Лекція 1. Причини і передумови поділу Київської митрополії

Поділ митрополії Київської і всієї Русі на дві частини був викликаний багатьма причинами, які склалися історично. Після перенесення осідку митрополита з Києва до Володимира-на-Клязьмі (1299), а потім до Москви (1325) великі литовські і галицькі князі неодноразово намагалися здобути собі окремого митрополита з осідком у Києві чи Львові. У XIV - середині XV ст., коли процес централізації російських земель навколо Москви активізується і водночас, після Кревської унії та з приходом до влади Казимира, зростають намагання тісніше зв’язати Польщу й Велике князівство Литовське, обидві держави прагнуть зосередити в межах своїх кордонів основні важелі влади. Перебування митрополита у Москві уже не можна було пояснити монгольською загрозою та руйнацією Києва. Непевна ситуація, коли митрополит Київський і всієї Русі перебуває в столиці сусідньої держави, мала вирішитись або поверненням його на давню кафедру, або поділом митрополії на Київську і Московську.

Однією з важливих причин поділу митрополії було також те, що православ’я в межах князівства Московського здобуло низку специфічних рис, воно, зокрема, більше зросталося з князівською владою і ставало єдиною державновизнаною релігією. Після Флорентійського Собору церковна і світська влада оголосили Російську Православну Церкву непохитною твердинею справжнього християнства. В межах Великого князівства Литовського, а потім Речі Посполитої православ’я не зазнало подібних змін, перебувало певною мірою під впливом інших конфесій і поступово втрачало статус державної релігії, перетворюючись на гнану Церкву. Через це воно тісніше зрощувалось з народними верствами, ніж з офіційною католицькою владою. Шляхи православної Церкви у московській і польсько-литовській державах, таким чином, розійшлися.

На думку М.Чубатого, між київським і московським християнством не існувало “духовної єдності та якої-небудь тяглості, крім чисто формального скелету одної Київської митрополії”. При цьому “московське християнство” йшло своїм шляхом і не було прямим спадкоємцем київського (домонгольської доби). Окрім того, керівництво паствою на території Великого князівства Литовського, з яким Московське князівство не завжди було у приязних стосунках і часто у стані війни, виявлялося дуже нелегким для митрополита, котрий сидів у Москві. Українська й білоруська людність десятиліттями не бачила свого наставника. Разом з тим, митрополити з Москви збирали податок з литовської території, і це викликало незадоволення місцевої влади. Найбільше дошкуляла суворість митрополита Фотія, який особисто збирав податки “на Литві” й ретельно зайнявся розшуками втраченого майна свого попередника Кипріяна. Між тим, церковні справи поступово занепадали, єпархії хиріли, зменшувалася кількість вірних, нагляду вищої духовної влади за справами духовними майже не існувало. Такий стан справ не був нормальним.

Це ще більше послабляло позиції православ’я у Польсько-литовській державі. Необхідність мати власного главу Церкви, особливо на найдревнішій кафедрі у Києві, була нагальною. Флорентійська унія стала поштовхом до розв’язання проблеми. Самостійне обрання митрополита на Москві відразу вирішило питання однозначно: до Києва він не переїде, а значить, рано чи пізно відбудеться поділ митрополії. Що й сталося.

Нарешті, чималу роль у подіях відіграв і зовнішній фактор. Ні Рим, ні Константинополь не бажали зміцнення Москви й зокрема автокефалії Церкви в межах цієї держави. На противаги цьому з допомогою папи і патріарха був висвячений окремий митрополит у Київ.

У процесі поділу митрополії вища влада польсько-литовської держави пішла на союз з московським князем, передавши під юрисдикцію митрополита на Москві парафії Великого князівства Литовського. Причиною тому були плани подальшого просування на схід, полонізація та латинізація українського населення, чому перешкоджали Флорентійська унія й окрема Київська митрополія, протегована папою. Однак затримати процес розділу митрополій було неможливо. Інтереси папи і короля щодо цього не збігалися. Цим скористався митрополит Ісидор, котрий домігся призначення нового окремого Київського митрополита.

Розкол митрополії канонічно мав історичні прецеденти. На початку XIV ст. у зв’язку з від’їздом митрополита Максима до Володимира-на-Клязьмі галицькі князі наполягали на створенні окремої Галицької митрополії. Дослідники вважають, що патріарх, дотримуючись давньої норми, за якою митрополит, котрий кидає кафедру, позбувається її, засудив Максима і погодився поставити окремого митрополита Галицького, призначивши йому 81-е місце (Київський посідав на той час 72-е місце).

Маємо також приклади загального поділу митрополії усієї Русі на дві частини. Так, 1352 р. Київським митрополитом був проголошений Феодорит, тоді як на Москві сидів Феогност. У 1353 р. Патріарх номінував, окрім митрополита “усієї Русі” Олексія, окремого литовського митрополита Романа (1353-1362), котрий отримав спочатку єпархії Полоцьку та Турівську, а згодом і всю “Малу Русь”. Роман не погодився з виключенням з-під його юрисдикції Києва й титулував себе також Київським. Цього домагався і князь Ольгерд.

Був час, коли в межах колишньої митрополії діяли одразу три митрополити: Олексій в Москві, Кипріян у Київ, Антоній на Галичі. А після смерті Олексія (1378) новопризначений ще 1375 р. Митрополит Кипріян Цамблак через політичну і внутріцерковну боротьбу змушений був певний час (1378-1380, 1383-1390) жити в Києві. У Москві ж тимчасово управляв церковними справами ігумен Спаського монастиря Михайло (Мітяй). У 1380 році Кипріяну патріарх надав Малу Русь і Литву, а єпископа з Москви висвятив на митрополію Великої Русі. Та великий князь Володимирський не визнав Пімена і запросив з Києва Кипріяна (лютий 1380 р.). Однак у 1383 р. Кипріян після розриву стосунків з князем знову повертається до Києва. Митрополичу кафедру на Москві посідає Пімен. Лише у 1390 р. Кипріян знову повернувся до Москви.

Митрополит Фотій, який прославився надто ретельним збором данини у Великому князівстві Литовському, викликав проти себе протести місцевого єпископату та духовенства. Фотій був звинувачений у діях “не по правилам апостольским и отеческим”, у поведінці, що розцінювалась “под извержением и под проклятием”, й оголошений поза церковними канонами. Собор єпископів Полоцького, Чернігівського, Луцького, Володимирського, Перемиського, Смоленського, Хомського та Турівського у 1414 р. обрав Київським митрополитом в межах Великого князівства Литовського Григорія Цамблака з правом його самостійної висвяти в разі відмови патріарха.

14 листопада 1415 р. у Новогородку відбувся помісний собор за участю єпископів, князів і бояр, а також великого князя Вітовта. Тут на митрополита Київського обрали Григорія Цамблака, й він був висвячений місцевими єпископами. У своїх рішеннях Собор посилався на Апостольські правила, де зазначалось, що три або й два єпископи можуть обрати й висвятити старшого архієпископа чи митрополита. Згадувалися також прецедент з Климом Смолятичем, а також автокефалія Сербської та Болгарської Церков. Собор вважав неприпустимим підкорення Церкви державній владі, що проявлялося у висвяті патріархом призначених імператором чи князем митрополитів.

Незабаром, після смерті Фотія, у 1433 р. з наполягання великого литовського князя Свидригайла у Константинополі був на митрополита смоленський єпископ Герасим, тоді як у Москві 1431 р. кандидатом у митрополити обрали Рязанського єпископа Іону. Константинополь певний час мовчав. Герасима за підозрою в змові з суперником Свидригайла Сигізмундом спалили живцем у Вітебську 25 липня 1435 р., а митрополія знов об’єдналась, з висвятою у Константинополі на митрополита грека Ісидора, котрий прибув у Москву 1437 р.

Отже, протягом усього XIV ст. і першої половини XV ст. неодноразово єдність митрополії всієї Русі порушувалася. Врешті це мало завершитися новим розколом, який був зумовлений, закріплений і забезпечений розчленованим існуванням Церкви на Русі в складі двох різних держав, різних політичних систем та етнічних спільнот, що врешті надавало двом частинам православ’я цілком своєрідне державно-етнічне забарвлення і статус.

Дата добавления: 2015-05-22