ЧАСТИНА І. 1. Августин у «Сповіді» 1.8 каже: «Cum ipsi (majo-res homines] appellabant rem aliquam, et cum secun-dum eam vocem corpus ad aliquid movebant

1. Августин у «Сповіді» 1.8 каже: «Cum ipsi (majo-res homines] appellabant rem aliquam, et cum secun-dum eam vocem corpus ad aliquid movebant, videbam, et tenebam hoc ab eis vocari rem illam, quod sonabant, cum eam vellent ostendere. Hoc autem eos velle ex motu corporis aperiebatur: tamquam verbis naturalibus omnium gentium, quae fiunt vultu et nutu oculorum, ceterorumque membro-rum actu, et sonitu vocis indicante affectionem animi in petendis, habendis, rejiciendis, fugiendisve rebus. Ita verba in variis sententiis locis suis posita, et crebro audita, quarum rerum signa essent, paulatim colligebam, measque jam voluntates, edomito in eis signis ore, per haec enuntia-bam»[5].

У цих словах ми, здається мені, отримуємо чіткий образ суті людської мови. А саме, ось який: слова певної мови дають назви предметам; речення є сполученнями таких назв.— У цьому образі мови ми знаходимо джерело такої думки: кожне слово має значення. Це значення підпо­рядковане слову. Воно є предметом, за який відповідає слово.

Про різницю між частинами мови Августин не каже нічого. Той, хто так описує навчання мови, думає, здається мені, насамперед про іменники, такі як «стіл», «стілець», «хліб», та про назви осіб і вже аж у другу чергу про назви діяльності та про властивості, а про решту частин мови — як про щось таке, що з'ясується саме собою.

Тепер уявімо собі таке застосування мови: я посилаю когось до крамниці. Даю йому картку, на якій стоять знаки: «п'ять червоних яблук». Він подає картку про­давцеві, той відчиняє ящика зі знаком «яблука» і знахо­дить навпроти нього взірець кольору, нарешті проказує ряд кількісних числівників — я припускаю, що він їх знає напам'ять — до слова «п'ять», беручи з ящика за кожним числівником по яблуку такого кольору, як на взірці.— Таким або подібним чином орудують словами.— «Але звідки він знає, де і як треба шукати слово «червоне» і що робити зі словом «п'ять»?» — Що ж, я припускаю, що він діє так, як я описав. Пояснення десь має свій кінець.— «А що є значенням слова «п'ять»?» — Про таке тут не було взагалі мови; йшлося тільки про те, як уживати слово «п'ять».

2. Те філософське поняття значення походить від примі­тивного уявлення про спосіб функціонування мови. Але можна також сказати, що то уявлення примітивнішої, ніж наша, мови.

Уявімо собі мову, що їй відповідає такий опис, як Авгу-стинів: тією мовою мають порозуміватися будівничий А та його помічник Б. А споруджує якусь будівлю з будівельних блоків: кубів, стовпів, плит, колод. Б має подавати йому ті блоки, і саме в такій послідовності, як потрібно А. Для цього вони послуговуються мовою, що складається зі слів: «куб», «стовп», «плита», «колода». А вигукує ті слова, і Б приносить річ, яку він навчився приносити на цей вигук.— Потрактуймо це як докінчену примітивну мову.

3. Августин, можна сказати, описує певну систему поро­зуміння; тільки не все, що ми називаємо мовою, є тією системою. І це треба сказати в багатьох випадках, де постає питання: «Чи цей опис годиться, чи не годиться?» Тоді відповідь буде така: «Авжеж, годиться, але тільки для цієї вузької обмеженої царини, а не для цілого, яке ти надумав описати».

Це те саме, що хтось пояснював би: «Гра полягає в то­му, що на даній площині пересувають певні речі за певни­ми правилами...» — а ми йому відповіли б: «Ти, певне, думаєш про настільні ігри; але це ще не всі ігри. Твоє пояснення буде правильне, якщо ти обмежиш його лише до ігор цього типу»…

48. Застосуймо метод параграфа 2 до викладеного в «Діалогах». Розгляньмо мовну гру, до якої справді пасує той виклад. Припустімо, що мова служить для того, щоб віддавати комбінації кольорових квадратів на площині. Ті квадрати утворюють комплекс у вигляді шахівниці. Маємо червоні, зелені, білі й сині квадрати. Словами мови хай це будуть (відповідно): «Ч», «З», «Б», «С», а реченнями— ряди цих слів. Вони описують взаєморозташування ква­дратів у черговості.

Отже, речення «ЧЧСЗЗЗЧББ» описувало б, наприк­лад, таке взаєморозташування:

Тут речення є комплексом назв, що відповідає комплек­сові елементів. Першоелементами є кольорові квадрати. «Але чи вони прості?» — «Не знаю, що в цій мовній грі природніше було б назвати «простим». Але за інших обставин я назвав би одноколірний квадрат «складе­ним» — скажімо, з двох прямокутників чи з елементів кольору і форми. Та поняття складеності теж можна бу­ло б так розширити, що менша площина була б названа «складеною» з якоїсь більшої і другої, віднятої від неї. Порівняймо «складення» сил, «поділ» дистанції пунктом, розташованим поза нею; ці вислови показують, що за певних обставин ми також буваємо схильні сприймати менше як наслідок складання більшого, а більше як наслі­док поділу меншого.

Проте я не знаю, чи маю тепер казати, що фігура, яка описує наше речення, складається з чотирьох елементів чи з дев'яти! А чи те речення складається з чотирьох літер, чи з дев'яти? — І чим є його елементи: типами літер чи літе­рами? Чи не байдуже, що ми скажемо, аби тільки в окре­мих випадках уникли непорозуміння!

49. Але що означає те, що ми ці елементи не можемо пояснити (тобто описати), а можемо тільки назвати? Це, наприклад, могло б означати, що опис комплексу, коли він, у якомусь особливому випадку, складається лише з одного квадрата, є просто назвою того кольорового квадрата.

Тут можна було б сказати — хоч це призводить до різних філософських упереджень,— що знаки «Ч», «С» і т. д. можуть бути то словом, то реченням. Але чи щось «є словом чи реченням», залежить від ситуації, в якій його висловлено або написано. Якщо, наприклад, А має описа­ти Б комплекси кольорових квадратів і вживає для цього саме лише слово «Ч», то ми можемо сказати, що те слово є описом — або реченням. Та якщо він, скажімо, нама­гається запам'ятати слова та їхні значення або навчає когось іншого вживати ті слова, вимовляючи їх і показую­чи на колір на квадраті, то ми не скажемо, що це речення. В такій ситуації слово «Ч», наприклад, не є описом; ним називають елемент — але тому тут дивно було б, якби ми сказали, що елемент можна тільки назвати! Називання й опис не лежать-бо в одній площині: називанням готують­ся до опису. Називання ще не є ніяким рухом у мовній грі — так само, як виставляння шахової фігури ще не є ніяким рухом у шаховій грі. Можна сказати: називаючи цю річ, ми нічого не робимо. Вона поза грою не має і на­зви. Це саме мав на увазі й Фреге: слово має значення тільки в контексті речення.

50. А що означає сказати про елементи, що ми не може­мо їм приписати ні існування, ні неіснування? — Можна було б сказати: коли все, що ми називаємо «існуванням» чи «неіснуванням», полягає в наявності й ненаявності зв'язків між елементами, то немає сенсу говорити про існування (неіснування) елементу, так само як немає сенсу говорити про знищення елементу, коли все, що ми називаємо «знищенням», полягає в поділі елементів.

Але хотілося б сказати: не можна елементові приписати існування, бо коли б його не було, то ми навіть не могли б його назвати, а отже, й не могли б нічого висловити про нього.— Розгляньмо аналогічний випадок! Про одну річ не можна сказати, ні що вона має 1 м довжини, ні що вона такої довжини не має, а є еталоном метра в Парижі.— Але ми цим, звичайно, не приписуємо їй якоїсь особливої властивості, а тільки характеризуємо її своєрідну роль у грі міряння в метрах.— Уявімо собі, що, так само як еталон метра, в Парижі зберігають еталони кольорів. Отож ми пояснюємо: «сепією» зветься колір еталона сепії, що зберігається там, герметичне замкнений. Тоді не буде ніякого сенсу казати про цей еталон, що він такого кольору чи не такого.

Це можна висловити так: той еталон є знаряддям мови, з допомогою якого ми мовимо про кольори. У цій грі він не зображене, а засіб зображення.— А саме це можна сказа­ти про елемент у мовній грі з параграфа 48, коли ми, називаючи його, вимовляємо слово «Ч»: тим самим ми надаємо цій речі роль у нашій мовній грі; відтепер вона е. засобом зображення. І сказати «Якби її не було, то вона не могла б мати назви» означає не більше й не менше як: коли б цієї речі не було, то ми не могли б використовувати її у своїй грі.— Те, що начебто має існувати, належить до мови. Це в нашій грі є парадигмою: тим, із чим порів­нюють. Цю констатацію можна визнати важливою, але все-таки це констатація, що стосується нашої мовної гри — нашого способу зображення.

51. Описуючи мовну гру в параграфі 48, я сказав, що кольорам квадратів відповідають слова «Ч», «С» і т. д. Але в чому полягає ця відповідність, до якої межі ми можемо казати, що цим знакам відповідають певні кольори ква­дратів? Пояснення в параграфі 48 констатує тільки зв'язок між цими знаками та певними словами нашої мови (наз­вами кольорів).— Отож ми припускали, що в грі вчили б уживати знаки інакше, а саме, вказуючи на взірці. Добре, але що ж означає твердження, що в практиці мови знакам відповідають певні елементи? — Може, що той, хто описує комплекси кольорових квадратів, завжди каже <Ч», коли натикається на червоний квадрат, «С», коли натикається на синій, і т. д.? А що станеться, як він у тому описі помилиться і скаже «Ч», глянувши на синій ква­драт,— що тоді буде мірилом того, що то була помил­ка? — В чому ж полягає те, що «Ч» означає червоний квадрат? Може, в тому, що в людей, які вживають мову, завжди перед внутрішнім зором постає квадрат, коли вони вживають знак «Ч»?

Щоб справа була ясніша, нам треба в цьому випадку, як і в безлічі інших, схожих на нього, поглянути уважніше на подробиці цих процесів, придивитися зблизька, що відбу­вається…

«У немовляти немає зубів».— «У гусака немає зубів».—«У троянди немає зубів».—Та ж це останнє твердження—хотілося б сказати—очевидна правда! Навіть очевидніша, ніж та, що в гусака немає зубів.— А проте справа тут не така ясна. Бо де б троянда мала зуби? Гусак не має їх у своїх щелепах. І, звичайно, не має їх у крилах, але тому, хто каже, що в гусака немає зубів, не про це йдеться.— А що, якби хтось сказав: «Корова жує пашу і угноює нею потім троянду, отже, троянда має зуби в пащі тварини». Це не було б абсурдом тому, що ми не знаємо наперед, де шукати зубів у троянди. ((Зв'язок із болем у тілі когось іншого)).

Я можу знати, що думає хтось інший, а не що думаю я.

Вислів: «Я знаю, що ви думаєте» правильний, а:

«Я знаю, що я думаю» — хибний.

(Ціла хмара філософії конденсується в крапельку науки про мову).

«Людське мислення відбувається всередині свідомості в такому усамітненні, проти якого кожне фізичне уса­мітнення є виставлянням напоказ».

Чи цей образ цілковитого усамітнення схильні були б уживати й люди, що завжди — скажімо, спостерігаючи горлянку,— вміли б відчитувати тихі монологи інших?

Якби я вголос говорив сам до себе мовою, незрозумілою присутнім, то мої думки були б приховані від них.

Припустімо, є хтось такий, хто завжди правильно вга­дує, що я подумки кажу сам до себе. (Байдуже, як це йому вдається). Але що є критерієм того, що він правильно вгадує їх? Ну, я людина правдива й визнаю, що він їх правильно вгадав.— Та чи не міг би я помилитися, не мо­гла б мене зрадити моя пам'ять? А чи не могла б вона зраджувати мене завжди, коли я — не брешучи — казав би, що я собі думав? — А коли так, то здається, що справа зовсім не в тому, «що в мені відбувалося». (Я споруджую тут допоміжну конструкцію).

Критеріями правдивості визнання, що я думав те й те, не є критерії правдивого опису процесу. А важливість прав­дивого визнання полягає в тому, що воно безсумнівно правильно відтворює якийсь процес, а, радше, в особливих висновках, які можна зробити з цього визнання, правди­вість якого гарантують особливі критерії правдивості…

23. Але скільки є видів речень? Ствердження, питання і наказ? — Є безліч їх, безліч видів уживання всього того, що ми звемо «знаками», «словами», «реченнями». І ця розмаїтість не є чимось сталим, даним раз і назавжди; виникають, можна сказати, нові типи мови, нові мовні ігри, а інші стають застарілі, і їх забувають. (Приблизну карти­ну цього нам можуть дати зміни в математиці).

Термін «мовна гра» має тут підкреслити, що мовлення є частиною діяльності, способу життя.

Усвідомте розмаїття мовних ігор на цих та інших при­кладах:

Давати накази й діяти згідно з ними;

Описувати предмет за його виглядом або розмірами;

Виготовляти предмет за його описом (малюнком);

Розповідати про хід подій;

Снувати здогади про хід подій;

Висувати й перевіряти гіпотезу;

Демонструвати наслідки досліду таблицями й діагра­мами;

Вигадувати й читати оповідки;

Прикидатися;

Співати в хороводі;

Відгадувати загадки;

Вигадувати, розповідати жарт;

Розв'язувати приклади з арифметики;

Перекладати з однієї мови на іншу;

Просити, думати, лаяти, вітати, молитися.

Цікаво порівняти розмаїття мовних засобів та способів їхнього вживання, розмаїття видів слів і речень із тим, що логіки казали про будову мови (і автор «Логіко-філо-софського трактату» також)…

Ми говоримо про часові і просторові явища мови, а не про позачасові й позапросторові химери. (Зауваження на берегах. Тільки явищами можна цікавитися по-різному). Але ми говоримо про них так, як про шахові фігури, коли подаємо правила гри для них, а не описуємо їхні фізичні властивості.

Питання: «Чим, властиво, є слово?» Аналогічне питання:

<Чим є шахова фігура?»

109. Теза, що наші міркування не повинні бути науковими міркуваннями, була слушна. Виснуване з досвіду твердження, що «те і те, всупереч нашому упередженню, можна подумати» — хоч би що воно означало, не могло цікавити нас. (Пневматичне сприймання мислення). І ми не можемо формулювати ніякої теорії. В наших мірку­ваннях не може бути нічого гіпотетичного. Всяке пояснен­ня повинне зникнути, а його місце має заступити тільки опис. А той опис отримує своє світло, тобто, свою мету, від філософських проблем. Вони, звичайно, не емпіричні, їх розв'язують через ознайомлення з функціонуванням нашої мови, а саме: через ознайомлення з її функціонуванням всупереч нашій схильності розуміти його хибно. Проблеми розв'язують не через нагромадження нового досвіду, а че­рез зіставлення давно відомого. Філософія є боротьбою проти запаморочення нашого розуму засобами нашої мо­ви.

110. «Мова (або мислення) є чимось неповторним, не схожим ні на що інше» — виявляється, що це забобон (не помилка!), який сам виник через граматичні помилки.

І тепер весь пафос дістається тим помилкам і тим про­блемам…

119. Здобутками філософії є відкриття якоїсь простої недоречності та ґуль, що їх набиває собі розум, наскакую­чи на межі мови. Саме ті гулі дозволяють оцінити вартість її відкриття…

308. Як з'являється філософська проблема психічних процесів і станів та бігевіоризму? — Перший крок цілком непомітний. Ми говоримо про стани та процеси і не визна­чаємо їхньої природи! Думаємо собі: може, колись дізнає­мося про них більше. Але саме тому ми зв'язуємо себе певним поглядом на ці речі. Бо маємо певне уявлення про те, що означає познайомитися ближче з якимось процесом. (Вирішальний крок у штукарському мистецтві зроблено, а саме він здавався нам невинним).— І тепер порівняння, що мало б зробити наші думки зрозумілими, розпадається. Отже, нам доводиться заперечувати той іще незрозумілий процес у ще недослідженому середовищі. А отже, й здається, що ми заперечили психічні процеси. А ми ж, звичайно, не хочемо їх заперечувати!

309. Яка ваша мета у філософії? — Показати мусі вихід зі скляної пастки на мухи.

310. Я кажу комусь, що відчуваю біль. Його ставлення до моїх слів буде таке: він віритиме мені, не віритиме, не дуже віритиме і т. д.

Припустімо, що він скаже: «Нічого страшного не буде».— Хіба це не доказ того, що він вірить у щось, що стоїть за моїм виявом болю? — Його ставлення до моїх слів є доказом його ставлення. Уявіть собі, що не тільки речення «Я відчуваю біль», а й відповідь: «Нічого страшного не буде» замінено неартикульованими звуками й же­стами!

* Вступні матеріали до авторського тексту підготував К. М. Покотило..

[1] Фрагмент однойменної праці В.І. Леніна упорядкував К.М. Покотило за виданням: В. І. Ленін Три джерела і три складові частини марксизму. // Вибрані твори у 3-х т. Т. 1. – К. 1983 Ст. 27 – 31.

* Вступні матеріали до авторського тексту підготував С. В. Таранов...

[2] Фрагмент однойменної праці Л. Вітгенштейна упорядкував К.М. Покотило, С. В. Таранов за виданням: Вітгенштайн, Л., Tractatus Logico-Philosophicus; Філософські дослідження. – К.: Основи, 1995. – 311 с.

[3] Вітгенштайн, Л., Tractatus Logico-Philosophicus; Філософські дослідження. – К.: Основи, 1995. – Ст. 37 – 38, 52 – 53, 85 - 86.

[4] Вітгенштайн, Л., Tractatus Logico-Philosophicus; Філософські дослідження. – К.: Основи, 1995. – Ст. 92-93, 112-115, 302, 101 – 102, 137-138, 191.

[5] «Коли старші називали якийсь предмет і одночасно оберталися до нього, я бачив і розумів, що вони означали той предмет звуками, які вимовляли, бо хотіли показати на нього. А що вони цього хотіли, видно було з рухів їхніх тіл, цієї природної мови всіх народів, мови, яка вира­зом обличчя, поглядом, жестом і звуком голосу виявляє настрій душі, що чогось прагне, чогось зазнає, щось відкидає або чогось уникає. Часто чуючи ті слова, вжиті в певному місці в різних реченнях, я помалу навчився розуміти, які предмети вони означали, а коли мої уста призви­чаїлися до цих знаків, я вже почав виказувати ними свої власні бажан­ня» (латин.).

Дата добавления: 2015-05-22