Лекція 4. Боротьба за духовну владу в Україні 1441 – 1458 рр

15 вересня 1441 р. Ісидор утік із в’язниці Чудового монастиря у Кремлі й, переодягнений, дістався литовського кордону. Побувавши у Ново грудку, він поїхав у Київ, звідки невдовзі вирушив до Риму. З того часу Ісидор залишався поза митрополією, утримуючи титул митрополита Київського. Це було ще менш канонічним, ніж перебування митрополитів у Москві, - власне, все ж у межах митрополії. Більше того, Ісидор ніяким чином не управляв тими єпархіями, що розташовувались у межах Великого князівства Литовського. Не відоме жодне його послання, яке свідчило б про піклування вірними. В Україні його дії та позиція залишились незрозумілими.

Історики Церкви справедливо відзначають, що Ісидор більше займався справами Константинополя, ніж відстоював інтереси Київської митрополії. Перебуваючи певний час у Києві, він навіть не спробував скористатись рішеннями Флорентійського собору, щоб добитися рівноправ’я православних і католиків, Київської митрополії і латинської Церкви, гарантій всіх маєткових прав, гарантії незалежності духовенства від свавілля шляхти і світської влади.

Київський князь Олелько Володимирович ще 1441 р. спеціальною грамотою (від 5 лютого) передав Ісидору митрополичі добра. Князь добився у короля Володислава видачі привілею від 3 березня 1443 р. на права і незалежність православної Церкви. Коли ж Ісидор від’їхав, залишивши непевну ситуацію у Церкві, Олелько звернувся у 1447 р. за роз’ясненнями з приводу рішень Флорентійського собору про об’єднання Церков та становища митрополита Ісидора до Константинопольського патріарха Григорія Мамми (1445-1451). Патріарх відповів, що Флорентійська унія не є зрадою православ’я, роз’яснив її засадничі принципи і сповіщав, що кардинал Кир-Ісидор є законним митрополитом Київським і всієї Русі.

Тимчасом політичні обставини в Європі й на Сході змінились. Померли два ініціатори Флорентійської унії – папа Євген IV (1447) та візантійський імператор Іоанн VIII Палеолог (1448). Їхні наступники взяли курс на зміцнення своїх власних позицій, що призвело до роз’єднання унії. Папа Миколай V з недовірою ставився до православ’я і намагався посилити католицьку місію. Новий імператор Константин ХІ Палеолог не перешкодив вигнанню з Константинополя патріарха Григорія Мамми, котрий у 1451 р. перебрався до Рима. Під натиском папи Миколая V уряд Польщі й Литви на чолі з королем та великим князем Казимиром, польським канцлером Збігневом Олесницьким та литовським канцлером і Віленським єпископом Матієм заявив про свою виключну покору Римові й тим відступив від унії.

У той час московський великий князь Василій ІІ вирішив самостійно обрати митрополита для православної Церкви у своїй державі – Рязанського єпископа Іону. Однак українські князі, зокрема київський Олелько, не визнали влади Іони. На початку 1449 р. Іона прибув у Вільно. 31 січня йому видали королівський привілей на управління литовськими єпархіями. У привілеї було сказано: “стілець митрополичий Києва і всієї Русі так, як це є устійнено віддавна згідно з обичаєм руського християнства”, передається Іоні. Лише Галицькі єпархії фактично залишилися поза юрисдикцією Іони.

Казимир видав привілей як великий князь литовський, а справу галицьких єпархій він мав вирішувати як король спільно з сеймом. Митрополит Ісидор оголошувався поза законом. Однак привілей надавався персонально Іоні, але не його наступникам – московським митрополитам. За наказом короля привілей підписали канцлер Великого князівства Литовського Михайло Кезгайлович, католицький єпископ Віленський Матей, київський князь Олелько, луцький князь Свидригайло, литовські магнати з Вільно, Ново грудка та Полоцька.

9 лютого у Новогрудку Іона поставив свого намісника на Київську митрополію, протодиякона Михаїла, з усіма правами управління українськими й білорусько-литовськими єпархіями. При цьому митрополит не надав значення соборній традиції в Україні, що призведе у 1456 р. в середовищі єпископату до створення опозиції проти Іони.

Після приїзду у Вільно у посланні до Казимира 1451 р. Іона нагадував його обіцянку передати у владу митрополита Галицьку митрополію. Під час цієї поїздки Іона перебував у Києві й здійснив урочисті відправи у Софії, давши своє нове благословення місцевим єпископам. Володимирський єпископ Даниїл, поставлений уніатами, був викликаний у Москву й 28 жовтня 1451 р. перед собором зрікся митрополита Ісидора, проголосив православне сповідання віри й отримав “разрешительную грамоту” від Іони.

Іона ще неодноразово відвідував Київ і свої “литовські єпархії”. Однак єпископи Великого князівства Литовського не завжди підкорялися йому. Так, Полоцький єпископ Симеон називав Іону братом, а не отцем й дістав відповідну сувору нагінку (лист від 7 грудня 1456 р.). По смерті ж Симеона на його кафедру без відома Іони був обраний місцевою людністю архімандрит Каліст, котрий лише сповістив про своє обрання, але не поїхав для поставлення у Москву.

Іона так і не домігся поширення своєї юрисдикції на єпархії давньої Галицької митрополії, яка формально підкорилася Молдавському митрополиту. Продовжував незалежно себе почувати й єпископ Володимирський та Берестейський Данило.

З іншого боку, король Казимир і канцлер Олесницький ще у вересні 1451 р. запросили відомого у Європі місіонера й організатора хрестових походів бернардинця Яна Капістрана прибути у Велике князівство Литовське для поширення католицтва серед русинів.

Почувши про події у Великому князівстві Литовському, Ісидор, котрий на той час перебував у Римі, звернувся з протестом до папи Миколая V. Останній підтвердив незаконність позбавлення його єпископської влади над Руссю і викликав для пояснень Віленського єпископа Матея, який підписав вищезгаданий привілей. Канцлер Олесницький, захищаючи Матея, доводив папі, що головними винуватцями є руські й московський князь, котрі обрали Іону.

Керівники польсько-литовської держави вбачали в унії перешкоду полонізації Великого князівства Литовського разом з українськими землями, можливої на той час лише через поширення католицтва. Це було простіше здійснювати різними методами в принципово ворожому православному середовищі, що має релігійний цент у Москві, ніж при уніатському митрополиті, якому протегує Рим.

Однак усі ці події залишились закулісною боротьбою, невідомою в Україні. З 1451 р., як твердить більшість дослідників, Ісидор був позбавлений не лише реальної, але й номінальної духовної влади на українських землях. На той час Ісидор отримав від папи Миколая V монастир св. Василія поблизу Рима (31 січня 1450 р.) та єпископство Сарбінське (8 лютого 1450 р.), а від нового папи Каліста ІІІ – монастир Цистрерсі в Нагарі на Сицилії. Втім, за рукописом єпископа Володимирського Даниїла, котрий у 1451 р. їздив задля висвяти до патріарха Григорія Мамми, Ісидор того року збирався їхати до Києва, однак відклав поїздку.

У 1452 р. Ісидор прибув до Константинополя саме тоді, коли місто активно готувалося виступити проти військ султана Махмуда ІІ. Кардинал і митрополит Київський та всієї Русі (як він титулував себе) ставив за мету офіційно проголосити у столиці Візантії акт унії Церков (це від 1439 р. так і не було зроблено). Ісидор відбув урочисту відправу поєднання Церков у св. Софії, де поминав папу Миколая V. Після літургії він зачитав декрет Флорентійської унії. Але греки не підтримали його. Після падіння Константинополя 29 травня 1453р., врятувавшись на грецькому кораблі, він прибув на острів Крету, звідки звернувся із закликом до всіх християн рятувати віру.

Дата добавления: 2015-05-22