Природа діалектичної логіки та її значення для юристів

Правове мислення довгий час вважалося виключно сферою ФЛ. Виходили з того, що при тлумаченні та застосуванні правових норм повинен бути чітко встановлений як зміст нормативного тексту, так і зміст розглянутого випадка. В цьому проявляється специфіка мислення юриста, яка і відрізняє його від “буденної свідомості”, оскільки буденній свідомості притаманне лише застосування окремих аспектів ФЛ і ДЛ при їх взаємопроникненні та поєднанні, але в неусвідомленому вигляді.

Мислення юриста при вирішенні теоретичних і практичних питань не може обмежуватися формально-логічною вірністю висновків. Юридичне мислення можливе лише при поєднанні діалектичної і формальної логік. З однієї сторони, ФЛ в юридичному мисленні використовується, в той час, коли вона обмежена протирічливістю та багатоманітністю об”єктивної реальності, яка в праві відображається і правом опосередковується, а відповідно, є обмеженою також протирічливістю та багатоманітністю самого права. Вимога істинності пізнання права тягне за собою вимогу використання логічних засобів діалектики. З іншої сторони, послідовне застосування діалектики іноді стає неможливим, т.я. може перекрутити однозначність і недвузмістовність певних практичних і правових питань.

ДЛ внаслідок того, що це логіка “Змістовна”, не несе однозначності логіки формальної Тим не менш діалектично-логічний характер юридичного мислення не може вести і не веде до обмеження його точності, оскільки воно, так само як і формально-логічне мислення має притримуватись певних принципів і законів, хоча їх характер відрізняється від формально-логічних.

Основу ДЛ складають закони, що відображають рух понять (категорій), в яких відображається розвиток реальних об”єктів та окремих їх сторін (аспектів). Під такими законами ДЛ розуміють 3 основних закона діалектики: розподіл деякого цілого (тобто права) та вивчення протилежних його сторін та протирічливих тенденцій його розвитку (закон єдності і боротьби протилежностей); розрізнення кількісних і якісних змін права та їх взаємні переході (закон переходу кількості в якість) та закон заперечення як пошук життєздатних тенденцій розвитку права та їх розмежування з тенденціями, що гальмують його. Поряд із законами важлива роль належить принципам ДЛ. Принципи ДЛ є вихідним початком, положенням діалектичного мислення, які орієнтують, спрямовують підхід до розгляду явища, в нашому випадку до права. Вони являють собою загальну здогадку вірного в наукових категоріях і поняттях.

Принципи ДЛ поділяються на три групи:

1) принципи об”єктивної реальності, які також є принципами її пізнання, а відповідно і логіки (принцип протирічливого розвитку об”єкта); дані принципи відображають в діалектичному мисленні риси самого об”єкта пізнання;

2) основоположні начала діалектики, які пов”язані з проблематикою співвідношення відображаємого об”єкта, процеса відображення та його результата (принцип об”єктивності);

3) принципи, притаманні лише мисленню, оскільки пізнання є не лише аналогом розвитку об”єкта, що пізнається, його буття, але має і власне значення, що залежить від самих якостей відображення дійсності в людському мисленні (пр. від абстрактного до конкретного).

В процесі створення права необхідно враховувати діалектичний характер протиріч в суспільних відносинах. Мова йде про відмінності і протиріччя в потребах та інтересах окремих індивидів, соціальних груп, які, природньо, не можуть не переноситися на цілі прав.регулювання.

Досягнення будь-якої цілі тягне за собою зміну певних суспільних відносин або деяких їх елементів. Будь-яка реалізація цілі має об”єктивні наслідки, які стосуються різнихх сфер суспільного життя. Зв”язки, які складаються в процесі реалізації цілей не можуть не знаходити відображення в механізмі правового регулювання. Законодавець має прагнути звести до мін. випадки, коли дві з формальної точки зору непротирічливі норми права стають протилежними з точки зору цілей, для досягнення яких вони прийняті.

Одним з важливих питань правоутворення, що виникають на етапі створення тексту правового приписа, є питання однозначності (точності) і невизначеності (неточності) понять. При формуванні легальних* понять зіткаються вимога однозначності правових понять з т.д. законності з вимогою їх достатньої “гнучкості”, яка враховує багатомагонітність об”єктивної реальності.

Отже, мова йде про конкретний прояв співвідношення формальної і діалектичної логік.

5. Логiка норми права. Нормативний квадрат i логiчна структура правовiдносин.

Найбільш явно логічна природа права проявляється в структурі і динаміці елементів норми права. Навіть якщо абстрагуватися від логічної взаємодії між нормами (оскільки вона є предметом самостійної науки - логіки норм[24]), то вже на рівні первинної клітини права - окремої норми права - ми спостерігаємо складну динаміку елементів її логічної структури.

Внаслідок тривалих дискусій склалися різноманітні погляди стосовно логічної структури норми права, нюанси аргументації яких в окремій статті важко відтворити. Простіше здійснити їх класифікацію за формальним критерієм, а саме за кількістю елементів, якими наділяється сама норма - одним, двома або трьома елементами.

Дослідники даної проблеми, які стверджують наявність у структурі норми тільки одного єдиного елементу - диспозиції, по суті зводять до неї саму норму, підкреслюючи, що саме в диспозиції формулюється правило поведінки, а норма і є правилом поведінки, встановленим або санкціонованим державою[25]. Гіпотеза і диспозиція розглядаються лише як атрибути норми, хоча, як зазначає з цього приводу Ю.В.Кудрявцев, “логічніше було б сказати, що відомі найменування - гіпотеза, диспозиція, санкція - суть назви різних норм”, а саме “законодавство є сукупністю норм, гіпотез і санкцій”[26]. Але тоді виходить, що, наприклад, гіпотеза - це самостійна норма, яка формулює правило поведінки, а таке припущення суперечить визначенню самої гіпотези як тільки умови, з настанням якої повинна бути реалізована певна поведінка. Насправді ж, на думку Ю.В.Кудрявцева, гіпотеза досить жорстко пов’язана з диспозицією навіть з чисто логічної точки зору, згідно з якою імплікація (“якщо - то”), як аналог структури норми, складається з двох елементів, “p®q”, де диспозиція постає наслідком гіпотези. Наведені аргументи істотно послаблюють позиції прибічників одноелементної структури норми, але, як буде показано далі, повністю не руйнують їх.

У працях С.С.Алєксєєва, Ю.В.Кудрявцева, А.П.Томашевського, А.Ф.Черданцева[27] обгрунтовується концепція двоелементної структури норми права. Основними аргументами тут є, по-перше, твердження про “факультативність” санкції в загальному складі норми, по-друге, санкція розглядається як самостійна норма (охоронна) і постає правилом поведінки для органа держави, який застосовує примусові заходи щодо порушника у випадку порушення ним відповідної основної норми. Сама ж норма права завжди складається з двох елементів - умови і правила поведінки.

Як бачимо, концепція двоелементної структури норми права - це не що інше, як кількісне звуження аргументації (тому й непослідовне) попередньої одноелементної концепції норми права. Там “незаконними”, “атрибутивними” елементами вважалися гіпотеза і санкція, тоді як у даній концепції “факультативним” елементом визначається тільки санкція. Гіпотеза (очевидно, внаслідок переконливості структури логічної імплікації “p®q”, “якщо – то”) тут визнається “законним” елементом норми. І в першій, і в другій концепції сутністю норми визнається встановлене державою правило поведінки, але з тією різницею, що в одній структура норми зводиться до її так зрозумілої чистої сутності, вираженої в диспозиції, а в другій – враховуються ще й умови правової поведінки суб’єкта.

Найбільш переконливою, з нашого погляду, є концепція тричленної структури норми права, яка також має свої чисто логічні аргументи. Так, якщо уважно розглянути компоненти, з яких складається імплікація, (p®q), то стає очевидним, що вона зовсім не двоелементна, як здається прибічникам відповідної концепції, адже “р” імплікації є антецедентом - підставою, умовою, тим, з чого випливає висновок, а “q” - консеквентом - тим, що випливає з антецедента, результатом слідування, висновком, наслідком. Тому консеквент імплікації відповідає в структурі норми права саме санкції, а не диспозиції, адже санкція є завжди наслідком відповідних дій. Приводячи імплікацію як логічний аргумент на користь двохелементної структури норми, прибічники даної точки зору чомусь не помічають невеличкого символу “®“ в структурі самої імплікації, який тут є не тільки головним, але за своїм змістом найважливішим, значущим і визначальним у науці логіки загалом. Більше того, на вченні про логічне слідування, а саме воно в імплікації позначається зв’язкою “®“, тримається вся наука логіка. Логіка і є наукою про закони слідування[28]. Будь-які висновки, отримані всупереч цим законам, є хибними, вони не слідують, не випливають із відповідних засновків, аргументів, фактів. Мислення у формі умовиводів, щоб бути істинним, не може уникнути законів правильного слідування, а спростування часто постає як демонстрація порушення цих правил при отриманні висновку. Щоб отримати консеквент (наслідок, висновок) з антецеденту (підстав, аргументів, умов), необхідно проявити інтелектуальну активність, здійснити певний процес мислення за відповідними правилами (чи не нагадує це правил поведінки, виражених у диспозиціях?). Тільки дія, розумова інтенсивність може забезпечити логічний перехід, логічне слідування від антецедента до консеквента. Логічне слідування, позначене в імплікації зв’язкою “®“, і є певний спосіб інтелектуальної дії, без якої “р” не здатне породити наслідок “q”. Логічне слідування, яке завжди повинно відповідати певним правилам (наприклад, загальним і спеціальним правилам фігур силогізму), є самостійним, самодостатнім і визначальним елементом імплікації, і в структурі норми права відповідає її диспозиції. Тому імплікативна формула “p®q” свідчить саме про три-, а не двоелементну структуру норми[29]. Та навіть якщо на мить і припустити умовно, що тільки “p” і “q” є елементами норми, то тоді “q”, як наслідку, все одно краще було б відвести роль санкції, а не диспозиції, як це прийнято в концепції двоелементної структури. Саме дія має наслідок, а не умова, обставина дії.

Про те, що концепції двоелементної структури норми права “чогось бракує”, свідчить точка зору С.С.Алєксєєва, яку можна було б назвати перехідною до визнання триелементного складу норми. Відомий теоретик поділяє всі норми права на “норми-приписи” і “логічні норми”. “Норма-припис, як правило, відповідає первинній структурній частині тексту нормативного акту (статті, пункту, абзацу статті, конкретній фразі тексту).... Логічна норма, покликана виражати в основному зв’язки між спеціалізованими нормативними приписами, їх державно-владні, регулююче-примусові якості, у більшості випадків міститься в декількох статтях нормативного акту або навіть у статтях різних нормативних актів”[30]. Якщо норма-припис, а саме вона частіше використовується в нормативних актах, як правило, складається з двох елементів (гіпотези-диспозиції в регулятивних нормах, диспозиції-санкції - в охоронних), то логічна норма має обов’язково триелементну структуру. Виявляється ж вона тільки внаслідок цілої низки логічних операцій, пошукової й аналітичної роботи, тобто як результат певних пізнавальних процесів. “Найменування “логічне”, - зазначає С.С.Алєксєєв, - у даному випадку використовується тільки для того, щоб вказати на спосіб виявлення елементів норми (логічний аналіз), їх своєрідність (вони виражають логіку права) і тим самим відокремити норми з усіма (трьома) елементами від конкретних норм-приписів....Так що в кінцевому підсумку регулятивні й охоронні норми-приписи виражаються у вигляді логічних норм, де є всі три елементи - гіпотеза, диспозиція, санкція”[31]. В усякому випадку “тільки за наявності всіх своїх основних елемнтів норма права може забезпечити державно-владне, юридичне регулювання суспільних відносин”[32].

Хоча Ю.В.Кудрявцев і відносить С.С.Алєксєєва до прибічників концепції двоелементної структури норми[33], насправді, як ми бачимо, в останнього розроблено досить оригінальну систему аргументації, що обгрунтовує ідею трьохелементної структури норми права, без якої вона не може реалізувати свою природу і соціальне призначення в усій повноті. Норма-припис - це робочий, техніко-юридичний спосіб її функціювання в законодавстві та правозастосуванні, правом же вона стає тільки у повноті своїх елементів, їх єдності й структурній цілісності. Інша річ, що забезпечується ця цілісність (коли норма стає правом) тільки як результат пізнавальної роботи, логічного аналізу, інтелектуальної напруги і гносеологічної інтенсивності загалом. “Цінність тричленної формули полягає в тому, що вона стимулює практичних працівників до ретельного й усебічного аналізу нормативного матеріалу в повному його обсязі, до співставлення нерозривно пов’язаних між собою статей і нормативних актів, до виділення та співставлення умов застосування правової норми, її змісту, наслідків її порушення”[34].

Однак проблема логічної структури норми права не вичерпується вирішенням питання про кількість її складових елементів. Ситуація значно ускладнюється, коли стає необхідним враховувати і динаміку елементів норми права. А це трапляється майже постійно, оскільки право не є якимось статичним явищем, відображаючи і регулюючи соціальний розвиток, воно не може не бути динамічним, мінливим, навіть суперечливим. Тому для аналізу структурної динаміки норми права стає вже недостатнім апарат формальної логіки, виникає потреба у використанні певних принципів і методів діалектичної логіки, призначеної саме для аналізу процесів динаміки, розвитку[35]. “Гносеологічний аналіз права,- як зауважує Н.Нєновські, - неможливий без діалектичної логіки”[36].

Чому серед теоретиків права, криміналістів тривають дискусії про статус певних елементів відповідних норм права, а саме: те, що в одних випадках визнається як «гіпотеза - санкція», в інших - як «диспозиція - санкція», те, що для одного суб’єкта права визнається як санкція, для іншого, уповноваженого - постає як диспозиція і т.ін.? Ці непорозуміння, які породжують численні дискусії, викликані функціональною динамікою елементів правової норми, зумовленою у свою чергу динамікою правових процесів загалом. В цих умовах окремий елемент норми права не залишається абсолютно незмінним, статичним, таким що не відчуває впливу інших елементів і загальної соціальної ситуації, яку покликана врегулювати норма. Тому за певних умов елементи норми права мають здатність змінювати своє функціональне призначення, переходити один в одного. І тоді справді те, що для одного виступає як санкція, для іншого суб’єкта права може бути тільки гіпотезою, а в інших випадках - диспозицією норми тощо. Наприклад, згідно Ст.176⁴ Кримінального кодексу України судові рішення, вироки, ухвали, які набрали чинності (санкція), обов’язкові до виконання всіма службовими особами (диспозиція), і за умисне їх невиконання карається штрафом (санкція). Аналогічні ситуації ККУ фіксує в Ст.183 (“Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти”), Ст.183² (“Невиконання вироку суду про позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю”) та ін.

Діалектико-логічна взаємоперетворюваність елементів норми в правовому процесі має глибокі онтологічні засади. Як уже зазначалось, на буттєвому рівні структурі норми відповідає зв’язок «причина - дія - наслідок». Але водночас очевидно, що в процесі розвитку те, що було наслідком, стає причиною подальших змін, дія може стати причиною інших дій і сам наслідок може поставати у формі певної дії.

Темпоральний аспект суперечливих буттєвих процесів так само вказує на функціональну взаємонасиченість їх складових. Якщо в структурі норми права гіпотезі відповідає минуле, диспозиції - теперішнє, санкції - майбутнє, то так само очевидним є те, що в процесі функціонування права санкція тільки для нас є майбутнім, для іншого уповноваженого суб’єкта права вона стає теперішнім способом діяльності по застосуванню права. Кожний момент теперішнього викликаний минулим і зумовлений майбутнім, тобто в ньому певною мірою присутні моменти минулого і майбутнього. Так само кожний елемент норми права певною мірою «насичений» акцидентальними моментами, властивостями інших її елементів. В диспозиції в неявній формі завжди «присутня» санкція, інакше, як зауважує Ю.В.Кудрявцев, “диспозиція, взята само собою, є висловленням, яке не має сенсу”[37]. Гіпотеза також безсмисленна, якщо не передбачає диспозицію, саме диспозиція перетворює безлику масу розмаїття фактів у визначені юридичні факти, осмислені обставини і умови дії. Взаємонасиченість властивостями і характеристиками всіх структурних елементів норми права і їх відносна тотожність і відмінність зумовлюють можливість їх взаємного переходу одне в одного і забезпечують динаміку правового процесу. Інша справа, що в такому випадку значно ускладнюються пізнавальні операції, з ними пов’язані, але це виступає тільки зайвим свідченням того, що без певної гносеологічної інтенсивності право не може існувати.

На прикладі норми права чудово видно, що право може функціювати саме як пізнавальний, гносеологічний процес, поза яким воно втрачає свою регулятивність. Концепція триелементної структури норми права, на наш погляд, не тільки більш повно розкриває її структурну специфіку, але й показує, що її логічні й гносеологічні властивості відображають саму природу норми, ігнорування якої сприяє дисфункціональності права загалом.

6. Поняття юридичної формули. Логiка як метод права.

Хоча національно-психологічний та соціально-історичний фактори відігравали велику роль у розвитку римського права, вони не можуть порівнятися з особливим значенням логічної константи, яка повною мірою проявила тут свою гносеологічну силу і міць. Римськими юристами був розроблений специфічний метод правового мислення, юридична логіка та філігранна техніка оперування з правовим матеріалом, саме завдяки якій тепер “справжні юристи усіх країн і всіх часів говорять однією і тією ж самою мовою”.[38] Недаремно Г.Лейбніц порівнював римське право з математикою, маючи на увазі як його універсальність, так і наявність у ньому величезної кількості формул, юридичних формул, без яких неможливо уявити сучасне право. Дійсно, на певному етапі розвитку легісакційний процес у класичний період поступово переростає у формулярний процес. А “вісссю всього формулярного процесу є формула”.[39]

Юридична формула – найвизначніше, на наш погляд, гносеологічне досягнення римського права, саме з її відкриттям розпочинається справжня юридична наука, юриспруденція стає самостійною інтелектуальною силою, здатною на саморозвиток. Формула тут була результатом, метою, а головне - механізмом і мовою розвитку права, тобто саме на ній сконцентрувались усі пізнавальні процеси, пов`язані з правом. Те найбільш цінне, що римське право дало людству, пов`язане саме з юридичними формулами, в яких у концентрованій формі виражено накопичений правовий досвід і які й сьогодні є найефективнішим гносеологічним засобом розвитку права. Юридична техніка, норми права, інститути, підгалузі й галузі права, презумпції і принципи права – все це породження юридичної формули, її різновидів і способів її функціонування. Цей факт, на наш погляд, до кінця ще не усвідомлений, не оцінений і недостатньо вивчений у нашій юридичній літературі. Найбільшою дослідницькою увагою логіко-гносеологічна природа юридичної формули користувалась у прибічників юридичного позитивізму в XIX ст., наслідком чого є сучасна юридична техніка; проте разом з критикою логіцистських надмірностей юридичного позитивізму з теоретичного поля зору випала формулярна природа права. Формула – це мова права, спосіб його існування і розвитку. Вона найбільш адекватно виражає логічну природу і структуру права, чудово показує, чому автентичним методом права є саме логіко-догматичний метод. Право не вичерпується формулою, але воно завжди намагається виразитись у формулі й відобразити у ній певні соціальні відносини як чіткі, ясні й однозначні правовідносини. Тому без формул, по суті, немає й права, залишається тільки абстрактна ідея справедливості, яка не має конкретних форм застосування. Юридична формула є концентрацією загальної ідеї права стосовно певного виду поведінки. Наука права розвивається формулами, і школа римського права, яка відкрила і створила “видатну формулярну систему права”,[40] надзвичайно цінна і для сьогоднішньої юридичної науки. “Римське право,- підкреслює Д.В.Дождєв,- має вивчатися не тільки як основа сучасних правових систем, але і як цінний досвід правового розвитку з притаманними йому реальними труднощами, суперечностями та досягненями…”.[41]

Якщо легісакційний процес був формальним більше в розумінні обов`язкової ритуальності, то формулярний процес був формальним у розумінні розробки юридичних формул, причому в письмовій формі. Від претора залежало, в якій формі він виразить у позові юридичну сутність спору, вільно викладену йому в простих словах сторонами. “Формули повинні були тепер не тільки слугувати знаком юридичної волі, а й виражати специфічні особливості того чи іншого правовідношення”.[42] Згодом було розроблено сотні формул процесуального та матеріального характеру, способи технічних операцій в середині формули й оперування різними формулами. Хто з юристів сьогодні не знає, що “ризик випадкової загибелі речі несе власник цієї речі”, “нехай буде вислухана й інша сторона”, “дія не робить винним, якщо не винен розум” і т.д., і т.ін. Ці формули, безліч яких можна знайти в юридичній літературі, присвяченій римському праву,[43] складають надійний фундамент сучасної юридичної науки і практики. Але зараз нас більше цікавить гносеологічна природа юридичної формули самої собою, яка й зумовлює її універсальне та позаісторичне значення.[44]

Передусім розглянемо процес виникнення формули. Вона ніколи не посіла б такого місця в системі римського права і механізмі розвитку права загалом, якби сама не була породженням надзвичайно напруженої діалектичної, навіть антиномічної суперечливості між формулою і казусом, одиничним фактом і загальним правилом, конкретною поведінкою і нормою. Формула – це засіб боротьби з навалою казусів, які, у свою чергу, ніяк “не хочуть” вичерпатися простою формулою, оскільки казус – це саме життя, дійсність, реальність, яку повністю ніяк не втиснути в будь-яку схему. Однак без формули юрист втрачає орієнтири в реальності, не здатен відокремити головне від другорядного, чинити розсуд над масою фактів, які всі тоді стають рівнозначними. З гносеологічного погляду формула це узагальнення, типологізація подібних фактів, а отже і виділення головних і другорядних їх ознак. А це вже прямий шлях до виявлення найважливіших характеристик правовідносин і далі до сутнісних властивостей права. Чому ж вважається, що римське право мало казуїстичний характер? Тому, що юристи того часу добре усвідомлювали: життєве розмаїття (особливо в період найвищого розквіту держави в її класичний період) не вичерпується жодною формулою чи певною їх кількістю. Казус – це жива матерія права і тому він первинний і визначальний. Право є розв`язанням казусів, а не нав`язуванням абстрактних схем реальності. Звідси і певні побоювання загальних визначень. “У цивільному праві,- читаємо ми в Дігестах у Яволена Пріска,- всяке визначення загрожує небезпекою, бо чимало випадків, коли воно може бути спростоване”.[45] Якщо так, то чому ж тоді юридична формула посідає таке визначне місце в системі права? Тому, що вона була єдиним способом виживання й опанування навалою тих життєвих обставин, перед якими волею долі опинилися римляни. У будь-якому випадку, велике накопичення формулярного матеріалу, видання цілої низки збірників формул, вимагало певної їх систематизації, узагальнення вже самих формул. Одні з них відійшли на другий план, залишились окремими нормами, інші поступово стали основою правових інститутів, перетворились у галузеві принципи, презумпції. Формули як результат первинної обробки правового матеріалу, вже служили основою подальших теоретичних узагальнень. Класифікація речей у відомих Інституціях Гая – лиш окремий приклад цього гносеологічного процесу. І коли вже римська імперія розпалась і втратила національні й соціальні джерела свого розвитку, право продовжувало розвиватися, використовуючи свій внутрішній інтелектуальний потенціал, накопичений за рахунок саме формулярної системи. Кодифікація Юстиніана є прикладом внутрішнього саморозвитку права, який свідчить, що не слід зводити римське право до чисто кзуального права, або як це називається в методології науки – емпіричної стадії правової науки, оскільки римські юристи дали нам також чудові взірці теоретичних досліджень, у яких було досягнуто “піднесення правових положень до рівня логічних моментів системи”. “Право, приведене до своїх логічних моментів,- зазначав Р. Ієрінг,- дає нам азбуку права. …Безпосередня практична потреба призводить тільки до пізнання правових положень; тільки народ, що володіє особливо щасливим обдаруванням, може рано перейти від правових положень до винаходу азбуки права. …Саме в цьому виявилось особливе призначення римського народу до культури права”.[46] На прикладі юридичних формул, які стали мовою юристів усіх часів,[47] ми бачили, як саме гносеологічні, пізнавальні процеси, їх надзвичайна інтенсивність зумовили і забезпечили велику кількість правових досягнень, якими людство користується й сьогодні.

Кожна наука, як відомо, відрізняється від іншої своїм власним специфічним предметом і методом. У праві цей метод, а саме формально-догматичний метод, має логічну природу, що свідчить про логіко-гносеологічну природу самого права.[48] Причому те, що метод цей має логічну природу, ніяк не може бути випадковим для права. “Юридичний метод, - підкреслює Р.Ієринг, - не є чимось ззовні занесеним в право, а навпаки, вимагається з внутрішньою необхідністю самим же правом єдиним способом вірного практичного володіння ним.”[49] Оскільки метод завжди зумовлюється предметом, то в даному разі логіка як метод зливається з самим правом, трансформується в ньому, стає юридичною логікою. І навпаки, логічна природа права породжує правову логіку як свій метод саморозкриття і самореалізації.[50] “З точки зору дійсно наукового пізнання, - зауважував той же Б.А.Кістяківський, - абсолютно неприпустимий... “відрив” нормативного і логічного розгляду права від реального його розгляду”.[51] Чисто формального, чисто структурного аспекту права, який би не визначався самим реальним правом, просто не існує.[52] Завжди відбувається взаємодія і взаємозлиття формального і правового, утворюється певна формально-правова синкретичність. Закономірності її функціонування вивчає юридична логіка - наука про правовий метод. Отже, метод права не суто правовий і не суто логічний, це синкретичний логіко-правовий метод, який відображає формально-змістовну залежність права.

Існуює таємниця методу, магія методу. Найголовніше - це метод. Будь-яка проблема знімається методом. Право дійсно має свій специфічний метод. Ним є формально-догматичний метод, який має свою специфіку. Догма - це положення позитивного закону. Право по своїй природі не виступає чистим правом, а по своїй формі - є логіко-правове явище. Існує логіко-правова синкретична єдність та цілісність. Логічна структура права утворює саму внутрішню сутність права, субстанцію права і без логічної форми право не може існувати як право. Право не є право, а право є логіко-правове право. Право тоді є право, коли воно логіко-правове. Логіка складає внутрішню структуру права, його каркас. Право по своїй субстанції логічно і тому методом права виступає формально-догматичний метод як єдність логічного і правового. Це не логічний метод - він враховує специфіку права і це не чисто правовий метод, тому що він побудований на логічних засадах.

Дата добавления: 2015-05-22