1719-1720 р. не тільки підвод для вивозу 24092 пудів солі, визначених для продажу в Харківському полку, але й висилки по 100-150 чоловік для робіт на промислах з переміною через 2-3 місяці8. Камер-колегія 31 січня 1721 року скасувала рішення Вепрейського і Чиркова, залишивши в силі попереднє. В той же час вона зобов'язала адміністрацію приписаних міст і слобід висилати до заводів по 415 чоловік щомісяця, з них - половину кінних, половину піших9. Однак такий спосіб забезпечення промислів робочими руками, особливо кваліфікованими, в ХVIII ст. не відповідав вимогам виробництва, що розширювалося. Тому казна була зацікавлена у формуванні постійних кадрів солеварів.

Уже в ХVII ст. місцевим мешканцям, перш за все солеварам, що селилися в Соляному містечку, надавалося право безмитної торгівлі сіллю, обміну її на продукти харчування, заняття рибним промислом, торгівлею, оскільки заняття землеробством через часті татарські напади, особливо в 70-х рр. було справою надто ризикованою. Ці пільги збереглися за солеварами й у ХVIII ст., що сприяло не лише забезпеченню промислів робочими руками, але й росту населення Соляного, Маяка та інших містечок.

Солевари об’єднувалися в солеварну команду на чолі з виборним отаманом. Комплектувалася в основному команда з місцевих жителів. Їхня робота на промислах вважалася як основна повинність і звільняла їх від інших повинностей, за винятком подушного податку. Тому нерідко козаки, зобов'язані нести сторожову службу, прагнули перейти в солевари, щоб звільнитися від неї10.

У солевари, в основному записували дітей та родичів солеварів і лише у випадку їхньої відсутності дозволяли записувати козачих підпомічників, однодвірців і представників інших верств населення. Так, із загального числа 308 солеварів, внесених до списку за липень 1737 р., лише 75 складали вихідці з Воронезької і Бєлгородської губерній. З них 25 походили з державних селян, 2 - з двірцевих, 1 - з поміщицьких, 13 - з однодвірців, 8 - з посадських, інші - зі служилих людей прикордонних російських міст (козаків, стрільців, солдат)11. Таким чином, професія солевара ставала спадковою. Переважно ними ставали люди зрілого віку. Зі списку 1765 р. видно, що у віці до 29 років було лише 6,4% солеварів, 30-49 років - 54,6%, 50 років і більше - 39%. Майже всі солевари (90%) були сімейними, причому в половини з них родина складалася з 5 чоловік і більше12. Кількість солеварів коливалося і залежала від кількості сковорід. Кожну сковороду обслуговувало чотири чоловіка (два солевари і два помічники солеварів), а також два ропочерпальщики, котрі з введенням ропочерпальних машин були скорочені. Згідно зі штатом обслуговуючого промисли постійного персоналу, складеним комендантом Бахмутської фортеці Акуловим у жовтні 1764 р., коли промисли переживали період занепаду(табл.), з 418 - 248 (майже 60%) склали солевари. Фактично за списком 1765 р. дійсних солеварів було 235 із загального числа 1041 чоловік, що числилися в солеварній команді13.

Нечисленну групу кваліфікованих робітних людей складали ковалі. Спочатку вони направлялися на промисли з Єльця з переміною на півроку, а з 1744 р.- на рік14. Із середини ХVIII ст., крім єлецьких ковалів, відмічаються на промислах і "вольножелающие". Штат ковалів визначався кількістю задіяних на варницях сковорід.

За зведеннями 1744 р. на Бахмутських промислах працювало 17 ковалів і 24 їхніх помічника, а також 6 чоловік числилося в резерві15. Однак рідко коли, на промислах був повний комплект ковалів. Наприклад, у 1759 році в Бахмуті працювала наступна кількість єлецьких і "вольножелающих" ковалів за відомостями оплати праці: у серпні, вересні і жовтні по 4 чоловіка, у липні і листопаді - по 6 чоловік, у квітні - 10, у березні - 15, лише в січні і лютому - по 16 чоловік16. Крім ковалів, у штаті обслуговуючого промисли персоналу числилися і теслі. У 1744 р. їх було 24 чоловіка.

Найнижчу категорію працівників соляних промислів складали робітні люди, зайняті на допоміжних роботах: заготівлі і доставці дров на промисли, їхній розшивці і доставці до печей, черпанні ропи, затаруванні і перевезенню солі з варниці на склади, заготівлі сіна для "заводської" худоби, догляді за нею і т.п. Як уже зазначалося, у 1712 р. цей обов'язок був покладений на жителів прилеглих населених пунктів. Але в 1731 р. Бахмутська провінційна канцелярія зажадала звільнити жителів приписаних до заводів поселень від робіт на промислах, посилаючись на різке скорочення населення і його зубожіння. Згідно з поданими канцелярією відомостями із загальної початкової кількості (5744 осіб чол. статі), приписаних до заводів місцевих жителів померло, розбіглося, було відправлено в солдати - 3581 осіб, а серед тих, що залишилися (2163) переважну більшість складали "...старі, малолітні, безкінні і незаможні"17.

Клопотання канцелярії було задоволено і згідно з указом Анни Іоаннівни від 14 січня 1732 р. на ці роботи повинні були висилати Ізюмський, Харківський і Рибінський слобідські полки по 200 чоловік18. Це положення про поперемінну висилку з трьох полків по 200 чоловік на промисли збереглося і під час 10-літнього перебування промислів на відкупі у московських купців.

Полковою канцелярією по сотнях (в залежності від кількості під- помічників) складалися "відомості" про посилку на заводи робітних людей. Як вважав А.Л. Цукерник, норми відправлення на заводи робітних людей не були постійними. Так, у 1734 р. Харківська полкова канцелярія вимагала, відправлення на "заводи" одного робітника з підводою від 100 осіб чол. статі, а в 1742 р. усі слободи, села та хутори з числом до 225 осіб звільнялися від посилки людей на заводи19.

Направлялися робітні люди на заводи з провіантом, фуражем і інструментом під охороною підпрапорних і сотників. Останні повинні були не тільки супроводжувати їх на заводи, але й охороняти під час роботи. Чисельність охорони була досить великою (у 1740 р. один конвоїр припадав на 4 робітних людей)20.

Незважаючи на це, ніколи необхідної кількості робітних людей на заводи не відправляли. Так, з визначених для Харківського полку в 1733 р. 300 чоловік було відправлено лише 125, а дев'ять його сотень не вислали жодного робітника. У липні 1735 р. замість визначених 125 чол. було вислано 4821, в липні 1738 р. - лише одного пішого22, а в 1739 р. - жодного23. Подібна картина спостерігалася й в інших полках. У зв'язку з цим у вересні 1734 р. коменданту Бахмутської фортеці генерал-лейтенанту князю Шаховському був направлений царський іменний указ, у якому вказувалось вивчити можливість використання на промислах замість приписних рабітних людей із слобідських полків, місцевих жителів, яких за ревізією 1732 р. нараховувалося 2718 осіб чол. статі. Шаховський доповідав, що місцевими жителями виконати всі роботи не можливо24. Тому на вимогу адміністрації промислів у 1735 р. було запропоновано висилати на заводи з усіх п'яти слобідських полків по 120 чоловік25. 26 березня 1735 р. Бахмутська заводська контора в промеморії слобідським полкам вимагала, щоб у літню пору (з квітня по вересень) направляли по 400 чоловік піших і 500 кінних, а з жовтня до квітня по 200 піших і 100 чоловік кінних26. Але і в наступні роки, як витікає з приведеної нижче відомості, запропонованого числа робітних людей зазначені полки на промисли не висилали.

Відомість

про висилку на Бахмутські заводи робітних людей

з Харківського полку27.

роки Харківська сотня Валківська сотня

1733 8 19

1734 8 19

1735 10 13

1736 10 13

1737 10 13

1738? 13

1739? 13

1740 10 13

1741 10 13

1742 3 4

1743 3 4

Наведені дані дозволяють стверджувати, що особливо погано справа з висилкою людей була поставлена на початку 40-х рр. Комендант Бахмутської фортеці підполковник Спешнєв повідомляв, що на початку 1740 р. працювало на заводах лише 16 чоловік робітних людей зі слобідських полків, через що сіль не виварювалася28.

Указом від 4 жовтня 1743 р. Слобідські полки звільнялися від цієї повинності, а покладалася вона на жителів Бахмутської провінції, а також "малороссиян", що селилися на вільних землях і не перебували ні в кого в підданстві Бєлгородської і Воронезької губерній (Бєлгородська губернія повинна була посилати З00 кінних чи з волами і 200 піших, а Воронезька - 100 піших)29. Однак, як свідчать відомості заводської адміністрації, на промислах в наступні роки ніколи не було зазначеної кількості робітних людей (табл. 4).

Аналіз відомостей за 1746 р. свідчить, що основна частина робітних людей була зайнята (у першій половині року) на Бахмутських промислах, що реконструювалися в той час і лише незначна - на Торських. З відомостей також видно, що менше направлялося на заводи людей у другій половині року, коли селяни були більше зайняті на польових роботах.

Зіставлення відомостей на оплату праці за 1746 р. з відомостями кінця 50-х - початку 60-х рр. свідчить, що значно зменшилася кількість тяглих працівників, а зате збільшилася чисельність піших, що змушувало адміністрацію промислів утримувати при заводах робочу худобу. Документи свідчать, що на примусову заводську роботу з Бєлгородської і Воронезької губерній направлялися головним чином "бурлаки та безсімейні", тому що заможні селяни за допомогою обману та хабарів місцевій владі уникали відправки їх на промисли30. Документи також засвідчують, що нерідко вони замість себе посилали найнятих бідних селян. Так, у 1754 р. Вольновський селянин Іван Великошапченко післав замість себе на заводи "робітника" Григорія Лагушина31. Зустрічалися випадки, коли такі наймані робітники працювали на промислах по декілька років. Так, уроженець слободи Червоної, Путивльського повіту за наймом мешканців цієї ж слободи перебував на казенних роботах у Бахмуті протягом 8 років32.

Висилка на промисли селян негативно позначалася на веденні ними власного господарства, виконанні інших повинностей. Тому, у зв'язку із згортанням соляного виробництва в Торі та Бахмуті, а також з ростом населення в Бахмутській провінції, сенатським указом від 6 липня 1765 р. "черкасы по неимению в них надобности" були відпущені із заводів додому, з умовою, що у випадку потреби адміністрація промислів має право "зажадати їх у Сенату"33. Усі допоміжні роботи цим же указом були покладені на солеварів і членів їхніх родин. Але вже в 1768 р. Головна соляна контора прийшла до висновку, що одними солеварами і членами їхніх родин не можливо виконати ці роботи і на вимогу контори в цьому ж році розпочалася видача нарядів на відправлення на заводи 140 чоловік з однодвірських і "малороссийских" слобід Бахмутського повіту. Однак, у 1771 р. Бахмутська "городова" канцелярія, посилаючись на розорення населення від численних повинностей, зв'язаних з російсько-турецькою війною, руйнівними татарськими набігами, зокрема в 1769 р., порушила клопотання про скасування нарядів, а в 1774 р. відмовилася їх зовсім виконувати.

Заводська контора, знаючи становище в повіті, підтримала клопотання "городовой" канцелярії, у 1776 р. зажадала від Головної соляної контори відновити висилку робітних людей з Бєлгородської і Воронезької губерній34. Цього разу це питання Сенат не став розглядати, тому що обговорювалося питання про закриття промислів, у зв'язку з труднощами доставки дров. Крім робітних людей, що працювали на заводах примусово, судячи з відомостей з середини ХVIII ст. на них використовувалася і праця солдат бахмутського батальйону, в найбільшій мірі на заготівлі дров, сіна для заводської худоби та на інших роботах35. Про категорії робочих кадрів, які обслуговували промисли в 50 - 60-х рр. ХVIII ст. дає чітку уяву таблиця 5 (додаток).

Таким чином, у забезпеченні промислів робочими руками можна виділити два періоди. У першому з них, до другого десятиліття ХVIII ст. поруч із приписаними до казенних варниць робітними людьми, "солепромисловці" використовували найману працю бурлак і інших люмпенізованих елементів феодального суспільства. На другому - з другого десятиріччя ХVIII ст. і до 1782 р.- часу закриття промислів, переважала в основному примусова праця різних груп залежних від феодальної держави категорій населення, а з середини ХVIII ст. поряд з нею і солдат місцевого гарнізону.

2. Становище солеварів і робітних людей

Дослідження становища робітних людей на початковому етапі розвитку промислів затруднено через відсутність необхідних джерел. Лише опис соляних промислів, складений С.Тітовим, дозволяє до певної міри відтворити картину становища найманих робітників, зайнятих разом з "хазяями" на промислах. В основному, вони працювали на доставці на промисли дров "на хазяйському коні" з навколишніх лісів. Крім доставки і розшивки дров, підтримували вогонь в печах, заповнювали котли ропою. Оплата праці як робітників, зайнятих на доставці дров, так і "у казана" була однакова - по 2 пуди солі за тиждень і "харчі"36. Якщо врахувати, що протягом тижня виварювали не менше 30 пудів солі, тому що варіння займало в середньому 1,5 доби, а вивантаження солі і заповнення казана новою ропою ще 0,5 доби, то виходить, що їх заробіток складав близько 1/15 усієї кількості вивареної солі.

Що стосується умов життя, то можна допускати, що жили вони в тих же наспіх побудованих шалашах ("куренях"), де й виварювалася сіль, а то і просто під відкритим небом, піддавалися постійній загрозі татарських нападів, не кажучи про природні умови, які були притаманні цій місцевості на початковому етапі її освоєння. Так, Готліб Юнкер у згаданому описі промислів зазначав, що не тільки людям, але й тваринам дошкуляли влітку комарі та оводи.

Приблизно таким же було становище і робітних людей, що направлялися з 1664 р. для обслуговування казенних варниць. Крім всього іншого, вони змушені були запасатися як провіантом для себе, так і фуражем для робочої худоби на весь період роботи на промислах.

З побудовою Соляного містечка і переходом до постійного солеваріння відбулися відповідні зміни в становищі місцевих солеварів і робітних людей, що як і раніше направлялися на казенні промисли для виконання різних допоміжних робіт. Про це можна зробити певні висновки на підставі віршів тогочасного мандрівного поета Климентія Зіновіїва, який після відвідання місцевих соляних промислів в одному із своїх віршів описав умови праці місцевих солеварів, порівнявши їх з працею солеварів на Прикарпатських промислах, зокрема в Коломиї37:

"Торяники великую працу подыймают:

Паче коломийцов, що гуски38выробляют.

Сотце39бо ведер вкинет на бочку соли воды

И дрова в печ ввергая натерпится беды.

А безпристанно треба и недосыпати

И иже не пригорела сковорода пилновати.

Потом в садовницу соль з сковороды выкидает

И на другой сад воду пошедши накидает.

Дата добавления: 2015-05-22