Фрідріх Ніцше

ПО ТОЙ БІК ДОБРА І ЗЛА

Розділ дев'ятий. Що таке шляхетність?

Кожне піднесення типу «людина» було досі й буде зав­жди справою аристократичного суспільства – як суспіль­ства, що вірить у довгу ієрархічну драбину, в те, що люди мають різну вартість, і в необхідність у певному розумінні рабства. Без пафосу дистанції, що виникає завдяки вкар­бованій у світогляд різниці станів, усталеним поглядам, зверхності панівної касти над підданими та знаряддями, а також неперервним вправам у послуху й наказах, в умінні тримати підлеглих нижче та віддалік себе, аж ніяк не зміг би постати інший, таємничий пафос – прагнення дедалі збільшувати дистанцію в самій душі, формувати щораз вищі, напруженіші та всеосяжніші стани, одне слово, якщо взяти якусь моральну формулу в надморальному розумінні, не сталося б самого піднесення типу «людина», тривалого «самоподолання людини». Звісно, не слід піддаватися гуманістичному хибному розумінню історії виникнення аристократичного суспільства (і тим самим передумов піднесення типу «людина»): істина су­вора. Не будьмо поблажливі до себе і навпростець скажімо, як досі починалася на світі будь-яка висока культура! Люди, ще природні від природи, варвари в найжахливішому розумінні цього слова, хижаки з іще не надлама­ною силою волі й жадобою влади, накидалися на слабші, доброзвичайніші, миролюбніші раси, які, мабуть, про­вадили торгівлю чи розводили худобу, або ж на давні, спо­рохнявілі культури, де блискучим феєрверком духу та розбещеності перегорали рештки життєвої сили. Каста шляхетних на самому початку завжди була кастою вар­варів, і її перевага полягала передусім не у фізичній силі, а в душевній, то були цілісні люди (що на кожному щаблі розвитку означає й «цілісні бестії»...)

<…> У добрій та здоровій аристократії істотним є те, що вона відчуває себе не функцією (байдуже, королівської влади чи суспільства), а змістом і вищим виправданням самої себе, а відтак вона з чистим сумлінням приймає величезні людські пожертви, бо задля неї людей слід пригноблювати і змізернювати до рівня людей неповноцінних, до рівня рабів та знарядь. Засади її віри мали полягати, власне, в тому, що суспільство має право на існування не заради самого суспільства, а тільки як підвалини і поміст, на яких зможуть вирости вишукані істоти, обрані для виконання своїх вищих завдань і взагалі для здійснення сво­го вищого буття, тож аристократію можна порівняти з тими виткими рослинами, які охоплюють своїми пагона­ми стовбур дуба доти, доки здіймуться над ним, і тоді, спираючись на нього, у вільному просторі розпускають власну крону і виставляють напоказ своє щастя...

Взаємно стримуватись від образ, від насильства та експлуатації, ототожнювати свої прагнення з прагненнями інших людей – у певному спрощеному розумінні ці вимоги можна вважати за основи доброзвичайності у стосунках індивідів, якщо для них є потрібні умови (а саме: фактична сумірність спроможностей та вартостей людей і належність їх до однієї верстви). Одначе, тільки-но хтось намагається розуміти цей принцип набагато ширше, а то й проголосити його, якщо є змога, основоположним прин­ципом суспільства, він негайно постає таким, яким є на­справді: як прагнення заперечити життя, як принцип розпаду і занепаду. Тут слід докладно замислитись над причинами цього явища й утриматися від будь-якої сентиментальної слабкості: по суті, саме життя – це привласнення, кривда, подолання чужинця і слабшого, пригнічення, суворість, нав'язування силою своїх форм, закріпачення і принаймні, м’яко кажучи, визискування, але навіщо завжди вживати саме такі, споконвіку тавровані з наміром знеславити, слова? І та верства, окремі члени якої, як згадано вище, вважають себе рівними (це прикмета кожної здорової аристократії), має сама, якщо тільки ще жива, а не вмируща, чинити щодо іншої верстви все те, від чого її члени утримуються в стосунках між собою; вона має бути втіленим жаданням влади, вона зростатиме, міцнітиме, привласнюватиме, намагатиметься здобути перевагу, і все це не через якусь моральність чи амо­ральність, а тому, що вона живе, а життя – це жадання влади. Одначе саме в цьому пункті найважче зламати загальну переконаність європейців, бо тепер скрізь мріють, навіть прибравши наукові шати, про майбутній стан суспільства, що не матиме «експлуататорського характеру», і це справляє на мене таке враження, наче пообіцяно винайти життя, позбавлене всіх органічних функцій. «Екс­плуатація» – це не ознака, притаманна зіпсутому, недо­сконалому чи примітивному суспільству: експлуатація – належить до сутності всього живого як основна органіч­на функція, воно є наслідком справжнього жадання влади, що, власне, і є прагненням жити. Припустімо, що як теорія це щось нове, але як реальність це одвічний фактор усіх історій, – будьмо ж якнайчесніші з собою!..

Мандруючи царинами багатьох і витончених, і при­мітивних систем моралі, які досі панували на світі або й далі панують, я повсякчас зауважував, що певні риси за­кономірно повторюються й тісно між собою пов'язані, аж поки нарешті мені відкрилися два основні типи і одна кардинальна різниця між ними. Існує панська мораль і рабська мораль і, поспішу додати, в усіх високих і змішаних культурах трапляються спроби узгодити ці обидві моралі, а ще частіше – плутанина обох та взаємне непорозуміння, що інколи, ворожі одна до одної, вживалися поруч, навіть в одній людині, в єдиній душі. Уявлення про різні моральні вартості виникає або всередині панівної касти, що з задоволенням визнає свою відмінність від підвладних, або серед підвладних – рабів і людей із різним ступенем залежності. У першому випадку, коли уявлення про «добро» визначає панівна каста, саме піднесений і гордий стан душі визначає міру відмінності від інших та ієрархію. Шляхетна людина відгороджується від істот, котрі втілюють собою щось протилежне таким піднесеним, гордим станам: вона зневажає їх. Одразу впа­дає у вічі, що в цій першій моралі протилежність «добро­го» і «поганого» означає те саме, що й протилежність «шляхетного» і «ницого»: протилежність «добра» і «зла» має інше походження. А зневажають боягуза, малодуха, дріб'язкових, корисливих, а також маловіра з поглядом з-під лоба і тих, хто принижує сам себе, собачу породу людей, які дозволяють собою попихати; канюку-лизоблюда, а передусім брехуна; всі аристократи глибоко переконані, що простолюд брехливий. «Ми, правдиві» – так називали себе шляхетні в стародавній Греції. Впадає в око, що мо­ральна оцінка спочатку стосувалася людини, а вже потім її узагальнено переносили на вчинок, і тому історики моралі глибоко помилялися, беручи, наприклад, за вихі­дну точку питання: «Чому хвалять співчутливий учинок?» Людина шляхетної касти за мірило вартостей має себе, їй не потрібне схвалення, вона каже: «Шкідливе для мене – шкідливе саме собою», вона усвідомлює себе тим, хто взагалі надає речам гідності, вона – творець цінностей. Вона шанує все, що має в собі, і така мораль – самозвеличення. На перший план тут виступає чуття повноти, могутності, що б'ють через край, щастя високої напру­га, усвідомлення багатства, готового дарувати й роздава­ти; шляхетна людина теж допомагає нещасному, однак не (або майже не) зі співчуття, а завдяки спонуці, породженій надміром сили. Шляхетна людина вшановує в собі людину могутню, а також ту, що вміє опанувати себе, вміє говорити й мовчати, з радим серцем готова і до себе поставитися суворо й твердо і вшановує суворість і непо­ступливість. «Суворе серце вклав Вотан у груди мої», – сказано в одній старовинній скандинавській сазі, і ці слова вирвалися з грудей гордого вікінга з повним правом. Така порода людей пишається саме тим, що її створено не для співчуття, і тому герой саги застережливо додає: «Хто змолоду не мав суворого серця, не загартує вже його ніко­ли». Шляхетні й відважні, хто так гадає, надто далеку від тієї моралі, що за ознаку моральності вважає співчуття, або альтруїстичні вчинки, або desinteressement, незацікав­леність; віра в себе, пишання самим собою, безоглядна ворожість та іронічне ставлення до альтруїзму так само належать до шляхетної моралі, як і дещиця презирства й остороги до співчуття і «щирого серця». Якраз дужі та владні розуміються на пошані, це їх мистецтво, їхній винахід. Глибока пошана до старості й родовитості – все право спирається на це подвійне шанування, – віра та упередженість на користь предків і сторожке ставлення до нащадків – типове явище в моралі людей сильних, і, якщо, з іншого боку, люди «нових ідей» майже інстинк­тивно вірять у «прогрес» і «майбутнє», дедалі втрачаючи повагу до старовини, це вже достатньою мірою викриває нешляхетне походження цих «ідей». Одначе мораль влад­ній чужа сучасному смакові й обтяжлива для нього пере­дусім суворістю свого принципу, що обов'язки існують тільки щодо своєї рівні, а до істот нижчого рангу, до всьо­го чужого можна ставитись як заманеться, або «за покли­ком серця», і, хай там як, стаючи «по той бік добра і мав: там уже може існувати співчуття І таке інше. Здатність до тривалої вдячності й тривалої мстивості (і те, і те тільки серед своєї рівні), і обов'язок, пов'язаний із нею, витон­ченість помсти, вишуканість уявлення про дружбу, певна потреба мати ворогів (немов запобіжні клапани для афектів, заздрості, лайливості й зухвалості, – по суті для того, щоб мати змогу бути добрим другом) – усе це типові озна­ки шляхетної моралі, що, як сказано, не є мораллю «но­вих ідей», і тому її нині важко як відчути, так і відкопати й розкрити.

Зовсім інакшим видається другий тип моралі: рабська мораль. Припустімо, що моралізувати почнуть при­силувані, пригнічені, стражденні, невільні, невпевнені в собі й стомлені: на що були б схожі їхні моральні оцінки? Мабуть, у них знайде свій вияв песимістично підозріле ставлення до всього становища людини, мабуть, осуд людини разом з її становищем. До чеснот владного раб ставиться неприхильно: його доймають скепсис і недовіра, у нього своя вишуканість недовіри до всього «доброго», що там шанують, – йому хочеться переконати себе, що навіть їхнє щастя не справжнє. Навпаки, він висуває на перший план і позначає ореолом якості, які полегшують існування стражденних, отже, вшановує співчуття, послужливу, лад­ну допомогти руку, щирість, сумлінність, смирення і при­язність, бо тут ці якості найкорисніші, будучи майже єди­ними засобами, що дають змогу терпіти тиск існування. Рабська мораль – це, по суті, мораль корисності. Саме тут джерело славнозвісного протиставлення «добра» і «зла»: у злі вбачають могутність і небезпеку, певний страх, ви­тонченість і силу, які стримують непоштивість. Отже, за рабською мораллю, «зло» навіває страх, а за мораллю панів, саме «добро» навіває і прагне навівати страх, тоді як лю­дину «погану» вважають за те, що гідне презирства. Про­тилежність набуває особливої гостроти, коли як логіч­ний наслідок рабської моралі до «добра» цієї моралі зреш­тою долучається присмак зневаги, нехай навіть незнач­ний і зичливий, бо, добрий, за уявленням рабів, добра людина має бути принаймні безпечною: він добряга, яко­го легко обдурити, мабуть, ледь придуркуватий, такий собі bonhomme. Скрізь, де переваги набуває рабська мораль, мова виявляє схильність до зближення значень слів «доб­рий» і «дурний». Остання докорінна відмінність: праг­нення свободи, інстинкти щастя і насолода чуттям волі так само обов'язково пов'язані з рабською мораллю і мо­ральністю, як мистецтво та ентузіазм поштивості й відданості є закономірним симптомом аристократичного спо­собу мислення І аристократичних оцінок. Звідси випливає само собою, чому любов як пристрасть (це вже наша європейська особливість) безперечно повинна мати шляхетне походження: як відомо, її винайшли провансальські трубадури, ці прекрасні та винахідливі представники «gai saber», «веселої науки», котрим Європа завдячує так бага­то – мало не своє існування...

До речей, мабуть, найменш доступних розумінню шляхетної людини, належить марнославство, і вона намагається заперечувати його навіть там, де люди іншого ґатунку прагнуть схопитися за нього обома руками. Для неї проблематично уявити собі істот, які силуються спра­вити хороше враження про себе, хоч самі про себе хоро­шої думки не мають (і, отже, не «заслуговують» на неї), а відтак самі проймаються вірою в цю хорошу думку. Це, з одного боку, видається шляхетній людині принизливим несмаком, а з другого – таким барочним безглуздям, що вона готова вважати марнославство за виняток, І в більшості випадків, коли йдеться про нього, піддає сумніву його наявність. Така людина може, наприклад, сказати: «Я можу помилятися в самооцінці, та все-таки смію вимагати щоб і решта людей визнавали мою гідність такою, якою я її вважаю, одначе це аж ніяк не марнославство (а гордовитість або, набагато частіше, те, що нази­вають смиренням», а ще «скромністю»)». Або: «З бага­тьох причин я можу радіти своїй добрій славі серед людей, і то, мабуть, тому, що шаную й люблю їх і радію кожній їхній радості; мабуть, ще тому, що їхня добра думка потверджує та зміцнює в мені віру у власну добру думку про себе; мабуть, тому, що добра думка інших людей, навіть у тих випадках, коли я її не поділяю, все ж іде або колись піде мені на користь. Одначе в усьому цьому немає жодного марнославства». Тільки з великим зусил­лям надто за допомогою історії, шляхетна людина може уявити собі, що з давнього-давна в усіх, будь-яким чином залежних верствах народу пересічна людина була тільки тима що її вважали: зовсім не призвичаєна сама визна­чати вартість, вона й у собі не визнавала ніякої іншої вартості крім призначеної панами (створювати вартості – питоме право панів). Можна, мабуть, добачати наслідок жахливого атавізму в тому, що звичайна людина й тепер спершу чекає думки про себе, а потім інстинктивно їй кориться: далебі не тільки «добрій» думці, а й поганій та несправедливій (зверніть, наприклад, увагу на переважну частину тих самооцінок та самонедооцінок, що їх побожні жінки переймають від своїх духовників, а християни взагалі від своєї церкви). Фактично, тепер, унаслідок поступового становлення демократичного устрою (та його при­чини – кровозмішання панів і рабів), дедалі більше поси­люється й поширюється споконвіку шляхетний і рідкісний потяг самому визначати свою вартість і «добре думати» про себе, але йому щоразу опирається ще давніша, поширеніша і глибше вкорінена схильність, і у феномені «мар­нославства» ця стародавня схильність бере гору над новою. Марнославний радіє будь-якій прихильній думці, почутій про себе (абсолютно не беручи до уваги її корисно-ста, а також без огляду на її істинність чи фальшивість), а кожен поганий відгук змушує його страждати; адже він ко­риться обом, відчуває свою підвладність їм унаслідок того прадавнього інстинкту покори, який долає його. Це «раб» промовляє у крові марнославного, це рештки лукавства раба (а скільки «раба» ще досі залишилось, наприклад, у жінці!), що прагне спокусити на добру думку про себе; і той самий раб відтак негайно схиляється ниць перед цією думкою, начебто не сам він її викликав. Ще раз наголо­шую: марнославство – це атавізм.

[Ніцше, Ф. По той бік добра і зла. Генеалогія моралі [Текст] /Ф. Ніцше; пер. з нім. А. Онишко. – Львів: Літопис, 2002.]

Проблемне завдання 3

1. Наскільки агресивність притаманна людській природі?

2. Яке б ви хотіли поставити запитання до тексту, на яке у вас немає відповіді?

Дата добавления: 2015-05-22