Логічні дослідження.[4] Ст. 92 – 93

III

II

І

ТРИ ДЖЕРЕЛА І ТРИ СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ МАРКСИЗМУ

Учення Маркса викликає до себе в усьому цивілізованому світі величезну ворожість і ненависть усієї буржуазної (і казенної, і ліберальної) науки, яка вбачає в марксизмі щось на зразок «шкід­ливої секти». Іншого ставлення не можна й чекати, бо «безсторон­ньої» соціальної науки не може бути в суспільстві, побудованому на класовій боротьбі. Так чи інакше, але вся казенна і ліберальна наука захищає наймане рабство, а марксизм оголосив нещадну війну цьому рабству. Чекати безсторонньої науки в суспільстві найманого рабства — така ж дурненька наївність, як чекати без­сторонності фабрикантів у питанні про те, чи не слід збільшити плату робітникам, зменшивши прибуток капіталу.

Але цього мало. Історія філософії і історія соціальної науки показують з цілковитою ясністю, що в марксизмі нема нічого схо­жого на «сектантство» в розумінні якогось замкнутого, закостені­лого вчення, яке виникло осторонь стовпового шляху розвитку світової цивілізації. Навпаки, вся геніальність Маркса полягає саме в тому, що він дав відповіді на питання, які передова думка людства вже поставила. Його вчення виникло як пряме й безпосе­реднє продовження вчення найвидатніших представників філософії, політичної економії і соціалізму.

Учення Маркса всесильне, тому що воно правильне. Воно пов­не і струнке, даючи людям цільний світогляд, непримиримий ні з яким суєвір'ям, ні з якою реакцією, ні з яким захистом буржу­азного гніту. Воно є законний спадкоємець найкращого, що ство­рило людство в XIX столітті в особі німецької філософії, англій­ської політичної економії, французького соціалізму.

На цих трьох джерелах і разом з тим складових частинах мар­ксизму ми коротко і спинимося.

Філософія марксизму є матеріалізм. На протязі всієї новіт­ньої історії Європи, і особливо в кінці XVIII століття, у Франції, де розігралася рішуча битва проти всілякого середньовічного мотлоху, проти кріпосництва в установах і в ідеях, матеріалізм ви­явився єдиною послідовною філософією, вірною всім ученням при­родничих наук, ворожою суєвір'ям, ханжеству і т. п. Тому вороги демократії намагалися всіма силами «спростувати», підірвати, звести наклеп на матеріалізм і захищали різні форми філософсько­го ідеалізму, який завжди зводиться, так чи інакше, до захисту або підтримки релігії.

Маркс і Енгельс якнайрішучіше відстоювали філософський матеріалізм і не раз роз'яснювали глибоку помилковість будь-яких відхилень від цієї основи. Найбільш ясно і докладно викла­дені їх погляди в творах Енгельса: «Людвіг Фейербах» і «Спросту­вання Дюрінга», що — як і «Комуністичний Маніфест» — є на­стільною книгою кожного свідомого робітника.

Але Маркс не спинився на матеріалізмі XVIII століття, а рушив філософію вперед. Він збагатив її надбаннями німецької класич­ної філософії, особливо системи Гегеля, яка в свою чергу привела до матеріалізму Фейєрбаха. Головне з цих надбань — діалектика, тобто вчення про розвиток в його найбільш повному, глибокому і вільному від однобічності вигляді, вчення про відносність люд­ського знання, яке дає нам відображення матерії, що вічно розвивається. Найновіші відкриття природознавства — радій, електрони, перетворення елементів — блискуче підтвердили діа­лектичний матеріалізм Маркса, всупереч ученням буржуазних філософів з їх «новими» поверненнями до старого і гнилого іде­алізму.

Поглиблюючи і розвиваючи філософський матеріалізм, Маркс довів його до кінця, поширив його пізнання природи на пізнання людського суспільства. Величезним завоюванням наукової думки став історичний матеріалізм Маркса. Хаос і довільність, що па­нували досі в поглядах на історію і на політику, змінилися над­звичайно цільною і стрункою науковою теорією, яка показує, як з одного укладу суспільного життя розвивається, внаслідок зростання продуктивних сил, інший, вищий,— з кріпосництва, наприклад, виростає капіталізм.

Так само, як пізнання людини відбиває незалежно від неї існуючу природу, тобто матерію, що розвивається, так суспільне пізнання людини (тобто різні погляди і вчення філософські, релі­гійні, політичні і т. п.) відбиває економічний лад суспільства. Політичні установи е надбудова над економічною основою. Ми бачимо, наприклад, як різні політичні форми сучасних європей­ських держав служать зміцненню панування буржуазії над про­летаріатом.

Філософія Маркса є викінчений філософський матеріалізм, який дав людству великі знаряддя пізнання, а робітничому класові — особливо.

Визнавши, що економічний лад є основою, на якій підноситься політична надбудова, Маркс найбільше уваги приділив вивченню економічного ладу. Головна праця Маркса — «Капітал» присвячена вивченню економічного ладу сучасного, тобто капіталістично­го, суспільства.

Класична політична економія до Маркса склалася в Англії — найбільш розвинутій капіталістичній країні. Адам Сміт і Давід Рікардо, досліджуючи економічний лад, поклали початок трудо­вій теорії вартості. Маркс продовжував їх справу. Він строго об­грунтував і послідовно розвинув цю теорію. Він показав, що вартість усякого товару визначається кількістю суспільно-необ­хідного робочого часу, який іде на вироблення товару.

Там, де буржуазні економісти бачили відношення речей (обмін товару на товар), там Маркс розкрив відношення між людьми. Обмін товарів виражає зв'язок між окремими виробниками через ринок. Гроші означають, що цей зв'язок стає все тіснішим, нероз­ривно з'єднуючи все господарське життя окремих виробників в одно ціле. Капітал означає дальший розвиток цього зв'язку: товаром стає робоча сила людини. Найманий робітник продав свою робочу силу власникові землі, фабрик, знарядь праці. Одну частину робочого дня робітник використовує на те, щоб покрити видатки на утримання своє і своєї сім'ї (заробітна плата), а другу частину дня робітник працює даром, створюючи додаткову вар­тість для капіталіста, джерело прибутку, джерело багатства класу капіталістів.

Учення про додаткову вартість є наріжний камінь економіч­ної теорії Маркса.

Капітал, створений працею робітника, гнітить робітника, розо­ряючи дрібних хазяїв і створюючи армію безробітних. У промис­ловості перемогу великого виробництва видно відразу, але й у зем­леробстві ми бачимо те саме явище: перевага великого капіталіс­тичного землеробства збільшується, зростає застосування машин, селянське господарство попадає в петлю грошового капіталу, падає і розоряється під гнітом відсталої техніки. У землеробстві — інші форми падіння дрібного виробництва, але само падіння його є безперечний факт.

Побиваючи дрібне виробництво, капітал веде до збільшення продуктивності праці і до створення монопольного становища союзів найбільших капіталістів. Само виробництво стає все більш суспільним,— сотні тисяч і мільйони робітників зв'язуються в планомірний господарський організм,— а продукт спільної праці при­власнюється жменькою капіталістів. Зростає анархія виробництва, кризи, шалена гонитва за ринком, незабезпеченість існування для величезної кількості населення.

Збільшуючи залежність робітників від капіталу, капіталістич­ний лад створює велику міць об'єднаної праці.

Від перших зачатків товарного господарства, від простого обміну, Маркс простежив розвиток капіталізму до його найви­щих форм, до великого виробництва.

І досвід усіх капіталістичних країн, як старих, так і нових, показує наочно з кожним роком усе більшому й більшому числу робітників правильність цього вчення Маркса.

Капіталізм переміг в усьому світі, але ця перемога є лише пе­реддень перемоги праці над капіталом.

Коли було повалено кріпосництво і на світ божий з'явилося «вільне» капіталістичне суспільство,— відразу виявилося, що ця свобода означає нову систему гноблення і експлуатації трудя­щих. Різні соціалістичні вчення негайно стали виникати, як відображення цього гніту і протест проти нього. Але первісний со­ціалізм був утопічним соціалізмом. Він критикував капіталістич­не суспільство, осуджував, проклинав його, мріяв про знищення його, фантазував про кращий лад, переконував багатих у немо­ральності експлуатації.

Але утопічний соціалізм не міг вказати справжнього виходу. Він не вмів ні роз'яснити суть найманого рабства при капіталізмі, ні відкрити закони його розвитку, ні знайти ту суспільну силу, яка здатна стати творцем нового суспільства.

Тим часом бурхливі революції, якими супроводилось падіння феодалізму, кріпосництва, всюди в Європі і особливо у Франції, все наочніше розкривали, як основу всього розвитку і його ру­шійну силу, боротьбу класів.

Ні одна перемога політичної свободи над класом кріпосників не була завойована без одчайдушного опору. Ні одна капіталіс­тична країна не склалася на більш або менш вільній, демокра­тичній основі, без боротьби не на життя, а на смерть між різними класами капіталістичного суспільства.

Геніальність Маркса полягає в тому, що він зумів раніше від усіх зробити звідси і провести послідовно той висновок, якого учить всесвітня історія. Цей висновок є вчення про класову бо­ротьбу.

Люди завжди були і завжди будуть дурненькими жертвами обману і самообману в політиці, поки вони не навчаться за всяки­ми моральними, релігійними, політичними, соціальними фразами, заявами, обіцянками знаходити інтереси тих чи інших класів. Прихильники реформи і поліпшень завжди одурюватимуться захисниками старого, поки не зрозуміють, що всяка стара установа, хоч би якою дикою і гнилою вона здавалася, тримається силами тих чи інших пануючих класів. А щоб зламати опір цих класів, є тільки один засіб: знайти в самому оточуючому нас суспільстві, просвітити і організувати для боротьби такі сили, які можуть — і за своїм суспільним становищем повинні — скласти силу, здатну змести старе і створити нове.

Тільки філософський матеріалізм Маркса вказав пролетаріатові вихід з духовного рабства, в якому ниділи дотепер всі при­гноблені класи. Тільки економічна теорія Маркса роз'яснила справжнє становище пролетаріату в загальному ладі капіта­лізму.

В усьому світі, від Америки до Японії і від Швеції до Південної Африки, множаться самостійні організації пролетаріату. Він освічується і виховується, ведучи свою класову боротьбу, звільняється від передсудів буржуазного суспільства, згуртову­ється все тісніше і вчиться вимірювати міру своїх успіхів, загартовує свої сили і зростає нестримно.

«Просвещение» M 3, березень 1313 p. Підпис: В. І.

Людвіг Вітгенштайн*

“Боже, як я хочу більше розуміти і хочу, мені зрештою все стало ясно: а ні, то я не можу жити далі,” – ці слова написав в листі до Б.Рассела Людвіг Вітгенштайн (1889 –1951). В цьому емоційному вигуку ми бачимо дві основні тенденції його творчості – прагнення до ясності та розуміння філософії як способу власного життя.

Багато хто вважає, що філософію Вітгенштайна можна поділити на два періоди творчості (які іноді розцінюються навіть як дві самостійні концепції): перший (1912 – 1920) завершується створенням “Логіко-філософського трактату”, другий (1929 – 1951 р.р.) увінчує робота “Філософські дослідження”. Хоча в цьому судженні є певна доля істини, треба сказати, що основою всього його творчого життя було прагнення до чіткого розуміння, ясності, яке не залишає його з ранніх праць до перерваної смертю останньої роботи “Про вірогідність”, назва якої знову нагадує про бажання мислителя звернутись до першовитоків пізнання й діяльності людини.

“Логіко-філософський трактат” Вітгенштайна є тією роботою, в якій проблема ясності вирішується як спроба виразити знання у вигляді множини елементарних тверджень, які пов’язуються між собою логічними операціями кон’юнкції, диз’юнкції тощо. Зрозуміле (істинне, осмислене) знання базується на цих атомарних реченнях, які є найпростішими одиницями мислення й одночасно виступають вираженням найпростіших одиниць буття – атомарних фактів. Їх сукупність створює світ; з дослідження елементарних, базових висловлювань постає пізнання – для раннього Вітгенштайна онтологія зводиться до логіки. Все, що не підпадає під схему цієї ідеальної мови – а це майже вся традиційна філософія, етика, поезія і т.д., внаслідок своєї незвідності до фактів, виявляється безглуздим з точки зору науки. Філософія має значення в ролі діяльності пошуку меж ясного й неясного (функція демаркації). Картина світу, яка зображена в “Трактаті” неймовірно напружена, загострено захищає схематичний порядок буття, водночас ніби вказуючи на щось поза цим порядком.

В “Філософських дослідженнях” на зміну ідеї існування однієї правильної мови – мови науки, до Вітгенштайна приходить розуміння того, що мова складається з множини різних, взаємодіючих між собою “мовних ігор”, які мають власні правила і межі свого застосування. Наукові речення втрачають своє привілейоване значення. Об’єктивний реалізм “Трактату” змінюється своєрідним різновидом порівняльної антропології лінгвістичних систем, значення яких обумовлене їх застосуванням. Значення не є об’єктом, тільки використання слів у визначеному контексті надає їм значення. Мовна гра не виступає відправним пунктом вірогідності, вона є стихією доведень, множиною, сукупністю, гніздом суджень, де висновки й засновки взаємно підтримують один одного. Деякі судження складають основу річища потоку мовної гри, стають її аксіоматикою, але й вони не захищені від “вимивання” в склад менш твердих речень (тобто для мовних ігор притаманні зміна й розвиток). Поза грою речення з неї стають сумнівними й невиправданими (знання про те, що я сиджу на стільці зовсім не безумовне, якщо розглядати його поза межами звичного вжитку). Вчення про мовні ігри розвіює ілюзію мови як дзеркала, водночас привчаючи не підходити з одним мірилом до різних форм життя.

Вітгенштайнівська філософія зазнавала деяких спрощень – її наближали до діяльності мислителів Віденського кола, порівнювали з кантівськими ідеями (проблема демаркації). Але зараз вже стає зрозумілим, що Вітгенштайн незвідний і до позитивістських поглядів віденців, і до кантівського критицизму (рішення Канта і Вітгенштайна стосовно структури світу й значення категорій діаметрально протилежні). Вітгенштайн самобутній й неповторний, хоча звісно, мав впливи й впливав на інших сам. Його постійна мета – досягнення ясності не затьмарює й того, що знаходиться за межами цієї ясності. Філософія ніколи не створювалась ним як застигла система чи побудова теорії, а розглядалась як діяльність. Вітгенштайна відзначає екзистенційна напруженість його творчості (що зближує його з Паскалем), він творив часто “на межі безумства” (за словами Рассела). Він бачив межі стрункого пізнання й водночас намагався зазирнути за них (хоча це не завжди відчувається в тексті) й змусити зробити це читача (спекти з його ізюму власний кекс), бо саме за цим обрієм – в “невимовному” (термін Вітгенштайна) існують головні людські питання і проблеми. “Антисцієнтист” Вітгенштайн (характеристика Б.Страуда) запрошує туди, “де кінчаються слова – починається музика”.

Людвіг Вітгенштайн. Tractatus Logico-Philosophicus; Філософські дослідження.[2]

Tractatus Logico-Philosophicus[3]

4.01 Речення є образом дійсності.

Речення є моделлю дійсності, такої, якою ми собі її уявляємо.

4.011 На перший погляд речення — десь таке, як ми його бачимо надрукованим на папері,— не здаєть­ся образом дійсності, про яку в ньому йдеться. Але й нотне письмо на перший погляд не здається образом музики, а наше фонетичне (літерне) пись­мо — образом нашої мови.

А проте ці системи умовних знаків виявляються і в звичайному розумінні образами того, що вони показують.

4.012 Певне, що речення типу aRb ми сприймаємо як образ. Тут знак явно є подобою того, що він озна­чає.

4.013 І якщо ми придивимося до суті цієї образності, то побачимо, що уявна неправильність (як, нап­риклад, уживання знаків # і b в нотному письмі) їй не заважає.

Бо й ця неправильність також відображає те, що має виражати, тільки іншим способом.

4.014 Грамофонний запис, музична думка, партитура, звукові хвилі — все це перебуває в тому взаємно­му внутрішньому відображальному зв'язку, що існує між мовою і світом.

Усі вони мають спільну логічну структуру. (Як у казці двоє юнаків, двоє їхніх коней та їхні лілеї. Всі вони в певному розумінні становлять єдність).

4.0141 Є загальне правило, за яким музикант може відчитати з партитури симфонію, за яким можна відтворити ту симфонію з лінії грамофонної пла­тівки і за ним же знов записати партитуру,— саме в цьому й полягає внутрішня подібність цих начеб­то цілковито відмінних образів. Те правило є зако­ном проекції, що проектує симфонію в нотне пи­сьмо. Воно є правилом перекладу нотного письма мовою грамофонної платівки.

4.015 Можливість усіх порівнянь, усієї образності на­шої мови полягає в логіці відображення.

4.016 Щоб зрозуміти суть речення, подумаймо про ієрогліфічне письмо, що відображає факти, які описує.

З нього відтворилося літерне письмо, не втра­тивши істотних рис відображення.

4.02 Звідси видно, що ми розуміємо зміст знаку речення, хоч його нам не пояснено.

4.021 Речення є образом дійсності, бо коли я розумію його, то знаю і ту ситуацію, яку воно віддає. А я розумію речення, хоч мені не пояснювали його змісту.

4.022 Речення показує свій зміст.

Речення, коли воно правдиве, показує, як стоять справи. І каже, що справи стоять так.

4.023 Речення повинне закріпити дійсність, поділивши її на «так» або «ні».

Для цього воно повинне цілком описати її.

Речення є описом стану речей.

Як опис описує предмет за його зовнішніми властивостями, так речення описує дійсність за її внутрішніми властивостями.

Речення конструює світ з допомогою логічного риштування, а тому, коли речення правдиве, з нього можна побачити, як стоять справи з усім логічним. З хибного речення можна робити ви­сновки.

4.024 Розуміти речення означає знати, як стоять спра­ви, коли воно правдиве.

(Отже, його можна зрозуміти, не знаючи, чи воно правдиве).

Ми розуміємо його, коли розуміємо його складо­ві частини.

4.025 Переклад з однієї мови на іншу полягає не в тому, що кожне речення однієї мови перекла­дають реченням іншої. Перекладають лише скла­дові частини речень.

(А словник перекладає не лише іменники, а й дієслова, прикметники, сполучники і т. д., і трактує їх усі однаково).

4.026 Щоб ми зрозуміли значення простих знаків (слів), нам треба його пояснити. Але ми розмовляємо реченнями.

Речення має властивість подавати нам новий зміст…

5.1 Функції правдивості можна виставити в ряди. Це засада теорії імовірності.

5.101 Функції правдивості будь-якої кількості елемен­тарних речень можна записати у вигляді такої схеми:

((ПППП)) (p, q) тавтологія (якщо p, то p; і якщо q, то q.) (p→p. q→q)

(ХППП) (р, q) словами: не-р і не-q разом. (~(р.q))

(ПХПП) (р, q) словами: Якщо q, то р. (q→ р)

(ППХП) (р, q) словами: Якщо р, то q. (р→q)

(ПППХ) (р, q) словами: р або q. (pv q)

(ХХПП) (р, q) словами: Нe-q. (~q)

(ХПХП) (р, q) словами: Не-р. (~р)

(ХППХ) (р, q) словами: р або q, але не обоє. (p.~q:v:q.~p)

(ПХХП) (р, q)) словами: Якщо р, то q; і якщо q, то p.(p≡q)

(ПХПХ) (р, q) словами: р

(ППХХ) (р, q) словами: q

(ХХХП) (р, q) словами: ані р, ані q (~р. ~q) або (p∣q)

(ХХПХ) (р, q) словами: р і не-q (p. ~q)

(ХПХХ) (р, q) словами: q і не-p (q. ~р)

(ПХХХ) (р, q) словами: q і р. (q. р)

(ХХХХ) (р, q) суперечність (р і не-р та q і не-q.) (р. ~р. q. ∼q)

Ті можливості бути правдивими їхніх доказів правдивості, що підтверджують правдивість речен­ня, я називаю його підставами правдивості.

5.11 Якщо підстави правдивості, спільні для певного числа речень, є також усі підставами правдивості якогось одного речення, то ми кажемо, що правдивість цього речення випливає з правдивості тих попередніх.

5.12 Зокрема, правдивість речення р випливає з правдивості іншого речення q, коли всі підстави правдивості цього другого є підставами правдивості першого.

5.121 Підстави правдивості одного речення містяться в підставах правдивості другого; р випливає з q.

5.122 Якщо р випливає з q, то зміст речення р містить­ся у змісті речення q.

5.123 Якщо якийсь Бог створює світ, у якому певні речення є правдивими, то тим самим він уже створює світ, у якому правдиві всі речення, похідні від них. І так само він не міг би створити світу, в якому речення p було б правдиве, не створивши заразом усіх його предметів…

6.5 Для відповіді, яку не можна висловити, не можна висловити й запитання. Загадки не існує.

Якщо якесь питання взагалі можна поставити, то на нього можна й відповісти.

6.51 Скептицизм — не незаперечний, але вочевидь безглуздий, коли він хоче сумніватися там, де нема про що питати.

Сумнів можливий тільки там, де можливе якесь питання; питання — тільки там, де можлива відпо­відь; а відповідь — тільки там, де щось може бути сказане.

6.52 Ми відчуваємо, що якби навіть знайшлася від­повідь на всі можливі наукові питання, наші жит­тєві проблеми ще зовсім не були б порушені. Щоправда, тоді б уже не було жодних питань, і саме це і є відповіддю.

6.521 Розв'язання проблеми життя помічають з того, що ця проблема зникає.

(Чи не це є причиною того, що люди, яким після тривалих сумнівів став зрозумілий сенс життя, не могли потім сказати, в чому ж той сенс полягає).

6.522 Звичайно, є й невимовне. Воно виявляється, це й є містичне.

6.53 Правильний метод філософії був би, власне, такий: не казати нічого, крім того, що можна сказати, тобто крім тез природничих наук,— а от­же, крім того, що не має нічого спільного з філосо­фією, а якби потім хтось схотів сказати щось метафізичне,— довести йому, що він певним зна­кам своїх суджень не надав жодного значення. Цей метод не задовольнив би того другого — він не мав би почуття, що ми його вчимо філософії,— але то був би єдиний бездоганно правильний ме­тод.

6.54 Мої тези надають ясності через те, що кожен, хто мене розуміє, наприкінці визнає їх безглузди­ми, коли завдяки ним — по них — підійметься над ними (так би мовити, мусить відкинути драбину, спершу піднявшись по ній).

Він мусить їх подолати, тоді його погляд на світ буде правильний.

7. Про те, про що не можна сказати, треба мовча­ти.

Дата добавления: 2015-05-22