Проблематика філософії історії як напряму філософського пізнання. 1.Проблематика філософії історії як напряму філософського пізнання

Філософія історії

1.Проблематика філософії історії як напряму філософського пізнання.

2. Поняття історії. Історичний процес як реальність.

3. Формаційний та цивілізаційний підходи до аналізу суспільства.

4. Рушійні сили, джерела та суб’єкти історичного процесу.

5.Характер і форми суспільних змін.

Історія людства – виявлення реальності людини, її сутнісних сил та можливостей. Якщо ми бажаємо знати, що таке людина, якими є її справжні прояви, то повинні звернутися до історії. Певна орієнтація в історичному процесі потрібна кожній людині, яка прагне свідо­мо будувати своє життя, бо поза історією людства людини про­сто немає. Це означає, що людське буття має принципово істо­ричний характер і вимагає від людей певних зусиль, спрямованих на забезпечення історичних умов свого життя, таких як, як виховання та навчання дітей, передання їм свого досвіду, здобутків власної діяльності, збереження історичних надбань.

Філософія історії як особливий напрям філософського пізнання покликана здійснювати загальну орієнтацію людини в історичному процесі.

Термін "філософія історії"' уперше вжив Ф.Вольтер (XVIII ст.), але ос­таточного узаконення він набув після виходу у світ праці Йоганна Готфріда Гердера (1744 - 1803) "Ідеї до філософії історії людства" (т. 1 - 4,1784— 1791) та лекцій з філософії історії, що їх читав Георг Геґель у Берлінському університеті (1822 - 1831).

Проте, в розвитку філософської думки осмислення історії як особливої сфери дійсності було наявне на всіх її етапах. Тому є усі підстави вести розмову про античну, середньовічну, ренесансну філософію історії, про ідеї філософії історії у новоєвропейському Просвітництві і т.д., аж до XX ст. Упродовж усього цього історичного періоду поступово форму­валося коло вихідних проблем філософії історії, які ми й окреслимо в їх істо­ричному змістовому наповненні.

1.Найпершу проблему, що постає при осмисленні історії, можна сфор­мулювати так: чи має історичний процес власну якісну особливість?

Варіанти розв’язання цієї проблеми:

історія - це частина загального природно- космічного процесу (антична філософія, філософія Середньовіччя, частково - Відродження);

історія має свою якісну специфіку і в певних аспектах докорінно відрізняється від природно-космічних процесів (епоха Нового часу, німецька класична філософія);

історія - це сфера виявлення людських якостей або мож­ливостей людської природи (частково - філософія Відрод­ження, Нового часу та некласична філософія).

Антична філософія вписувала людську історію у загальний космічний колообіг, а філософія Середньовіччя, навпаки, підпорядковувала природу людській історії, розглядаючи буття природи як до певної міри результат драми людського гріхопадіння (до гріхопадіння в природі царили мир та гар­монія). У добу Відродження з'являється думка про те, що історія є сферою випробування людських можливостей (Н. Макіавеллі,.Дж. Бруно). Вона на­була ще більшого поширення серед деяких просвітників (Ж-Ж Руссо, Ф.Вольтер) та в пізніші часи (І. Г. Гердер). Для Просвітництва була до­сить характерною думка про те, що історія розгортається відповідно до яко­стей, притаманних людській природі. У некласичній філософії історичний процес досить часто розглядали як похідне від певних індивідуальних якос­тей людей (фрейдизм, частково — екзистенціалізм, культурологія). На тому, що історія має свою власну якість, яка принципово відрізняє її як від приро­ди, так і від індивідуальних людських виявлень, уперше почав наполягати Ф.Шеллінг: "Над першою природою повинна вибудовуватись друга і наче вища, в якій панує закон Природи, але зовсім інший, ніж у природі видимій, а саме - закон Природи, що існує задля свободи".

Отже, Шеллінг підкреслював, що у світі історії панують закони, про­тилежні за спрямованістю законам природи. Цю лінію думок досить аргументовано і поглиблено розвивав Гегель, а потім — історики сере­дини XIX ст. Врешті-решт, у XX ст. названа позиція стала майже не­заперечною.

2.Другою за значенням слід назвати проблему спрямованості історії: куди йде людська історія? Чи має вона відкриту або при­ховану мету? Чи має (або повинна мати) історія визначений по­чаток, а також - свій кінець? В історичному розгляді цієї проблеми можна виділити такі варіанти тлумачень спрямованості історії:

- Замкнений коловорот, тобто постійне повернення історії на вже пройдені шляхи (антична філософія): у горизонтальній пло­щині, тобто без зміни рівня того, що відбувається, — Геракліт Ефеський, піфагорійці, стоїки; у вертикальній площині, тобто із виходом на певні вищі стани та із подальшим поверненням до низших, початкових - Емпедокл, Демокріт, Лукрецій Кар.

- Лінійний варіант (прямування історії у нескінченність, але без суттєвих змін): частково - імператорський Рим, частково - Новий час та некласична філософія.

- Завершений, але цілеспрямований процес: християнська се­редньовічна філософія, філософія історії Геґеля.Історія має мету, прямує до її здійснення та завершення при досягненні такої мети.

- Історія як процес, що прогресує у варіантах: а) рух "по висхідній лінії" (Ф. Бекон, М. Ж. Кондорсе); б) "збіль­шення можливостей розвитку" (/. Г. Гердер, деякі течії філософії XX ст., наприклад, технократичні).

- Циклічний процес: а) у варіанті "зльотів та падінь" (К. Таціт, Н.Макіавеллі, Ж. Боден); б) у варіанті "коливань у певних межах", наприклад, від миру до воєн, від об'єктивного до суб'єктивного та ін. ("Теорія катастроф" Ж. Кювье, некласична філософія О. Шпенглера та ін.).

В античній філософії панував погляд на хід історії як колообіг - нескінченне повернення до минулого та його відтворення у не­змінному вигляді через "світовий рік".

Такий погляд на історію був притаманний думці Римської імперії, а також деяким представникам філософії Нового часу. Наприклад, Б. Спіноза вважав, що в ході історії змінюються лише форми її існування, а сутність лишається незмінною. Подібні підходи до історії помітно у представників некласичної філософії А. Шопенгауера та С. К'єркегора.

Слід розглянути концепції Д. Віко і М. Данилевського щодо циклічного типу динаміки суспільства: ідея єдності світової історії у Віко і її повне заперечення у Данилевського, який розглядав історію як сукупність різних культурно-історичних типів. Спільним для них є те, що внутрішньо суперечлива взаємодія джерел саморозвитку суспільства підпорядкована певним ритмам, тобто - все повторюється через певний період часу. В інших істориків можна віднайти визначення різних форм циклічності: маятникоподібний рух, коловорот та хвильові або синусоїдні.

Незаперечним досягненням історичної думки була поява ідеї про­гресу. Спочатку вона зачіпала лише окремі сторони суспільно-істо­ричного буття ( у Дж.Бруно йшлося про прогрес розуму та пізнання), але поступово була поширена на всі сторони суспільного життя. Чи не першим своєрідний гімн суспільному прогресу проспівав Ф. Бекон, а потім - М.Ж.Кондорсе. Ідея суспільно-історичного прогресу була досить всебічно розгорнута у працях Г.Геґеля, а також постала орга­нічною складовою частиною марксистської теорії. У XX ст. ідею прогресу пропагували прихильники концепцій техніч­ного (або технологічного) детермінізму, індустріального суспільства і т. ін. Слід зауважити, що ідея прогресу суспільної історії логічно пов'язана з поглядом на історію з позиції регресу, тобто занепаду та деградації (праця античного епічного поета Гесіода “ Праці й дні ”, де історію змальовано як рух від “золотого віку” до “залізного”).

У XVIII ст. французький просвітник Ж.-Ж. Руссо доводив, що технічний прогрес веде до моральної деградації людини. Так само песимістичний погляд на історію розвивав О. Шпенґлер; притаманний він і теоріям технофобії - "жаху перед технікою".

Важливо відзначити, що Г. Геґель досить переконливо доводив, що поняття прогресу та регресу співвідносні, що прогрес у певних сферах супроводжується регресом в інших і навпаки.

При тому в реальному ході історії можна спостерігати прояви майже всіх окреслених варіантів розвитку: тобто дещо в історії прогресує, дещо регресує, дещо змінюється циклічно і т. ін. Ко­жен конкретний крок в історичному процесі можна вважати прогресом, ос­кільки це є вихід на деякі нові рівні виявлення історії, але водночас і регресом, оскільки при тому відрізаються можливості інших рівнів та здійснень (Гегель). Гегелівський підхід до ходу та спрямованості історії можна вважати найбіль­ше вільним від однобічностей, хоча й не в усьому виправданий; наприклад, не всі погодяться із тим, що історія слугує лише саморозкриттю та самопізнанню Абсолютної ідеї.

З реалізацією лінійного типу соціальної динаміки пов'язане й таке історичне явище, як багатоваріантність суспільного розвитку, яка особливо проявляється у переломні періоди, коли у суспільства виникає проблема історичного вибору (яскравим прикладом є пострадянські суспільства, у тому числі й українське). Вивчення світової історії дозволяє побачити у ній і спіралеподібний тип динаміки, який відображає спрямованість процесів, що охоплюють різні якісні стани суспільства. Але це лише відносно самостійний тип соціальних змін, за якого відображається сукупність генетично пов'язаних процесів, що заперечують один одного і виявляються

лише на порівняно довгих етапах розвитку історії.

Отже,у соціальній реальності перелічені типи соціальної динаміки є взаємопов'язаними, взаємообумовленими і взаємопроникливими: діалектика суспільного розвитку така, що у ній одночасно існують і циклічність, і лінійність, і спіралеподібність у різних формах свого прояву. Особливо чітко це видно на прикладі суспільств перехідного типу.

3. Із питанням про спрямованість історії тісно пов'язане і питан­ня про її сенс та можливе завершення. Чи мас історія кінець? Чи здійснює вона якийсь певний сенс? На ці питання навряд чи мож­на дати остаточну та переконливу відповідь.

Логіч­но припускати, спираючись на знання та досвід людства, що все, що має початок, має і свій кінець. Так, наприкінці XX ст. Ф. Фукуяма висунув ідею "кінця історії"як наслідок сходження з історичної арени потужних ідеологій і заснованих на них державах. Упевненість у неминучості завершення історії пронизує хрис­тиянське світосприйняття, гегелівську філософію історії, розду­ми представників філософії російського "релігійного ренесансу" (В. Соловйов, М. Федоров, М. Бердяєв та ін.). Але можна цю проб­лему осмислити й інакше: якщо людина вбирає у себе глибинні потенції буття, якщо її поява у світі пов'язана з виходом процесів буття на рівень самоусвідомленого здійснення, то так само логічно припустити і можливість нескінченного (або, принаймні, невизначено тривалого) прогресування людської діяльності від певних рівнів досягнень до інших і т.д. Згадаймо, скільки вже разів в історії людям дещо здавалось неможливим, але знаходились люди, які починали вважати неможливе можливим і навіть необхідним і, врешті-решт, здійснювали це неможливе. Ідея нескінченного прогресування містить у собі імпульс до історичного ентузіазму та творчості.

Інші дослідники вважають, що світова історія перебуває зараз у точці біфуркації ("поділу надвоє"), де співвідношення порядку та хаосу змінюється і настає ситуація непередбаченості. Представники синергетики (І. Пригожий та ін.) надають основного значення фактору випадковості у реалізації

самоорганізації суспільства за нелінійного характеру цього процесу.

4. Свого роду проміжним варіантом у розгляді цього питання по­стає розуміння історичного процесу як єдності перервного та не­перервного, тобто як еволюційного поступового процесу, що пе­реривається час від часу різкими революційними змінами. Внаслідок таких змін в історії здійснюється перехід до нових рівнів і форм суспільного життя, щось закінчується, відмирає, але з'яв­ляється дещо принципово нове. Самі періоди таких якісних змін в історії досить часто люди сприймають як історичні катастрофи, бо раптово руйнується і зникає усе те, до чого вони звикли.

Питання про сенс історії вирішується майже автоматично за умови припущення її кінця: історія завершується, і сенс окрес­люється. Але й у разі нескінченності історії можна розглядати її як створення сенсу та нагромадження елементів осмисленого ви­будовування людського буття.

Важливими проблемами філософії історії постають також такі:

Як співвідносяться між: собою людина та історія? Особа та історія?

Чи можна вважати бажання та наміри людей основним чинником історії?

Чи існують закони історії?Чи можна достовірно пізнавати історію, чи, навпаки, зацікавленість та упереджене ставлення тут завжди будуть домінувати?

Отже, основні проблеми філософії історії вводять нас у сферу досить важливих людських зацікавлень, допома­гаючи краще осмислювати своє становище у тих процесах дійсності, з якими людина пов'язана необхідними зв'язками.

Дата добавления: 2015-05-22