Українська філософія ХІХ ст

Поєднання двох тенденцій – Просвітництва, з його орієнтацією на розум, дослідження пізнавальних здатностей людини, а також соціальної проблематики (походження суспільства, нерівності між людьми, держави, власності, ідей «природного права» і «суспільства угоди») і романтизму (філософія серця і філософія національної ідеї).

Доба університетської філософії – популяризація найвизначніших ідей французького і німецького Просвітництва, німецької класичної філософії (хоча переважала російська мова і вливалась в загальноросійську культуру).

Панівне становище мала філософія Х. Вольфа, учня Лейбніца. Одним з основних був філософський посібник учня Вольфа Л. Баумейстера, який був перекладений.

Кантіанську філософію поширювали – П. Лодій (1764 – 1829), професор логіки, метафізики і моральної філософії у Львівському університеті, потім у Кракові, Петербурзі. Основна праця «Логічні настанови, спрямовані на пізнання і розрізнення істинного від хибного» та Л.Г. Якоб (в Харківському університеті).

Професор Йенського університету, що читав лекції в Харківському університеті, Й.Шад поєднував в своєму курсі етику Канта, фіхтевську ідею тотожності суб’єкта і об’єкта та філософію одкровення Шеллінга.

Значним провідником філософії Шеллінга був вихованець КМА Д. Кавунник-Веланський, М. Максимович.

В 30-ті роки поширюються ідеї Гегеля в творчості професорів Київського університету О. Новицького, С. Гогоцького. «Філософський лексикон» С. Гогоцького – (4 т., 1857 – 1873) – перша філософська енциклопедія в Росії. Вони не лише поширювали, а й критично осмислювали ідеї Канта, Гегеля, виступаючи проти агностицизму Канта і крайнього раціоналізму Гегеля. При цьому матеріалізм відкидається як «найнижчий і безглуздий напрямок, оскільки він веде до атеїзму» (С.Гогоцький) та стверджується, що «світ ідей є батьківщиною філософії» (О.Новицький).

О.Новицький обстоює право самостійного і вільного існування філософії, бо вимога «звичної користі губить філософію».

В 1850 р. – забороняється викладання філософії в Російській імперії, оскільки «користь її не доведена, а шкода дуже можлива». Новицького усунено з університету, а він за десять років підготував чотиритомну працю «Поступовий розвиток давніх філософських вчень у зв’язку з розвитком язичницьких вірувань» (видана в Києві в 1860 – 1862 р.р.).

Найвизначнішою постаттю у колі представників Київської релігійно-філософської школи був П.Д. Юркевич.

Памфіл Юркевич (1862 – 1874) один з найвидатніших українських філософів ХІХ ст., знавець історії філософії, спирався на глибокі знання і трактування філософських ідей Європи від Платона і Аристотеля до Канта, Гегеля, позитивістів ХІХ ст. Здійснив значний вплив на російський космізм і філософію Соловйова. Праці: «Ідея», «Серце і його значення в духовному житті людини», «Матеріалізм і завдання філософії».

1847 – 1851 – закінчив Київську духовну академію, відразу був назначений наставником по класу філософських наук. З 1852 – магістр, а вже в 1854 – помічник інспектора академії. Через два роки починає вести курс філософії і німецької мови, а з 1858р. – екстраординарний професор.

Коли в 1861 р. (після 10 років перерви) в Московському університеті була відкрита кафедра філософії, саме Юркевич, за словами Шпета, був єдиний достатньо підготовлений філософ, щоб без закордонного стажування очолити університетську кафедру. З 1869 і до смерті – декан історико-філологічного факультету Московського університету.

«Філософія – як цілісний світогляд є справою не людини, а людськості, яка ніколи не живе абстрактно, або суто логічною свідомістю, але розкриває своє духовне життя в усій повноті та цілісності його моментів» (Юркевич). Справа філософії пов’язана з життям духу, осмисленням душі. Вважав, слідом за Платоном, що філософія – це пізнання ідеї, ідеї є вічними, вони не виникають внаслідок людської діяльності, а навпаки визначають її.

Проблема матеріалізму і ідеалізму – найгостріша точка дискусій. Особливо відомою стала позиція Юркевича після полеміки з приводу роботи Чернишевського «Антропологічний принцип в філософії». Юркевич показує історичність матеріалізму, обмеженість методу механістичного матеріалізму, зведення матеріалізму до атомізму. «Наша епоха перебуває, дійсно, в прямій протилежності з середньовіччям. Дуже часто трапляється так, що нині в ім’я цілком невинних природничих наук, переслідують і піддають тортурам людину за її любов до істини духу, як колись поважні інквізитори піддавали тортурам і переслідували її в ім’я Христове за її любов до істини природознавства», – з гіркотою говорив він. Тому для філософа не прийнятний ні крайній ідеалізм (ототожнення філософії і релігії), ні крайній матеріалізм (прагнення зробити весь світ прозорим для розуму і все підрахувати і передбачити з математичною точністю). «Матеріалізм нинішнього часу вирішує під іншими формами те саме завдання, під тягарем якого впав абсолютний ідеалізм».

Реальність плюралістична – це активна взаємодія трьох світів:

а) «ноуменального світу», що є ідеальним царством вічної правди;

б) реального світу, що є царством розумних істот;

в) феноменального світу примарного існування тілесності.

Розрізняє дух і свідомість. Дух – реальна субстанція дещо більше, ніж свідомість. Мислення і буття збігаються в ідеї.

Процес пізнання здійснюється у трьох формах: через уявлення (пов’язане з чуттєвим спогляданням); через поняття; через ідею (при допомозі розуму результати роз судкового пізнання синтезуються в один цілісний світогляд).

Заперечує ототожнення духовної діяльності з розумом, вважає що так не можна пояснити свободу волі людини, моральну цінність і значення людського вчинку.

Гуманізм полягає в тому, що людський дух є не родовий, а особистісний, не пов’язаний невідмовними потягами, а свободний. Гуманізм обґрунтовує і гармонізує співвідношення між знанням і вірою, що враховує їх самостійне значення і прагне до їх творчої взаємодії.

«Філософія серця» П. Юркевича («Серце та його значення в духовному житті людини за вченням слова божого») – продовження традицій від києворуського філософування, Паскаля, Г.Сковороди, творчості українських письменників.

Вважав, що раціональне пізнання має межі, поза розумом знаходиться більш глибока функція людського духу, яка служить основою розуму і створює йому можливості для розвитку. Звичайно оперуючи ідеями розум пізнає буття розумних істот, але, будучи сферою загального, він принципово не може вичерпати індивідуальне. Оскільки душа органічно пов’язана з тілом, то можна визначити тілесний орган духовної діяльності людини. Одні вважають, що це мозок, інші – серце. Непрониклива для розуму, «голови» глибина особистісно-індивідуального є те, що називають «серцем». «У серці людини лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, що не випливають з жодного загального поняття чи закону. Звичайно, розум, «голова» керує, планує, диригує, але серце – породжує, ті явища духовного життя, які не можуть бути з’ясовані загальними закономірностями психіки».

Спираючись на Біблію, Юркевич, обстоює погляд на серце як осередок духовного життя людини. Ця позиція співзвучна співвідношенню розуму і серця зі світильником і єлеєм (Євангеліє від Матвія): коли в серці зникає єлей любові, світильник розуму, ідей згасає. Обстоює гармонійне співвідношення між розумом і вірою.

«Хто читає з належною увагою слово боже, той легко може помітити, що у всіх святих книгах серце людини розглядається як зосередження всього тілесного і духовного життя людини, як найсуттєвіший орган і якнайближче сідали ще усіх сил, відправлень, рухів, бажань, чуттів і думок людини з усіма їхніми напрямками і відтінками. Серце є осередком душевного і духовного життя людини. В святих книгах ми знаходимо: благовоління серця, ізвоління серця, коли ми робимо щось з охотою, то наш вчинок походить від серця; коли ми любимо, то віддаємо серце, і навпаки того маємо в нашому серці; розмірковування є пропозиція серця; урозуміти серцем – значить зрозуміти; пізнати всім серцем – зрозуміти взагалі; коли серце «одебелевает», то людина то людина втрачає можливість зауважувати і розуміти самі очевидні явища божі».

Серце є осередок багатоманітних душевних відчуттів, хвилювань і жаги. Серце є вихідним місцем високого, доброго і злого в словах, думках і вчинках людини. Такі початки знаходимо у Священних книгах. Основа релігійної свідомості людського роду полягає в серці людини. Релігія не є чимось стороннім до духовної природи людини.

Набагато рішучіше виступає значення серця в сфері людської діяльності, тому що ми по різному судимо про людські вчинки. Залежно від того чи визначаються вони зовнішніми обставинами чи виникають з безпосередніх рухів серця. Тільки останнім ми можемо приписати моральну чесноту. По мірі того як в серці людини вичерпується єлей любові моральні початки затемнюються, нарешті зникають. Це відношення між світильником і єлеєм – головою і серцем – є саме звичайне явище в моральній історії людства. Священні автори знали про високе значення голови в духовному житті людини. Тим не менш голова була для них ніби видимою вершиною того життя, яке спочатку і безпосередньо коріниться в серці.

Таким чином, Юркевич не заперечує розум, але надає серцю сутнісного значення. Серце попереджує розум у багатьох труднощах життя. Серце наш духовний стан. Серце означає індивідуальність людини. В серці людини – основа її душі. Людина – індивідуум завдяки своєму серцю.

Отож, підсумовуючи, потрібно зазначити, що у світогляді Юркевича, в його філософії серця знайшли відбиток найбільш характерні риси українського національного характеру, української духовності, в якій серце є витоком всього людського життя. Такий підхід до розуміння людини й світу зближує Юркевича з поглядами засновників філософії життя та екзистенціалізму.

7.2. Доба українського романтизму (І пол. ХХ ст.)

Ґрунтом було широке знайомство з філософією Шеллінга, зацікавленість питаннями естетики, літератури, продовження уваги до проблем людини, що значною мірою впливає і виражається в розвитку філософії національної ідеї.

1845 – 1846 – в Києві організовується таємне Кирило-Мефодіївське товариство, що ставило собі за мету створення федерації вільних слов’янських республік (12 чоловік, майже 100 чоловік підтримували).

Праве крило: М. Костомаров (1817 – 1885) – історик, етнограф, професор Київського університету; П. Куліш (1819 – 1897) – історик, культурний діяч. Розвивали ідеї месіанства українського народу, християнського соціалізму.

Ліве крило: Т. Шевченко (1814 – 1861), М. Гулак – професор.

Ці ідеї не склали єдиної цілісної філософської системи, але утворили єдиний ідейно-теоретичний грунт для їх культурної діяльності і в розвитку духовної культури України. Спільне: вільна асоціація слов’янських народів на демократичних принципах, ліквідація кріпосництва та самодержавства, розвиток освіти, роль мови і національної культури.

Світогляд М. Костомарова формувався під виливом німецького романтизму та ідей шведського містика Е. Сведенборга та української пісенної творчості (романтично-символічне тлумачення). Навколишній світ, природа не є просто «бездушною матерією», вона перебуває у постійному зв’язку з духовним світом людини. Бог, створюючи світ, втілив у ньому духовне начало, яке безпосередньо сприймається людським серцем.

«Книга буття українського народу» – маніфест Кирило-Мефодіївського товариства, написаний «біблійно-пророчим стилем».

У праці «Две русские народности» (1861р.) М.Костомаров порівнює дві ментальності: українську і російську, які на його думку формуються вже в ХІІ ст.:

1) у росіян панує загальність (бог і цар) над особистістю, окремою людиною. Українець вище цінує окрему людину, ніж загал;

2) росіянин – нетерпимий до чужої віри, звичаїв, мов. Українці звикли з незапам’ятних часів чути чужу мову і сприймати чужі звичаї;

3) російський народ матеріальний, український прагне одухотворити весь світ;

4) росіяни мало люблять природу, а українці люблять природу, тому й українська поезія невідривна від природи;

5) в суспільному житті росіян ціле панує над одиничним (монархія), українці цінують особисту свободу (добровільна спілка, федерації).

Головним у суперечливій філософській позиції Пантелеймона Куліша була спрямованість на «внутрішню людину», глибиною якої виступає серце. Протиставлення внутрішнього і зовнішнього, що приводить до антитез: минуле – сучасне, народна мова – штучна, хутір – місто, Україна – Європа, звідси – поліфонія світу. Народна мова – безпосередній вияв екзистенційної глибини людського єства, голос серця.

У романтизмі Т. Шевченка як головний предмет поетизування розглядається Україна як певна соціальна дійсність, а також духовно-ідеальна спільність нашої минувшини, що має відродитись в прийдешньому.

Шевченко – не революціонер, а бунтар, в творчості якого заперечується несправедливість соціально-політичної реальності.

Ідеальне царство Шевченкової мрії – царство творчого людського духу. У розгляді людини увага до її внутрішнього світу, ствердження ідеї людської свободи. Віра не була ортодоксальною.

За Чижевським, «Шевченко з християнської релігії відкидав все, що не тільки байдуже до живої конкретної людини, а й виступає проти індивідуума, перешкоджає свобідному розвитку особистості, перешкоджає задоволенню внутрішніх потреб людини… Тому він проти тих рис православ’я, що здаються йому антиестетичними… проти усякого суєвір’я, проти зловживання релігією з політикою, проти пролиття крові і сліз в ім’я релігійних цілей, проти релігії війн, проти інквізиції і автодафе».

Основні риси світогляду Т.Шевченка – екзистенційність, антеїстичність і кордоцентризм.

Загальна картина філософського професійного знання кінця ХІХ – ХХ ст. складається із спектра філософських шкіл і напрямків, що охоплюють поле від позитивізму до екзистенціально-релігійних ідей. Це – позитивізм (В. Лесевич), неокантіанство (Г. Челпанов), панпсихізм (В. Козлов), екзистенціально та етико-антропологічний (І. Франко), екзистенційний романтизм (Леся Українка, М. Коцюбинський).

Франко Іван Якович (1856 – 1916) видатний український письменник, мислитель, громадський діяч. Здобув ступінь доктора філософії у Віденському університеті. Доклав значних зусиль для формування національної самосвідомості українського народу через дослідження фольклору, літературного процесу, утвердження української мови і національної освітньої традиції. Найбільш виразною ознакою філософської творчості Франка було те, що він весь час перебував в духовному пошуку, через це зовні його спадщина виглядає неоднорідною, а часом і суперечливою. Виходячи з позицій раціоналізму і розділивши науки на фізичні і антропологічні, Франко досліджує як проблеми сучасного йому природознавства, так і проблеми людини, її історії, психології, естетики. Історія Франко розглядає не як однорідний висхідний поступ, а як суперечливий процес. Критерієм дійсного поступу виступає зростання вільної людської діяльності і здруження людей. Не відкидаючи роль матеріальних відносин, Франко акцентує увагу на ролі суб’єктивного чинника в історії, значне місце в якому належить ідеалові як «синтезу бажань, потреб і змагань». Ідеал має бути не лише усвідомлений, але й перетворитись на символ віри. Органічним фактором історичного поступу, вважав Франко, виступає нація як «суспільний культурний організм». Розглядаючи проблему «герой, особистість і народ, нація», Франко вбачає покликання інтелігента як «будителя» народу. Ідеал, віра і щирість мають підтримати інтелігента на його страждальному шляху. Естетична концепція Франка спрямована на дослідження особливостей і природи художньої творчості і художнього сприйняття, ролі почуттів в художній діяльності, методу в мистецтві та ролі мистецтва в суспільному житті.

Основні праці: «Із секретів поетичної творчості» (1898 – 1899), «Що таке поступ?» (1903), «Наука і її взаємини з працюючими класами».

О. Потебня (1835 – 1891) – закінчив Харківський університет, професор цього університету, член-кореспондент Петербурзької Академії наук. У праці «Думка і мова» розкрив свою філософсько-лінгвістичну концепцію.

1) Вчення про пізнання пов’язує з мовою, розглядаючи її як творчий процес. Мова є процесом постійно триваючого зусилля духу і тому вона ніколи не застигає як готовий результат. На основі всебічного аналізу проблем виникнення і взаємодії різних мов і культур, зв’язку мови і мислення дійшов висновку, що «мова – це засіб не стільки виражати готову істину, скільки відкривати невідому». Вплинув на нові наукові напрямки.

2) Роль мови в національному розвитку людей: духовний розвиток пов’язував з розвитком мови людини. «Мова є не тільки одна з стихій народності, але й найбільш досконала її подоба». Мова вихідна ознака народу, право народу на свою мову. Мова – є знаряддя національної свідомості, духовний розвиток нації нерозривно пов’язаний з розвитком її мовних здібностей. Мови як «глибоковідмінні системи прийомів мислення» зумовлюють специфіку національного світосприйняття. Проблема «народ і мова» мала особливе значення в умовах драконівських заходів щодо української мови, (Закон про заборону української мови (1876).

3) Роль мови процесі спілкування. Саме слово в процесі спілкування виявляється місцем збігу думок того, хто говорить і того, до кого мова звернена, тобто розуміння реалізується в слові. Саме у слові ми не тільки розуміємо іншого, але й остаточно самих себе. Головні принципи міжнаціонального спілкування – це рівноправність і взаємоповага.

4) Аналізує проблему «слово – мовлення», співвідношення образу і значення, специфіку міфологічної свідомості. Виділяє художньо-поетичне, наукове, мислення і аналізує відмінність між ними.

Разом з тим, ряд українських вчених розробляли проблеми методології, звертаючись до філософії Канта. Це і видатний політеконом Г. Барановський (1865 – 1919) і юрист Б. Кістяківський (1868 – 1920).

Позитивістська тенденція виявлялась у творчості професорів Київського університету О. Козлова, М. Грота.

Київська екзистенційно-філософська школа (Бердяєв, Шестов) вплинули на становлення екзистенційного персоналізму, російської релігійної філософії.

Вернадський Володимир Іванович (1863 – 1945) мислитель зі світовим ім’ям, вчений природодослідник, мінеролог, один із засновників антропокосмізму, творець вчення про ноосферу. Перший президент Української Академії наук. В основі філософського світогляду Вернадського лежить переконаність в культурній місії науки, віра в розум. В центрі його досліджень – проблема матерії і її форми, теоретичне і емпіричне в науковому пізнанні, природа наукового світогляду. Є одним з головних творців космізму – як теорії єдності природного і соціально-гуманістичного через злиття їх в гармонійній єдності ноосфери. Стрижнем створюваної сучасної наукової картини світу, за Вернадським, є усвідомлення вищого синтезу природи і людства, перспектив майбуття людства як космічного феномену, закономірностей переходу біосфери в ноосферу. Розглядаючи розум як універсальний феномен зв’язку людини і Всесвіту, Вернадський обґрунтовує ідею ноосфери, зростання залежності природи, космосу від розумності взаємодії людини зі світом, що потребує вироблення планетарного мислення. Запорукою цьому, на думку Вернадського, повинно стати ствердження глобальних демократичних суспільних відносин і зміцнення союзу праці, розуму і наукової думки людства, що вільно і морально розвиваються. Вернадський підкреслює важливість свободи людського духу і усвідомленої відповідальності кожного за долю планети. Вернадський виступав за розвиток самосвідомості українського народу і збереження його культурної самобутності.

Основні праці: «Наукова думка як планетарне явище» (1944), «Українське питання і російська громадськість» (1915), «Декілька слів про ноосферу» (1944).

Дата добавления: 2015-05-22