Лекція 2. Галицька митрополія. Боротьба за митрополичу

кафедру при Великому князі Литовському Ольгерді.

Від’їзд з Києва митрополитів підштовхнув українців шукати собі окремого митрополита. Старання у цій справі проявили галицькі князі, які почали все більше відчувати тиск з боку католиків, не отримуючи пастирського окормлення від митрополита з Москви. Князь Юрій Львович за не зовсім ясних обставин добився утворення окремої Галицької митрополії. Причини цього ми знаходимо у розриві зв’язків між північчю та півднем Русі, які вже почали свій окремий шлях. І в той же час для українського народу, який само усвідомився на Галичині, Поділлі, Подніпрв’ї, потрібен був митрополит, який уособлював винятковість народу. Так за часів імператора Андроніка Палеолога було поставлено першого Галицького митрополита Ніфонта (1303-1305). Митрополія значилась у каталозі архієрейських кафедр Константинопольської патріархії на 81 місці (а Київ – на 72 місці).

Після його смерті, галицький князь Юрій Львович послав до Царгороду нового кандидата на митрополію – ігумена Ратенського Петра. Того ж 1305 р. до Константинополя прибув кандидат на Київську митрополію з півночі – ігумен Геронтій. Тоді ж і було відновлено єдність митрополії – Петро був призначений “митрополитом Київським і всієї Русі”. Але прибувши на Русь, Петро поїхав на північ, викликавши нові негаразди в Україні. Клопотання галицьких князів до Константинополя довго не мали результатів.

В актах Константинопольської патріархії згадується під 1331 р. “наречений митрополит Галицький Гавриїл” (засідання Константинопольського Синоду при патріарху Іоанну Калікі). Про нього нічого іншого не відомо. Його наступником можна вважати митрополита Федора (бл. 1347р.), якому патронував Любарт Гедемінович. Тоді ж у січні 1347 р. Собор в Константинополі вигнав патріарха-варлааміта Іоана XIV. До нового патріарха Ісидора прибули посланці з Москви зі значними пожертвами на Константинопольський Софійський собор і переконали його у необхідності скасування Галицької митрополії. У серпні 1347 р. Константинопольський Собор скасував Галицьку митрополію. У відповідній Патріаршій грамоті (можна прочитати у митр. Макарія., Т. 4, - Прилож. 5) можна знайти перелік єпархій цієї митрополії: 1) Галицька, 2) Володимирська, 3) Холмська, 4) Перемиська, 5) Луцька, 6) Турівська.

Питання про окремого Галицького митрополита піднімається у 1370 р. за ініціативи польського короля Казимира, котрий не бажав, щоб Галичиною керував митрополит з Москви чи з Литви. Так у 1371 р. у Константинополі було висвячено Галицького митрополита Антонія (1371-1391), а митрополію склали Перемиська, Холмська, Турівська і Володимирська єпархії. Але значимість її для Галичини була невеликою. В основі політики Казимира була колонізація земель та насадження католицизму. Тому після смерті Антонія, ані поляки, ані Константинополь нікого не поставили на кафедру.

У другій половині ХІІІ ст. на кордоні Східної Європи постає нова держава – Велике князівство Литовсько-Руське. Войовничі племена литовців під проводом князів Вітеня (1276-1315) та Гедиміна (1315-1341) починають розширення своєї території за рахунок українських та білоруських земель. Литовський князь Ольгерд Гедимінович (1341-1377) приєднав до Литви Київщину, Чернігівщину та Сіверщину, і таким чином відродив державність на українських землях. Литовці сприйняли мову, культуру, закони та звичаї Київської Русі та все більше об’єднувались з українцями. Український вплив на литовців у цей час був надзвичайно сильним. Тому не дивно, що Ольгерд охрестився і одружився з тверською княжною Юліаною Олександрівною, а з цим почав дбати про Православну Церкву у своїй державі.

Є певні припущення, що Литовська митрополія була відокремлена ще за Гедиміна. Близько 1316-1317 років у Константинопольському Каталозі імператора Андроніка Палеолога вказано “митрополію Литовську” (але не відомо і’мя митрополита). У джерелах ще згадуються митрополити Петро (помер 1326р.), Феофіл (присутній на Соборі 1329р.), Феогност (близько 1330р. у Волинському літописі, помер 1352р.), що може свідчити про зацікавлення литовських князів у окремій митрополії. Їхні домагання вірогідно були вдалими. Це звичайно укріплювало Православну Церкву в Україні та Литві.

У 1352 році у Києві з’являється митрополит Феодорит, котрий отримав висвяту від болгарського (терновського) патріарха Феодосія ІІ. Це було прямим порушенням канонів у царині втручання у внутрішні справи іншої Церкви. Тому на вимогу Константинополя князь Ольгерд усунув його. Але він не звертав з курсу на утворення окремої митрополії.

1354 року до Константинополя прибувають два кандидати на митрополію – єпископ Володимирський Олексій (від Москви) та чернець Роман (від Ольгерда). Константинопольська патріархія була поставлена у скрутне положення – задовольнити і Литву і Москву. Коли кандидати прибули вдруге у 1355 році, то Олексія було поставлено “митрополитом Київським і всієї Русі”, а Романа – “митрополитом Литовським” (з правом на Волинь). Роман (1354-1361) обустроїв кафедру у столиці Литви – Новогрудку і оформляв єпархії: 1) Полоцька, 2) Турівська, 3) Луцька, 4) Володимирська, 5) Холмська, 6) Перемиська, 7) Галицька.

Митрополит Роман таким положенням був не задоволений. Тому зайняв Київ і почав поширювати свою юрисдикцію на інші українські єпархії. Коли ж до Києва у 1359р. прибув митрополит Олексій, то Ольгерд ув’язнив його, як порушника церковної юрисдикції. Про конфлікт на Русі стало відомо в Константинополі. І в 1361р. до Києва прибуває сакеларій Софійського собору диякон Юрій для розгляду скарг на Ольгерда і митрополита Романа. Проте суду не відбулося. Роман помер на межі 1361-1362 років.

Після цього Ольгерд з новими силами включається у боротьбу за окремого митрополита для Литви. Його листування з Константинополем розкриває обґрунтування необхідності окремого митрополита. Ольгерд підкреслює, що митрополит Олексій переймається тільки народом і політикою Москви, до Києва не приїздить, на Литву не з’являється. Тому, литовський князь, наслідуючи аргументацію польського короля Казимира, погрожуючи наступом католицтва, вимагає окремого митрополита, його кандидат чернець Кипріян. Патріарх Філофей висвячує Кипріяна у митрополити Київські для Литовської держави, з умовою, що він займе об’єднану митрополію після смерті Олексія.

Коли ж митрополит Олексій помер 12 лютого 1378 року, Кипріян вирушив до Москви, в яку його не пустили. У московського князя Дмитрія Івановича Донського був свій кандидат у митрополити – Спаський архімандрит Михаїл (в літописах - Мітяй), який був духівником князя. Мітяй був відправлений на чолі посольства до Константинополя на посвячення. До того ж, з’явились чутки, що його благословив сам Олексій. Це заперечується посланням Кипріяна (від 23 червня 1378р.), в якому ретельно обґрунтовується протизаконність такого вчинку (а про це Олексій без сумніву знав) – передачі влади без затвердження Собором і патріархом. Тому слід вважати це самочинним втручанням князя Дмитрія у церковні справи, що одразу викликало обурення у середовищі єпископів та ігуменів. Особливо протестував суздальський єпископ Діонісій, який окольним шляхом вирушив до Константинополя “шукати правду”.

Коли московське посольство плило Чорним морем у вересні 1379 року Мітяй раптово помер. (Ніконовський літопис повідомляє, що він був задавлений, бо його не хотіли допускати в митрополити ні єпископи, ні ченці). Серед духовних осіб посольства було обрано нового кандидата – архімандрита Пімена з Переяславського Успенського Горицького монастиря. У червні 1380 року Пімен був поставлений у “митрополита Київського та Великої Русі”. Таким чином, Кипріян мав залишатися у Києві, що йому і підтвердив патріарх Ніл, коли той прибув до нього.

Ситуація змінилася з волі князя Дмитрія Донського, який не бажав бачити Пімена. Він викликав з Києва Кипріяна, котрий прибув до Москви у травні 1381 року. Пімен же був заарештований у Коломні. Але перемога Купріяна була недовга. У серпні 1382 р. митрополит втік з Москви під час наступу хана Тохтамиша і засів у Твері. Навала Тохтамиша закінчилася без зміни влади. Але Дмитрій Донський прогнав Кипріяна, повернувши Пімена (1382-1389). В той же час в 1383 р. на Русі з’являється третій митрополит – патріарх висвятив Діонісія Суздальського. На зворотному шляху він заїхав до Києва, де був ув’язнений князем Володимиром Ольгердовичем. Тут він і помер 15 грудня 1385 року. Після цього Пімен і Кипріян почали просити Константинополь розрішити їхню тяжбу. Собор 1385 року залишив Пімен у Москві, а Кипріяну призначив у Київ з Литвою. Проте знадобився другий Собор 1389 року, щоб заспокоїти ситуацію в Київській митрополії. Пімен помер 11 вересня 1389 року на шляху до Собору поблизу Константинополя. Собор осудив Пімена і передав всю митрополію Кипріяну (1389-16 вересня 1406).

Лекція 3. Великий князь Литовський Вітовт у боротьбі за окрему митрополію. Церковний Собор 1415 року у Новогрудку. Григорій Цамблак

Після смерті Кипріяна, у Константинополі 1 вересня 1407 р. на Київську митрополію було висвячено морейського грека Фотія. Він зобов’язався бувати в усіх частинах митрополії і покровительствувати православним в Москві і Литві. Але в Україні бував рідко: один місяць у 1409 р. та півроку у 1411 р. Перебування це перетворювалося на “збирання данини”, що викликало супротив з боку шляхти та духовенства. Назріла потреба в обранні окремого митрополита для України та Литви.

Проте кандидатом Вітовта став інший – ієромонах Григорій Цамблак (Самвлах). Болгарин з Тернова, племінник митрополита Кипріяна, який приїхав до Литви на прохання останнього. Григорій хотів побачитись з Кипріяном, але по дорозі до Москви дізнався про його смерть та повернувся до Литви. Вітовту він здався достойним наступником попереднього митрополита. Григорій був ігуменом Дечанського монастиря, співпрацював у митрополичій канцелярії у Молдові. Вважався знаним богословом.

Литовський князь не хотів приймати Фотія, але з огляду на його призначення для Києва, спочатку погодився з волею Константинопольської патріархії. Як пише літописець, ще Вітовт не любив того, щоб з його області в іншу країну забирали данину. Тому і гнівався на митрополита Фотія та відмовив у збиранні данини.

На початку 1414 р. Вітовт посилає до Константинополя свої посольство з проханням поставити на Київську кафедру окремого митрополита – Григорія Цамблака. Проте Фотій подбав про протидію. На його домагання посольство Вітовта отримало відмову імператора Мануїла, а патріарх Євфимій наклав анафему на Григорія, щоб той не претендував на Київську кафедру (хоча у цьому є великі сумніви).

У відповідь на такі дії князь Вітовт переходить до рішучих дій. До цього його спонукало положення православних у Литві та Україні. Почали діяти Городельські пункти 1413 р., які позбавляли православних у польсько-литовській державі ряду прав. Та й самому Вітовту потрібні були певні дивіденди у боротьбі з Польщею та Москвою. Таким чином співпало бажання князя Вітовта та духовенства про обрання окремого митрополита.

Заслуговує на увагу той факт, що в боротьбі за утворення окремої митрополичої кафедри було звернення до соборного права Церкви. Було згадано про соборноправність Церкви, про спосіб обрання митрополитів Іларіона та Климента Смолятича у попередні часи. У березні 1415 р. Князь Вітовт надсилає окружне послання і збирає єпископів та інших шляхтичів і духовенство у своїй столиці Новогрудку. Всі розуміли, що Церква зубожіє без пастиря. Тому на пропозицію Вітовта, Собор єпископів затверджує утворення окремої митрополії та кандидата на кафедру – ієромонаха Григорія Цамблака. Щоправда самі вони не спромоглися обрати митрополита, тому і благали Константинополь тільки про утворення окремої митрополії. Проте радикали на чолі з князем Вітовтом наполягали на включенні до послання обмеження у часі – питання потрібно вирішити до свята Успіня Пресвятої Богородиці 15/28 серпня 1415 р. У цей спосіб хотіли прискорити вирішення цього питання.

Коли ж у серпні не надійшло відповіді Константинополя, Вітовт вимагав обрати митрополита Собором. Але вирішили відкласти термін до Пилипового дня 14/27 листопада 1415 р. І до цієї дати Константинополь мовчав, тому Вітовт примусив розглянути питання на Соборі єпископів. 15 листопада 1415 р. Собор обрав митрополита Київського – Григорія Цамблака. Проголосували за це архієп. Полоцький Феодосій, єп. Чернігівський Ісаакій, єп. Луцький Діонісій, єп. Володимирський Герасим, єп. Холмський Харитон, єп. Смоленський Севаст’ян, єп. Турівський Євфимій та інші архімандрити, ігумени, ченці, біле духовенство, литовська та українська шляхта. (За деякими даними, єпископ Перемиський Геласій не погодився з цим рішенням і втік до Москви). Соборна грамота містила перелік обгунтувань такого рішення: митрополит Фотій мало піклується про паству, бо живе в іншій державі; підтримує політику московських князів, що не співпадає з інтересами українського та литовського народів; якщо Фотій і приїздить, то лише для збору коштів; коли так склалося, то єпископи зобов’язані, у відповідності до апостольських правил, обрати першого серед них; випадки соборного обрання митрополита вже відомі в історії Київської митрополії (Климент Смолятич) тощо.

На вимогу Фотія Константинопольська патріархія не визнала Григорія Цамблака митрополитом. Проте Київська митрополія продовжила своє окреме існування. Західні джерела містять данні про участь Григорія Цамблака у засіданнях Констанцького Собору у 1418 році. Але підтверджень про його уніатство чи латинство немає. Тому навряд чи ця делегація була церковною, скоріш політичним заходом князя Вітовта у його зносинах з Заходом. Проте можна припустити, що Вітовт також не досяг успіху у зносинах з папою. Можливо це і призвело до зникнення у 1419 чи 1420 рр. окремої Київської митрополії. З цього часу не відомо нічого про Григорія Цамблака. Тому більшість дослідників припускає, що у цей час він помер (Макарій, І.Власовський). Проте дехто з істориків знаходять його сліди у Молдові пізнішого часу (Яцимирський, Мелхіседек), пояснюючи це тим, що Цамблак покинув кафедру і пішов до монастиря, а помер близько 1430 року. Так чи інакше, можна зробити висновок, що в цей час назрівав розкол у Київській митрополії. Історичні умови для цього склалися, але самі дійові особи ще не були до цього готові. Потрібен був поштовх і рішуча дія влади церковної та політичної.

Рекомендована література

Амвросий (Орнатский), архиеп. История российской иерархии. –М., 1807-16, -Ч. 1-7

Блажейовський Д. Ієрархія Київської Церкви (861-1996). –Львів, 1996

Бучинський Б. Студії з історії церковної унії. Ч.2 Митрополит Григорій. //Записки Наукового Товариства ім.. Шевченка (ЗНТШ), 1909, -Т.88, -Кн. 2

Вертоградов В.С. Православна Церковь в Галиции в древнейший Русский период. //Богословские труды, Сборник 30. –М., 1990, -С. 241-278

Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. –К., 1998, -Т.1

Голубинский Е.Е. История канонизации святых в русской церкви. –М., 1903

Голубинский Е.Е. История русской церкви. –М., 1990, -Т.2, -Ч.1

Грушевський М.С. Історія України-Руси: в 11т, 12 кн. –К., 1994, -Т.5

Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви. –М., 1994, -Т.4, Кн. 3

Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. –М., 1950

Прохоров Г.М. Повесть о Митяе. –Л., 1978

Соколов П. Русский архиерей из Византии и право его назначения до начала XV века. –Киев, 1913

Тихомиров Н.Д. Галицкая митрополия. –СПб, 1896

Ульянівський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні. У3-х кн.. –К., 1994, -Кн. 1

Чистович И. Очерк истории Западно-Русской Церкви. –СПб., 1882, -Ч.1

Чубатий М. Історія Християнства на Русі-Україні. –Рим-Нью-Йорк, 1976, -Т.2

Яцимирский А.И. Григорий Цамблак: очерк его жизни, административной и книжной деятельности. –СПб., 1904

Тема 2. Розділ “митрополії Київської і всієї Русі”

на дві окремі – Київську і Московську.

Дата добавления: 2015-05-22