Філософська думка України

Методичні рекомендації до вивчення теми

РІВНЕ 2015

Від «__» березня 2015 р.

Методичною радою

Рекомендовано до

Методичні рекомендації до вивчення теми

06-07-144

Та природокористування

Кафедра філософії

«Філософська думка України»

на семінарських заняттях з дисципліни «Філософія»

для студентів

всіх напрямів підготовки НУВГП денної форми навчання

друку науково-

НУВГП,

протокол №

Методичні рекомендації до вивчення теми: «Філософська думка України» на семінарських заняттях з дисципліни «Філософія» для студентів всіх напрямів підготовки НУВГП денної форми навчання / Наконечна О.П. – Рівне: НУВГП, 2015. – 38 с.

Упорядники: Наконечна О.П., докт. філос. наук, професор.

Відповідальний за випуск: Наконечна О.П., докт. філос. наук, завідувач кафедри філософії НУВГП.

Зміст

1. Методичні рекомендації до вивчення теми ……………..…3

2. Історія філософської думки України……………………....30

3. План………………………………………………………….33

4. Основні поняття і категорії………………………………...33

5. Контрольні питання………………………………………...33

6. Індивідуальні завдання………………………………….….34

7. Література…………………………………………………...37

© Наконечна О.П. 2015

© НУВГП, 2015

1. Особливості та риси української філософії.

2. Філософська думка Київської Русі (Х-ХІІІ ст.).

3. Філософські ідеї в духовній культурі України ХІV-ХVІ ст. (агіографія, аеропагітика, неоплатонізм).

4. Розвиток реформаційно-гуманістичних ідей XVI-XVII ст. Острозький культурно-освітній центр.

5. Філософія в Києво-Могилянській академії (XVII - пер. пол. XVIII ст.).

6. Філософія Просвітництва (XVIII ст.). Г. Сковорода – засновник класичної української філософії

7. Українська філософія ХІХ ст.

- університетська філософія. П.Юркевич

- доба українського романтизму (І пол. ХІХ ст.)

- натуралістсько-позитивістська філософія (ІІ пол. ХІХ ст.)

8. Українська філософія ХХ ст.

1. Як особлива форма самоусвідомлення нашого народу філософія в Україні існувала в тісному взаємозв’язку з суспільно-політичною, науковою, історичною, релігійною, морально-естетичною думкою. Українська філософія – це явище переважно внутрішнє у відношенні до української культури, тобто, вона виражала, концентрувала, виводила на рівень осмислення деякі важливі риси національного характеру та світосприйняття українцями особливостей їх культурного поступу.

В основу філософських ідей лягли:

- античні та візантійські філософські ідеї;

- ідеї християнства;

- дохристиянські світоглядно-міфологічні уявлення;

- елементи давньослов’янської культури (фольклор, «Слово о полку Ігоревім»).

Д.Чижевський, опираючись на основні риси національного характеру українців, виділяє наступні риси української філософської думки: емоціоналізм та «філософія серця», «нахил до духовного усамітнення та визнання великої цінності за окремою особою» в етиці, «мир між людьми та мир людини з Богом», «ідеал гармонії внутрішньої», «релігійне забарвлення». По-різному ці риси, на думку Д.Чижевського, виявлялися у творчості Сковороди, Гоголя, Юркевича, Куліша.

Важливим для розуміння особливостей української філософської культури є положення С.Кримського про софійність вітчизняної мислительної традиції як установлення знаково-символічного ладу буття, що укорінений у ментальності української культури, її ціннісно-смислових інтенціях. «Софійність позначає буття, що запліднене потенційним словом», що визначає мудрість самого життя, осяяного благодаттю. Розглядаючи різні конфігурації території буття і їхній вплив на духовний досвід нації, тематизацію її менталітету та становлення особистості, філософ аналізує три фундаментальні архетипи “Дім – Поле – Храм”, як такі, що виявляють взаємозв’язок людини і природи (втілення “ноосферного передчуття українців”), сприяють формуванню “духовного розуму” (відсутність гострого розриву між інтелектом та почуттями, між духом та тілом, вірою та раціональною сферою) та кардіоцентризму (“посилання на серце як джерело індивідуальності та моралі”). Архетипічним для українського менталітету, національного духу був, вважає С.Кримський, ідеал свободи, що проходить крізь увесь масив української історії, при цьому «істотного значення набуло моральне розуміння свободи. Вона виступала як честь та гідність людини». Обґрунтовані висновки і узагальнення цього філософсько-культурологічного дослідження сприяють глибшому самоусвідомленню самоідентичності світогляду українців, та кращому змістовному розумінню ціннісно-смислового універсуму та типів запитального дискурсу, конституюваних у розвитку української філософської культури.

2. Філософська думка Київської Русі формується як поєднання релігійно-філософських уявлень східних слов’ян і християнської картини світу.

Дохристиянська міфологія обумовлена землеробською культурою, практичною господарсько-виробничою діяльністю, створила велику кількість образів і сюжетів.

Політеїстична релігія – специфічна форма відображення тогочасного нерозвинутого суспільного ладу, патріархальної замкнутості, тож перехід до монотеїзму заклав ґрунт для прийняття християнства.

Процес християнізації Русі проходив через візантійську культуру, яка являла собою цікавий духовний феномен, світський еквівалент релігії У візантійській філософії, що наслідувала античну традицію, найбільший вплив мав неоплатонізм (Псевдо-Діонісій Ареопагіт).

Любов до мудрості в Київській Русі розуміли теологічно, тобто як богопізнання. Філософ – богослов, знавець і той, що тлумачить священні тексти. Філософ шукає істину в тексті, словах, а не в речах зовнішнього світу. Перше визначення філософії в слов’янській літературі дане у творі «Пространне житіє Константина – Кирила Філософа», складеному болгарським мислителем Климентом Охридським. «Філософія – це знання божиїх та людських речей, що навчає як людина може наблизитись до Бога, як ділами своїми уподібнитись за образом і подобою творцеві своєму». Філософія мислилась не тільки як теоретизування, а й як практична мораль, керівництво у власному житті. «Любов до Бога є істинна філософія» (Й. Дамаскін). Таким філософом, що трактує достоїнства християнства, виступає Володимир («Повість временних літ»).

В Київській Русі розглядається роль книги, писаного слова, книжності як однієї з найвищих чеснот і запоруки мудрості, що забезпечує шлях до щастя, протиставляється негідним турботам про насичення плодами земними. Тому форма творів – це повчання, висловлення: «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, (Київський митрополит, перший русич, якому довелось стати митрополитом, мислитель і публіцист раннього середньовіччя), «Слово до розслабленого» Кирила Туровського, «Моління» Данила Заточника, «Повість временних літ» Нестора.

2) Однією з провідних проблем стала проблема тлумачення історичного процесу: державної влади, єдності держави. Стверджується ідея величі «землі Руської» і причетності до її долі. Рух історії – це рух до благодаті через християнство.

3) Зароджується інтерес до людини як «вінця творення», духовної істоти. Людині відводиться роль посередника, центр ланки між Богом і створеним світом.

Все суще «дав бог на користь людям» і прихильним до тих, хто сповнює його волю». Тому людина повинна розумно будувати своє життя і на індивідуальному, на сімейному і на рівні всього народу. Душа і тіло виступають як внутрішнє і зовнішнє в людині, при цьому «душа управляє тілом як князь державою» («Повчання» Володимира Мономаха)..

Людина і космос не протиставляються одне одному як мікро і макросвіт. Роль моральних принципів через призму добра і зла. Екзистенціально-софійне спрямування києво-руського «любомудрія» виразилось ще в одній тенденції – органом розуміння (просвіщення) як способу осягнення істини тут виступає серце (кордоцентризм). В людині, що є точкою перетину світу благодаті й світу гріха, центром цих протидіючих сил є серце, яке зводить воєдино мисль, волю та віру. Всі суперечності осмислення через призму моралі, добра і зла.

Звідси властивий українському національному характеру індивідуалізм, поєднаний з ідеєю рівності, поваги до окремішнього індивіда та його свободи, гостре неприйняття деспотизму, абсолютистської монархічної влади. На світоглядно-ментальному рівні ця риса знаходить вияв у домінуванні екзистенціальних мотивів в українській філософській думці, плюралістичному її характері, діалогічному стані філософствування.

Пізнання – тлумачення істини, проголошеної, але «сокровенної» у Слові, що потребує тлумачення тексту. Тому недостатнім є розвиток абстрактного філософського теоретизування, а логіко-технічний гносеологізм, категоріальна системотворчість не пускають глибокого коріння.

3. В ХІІІ – пер. пол. ХV ст. в українській культурі продовжуються традиції Київської Русі (в умовах прогресуючого розвитку феодалізму, відсутності державної єдності).

В др. пол. ХІV – поч. ХV ст. Україна разом з іншими слов’янськими народами переживає так званий другий південнослов’янський вплив – більш широке знайомство з культурою і літературою Візантії через вихідців з Сербії, Македонії, Болгарії.

Широкого поширення набуває пізньовізантійський ісихазм (Григорій Синаїт, Григорій Палама).

Ісихазм (спокій, німотність, мовчазний) – етико-естетичне вчення про шлях людини до бога через «очищення серця» сльозами.

Суть ісихазму:

1) заперечення можливості пізнання божої сутності;

2) «енергія» чи самовиявлення бога пронизує світ і осягається людиною через «одкровення»;

3) людина богоподібна внаслідок здібності «боготворити плоть».

Це також орієнтує на людину, зосереджує увагу на внутрішньому світі людини, її удосконаленні в дусі християнської етики служіння.

Поширюються патристика, «житійна» література, численні Повчання, Житія.Агіографічна (агіос – гр. «святий») література – «житія святих». Створюються цілі збірники «житій» – патерики (Києво-Печерський патерик ХІІІ ст., 1489 – «Четья» – житійний збірник-календар).

Перед лицем «несправжності» й «тлінності» земного буття виникає постать «героя духу» – святого, що бореться з дияволом, який його спокушає. Святий проповідує віру не словом, а самим життям своїм (вибір добра будь-якою ціною), що в більшості випадків вимагає зречення всього земного, «принад світу цього». Святий – обранець серед людей, ланка між земним і небесним світом. Уявлення про святість як втілення морального ідеалу (мудрість, милосердя, терпіння). В них знаходить свій вияв екзистенціальна зорієнтованість на внутрішньому духовному житті, що є однією з провідних рис української ментальності.

Філософським ґрунтом для діяльності українських полемістів ХІІІ – ХVІІ ст. слугували витлумачені в контексті українського світогляду, менталітету ідеї ісихастичного і ареопагітичного неоплатонізму (від Псевдо-Діонісія Ареопагіта) з їх містично-апофатичною діалектикою.

З кінця ХV ст. зростає потяг до збагачення змісту філософування на ґрунті аристотелівської традиції: увага до наукових знань про природу, логіки.

4. Розвиток міст в добу феодалізму сприяв розвитку культурних зв’язків, навчання вихідців з України (за деякими даними у ХV – XVII ст. – до 2 тисяч вихідців з України) в європейських університетах: Паризькому, Падуанському, Болонському, Краківському та інших, привносило досягнення європейської науки і філософської думки в українську культуру. також Україну відвідують італійські гуманісти. Тому на поч. ХVII – поч. ХVIII ст. на Україні формуються гуманістичні і реформаційні ідеї.

Цей період в історії українського народу характеризується як розвитком ремесел, торгівлі, зростанням міст, так і остаточним закріпаченням селянства, посиленням католицької експансії (особливо після Брестської унії 1596 р.), розширенням народних повстань. Це обумовило потребу у власних мислителях, діячах, які б давали відсіч цій експансії

Українські гуманісти Юрій Дрогобич (1450 – 1492), Павло Русин із Красне (помер 1517), Станіслав Оріховський (1513 – 1566) (у Європі його називали русинським (українським) Демосфеном, сучасним Ціцероном. 1569 р. Венеціанська академія вмістила його твір в збірник «Промови великих людей»).

В першій половині XVII ст. – киянин І. Ужевич, навчався в Сорбоні, написав латинською мовою першу українську граматику.

Відбувається переклад староукраїнською мовою (літературою писемною) різних священних текстів (Пересопницьке Євангеліє, Євангеліє В. Тяпинського; виходить друком Острозька Біблія (1580 – 1581); що відкривало шлях до раціоналістичного тлумачення священних текстів.).

Діяльність українських гуманістів сприяла виробленню нового світогляду, пройнятою критицизмом, раціоналізмом, світськістю. Вони стверджували, що поширення знань про світ є обов’язковою умовою удосконалення розумових здібностей, що найпершою серед наук є філософія.

Ренесансно-гуманістичне і реформаційне спрямування мала діяльність Острозького культурно-освітнього центру, заснованого в 1576 р. князем Константаном Острозьким (до 1636 р.).

Закладені колегія і її видавництво (Іван Федоров) дали можливість створити єдину ідеологічну доктрину, яка має конкретно-історичну національну форму. Три етапи розвитку: 1) до поч. ХVІІ ст. – створення полемічної літератури і розробка доктрини; 2) з поч. ХVІІ ст. і до 20-х років – книжково-наукова діяльність, поширення ідей; 3) др. десятиліття ХVІІ ст. – поступовий спад діяльності.

Сформувалась власне ідейна доктрина, по суті аналогічна реформації на Заході, але на ґрунті культурної спадщини Київської Русі в рамках християнських православних принципів. Основний зміст – це відстоювання необхідності вітчизняної духовної культури, виходячи з традиції властивої їй системі цінностей.

Представники мали високу гуманістичну освіту, отриману в західних університетах. Серед них Герасим Смотрицький (перший ректор Острозької школи, автор передмови до Острозької Біблії 1581 р., «Ключ дерева небесного»), Даміан Наливайко, Василь Суразький, Кирило Лукарис, Клірик Острозький, Стефан Зизаній («Казання св. Кирила»), Михайло Смотрицький («Тренос»), І. Вишенський.

Значне місце в займала Острозька колегія – школа семи вільних наук: трівіум (граматика, поетика, риторика) й квадріум (арифметика, геометрія, музика і астрономія). Вивчали латинь, грецьку, слов’янську мову.

В 1569 р. в Вільно Лаврентій Зизаній видав слов’янську граматику, а М. Смотрицький в 1681 – старослов’янську граматику (майже 200 років була єдиним підручником з цього предмету в східнослов’янському світі).

Мислителі вивчали давньоримські рукописи, старослов’янські пам’ятники часів Кирила і Мифодія, збірники античних і середньовічних афоризмів, редагували греко-візантійські твори, шукаючи відповіді на спірні релігійні питання.

Філософські ідеї цього періоду розсіяні по богословсько-полемічних творах острозьких книжників, оскільки, філософія ще не є самостійною формою пізнання, а богослов’я займає домінуюче місце.

Можна виділити наступні риси філософування:

1) Ставились з повагою до філософії, розуміючи її як і в Київській Русі. Основне завдання – обґрунтування й захист прийнятої у православному вченні істини. Філософія – любов до бога. На перший план виступає «внутрішня» філософія, тобто висловлена в Біблії, патристиці.

2) Проблема Бога є однією з центральних. Поняття Бога крім свого основного релігійного змісту включало також і філософське поняття субстанції, оскільки Бог наділявся атрибутами вічності і безконечності.

Ідеї трансцендентності і одночасно іманентності бога: «як неможливо відділити від Сонця промінь і світло, яке вони випромінюють» (В. Суразький).

Проблема Трійці – єдине триіпостасне Божество, в якому всі іпостасі єдиносутнісні, рівнозначні у єдиній Божественній істоті у вічній єдності «безначальний» отець, «собезначальний» син, «соприсносущий » дух.

3) Тлумачили роль мови старослов’янської (церковної) як основи чистої віри, як сховища загальнокультурної слов’янської спадщини.

4) Проблема людини. Людина розглядалась як внутрішньо суперечлива істота, її буття носить моральний характер, бо вона перебуває у безупинній боротьбі між добром і злом. Зводять людське знання до засобу обґрунтування власної релігійної ідеології. Людина в міру своїх можливостей має служити Богу, бо людина боржник Бога, який обдарував її талантами.

5) Несприйняття схоластики (проти теократизму католицької ідеології) з властивими їй елементами раціонального тлумачення священних текстів було своєрідним способом захисту власних культурно-філософських традицій, а також виявом нерозвиненості логічної традиції у вітчизняній духовній культурі.

Відмінності загальних філософських позицій

1) Письменники-полемісти (М.Смотрицький, С.Зизаній) прагнули до осмислення філософсько-богословських проблематики на основі засвоєння передових ідей західноєвропейської філософії.

2) Традиціоналісти (І.Вишенський, В. Суразький, Клірик Острозький, І. Княгиницький) захищали збереження православних тенденцій Київської Русі, неприйняття жодних іноземних впливів, опираючись на ідеї Псевдо-Діонісія Ареопагіта та Отців церкви, ісихазм. Вважали, що загалом «зовнішнє» знання, «філософія надворная» Аристотеля і Платона, схоластична логіка, освіта, наука є за своєю суттю «ложь», являючи «плотское и внешнее мудрование», що не може розкрити «правди таїнство».

5. Києво-Могилянська академія утворилася в процесі об’єднання шкіл Київського братства і гімназії при Києво-Печерській лаврі (1632 – колегіум, з 1701 – академія, 1817 – закрита); перший вищий учбовий заклад на території східних і південних слов’ян. Засновник: Київський митрополит П. Могила. Представники: І. Гізель (1600 – 1683), Й. Кроковський (– 1718), Л. Баранович (1620 – 1690), Ф. Прокопович (1681 – 1736), Г. Кониський (1717 – 1795), Г. Щербацький, Ст. Яворський (1658 – 1722).

Навчання організовано в системі семи вільних наук (тривіум, квадріум): 1-4 класи – загальноосвітня підготовка, по 1 року – поетика, риторика; 2 роки – філософія; 4 роки – теологія. Викладання здійснювалось слов’яно-руською і латинню, вивчалась грецька, старослов’янська, російська, книжна українська.

Діяльність КМА опиралась на синтез європейських суспільних течій гуманізму, реформації та раннього Просвітництва.

Філософські концепції академічних лекційних курсів були перехідною і дуже важливою ланкою в процесі розвитку вітчизняної філософської думки ХVІІ – ХVІІІ ст. За порівняно короткий період остання змушена була пройти всі етапи, які західноєвропейська філософія пройшла поступово протягом багатьох віків, і створити власну наукову основу для виникнення філософських ідей Нового часу. Відбувається творче переосмислення різних варіантів традиційного вирішення філософських проблем, пов’язаних з давньоруськими і греко-візантійськими космологічними, гносеологічними, психологічними та етичними уявленням, здійснюється інтенсивний процес засвоєння надбань світової філософської культури.

Науковий горизонт професорів академії незмірно ширший, ніж у їх попередників, вони опирались на всю філософську традицію і її тлумачення в давньоруській літературі.

Еволюція філософської думки Києво-Могилянської академії:

1 етап – до кінця ХVІІ ст. – початок розмежування філософії і теології, поступова переорієнтація від богопізнання до пізнання світу і людини (збільшення курсу фізики). Виникає раціонально-натуралістська лінія.

2 етап – пер. пол. ХVІІІ ст. – зародження нового типу мислення, близького до науки Нового часу. У філософських курсах здійснюється критика догматизму й авторитаризму, акцентується увага на ролі відчуттів, розуму і мови в пізнанні, на значенні практичного використання знання у вченні про людину.

Тут вперше на Україні розпочався розвиток професійної філософської діяльності, систематичне викладання й розроблення всього комплексу тогочасного наукового знання.

Ідеї і концепції у Києво-Могилянській академії сприяли поступовому руйнуванню усталеної системи середньовічного світогляду, підготували філософія Просвітництва і дослідження природознавства.

Києво-Могилянська академія закрита 1817 р., кращі традиції продовжені в Київському університеті (1834 р.).

Філософська школа, що склалась в Києво-Могилянській академії репрезентує нове в українській філософії розуміння предмету філософії.

Філософія – засіб пізнання людини і природи, а пізніше філософія – наука, заснована на істинному вірогідному пізнанні, що здійснюється за допомогою єдиного методу, у підґрунтя якого покладено принцип очевидності (співзвучного до Декарта). Тобто поступово акцент з пізнання Бога переноситься на пізнання природи і людини, що приводить до зростання інтересу до раціональності і експериментальних методів.

Натурфілософія.

Розглядали співвідношення Бога і природи: з одного боку, ототожнення Бога і природи (пантеїзм) – Бог (natura naturaus) – творець природи, а природа – створена (natura naturata), а з іншого, ствердження самодостатності природи, стосовно якої роль Бога обмежується функцією творця чи першопричини (деїзм).

Обґрунтовується ієрархічна структура божественних світів – світ нестворюваний (інтелігібельний), що ототожнюється з божественною думкою; світ ангельський; світ елементарний (складається з чотирьох першоелементів); мікрокосм (людина); макрокосм (земля, небо і все, що між ними міститься).

Проблема матерії і субстанції розглядається відповідно до ідей Нового часу та переосмислення Аристотеля.

Матерія – неповна субстанція, а субстанція – самобуття визначеної сутності, що існує в собі і сама по собі. Повною субстанцією може бути лише природне тіло (в ньому матерія і форма – принципи фактичності буття, матерія форма і позбавлення – принципи становлення). Матерія розглядається як нестворювана і незнищувана, активна, обґрунтовується ідея про єдність і однорідність матерії природних тіл, земної і небесної матерії.

Концепція руху опиралась на ідеї Аристотеля, мислителів Відродження та Нового часу. Рух – це цілеспрямований процес, що здійснюється між двома межами, під час якого відбуваються з’єднання і боротьба протилежностей – матеріального ідеального, кількості і якості, акту та потенції. Рух невід’ємний від матеріальних речей, має неперервний і універсальний характер, а спокій – це відсутність руху.

В рамках натурфілософії розроблялося вчення про простір і час. Простір мислився невід’ємним від середовища, абсолютно позбавленим порожнечі, а також як відношення між двома тілами.

Час – ієрархічний, структура ґрунтується на протиставленні земного і небесного часу. Час поділявся на зовнішній, внутрішній, час незмінних сутностей і на божественну вічність.

В теорії пізнання опираються на сенсуалізм – почуття (зовнішні: зір, нюх, слух, дотик, смак) та внутрішні: уявлення, фантазія, оцінка, пам’ять) основа пізнання та критерій істини. Використовують теорію образів, започатковану в античності. Згідно з нею: імпресивні образи виникають у відчуттях внаслідок зовнішніх подразників, а в подальшому вони перетворюються на експресивні (образи – відбитки). Істина існує як логічна і метафізична, що дозволяє диференціювати знання та віру.

Чуттєве пізнання є першим етапом пізнання, що завершається в розумі. Раціональне пізнання – вищий ступінь пізнавальної діяльності, в якому утворюється єдине загальне поняття. Але розвинене недостатньо, бо пов’язаний з душею, що носить надприродний характер. У вченні про метод переважає метод індукції.

Логіка – засіб одержання нових знань, пізнавальний інструмент, що сприяє подоланню труднощів на шляху пізнавальної діяльності. Логічні курси складалися з великої та малої логіки.

Значна увага приділяється проблемі мови як основі абстрактного мислення, та знаковій системі, що використання для спілкування.

Проблема людини розглядається в таких працях як «Світ бога з людиною» І. Гізеля, «Меч духовний» Л. Барановича. Людина – і природна, і божественна істота, «є зменшена частинка того видимого і невидимого світу, оскільки має в собі щось і від тілесної не одухотвореної, і від живої матерії, і від чуттєвої людської субстанції, крім того і те, що мають самі духи» (Ф. Прокопович). Людина мислиться як мікрокосм, що існує у макрокосмі і підпорядковується законам природи. При цьому наголошується на ролі розуму: «Нічого немає на землі великого, крім людини, і нічого великого в людині крім розуму» (Й.Кононович-Горбацький). Людська душа має складну природу (вегетативна, тваринна, людська і божественна). Важливе місце в людському бутті надається досягненню між ними розумного компромісу.

Проблема свободи волі як «здатності вибирати, що стосується мети» у ставленні людини до природи і до Бога. Наявність свободи волі, вважають професори КМА, передбачує відповідальність за свої вчинки не тільки перед Богом, а й перед собою і суспільством. На цій основі через поєднання моральної філософії і патріотизму формується ідея, що отримала назву «громадянський гуманізм». Однак, проблема свободи розглядається в межах природної необхідності, залежності людини від природної необхідності, бо людина вільна у вчинках стосовно Бога, але не вільна щодо природи.

Важливе місце у розумінні людини належало розгляду взаємозв’язку розуму, волі і розсудливості. Розсудливість (природна, філософська) – інтелектуальна властивість, що спрямовує акти волі та сприяє досягненню згоди і гармонії між розумом і волею. Така гармонія є провідною доброчинністю на шляху досягнення досконалості. Внутрішня гармонія людини залежить не лише від згоди між розумом і волею, а й від здійснення мети (досягти благо).

Поняття «благо» розглядається у тісному зв’язку з проблемою смислу життя. Благо – як загальна мета людства, так і важливе для конкретних людей. Тому виділяються наступні його іпостасі: істинне і уявне, внутрішнє і зовнішнє, корисне або приємне. «Фізична» мета – полягає в ясному баченні Бога, «моральна» мета – пов’язана із земним життям і реалізується через досягнення блага у реальному житті.

На шляху досягнення доброчесності людина змушена повсякчас долати пристрасті та афекти, які спонукають її вдатись до тих або інших крайнощів.

Істинна доброчесність – у золотій середині, але додержання її змушує вступати у конфлікт з собою, породжує внутрішній дискомфорт – а це вносить в життя боротьбу і рух, робить його цікавішим.

КМА була духовним центром не лише розвитку філософської думки, а сприяла розвитку української культури, української нації та підтримування тісних зв’язків з європейською культурою і філософією.

6. Григорій Сковорода – засновник класичної доби в українській філософії.

Григорій Сковорода (1722 – 1794) – філософ, письменник, педагог, просвітитель, композитор. Твори поетичні: «Сад божественних пісень» (1753 – 1785), діалоги та трактати: «Наркісс» (1767), «Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни Разговор дружескій о душевном мире» (1773–1774), «Имя ему – Потоп зміин», «Начальная дверь ко христіанскому добронравію» (1766). Девіз: «Світ ловив мене та не спіймав».

Філософські погляди брали витоки в філософії України, філософії західних мислителів від античного до сучасного йому періодів; сформувались під час навчання в Києво-Могилянській академії, викладання. Своєрідність філософії Г.С. Сковороди полягає в тому, що вона породжена натхненням оригінального мислителя, який водночас критично переосмислив попередню філософську культуру, включаючи античну, середньовічну й нову – ренесансну й просвітницьку.

Його філософські погляди еволюціонували, особливо, після 1769 р., коли він став мандрівним філософом. Еволюція стосується, по-перше, глибини та інтересу до філософської проблематики, по-друге, характеру філософських проблем, які перебували в центрі уваги мислителя і по-третє, форми викладу.

Розумів предмет філософії наступним чином: «Філософія чи любомудріє спрямовує усе коло справ своїх до того, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, ясність думкам, як голові всього. Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія».

Онтологічна проблематика. Весь світ складається з двох натур – одна видима (предмети і явища матеріального світу), інші невидима (дух, розум, бог). Бог пронизує і утримує всю видиму натуру (пантеїзм). Хоча бог і природа одне ціле, проте видима натура – другорядна. Бог це духовне начало всієї природи її сутність і внутрішній імпульс, діяльнісна необхідність. «Сам битієм єсть всякому созданію». Як безконечне і вічне, бог не може створювати конечного і минущого (а отже і не відповідає й за соціальні проблеми).

Поняття Бога: заперечує антропоморфного одноособового Бога та вслід за Спінозою, Дж. Бруно прагне возвеличити природу. Як не існує якоїсь матерії без форми, так і форма не існує без матерії, вони всюди супроводжують одна одну подібно предмету і тіні в сонячну погоду. Саме цим, Сковорода пояснює вічність і нестворюваність матерії.

Філософські погляди Сковороди характеризуються наявністю значних елементів стихійної діалектики, зрозумілої ним в дусі Геракліта. Український філософ говорить про рух матеріальних предметів у природі, про їх суперечливість, породження одних предметів іншими в процесі розвитку. «Світ оцей і всі світи… є тінню Бога, вона зникає частиною, не стоїть на місці, постійно і в різні форми перетворюється». У творах Сковороди діалектика також знаходить свій вираз у визнанні природи як саморушійної сили, що не потребує якогось «потойбічного механіка», в розумінні безмежності, безконечності простору, часу, пізнавального процесу.

Теорія пізнання: вихідним моментом філософ визнавав самопізнання, яке досягається чуттів і розуму, щоб розкрити сутність світу, спочатку потрібно пізнати самого себе оскільки людина – це частина великого цілого – природи, мікрокосму. Логічний ступінь пізнавального процесу, абстрактне мислення, необхідні для того, щоб збагнути сутність речей, проникнення від явища до сутності постійне прагнення знаходити «вєчность в тлєніі, жизнь в смерті, восстание во сне, свєт во тьме». Також Сковорода стверджував, що: «наука і досвід – це одне і теж, вона не в знанні самім живе, а в діянні».

Як і в більшості просвітників в центрі уваги людина. В її трактуванні виходить з трьох «світів» – макрокосму, або Всесвіту, мікрокосму або людини і третього «символічної» реальності (Біблія, міфологічна і народна мудрість), яка поєднує більший і менший світ, що ідеально відображується в ньому.

Людина не пасивна, а активна, творчо-діяльна, сама обирає потрібний шлях у житті. Головна її активність – це самопізнання, як шлях віднаходження самої себе.

Розрізняє внутрішню і зовнішню людину в одній людині. «Є дві людини земна та небесна в тій самій людині». «Дійсна людина» – це єство людини, вона рівна силою Богу. Зве також «безодня» або «серце». «Коли ставлять дім, будують його для обох частин свого єства – душі і тіла».

«Все в зовнішній людині залежить від «серця». Думки серця… непомітні, ніби їх зовсім немає, але з цієї іскри постає велика пожежа, виникає повстання та руїна; від цього зерна залежить дерево нашого життя». «Голова усього в людині серце людське. Воно ж і є сама цілісна Людина». Обожнення людини – царство Боже в нас самих у серці нашому, тому пізнати самих себе – це пізнати в собі Бога.

Вчення про нерівну рівність – кожен має свій власний шлях до повноти (образ фонтан). «Їм не дивина, що один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий». (Врешті достаток і багатство є те саме).

Екзистенціальна діалектика – нерозривність і водночас незлитність природи і людини, єством якої є Бог. Гармонія макро і мікросвіту має своїм ґрунтом творчу життєву ініціативу людини.

Проблема щастя тісно пов’язана з ідеєю сродної праці.

М. Ковалинський – учень, приятель, залишив чудовий життєпис Сковороди.

Завдання педагога, вважав Сковорода, не інтелектуальний диктат, не навіювання, а делікатна допомога учневі, що займається пошуком свого призначення, розвитком своїх здібностей. Педагог повинен бути «бруском, що точить ножі», турбуватися «про дружні мені душі отроків і юнаків», додержуватися міри в усьому, формувати у учнів «добрий розум».

Сучасники Сковороди: П. Величковський (1722 – 1794), С. Гамалія (1743 – 1822) продовжують розвивати ідеї Сковороди про шляхи удосконалення людини,

думки про внутрішню людину, критикують захоплення людей всіма зовнішніми благами і принадами світу.

Рубіж ХVІІ – ХVІІІ ст. позначає межу на якій скінчилась самостійна політична історія України козацької доби і наступила «ніч бездержавності». Відбувається процес русифікації в 1720 – Петро І забороняє друкувати книги українською мовою в Києві, Чернігові (за винятком церковних, але узгоджених з російськими текстами). Енергія спрямовується з політики на культуру (пробудження почуття народності, інтерес до минувшини, постановка проблеми «людина – нація»).

Дата добавления: 2015-05-22