На Українську Православну Церкву

Лекція 4. Право патронату і його згубний вплив

Явище патронату відоме в Україні ще з князівських часів, коли патрони засновували церкви та монастирі, матеріально їх забезпечуючи й маючи право вищого управління в цих церквах. З часом право патронату з благодійницького набуло зиску й перетворилося на повне самоправство власників маєтків, спекулювання церковними посадами тощо.

Систему патронату в українській Церкві виводять з грецького ктиторського права над церквами й монастирями (право опіки фундаторів і вкладників), із впливу практики роздавання кафедр і бенефіціїв у католицькій Церкві чи з перенесення на церковні посади системи служебних бенефіцій Великого князівства Литовського. М.С.Грушевський зазначав, що система патронату, і зокрема подавання, набула поширення у князівстві як через кількість і багатство духовних бенефіцій. В Україні патронат над церквою в новій своїй формі (на правах власності) починає поширюватися в XV ст. і особливо розвивається в XVI ст.

Право патронату в православній Церкві постало з практики державно-церковних відносин у Візантії. Його панування на українських землях припало на час, коли патроном Східної Церкви у Константинополі (Стамбулі) став султан, котрий призначав патріарха, митрополитів і всіх православний ієрархів. Грецька Церква змушена була визнати цей патронат. Патронат в українській Церкві поєднував у собі візантійське ктиторське право та західноєвропейське (німецьке) право патронату. Патронат над православною Церквою включав: - право покровительства; - право подавання; - право презентації; - регламентоване право управління та суду над духовенством і церковними інституціями. При цьому формально патрон мав бути опікуном, а не власником.

Церкви й монастирі на королівських і великокнязівських землях автоматично перейшли в подавання великого князя литовського і короля польського. Церковні інституції в приватних маєтностях перетворилися на власність дідичів чи державців, хоч вони й не були їхніми фундаторами. В сільській місцевості на державних землях правом подавання церков користувалися старости й намісники. В містах вони переходили в подавання великого князя або короля чи громади, яка зафундувала церкву. Всі єпископські кафедри і митрополія перейшли у подавання великого князя і короля. Ієрархія могла розпоряджатися тільки церквами і монастирями, розташованими в кафедральних маєтностях або приписаними до єпископії як її власність.

Таким чином, єпископат, як і світські власники, управляв церквами і монастирями передовсім виходячи з права власності маєтків. Не дивно, що із близько 50 монастирів, які існували в Україні в першій половині XVI ст. (з них 20 - новозасновані), майже половина була вилучена з-під влади єпископів і перейшла у власність світських патронів. Церкви та монастирі прирівнювалися до інших форм власності й розглядалися як джерело прибутку. При поділі майна між спадкоємцями право патронату над церквою передавалося як частка спадку та компенсація. Інститут патронату гарантувався недоторканістю земельної власності і правом повного панування землевласника над усім, що стоїть, і над усіма, хто живе на його землі. При цьому землевласники мали все ж керуватися загальним церковним правом у питаннях духовного порядку.

Колишня система ктитора-мецената, котрий дбає про розбудову церкви і жертвує власні статки, перетворилася на свою протилежність: тепер церква мала утримувати свого господаря-власника. Останній був зацікавлений навіть в інтеркалярії – коли сам управляв церковними і монастирськими маєтностями, а церква чи монастир не мали священика чи ігумена. В цей час патрон міг відібрати в церкви частину маєтностей чи оформити їх продаж за безцінь.

Патронат і право подавання швидко стають звичайним явищем. І навіть відомий опікувач православ’я князь К.І.Острозький нерідко підтримував клопотання перед великим князем про призначення на духовну посаду кандидата без канонічного обрання. У ряді випадків самі ченці та вірні намагалися довести, що право надання монастиря належить за традицією господарю, а не єпископу. В XVI ст. право патронату та подавання вже ніким не оскаржується, включаючи священство й вірних, і сприймається як норма. Зловживання правом патронату не можна пояснити лише іновірним урядом, що сприяло виродженню цього явища, це не було єдиним фактором. Такі зловживання патронатом характерні і для православної шляхти та самого єпископату, що було виявом кризи православної церковної організації в Україні в XVI ст.

Спочатку право патронату (подавання) стосувалося лише церков і монастирів, але у XVI ст. було перенесене навіть на єпископські кафедри, й претенденти в архієреї один перед одним викуповували кафедру в патрона. Парадоксом є те, що це явище зиску з ієрархічної посади обидві сторони називали “хлібом духовним”.

Вже з XV ст. патронат у церкві набуває виразно негативних, навіть потворних рис і руйнує православну церковну організацію. Складовою частиною патронату було право подавання церковних посад. У XVI ст. це стало основною функцією та важливим джерелом прибутку патрона, починаючи від короля і до будь-якого шляхтича, у чиєму маєтку діяла хоч маленька церква.

Негативним прикладом для православної Церкви в Україні стало життя Константинопольської патріархії, зокрема відкрита симонія при отриманні патріаршого сану. Це явище набуло особливо неприйнятних форм у другій половині ХVI ст. Досить двозначною була опінія патріарха Єремії ІІ. Єремія здобув патріаршество у 1572 р. шляхом підкупу султанського двору та усунення свого попередника Митрофана ІІІ від влади. Однак конкуренти Єремії, які також добивалися усунення Митрофана, єпископи Пахомій та Феогност, у 1575 р. заявили свої права на патріархат. Згодом, у 1579 р. та 1580 р., султан двічі позбавляв Єремію ІІ сану та заміняв його на патріаршестві конкурентами. Його заслали на глухий острів. Лише в 1586 р. Єремія ІІ знову повернув собі патріаршество.

Безпосередньо з правом подавання церковних посад в Україні пов’язане явище, яке у XVI ст. стало по суті нормою й дістало назву “підкуплювання”. Кандидат на посаду давав офіційну письмову обіцянку патрону за отримання бажаної номінації виплатити грошову або майнову компенсацію. Загального поширення набуло також право чекання церковного уряду, випрохане у світської влади ще за життя й перебування на цій посаді попередника. По смерті останнього провадилася екзекуція посади апліканту, котрий її чекав. Той міг провести екзекуцію навіть насильно, якщо з’являвся конкурент. Так, Сильвестр Белькевич у 1551 р. купив у короля експектанцію на Київську митрополію за життя митрополита Макарія ІІ. Однак майже відразу він “відступив” митрополичий уряд Турівському єпископу Іоні (Протасовичу), що підтвердив король. Іона ж продав експектанцію дворянину Іллі Кучі з правом відразу вступити у володіння маєтностями митрополії, але духовний уряд мав залишатися за ним до його смерті.

Особливо популярною з точки зору експектативи стала Володимирська єпископія, яку купували навіть неправославні. Наприклад, у короля Стефана Баторія здобув привілей на неї за живого єпископа католик Станіслав Жолкевський, а потім перепродав.

При цьому претенденти, котрі отримували королівський привілей, довго залишалися світськими, а то й зовсім не приймали постригу. Так, луцький підстароста Русин Берестецький здобув Пінську єпископію, але до смерті залишався підстаростою. Його сучасник, “наречений єпископ Луцький” Марко Жоравницький, також залишався світською людиною. Іона Борзобогатий-Красенський і на Володимирській, і на Луцькій єпископії не збирався висвячуватися і тільки під загрозою викляття від митрополита прийняв сан. У ряді випадків сам король у привілеї вимовляв право експектанта не висвячуватися, але тримати для духовних справ в єпархії намісника з духовенства.

Подавання церков і монастирів мало свої особливості, які залежали від власника-патрона, що ним могли бути сам король, пан або митрополит чи єпископ. Право патронату забезпечувалося ктиторством, тобто заснуванням церкви або монастиря, наданням їм маєтностей. Це відразу робило церкву чи монастир приватною власністю, в патрон, як і його спадкоємці, отримував право подавання. Згодом право патронату поширилося на будь-якого власника маєтку, де була церква. Патрон призначав на парафію священика чи настоятеля у монастир і видавав їм відповідну грамоту. За це претенденти сплачували певну суму грошей – “чоломбиття”. Згадані три категорії подавань були затверджені у двох королівських привілеях – 1497 р. (Олександр) та 1511 р. (Сигізмунд І). Меркантильний бік справи призвів до надання церковних посад світським особам нарівні з духовними, що дискредитувало Церкву.

В другій половині XVI ст. узвичаюється королівське роздавання монастирів світським людям. Сигізмунд ІІ Август лише в останні роки життя роздав таким чином шість монастирів: Успенський овруцький – писарю землі київської Богухвалу Павші (17 червня 1570 р.) у по життєве володіння; київський Межигірський – писарю Євтихію Висоцькому спочатку “поживотньо” (1571), а потім “напотомно” (1572); Германський – королівському землянину Михайлу Дусі (1571); чернчицький Спаський – стольнику Дорогостайському (1571). Два останніх у 1574-1575 рр. відібрав у названих власників князь К.К.Острозький. Король Стефан Баторій віддав кобринський Спаський монастир шляхтичу Миколі Кирдеєвичу довічно (1576).

Вища церковна влада виявилася слабшою за феодальне право землевласника. Тому останній міг безборонно розпоряджатися церквами та монастирями, як і іншим своїм нерухомим майном: заставляти, вимінювати, дарувати, продавати тощо.

Згідно зі встановленим традицією правом, патрони, обравши настоятелів церков чи монастирів, мали репрезентувати їх митрополиту чи єпископу для висвяти, без якої кандидати не могли допускатися до церковного управління. Однак патрони дедалі рідше зважали на це правило, самостійно призначаючи осіб, зовсім не гідних священства. Часто впродовж тривалого часу настоятель взагалі не призначався, відповідно не відбувалася церковна служба, сповіді, не задовольнялися треби тощо. Нагадування єпископа й навіть митрополита про необхідність швидкого призначення настоятеля не завжди допомагали.

Втім, поставлений митрополитом чи єпископом священик автоматично опинявся під юрисдикцією церковного суду навіть поза волею патрона. Згідно зі “Свитком Ярослава”, патрон не міг усунути поставленого від єпископського суду під загрозою втрати ктиторства та сплати 1000 грошів на соборну церкву. Водночас патрон не міг такого священнослужителя самовільно усунути з посади. Цього правила також не завжди дотримувалися.

Згідно з канонами та місцевим церковним правом в Україні, єпископи мали обиратися духовною владою разом з вірними та затверджуватися королем. Однак це право почало порушуватись вже в першій половині XVI століття. Королі Сигізмунд І Старий, Сигізмунд ІІ Август і найбільше Стефан Баторій самостійно призначали єпископів, перетворивши кафедри на королівський бенефіцій, який надавали за військові та державні заслуги будь-кому. Чималу роль у цьому мав грошовий прибуток дворові за такі призначення. Майже відразу подібні прецеденти викликали вкрай негативне явище – купівлю, або “підкуп”, єпископій. Про це йшлося уже на соборі 1509 року.

Єпископ-подаванник дивився на єпископію як на феодальну власність: продавав, дарував, роздавав родичам та в придане донькам маєтності кафедри, навіть цінні церковні речі тощо. Єпископії та монастирі, окрім духовного занепаду, таким чином, розорялися й економічно, бо їхні маєтності слугували важливим підґрунтям їхнього нормального функціонування в добу середньовіччя.

Слід зауважити, що право подавання та всі пов’язані з цим негативні наслідки були загальним явищем також для католицької Церкви у Польщі, а потім – Речі Посполитій. Тут вибір вищого духовенства також залежав від короля, котрий володів правом номінації, папа ж тільки затверджував призначених кандидатів (право апробації). Звісно, й тут панували підкуп, хабарництво, жадоба до церковних маєтностей. Католицькі єпископи також мали свої військові загони, здійснювали напади, вели справжні феодальні війни.

Особливих заходів з метою поставити у залежність від себе надання всіх церковних бенефіцій (єпископій, абатств, парафій) вжив Сигізмунд І. Він явочним порядком почав обирати кандидатури в єпископи чи архієпископи, і папа змушений був лише апробувати вказану королем особу. Король же призначав перших прелатів кожної капітули, деяких каноніків і численних парохів. Королева Бона відкрито торгувала єпископськими кафедрами католицької Церкви і за добру платню продавала їх навіть прихильникам Реформації.

Рекомендована література

Амвросий (Орнатский), архиеп. История российской иерархии. –М., 1822

Беднов В. Православная Церквою в Польще и Литве. –Екатеринослав, 1908

Блажейовський Д. Ієрархія Київської Церкви (861-1996). –Львів, 1996

Болховітінов Євгеній, митр. Вибрані праці з історії Києві. –К., 1995

Бучинський Б. Студії з історії церковної унії. //ЗНТШ, 1909, -Т.90, -Кн. 4

Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. –К., 1998, -Т.1

Грушевський М.С. Історія України-Руси: в 11т, 12 кн. –К., 1994, -Т.5

Завитневич В. К вопросу о годе рукоположения в Киевские митрополиты Св. Макария и о месте мученической его кончины. //Труды КДА, 1890, -Кн. 1

Заикин В. К вопросу о положении православной церкви в Польском государстве в XIV-XVII вв. –Варшава, 1935

Карташев А.В. Очерки по истории русской церкви: в 2-х т. –М., 1997, -Т.1

Конский А. Право патронатства в юго-западной России в XVI веке. –Каменец-Подольский, 1871

Коялович М.О. Литовська церковна унія. –СПб, 1859, -Т.1

Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви. –М., 1994, -Т.9, Кн. 5

Малышевский И.И. О грамоте митрополита Мисаила к папе Сиксту IV 1476 г. //Киевские епархиальные ведомости, 1875, № 18

Маркевич Г. Выборное начало в духовенстве в древнерусской, преимущественно юго-западной церкви до реформы Петра І. –Полтава, 1905

Назарко І. Київські і Галицькі митрополити. Біографічні нариси (1590-1960). –Рим, 1962

Пятницкий И. Очерк истории Киевской митрополии в период времени отдельного ее существования от митрополии московской (1459-1686). –Могилев, 1891

Рыбинский В. Киевская митрополичья кафедра с половины XIII до конца XVI века. –К., 1891

Строев П. Списки иерархов и настоятелей монастырей российской церкви. –СПб., 1877

Титов Ф.И. Священномученик Макарий, митрополит Киевский и всея Руси. //Труды КДА, 1897, -Кн.2

Ульянівський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні. У3-х кн.. –К., 1994, -Кн. 1

Уния в документах. –Минск, 1997

Чистович И. Очерк истории Западно-Русской Церкви. –СПб., 1882, 1888, -Ч.1-2

Яковенко Н.М. Люблінська унія. //Київська старовина, 1993, № 3

Дата добавления: 2015-05-22