Лекція 1. Українське церковне право. Віленський обласний церковний Собор 1509 р та його правила

Тема 4. Церквоно-канонічна діяльність Української Православної Церкви в XVI ст.

Дотримуючись загально церковного права Східної Церкви, кожна помісна Церква водночас виробляє місцеві пам’ятки канонічного права, що зумовлюється особливостями її історичного життя (національного, громадського, державного) та зв’язків з Вселенською православною Церквою. Виникнення пам’яток права помісної Церкви спричинене потребою пристосування загально церковного права до обставин існування православ’я в рамках етнічно політичного історичного процесу. При цьому місцеве церковне право прямо пов’язане з посиленням процесу націоналізації помісної Церкви, набуттям нею специфічних етнічних рис, адаптацією місцевих традицій та обрядів.

Відсутність значного й постійного зовнішнього церковного впливу сприяла виробленню в українській Церкві специфічних пам’яток і норм церковного права. Це стимулювалося також тим, що православна Церква в Україні залишалася в XV – наприкінці XVI ст. єдиною суспільною інституцією, яка зберігала традиції й поступово стала невід’ємною ланкою національного життя й навіть національною ознакою “руськості” української людності.

Українське церковне право може бути систематизоване за двома основними напрямками:

1) пам’ятки церковного права, що регламентують становище Церкви в суспільстві, її стосунки зі світською владою, іншими конфесіями, загалом зовнішніми чинниками – це норми як загальноцерковні (“Свиток Ярослава”, загальноземські підтверджувальні привілеї, королівські підтверлджувальні привілеї усій Київській митрополії), так і спеціальні (великокнязівські та королівські підтвердження документів, подаваних єпископами, митрополитами, настоятелями монастирів, братствами тощо);

2) пам’ятки церковного права, які регламентують внутрішньо церковне життя, - це й загальні настанови для Церкви в Україні (патріарші й митрополичі грамоти, устави братств, рішення Соборів), і канонічні настанови локального характеру (єпископські грамоти, митрополичі послання в різні єпархії, документація братств); окремо виділяли суто канонічні пам’ятки теоретичного характеру (українська редакція номоканонів, требники, служебники тощо).

У XV ст. на українських землях значної популярності набула пізня редакція церковного уставу князя Ярослава Мудрого. Вперше про українську редакцію даної пам’ятки згадується в грамоті князя Юрія Семеновича Лингвеневича Онуфріївському монастирю від 1443 р. Торкаючись церковних судів, грамота просто посилається на “Свиток Ярославів”. Отже, в середині XV ст. цей документ був в Україні відомий і поширений як загальноприйнятий кодекс церковного права.

Законодавчими кодексами Вселенської Церкви були Номоканони. Грецька Церква мала: 1) Номоканон Іоанна Схоластика, що складався з двох частин - збірки правил апостольських, чотирьох Вселенських та шести місцевих соборів та настанов Василя Великого (50 артикулів) та новел імператора Юстиніана в церковних справах (87 артикулів); 2) Номоканон патріарха Фотія (остаточна редакція близько 883 р.), що також складався з двох частин (систематичного покажчика канонів і текстів правил у хронологічному порядку під назвою “Сінтагма”). В Номоканоні Фотія подані правила всіх соборів та отців Церкви, він є повним канонічним кодексом Вселенської Церкви на кінець ІХ ст.

Номоканони відбивали основну рису візантійської Церкви – поєднання світської і духовної влади, а тому включали норми як духовного, так і цивільного права. Це слугувало підкоренню Церкви державі. Однак, якщо в Московській державі ця ознака набула втілення й подальшого розвитку, то в Україні, яка підлягала чинності чужо вірного державного права (польсько-литовського), це зрощення державної і церковної влади не могло відбутися. Тому ми не спостерігаємо негативного впливу візантійської державно-правної системи в українській Церкві.

Збірки Номоканонів в Україні поширювалися як в оригіналі (грецькі тексти), так і в перекладі. Останні більш відомі під назвою Кормча книга (“кормило” - стерно). Український тип Кормчих окрім загальних канонічних правил містив статті, які регламентували діяльність власне місцевої Церкви. Відомі, зокрема, Кормча XV ст. (Національний музей у Львові), Кормча XVI ст. (бібліотека Львівського університету), чотири списки Кормчої XVI ст. в Російській державній бібліотеці (Москва) й особливо чотири списки з волинської Кормчої 1286 р., виготовленої для князя Володимира Васильовича. Вважається, що волинська Кормча створена в Києві, а її списки: Харківський – кінець XV ст., в Полоцькій землі; Погодинський – остання третина XVI ст.; Румянцевський та Лукашевицький – початок XVII століття. Її текстом користувалися також у Молдавії (відомий Арадський список другої половини XV ст.). Як і в інших випадках, Кормча включає 70 глав, оповідь про собори й 14 титулів за повними правилами.

В цих Кормчих містяться також пам’ятки про правове становище Церкви в Україні: послання українських єпископів 1415 р. до митрополита Фотія про вихід з-під його юрисдикції; соборна грамота 1415 р. про обрання Григорія Цамблака Київським митрополитом; окружна грамота князя Вітовта про відокремлення Київської митрополії від Московської; грамота короля Казимира IV православному духовенству; Судебник 1498 р.; статути й привілеї щодо прав духовенства Східного (грецького) обряду тощо.

Фактично в XVI ст. у православній Церкві в Україні панувало світське право, суд державців, і на цій підставі розквітало хабарництво, відбувався занепад духовного стану, авторитету священнослужителів.

Церковні собори були вищим канонічним проявом волі місцевої Церкви – всього єпископату, духовенства, чернецтва й мирян. Вони скликалися для вирішення важливих питань церковного життя лише митрополитом, і їхні рішення ставали обов’язковими для всієї митрополії. Митрополичі собори збиралися в справах, що стосувалися всієї Церкви. Виключно архієрейські собори (лише за участі єпископату) скликалися головним чином задля обрання та поставлення єпископа.

Канонічні правила вимагали щорічного обов’язкового скликання обласних соборів для вирішення загально церковних та судових (апеляційних до собору) справ. Однак на практиці собори на Україні скликалися в середині XV – XVI ст. досить рідко й, як правило, в разі надзвичайної потреби чи у зв’язку з бажанням митрополита впорядкувати церковні справи. Частіше збиралися архієрейські собори, що іноді перебирали на себе функції обласних. Лише наприкінці XVI ст. митрополит Михайло Рогоза відновлює практику щорічних обласних церковних соборів.

В Україні з XV ст. набирає сили таке явище, як широка соборноправність Церкви – тобто участь у церковних соборах також мирян. Деякі історики вважають даний тип соборноправності особливістю Української Православної Церкви.

Зазначимо, що участь мирян у вирішенні церковних справ за канонічними законами була неприпустимою. Однак в умовах специфічного існування православної Церкви в Україні, хоч як це не дивно, саме миряни (особливо представники магнатерії та шляхти) забезпечували авторитетність собору для світської влади та вірних і сприяли поширенню думки про обов’язковість втілення рішень соборів.

Першим таким собором XV ст. в Україні був собор 1415 р., скликаний за ініціативою великого князя Вітовта з участю єпископату, архімандритів, ігуменів, ченців, священиків, а також мирян – князів, магнатів, бояр. На цьому соборі обрали окремого митрополита для православних єпархій Великого князівства Литовського – Григорія Цамблака. Єпископи склали також відмовну грамоту Московському митрополиту Фотію, де зазначали, що “по благодаті св. Духа” вже більше не підлягають його владі. Собор відновив свою діяльність восени, коли імператор Мануїл І і патріарх відмовили затвердити Цамблака. 15 листопада єпископи “за радою і волею всього православного християнства литовського, по даній їм благодаті св. Духа” поставили Григорія на митрополита. Вони посилалися на апостольське правило про можливість двом-трьом єпископам рукопокладати митрополита, на прецедент обрання й висвяти Клима Смолятича 1147 р., на приклад болгарської та сербської Церков та на християнський постулат, що благодать св. Духа однаково діє в усіх єпископів (як і в патріарха).

Відтоді помісні собори набули в Україні особливого значення як головні органи канонічного церковного управління. При цьому дедалі більше почав використовуватися прецедент участі мирян у соборі 1415 р. задля солідарності його представництва та рішень. Після 1415 р. ми не маємо актів наступних помісних соборів Київської митрополії. І лише з початком XVI ст. можна конкретно фіксувати проведення соборів та проблеми, що на них розглядалися.

Першим таким собором, текст “Діянь” якого дійшов до сьогодні, є скликаний у 1509 р. митрополитом Йосифом (Солтаном) у Вільно. Він проходив з 25 грудня 1509 р. по 18 січня 1510 р. в кафедральному митрополичому Пречистенському соборі та резиденції Солтана. Йосиф скликав собор для вирішення проблем “щодо церковних справ та виправлення справ духовних” згідно з 34-м правилом Діянь св. Апостолів та 9-м правилом Антіохійського собору.

Учасниками собору, окрім самого митрополита, були сім єпископів (Смоленський Варсонофій, Полоцький Євфимій, Пінський і Турівський Арсеній, Володимирський і Берестецький Вассіан, Луцький та Острозький Арсеній, Холмський Філарет, Перемиський Антоній); сім архімандритів, шість ігуменів, сім протопопів та багато інших. На думку А.Покровського в соборі 1509 р. брали участь нижчі клірики (кандидати у священство), а можливо і миряни. В усякому разі клір і монашество були представлені досить повно і різноманітно. В.Ульянівський стверджує, що дане припущення фактологічно є недоведеним і може існувати лише на рівні гіпотези. О.Лотоцький та А.Великий вважають, що на соборі могло й не бути мирян з огляду на його пастирсько-канонічний характер.

У результаті обговорення ситуації, що склалася, собор прийняв постанову з 15 основних пунктів. Ось зміст основних постанов собору за порядком, застосованим у його “діяннях”.

1. Заборона під загрозою відлучення добиватися номінації (“подкупитися”) на єпископську посаду, монастирську архімандрію чи парафію ще за життя попередника. Ієрархи під загрозою втрати сану не мали висвячувати такого домінанта, а останнім загрожували викляття й не висвячення.

2. Заборона архієреям приймати чи висвячувати дяків із чужих єпископій без грамоти його єпископа, а також давати їм відпускні листи на поставлення.

3. Висвячувати у священики лише достойних кандидатів за свідченням духівника та традиційним розшуком про моральність їхнього життя. Недостойних не поставляти навіть за наказом державця.

4. Священик або єпископ, котрі перед висвятою не відкривають своїх гріхів на сповіді духівнику, а це з’ясується пізніше, мають бути позбавлені сану й права “божественної служби”.

5. Заборона приймати й поставляти священнослужителів без відпускних листів, при цьому термін відпускних грамот – один місяць.

6. Вдівці священики та диякони не могли одружуватися вдруге й служити, мали приймати чернецтво й дотримуватися заборони в служінні. Архієреї, котрі дозволяли їм служити, мали позбавлятися сану митрополитом, а митрополит – собором.

7. Єпископи зобов’язувалися “не віднімати без вин” церков та монастирів у священиків та ігуменів. У випадку неправедного життя чи недбалої служби єпископ мав тимчасово заборонити такому отцеві служіння, й лише коли той не виправиться, відлучати його соборно спільно з крилосом.

8. Князям і панам, у віданні котрих перебували церкви, заборонялося самовільно усувати священика, який займає посаду по життєво. За не благочинні дії священика судить духовний суд. У випадку самовільного відібрання паном церкви, духовна влада мала не давати йому іншого священика, поки в судовому порядку встановлюватиметься ступінь вини попереднього пароха.

9. Якщо церква з вини патрона протягом трьох місяців стоїть без священика, владика має самостійно призначити для неї священика.

10. У випадку незаконного захоплення князем чи боярином церковних маєтностей, йому спочатку необхідно відправити листа про неправильність вчинку, далі він може бути відлучений єпископом і, врешті, проклятий собором.

11. Священик, котрий починає виконувати священицькі обов’язки лише за наказом пана, але без єпископської згоди, має позбавлятися сану.

12. Ченцям забороняється покидати монастир без відпускного листа ігумена, вони не можуть також прийматися без відповідного документа й до інших монастирів.

13. Світським особам забороняється тримати вдома Кормчу книгу – це призводить до їх непослуху пастирям і встановлення самим собі законів.

14. Усі єпископи мають підкорятися митрополиту й з’являтися на собори, які він скликає. Собор не несе відповідальності за єпископів, котрі, займаючись світськими справами, відмовляються їхати на собор. Священики мусять упокорятися єпископам “без ніякого ослушання”.

15. Духовні та світські особи зобов’язані виконувати постанови собору під загрозою відлучення. У випадку порушення даних постанов іменем господаря, бояр чи іншої світської влади митрополит скликає терміновий собор і від його імені просить господаря не порушувати соборні постанови.

Усі зазначені постанови чітко відповідали канонічним нормам Вселенської християнської Церкви й практиці східної її гілки. Разом із тим, слабким місцем соборних діянь були їхній декларативний характер і відсутність твердої системи впровадження постанов у життя та норм карності в разі їх порушення. Таким чином, фактично Віленський собор не зміг зупинити процес розкладу церковної організації через прогресування патрональної системи та поставлення світської влади у вирішенні кадрово-ієрархічних питань Церкви над духовною. Відсутність практичного значення собору підкреслюють майже всі дослідники.

З грамоти митрополита Йосифа (Солтана) в Супрасльський монастир від 2 лютого 1514 р. відомо, що на початку 1514 р. відбувся собор з приводу канонізації Єлисея Лавришівського з участю архімандритів та іншого духовенства. На соборі не було світських представників у зв’язку з спеціальним пастирсько-канонічним його характером.

Дуже мало відомостей маємо також про собор у Новогрудку в лютому 1540 р. з участю митрополита Макарія, шести єпископів і чотирьох світських осіб. Тут висвятили нового Львівського єпископа Макарія Тучапського та унормували стосунки відновленої Львівської єпархії до митрополичої кафедри. Макарій Тучапський зачитав присяжну грамоту, затверджену собором. У грамоті зазначалося, що Львівські єпископи мають бути під благословенням і духовною наукою Київського митрополита й виплачувати на нього частину своїх прибутків.

Собор 1558 р. зібрав митрополит Сильвестр (Белькевич) у Вільно у першу неділю Великого Посту задля “постанови віри й закону християнського”. Знаючи, що його вплив навіть на духовних дуже слабкий, митрополит просив короля наказати всім єпископам, архімандритам прибути на собор. Король виконав це прохання. Однак більше ми не маємо ніяких достеменних даних про цей собор, окрім того, що один із архімандритів через значний вік посилав замість себе заступника.

Інших відомостей про цей та інші собори ми не маємо. Але слід зауважити, що спроба відновити соборноправність була спрямована на зміцнення позицій православ’я в Україні.

Дата добавления: 2015-05-22