Суб'єкт, рушійні сили, умови та чинники історичного процесу

Рушійними силами розвитку суспільства у соціальній

філософії вважають різні суспільні явища: об'єктивні суспільні суперечності; розвиток продуктивних сил, способу виробництва та обміну, розподіл праці; дії великих мас людей,народів; соціальні революції; потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. До факторів історичного процесу можна віднести все те, що впливає на активність особистості в позитивному або негатив­ному напрямі (стимулює її або навпаки - гальмує). В загально­теоретичному плані прийнято розрізняти умови, чинники та фактори певних (в даному випадку - соціально-історичних) процесів. Умови - це пасивна сторона здійснення соціально-історичних процесів їх простір, грунт, межі. Чинниками постають ті елементи самих процесів чи умов, які діють або від яких передається певна дія, що має важливе значення для про­тікання даних процесів. Нарешті, факторами називають такі елемен­ти умов, які вступають у взаємодію із чинниками, стимулюють, галь­мують або певним чином коригують їх дію.

Про джерела розвитку людського суспільства міркували античні філософи, зокрема Платон та Аристотель, потім - Б. Спіноза ("природа - причина самої себе"), представники німецької класичної філософії - І. Кант, Г. Гегель, Л.Фейєрбах, які бачили їх у протиріччях, які неминуче повинна розв'язувати особа у процесі історичної діяльності: між свободою та необхідністю; між теорією та практикою; між сущим і належним; між бажаннями та реальністю; між індивідуальним та загальним. На першому плані тут протиріччя між прагненнями, можливо­стями особистості та наявними (реальними) історичними умова­ми їх реалізації. У розв'язання цього протиріччя втягуються усі сутнісні сили людини, її знання, ідеали, риси характеру та ін.

Виходячи із сучасного стану соціальної філософії, джерела розвитку людського суспільства можна віднайти у взаємодії та суперечностях трьох сфер життєдіяльності суспільства.

По-перше, це - світ природи, речей і явищ, які існують незалежно

від свідомості людей, тобто об'єктивно, і підпорядковані законам природи.

Адже природа є основою існування суспільства, з нею постійно взаємодіє людина.

Іншим джерелом розвитку суспільства є розвиток техніки та технології, процес розподілу праці, тобто те, що має назву "технологічного детермінізму" як наслідку раціоналістичного європейського мислення. Це стає особливо актуальним у зв'язку з розвитком постіндустріального, інформаційно-технічного суспільства, тобто це суперечності між гуманними цілями людського існування і світом інформаційної техніки, яка становить

вже реальну загрозу для людства.

Ще одне джерело саморозвитку суспільства міститься у духовній сфері, тобто у процесі реалізації того чи іншого релігійного чи світського ідеалу (історія суспільства розглядається або як реалізація волі Бога - у релігійному світогляді; або як морально-релігійне, духовне вдосконалення суспільства - як у А. Тойнбі, П. Сорокіна; або історію бачать у комуністичному ідеалі, який мобілізує людей на боротьбу за справедливе суспільство (у марксистській філософії).

Безумовно, у реальному саморозвиткові суспільства необхідно

враховувати всі ці джерела, адже їх взаємодія внутрішньо

суперечлива, а пріоритет кожного з них залежить від конкретного

етапу розвитку суспільства.

Але історія суспільства має розглядатися у контексті діяльності людей: усі закони суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують лише у людській діяльності. Не викликає сумніву те, що поза життям та діями реальних людей ми не можемо вести розмову про людську історію. Звідси випливає, що в історії реально відбувається тільки те, що прохо­дить через людські дії або вступає з ними в певний зв'язок. І ми повинні уважно придивитися до умов, чинників та мо­тивів людської діяльності.

Важливою умовою людської діяльності постає природа. Саме у взає­модії з природою людина забезпечує собі життя, задовольняє найперші життєві потреби, нарощує свої знання, уміння, формує мету подальшого просування шляхом прогресу або розширення меж своїх дійових можливос­тей.

Але чи можна вважати природні умови переважальним чинником історії? В історії людської думки виникали і такі концепції. Французький філософ і соціолог Ш.-Л. Монтеск'є (1689- 1755) вважав, що географічне середовище, а точніше клімат, визначає хід історії. Надто су­ворі умови та надто сприятливі не активізують людину, а от помірні дають поштовх до дій. Російський географ Л. І. Мечников звертав увагу на те, що в історії поступово виходять на перший план спочатку річкові, потім - морські, а потім океанічні цивілізації.

Немає сенсу заперечувати вплив природних факторів на розвиток історії, але слід звернути увагу на те, що навряд чи можна їх назва­ти факторами прямої дії, тобто їх вплив досить відчутний, але не безпосередній і вирішальний. Тому його мірою може слугувати саме людська діяльність: наскільки людина здатна використати природні умови та в якому спрямуванні.

Досить очевидною є залежність діяльності від форм людського спілкування, а в ширшому розумінні - від характеру соціальних відносин. Якщо норми суспільного життя, державні установи, закони не гальмують людську активність, ініціа­тиву, винахідливість, а тим паче, якщо вони створюють сприятливі умови для останніх, людська діяльність розгортається, набуває різно­манітності та вдосконалюється.

Людська діяльність може розгортатися, відтворюватися та нарощуватися лише у со­ціально-культурному середовищі. Тоді, коли люди починають усвідомлювати свій зв'язок із розвитком історичних подій, вони віднаходять певний наявний рівень культури, соціальних стосунків, історичних надбань. У сучасному суспільстві цей момент постає вже аксіомою: кожна людина, кожне покоління входить у процеси життєдіяльності за умов наявності пев­ного стану та рівня соціальної культури.

Оскільки діяльність людини більше визначається внутрішніми мотивами, остільки і дія соціально-культурної спадщини також ніби трансформується даними мотивами. Тобто її вплив значною мірою опосередковується усвідомленням значення культури, соц­іальних традицій та надбань. І внутрішні чинники людської діяльності при цьому виходять на перший план.

Досить очевидною постає залежність людсь­кої діяльності від психічних характеристик як окремих людей, так і людських спільностей. В останні роки особливо активно обговорюють такі чинники людської історії, як національний характер, менталітет народу і т. ін. Порівнюють між собою стереотипи поведінки людини східних та західних цивілізаційних типів, колективістських та індивідуалістських схильностей, раціо­налістів та людей почуття.

Ми не можемо сьогодні однозначно стверджувати, які з наведених характеристик людської ментальності є взірцевими; треба вести мову про необхідність широкого та активні­шого спілкування між різними народами, країнами та державами, оскільки розмаїтість збагачує діяльність (і людину), одноманіт­ність гальмує, консервує і вбиває особистість.

Якщо ми говоримо про роль інтелектуальних чинників у роз­витку діяльності людини, то на перший план тут виходять знан­ня, освіта та виховання. Саме тому багато філософів вважало роз­виток науки вирішальним у прогресі історії (Дж. Бруно, Ф. Бекон, І. Франко, К. Ясперс, Ж. Еллюль, Ж.-П. Кантен).

Нарешті, дуже важливим чинником людської діяльності постає волевиявлення, здатність до самоорганізації, уміння сконцентру­вати людські зусилля на вирішенні основних завдань життя. Воно ж, своєю чергою, залежить від світоглядних і смислових орієнтирів людини. Ніщо так не руйнує людську активність, як відчуття безнадійності та безглуздості того, що відбувається, або того, що має відбутися.

Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи, суспільства в цілому як соціальної системи; кожного соціального інституту, що функціонує у тому чи іншому суспільстві (держави та її органів, системи освіти тощо); соціальних спільнот людей (сім'ї, роду, племені, нації, народу), нарешті, всього людства? Відповідь, мабуть, може бути однозначною - інтерес. Зміст інтересу визначається умовами життя людей та їхніх спільнот, місцем у системі суспільних відносин. Інтерес є реальною причиною соціальних дій, подій, звершень, що стоять за безпосередніми спонуканнями, мотивами, помислами, ідеями індивідів, соціальних груп чи спільнот, які беруть участь у цих діях.

Тому К. Гельвецій назвав інтерес "всесильним чарівником", який

змінює вигляд будь-якого предмета. На думку П. Гольбаха, інтерес є єдиним мотивом людської діяльності. З різноманітними формами людської діяльності пов'язували інтерес Кант і Гегель. Конструктивно-творчу роль інтересу підкреслювали також інші мислителі. Уже кілька десятиріч у цивілізованих країнах світу перебуває на озброєнні психологічна формула: інтерес - стимул - реакція на стимул - мотив дії - сама дія. Серед численних інтересів особливе місце належить матеріальним, особливо інтересам власності, адже історію розвитку людської цивілізації можна періодизувати за формами власності. Взаємодія ж інтересів (особистостей, соціальних груп, спільнот людей тощо) відбувається не сама собою, а через реальні суспільні відносини, зв'язки, організації. Суспільне життя постійно

"нормує" інтереси, надає їм соціальної форми, сенсу, визначає засоби їхньої реалізації. Воно немовби "вбудовує" систему інтересів у суспільну взаємодію людей, визначає її зміст та соціальну спрямованість.

На основі спільності інтересів відбувається об'єднання людей у

соціальні групи. Інтереси ж людей надзвичайно суперечливі: матеріальні інтереси органічно "вплетені" у соціально-політичні, моральні, духовні, і, навпаки, духовні включають у себе матеріальні інтереси і вимоги. Проте саме матеріальний інтерес, тобто відносини власності, є найхарактернішою ознакою, що поєднує людей у різні соціальні спільноти чи роз'єднує їх.

Отже, соціальні рушійні сили суспільного розвитку - це діяльність людей, соціальних груп і верств, соціальних спільнот, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні та недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки.

Кого ж треба вважати суб'єк­том історії? Якщо ж ми звернемося до історії філософії та суспільної дум­ки, то побачимо, що найчастіше історію розглядали саме в аспекті підпорядкованості дій людини законам долі, фатуму, божествен­ному промислу або так званим "субстанційним" чинникам істо­ричного процесу: розвитку світового розуму, абсолют­ної ідеї, волі й т. ін. В усіх подібних випадках справжнім суб'єктом історії (тобто самодіяльним носієм активності) поставала не лю­дина, а перелічені чинники історичних звершень.

Але суб'єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як

соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці. Найглибші витоки ролі особистості у суспільстві закладені в її суспільній природі. А це означає, що всі проблеми суспільства, його об'єктивні потреби, можливості розвитку, його перспективи і цілі в кінцевому результаті живуть, функціонують не в якійсь абстрактній самостійності, а як "переплавлені" в реальні індивідуально-конкретні потреби, інтереси, турботи, цілі кожної особистості, кожної індивідуальності. Витоки ролі особистості в історії - у її нерозривному зв'язку з соціальними спільнотами, соціальними відносинами. Належність особистостей до різноманітних типів спільнот виступає як певний імпульс життєдіяльності кожної людини, кожної особистості. Саме в них формується її життєдіяльність, соціальна активність.

Активна ж роль особистості у суспільстві виражається в тому,

що у сфері виробництва людина постійно вдосконалює знаряддя

праці і набутий досвід; у сфері соціальній людина, відчуваючи вплив

інших людей, сама постійно впливає на них і, таким чином, на всі

існуючі відносини; у сфері політичній особистість поводиться як і у

сфері соціальній, але можливості виявлення активності більш багатоманітні; у сфері духовного життя активність людини у засвоєнні, створенні та вдосконаленні духовних цінностей цілком очевидна. Отже, від особистості, від її дій, конкретних вчинків"залежить неповторний колорит суспільного життя, його унікальність. Тому історичний процес є процессом зростання ролі особистості у суспільстві.

На основі викладеного можна зробити висновок, що суб'єктом історіїєлюдська особистість, бо лише особистість постає реальним творцем усієї сукупності складників історичного процесу: вона має реальні почуття, потяги, мотиви, бажання; вона продукує знання, культурні цінності, смисли; вона нагромаджує та використовує інформацію; вона проявляє волю, здійснює психічну та розумову самоорганізацію; нарешті, саме вона постає споживачем історич­них здобутків та виміром для справжніх завоювань історії.

Але ми повинні врахувати, що людина постає особистістю лише в межах культури та людського спілкування. Тому суб'єкт історії - це особистість в єдності її загально­людських та індивідуально-неповторних виявлень. Тому суб'єкт історії набуває не лише особистих, а й особливих вияв­лень: це особистість як представник певних соціальних спільнос­тей - верств, станів, народу, держави, етносу й т. ін. В цьому випадку філософія історії вживає термін " колективний суб'єкт історії ": ним може бути народ, нація, етнос, клас та ін. Але запити, потреби, програми історичних дій в кінцевому підсумку орієнтуються на людину як особистість хоч особистості немає без людської спільності.

Отже, особистість є виразом того, наскільки реальні якості людини перейшли в дійову реалізацію і, водночас, на­скільки форми та ситуації соціальних відносин стали мож­ливостями, масштабами, вимірами дій. Осо­бистість як суб'єкт історії постає ніби "перехрестям" (поєднанням) індивідуальних якостей людини та якостей і простору соціальних відносин.

Розуміючи особистість як суб'єкт історії, ми можемо стверджувати, що оцінка ходу історії та її звершень замикається на особистості: якою мірою в умовах реальних здійснень, певних соціальних режимів, дер­жав, законодавства, соціальних стосунків людина здатна бути осо­бистістю, реалізувати себе в особистих виявленнях. А оскільки умо­вами виявлення особистості постають рівень її свідомості, ступені свободи, то ми можемо правильно оцінити тлумачення історичного процесу як міри проявів людської свободи (І. Г. Гердер, Ж.-П. Сартр) або як збільшення питомої ваги розумного початку буття (К. Ясперс). Усе це справді є показником ходу історії, але лише щодо особистості.

Розуміння суб'єкта історії як особистості, що концентрує у собі людські властивості та соціальні відносини, дає можливість послідовно розв'язувати і деякі фундамен­тальні проблеми філософії історії: про співвідношення людини та історії, особи та історії, історії та свідомих намірів людини. Так, стає досить очевидним, що історичне пізнання є формою людського самовиявлення та самоусвідомлення.

Людини немає поза суспільством та суспільною історією, але історія також неможлива без людини.

Ясно, що людину та історію не можна відірвати одне від одно­го, але їх протиставлення не є надуманим. В певні часи та за пев­них обставин люди повинні жертвувати собою задля збереження певних історичних надбань або задля того, щоби історія мала про­довження. Тобто, бувають ситуації, коли історія виявляє себе ви­щою за окрему людину та її долю. Інколи питання стоїть інакше: або людині буде належати те, що здобуте історією, або історія буде деградувати разом із деградуванням людини. Таке взаємне дистанціювання людини та історії засвідчує, що в межах їх зв'язку вони несуть на собі різне змістове та смислове навантаження.

Людина постає реальним та єдино можливим чинником історії, бо саме вона продукує певні дії та зумовлює існування тих чи інших сфер суспільного життя та історичної діяльності. В цьому плані історія постає як розгортання внутрішніх можливостей лю­дини. Все, що відбувається в історії, насичене людськими праг­неннями, інтересами, зусиллями, стражданнями та ін.

З іншого боку, історія спеціалізує людину, і остання постає завжди як лю­дина певної епохи, певного історичного типу суспільства; навіть у фаховому відношенні людина історично зумовлена.

Отже, історія постає як конкретна дійсність людини, і в цьому плані вона людину обмежує, вводить в конкретні форми життєдіяльності та в конкретний простір своїх можливих реалізацій. А якщо історія обмежує людину, то це значить, що вона не виявляє всіх її можливостей, а тому постає у своїй конкретності чимсь вужчим від людини, пер­спективно націленою на можливу повноту людини.

Проте в певному плані історія і суспільство завжди більше, ніж окрема людина, бо вони: а) надають простір для самореалізацій великій кількості людей, а не лише окремим індивідам; б) зберігають та фіксують своїми струк­турами досвід попередніх поколінь; в) прищеплюють окремим індивідам різноманітні інтереси, що виходять за межі їх суто індивідуальних життєвих потреб; г) нарешті, формують цілі та смисли, які перевершують окремі людські життєві горизонти і приводять до того, що досить часто людина бачить своє основне завдання в служінні історії та суспільству.

Все це значить, що людина входить в історію в тих своїх можливостях і проявах, які виявлені та зафіксовані механізмами соціальної діяльності або технологіями соціальної діяльності. Але те ж саме можна сказати і про при­родно-космічні сили та властивості, тому соціальна діяльність являє собою перехід, взаємне прирівнювання людської екзистенції та космосу. Через це стає зрозумілим, чому людське буття вимагає засвоєння досвіду соціальної діяльності: поза цим людина навіть не може дізнатися про те, чому вона є лю­диною; проте стає зрозумілим і інше - чому ми все ж маємо підстави говорити про історичну долю, про самовладність історії; адже виявлені та засвідчені технології соціальної діяльності, що є сплавом екзистенції та космосу, мають свої власні закони функціонування, і ці закони не збігаються ні із діями окре­мого індивіда, ні із законами космосу і природи.

Конкретна єдність суб'єктивних та об'єктивних чинників та факторів людської соціальної діяльності, взята із урахуванням її історичних здобутків та тенденцій, постає перед нами як історична доля або як самовладність історії.

Тому, наприклад, ті ж самі вчинки та дії людей в різні історичні часи мо­жуть мати зовсім відмінні наслідки. Звичайно, ми не повинні при цьому за­бувати того, що історична діяльність має своїм джерелом людину та космос у їх взаємодії, а тому не можна відривати історію ні від природи, ні від людини. Але так само ми не повинні їх ототожнювати; фактично, історія - це сфера людського самовипробовування. Осмислюючи її, людина, скоріше за все, повинна погодитись із тезою І. Г. Фіхте про те, що діяння є наше призначення. Історія вимагає дій і відгукується на них.

Із пробле­ми співвідношення людини та історії варто зробити ще один висновок: історія має дійову (процесуальну) та консервативну сторони, і лише обидві вони можуть забезпечити нормальний хід історичного процесу та історичного самовиявлення людини. З'являється сенс говорити про такі тенденції історії: тенденція до збільшення ролі свідомого (розумного) почат­ку у здійсненні історичного процесу;тенденція до зростання інформаційної насиченості поля людського дійового самовиявлення;тенденція до урізноманітнення форм людського історично­го активізму та збільшення ролі індивідуальної ініціативи в істо­ричному процесі.

У зв'язку з останнім окреслюється роль видатних осіб в історії: вони постають, з одного боку, ви­разниками актуальних запитів соціальних відносин, а з іншого - виявленням непересічних здібностей та можливостей людини. Тому навряд чи виправданою є теза: якщо історія чогось вима­гає, завжди з'явиться людина, яка це реалізує. Людина може з'я­витися, але з якими здібностями, характером, волею?

В оцінці ролі історичних особистостей в історії ми маємо

надзвичайно велику амплітуду коливань - від думки Б. Рассела про

те, що якби сто найвидатніших людей Європи були вбиті у дитинстві, то вся світова історія складалася б по-іншому, ніж це було насправді (що є абсолютизацією ролі видатних особистостей в історії, формою прояву волюнтаризму), до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав, що хоч більшість істориків і звикли звертати виняткову увагу на блискучі та голосні прояви людської діяльності, на великі події і великих людей, але необхідно зображати швидкі й повільні рухи економічних умов та соціальних

установ, що становлять справді неперехідну частину людського розвитку і впливають на роль особистостей у розвитку суспільства, діалектику об'єктивних умов та індивідуальних особливостей у діяльності видатної історичної особистості.

Від чого ж залежить роль історичної особистості в суспільному розвитку? Можливим варіантом відповідей можуть бути:

- від здібностей, таланту чи геніальності;

- від становища у суспільстві (в економіці, політичному житті,у державі);

- від того, яку групу, партію очолює ця особистість (а звідси - більша чи менша її роль, прогресивна чи консервативна);

- від того, як глибоко розуміє ця особистість історичні завдання та закони розвитку суспільства, спрямованість такого розвитку (і від того, з якою енергією вона діє);

- від того, наскільки сприяють їй об'єктивні умови її діяльності, бо якщо відповідні умови ще не склалися, то ніяка "надвидатна" особистість не зможе підняти маси на боротьбу.Очевидно, це мав на увазі "залізний канцлер" Отто Бісмарк, коли,виступаючи в рейхстазі, говорив депутатам:"Ми не можемо творити історію, ми маємо чекати, доки вона створиться".

Отже, цілком очевидно, що роль історичної особистості є своєрідним

результатом двох складових: соціальних умов, суспільних потреб, з одного боку, і якостей конкретної особистості - з іншого.

Суб'єктом суспільного розвитку є також народ. Поняття "народ" багатозначне, тому з'ясуємо зміст даної категорії. У широкому розумінні народ - це все населення тієї чи іншої країни (тобто це демографічне розуміння цього поняття). В іншому розумінні - етносоціальному - цей термін означає різні форми етнічних чи етносоціальних спільностей людей (плем'я, народність, нація тощо). Зрештою, це і соціальна спільність, яка

включає на різних етапах історії ті групи і верстви, які за своїм об'єктивним становищем здатні вирішувати завдання розвитку суспільства.

Отже, можна виділити такі ознаки народу, як:

- спільність історичної долі як передумови формування єдиного народу, яка має своїми витоками єдину територію і єдину державу;

- спільну віру, загальнонародну ідею, які духовно цементують народ у цілісність;

- спільну історичну перспективу, сподівання на майбутнє, адже втрата такої перспективи руйнує єдність народу;

- історичну пам'ять як збереження минулого у сучасному, поважливе чи нігілістичне.

Виходячи з цього, можливе таке соціально-філософське визначення народу як соціальної цілісної системи: народ – це спільність, якій притаманна історична доля, історична пам'ять, спільна віра і єдина ідея, а також спільна історична перспектива.

Розуміння народу як суб'єкта історії бере початок з ідеї Гердера про державний організм як "живу особу" історії та з думки Гегеля про те, що "дух народу сам є лише окремим індивідом у ході світової історії". Але одна з найглибших суперечностей історії людства полягає у тому, що люди самі роблять свою історію, хоча ні зовнішня природа, ні їхня власна - людська - від них не залежать.

У соціальній філософії досить поширеним є розуміння народу як

справжнього суб'єкта історії. Адже його діяльність створює

спадкоємність розвитку суспільства, тобто народ є творцем історії.

Обґрунтуванням цього положення є те, що народ створює всі матеріальні цінності, є головною продуктивною силою суспільства. Саме народні маси створюють усі блага у суспільстві, саме їхня праця є безпосереднім діянням, функціонуванням матеріального виробництва, основою існування і розвитку суспільства.

Народ - вирішальна сила всіх соціально-політичних діянь, що

здійснює всі глибокі соціальні перетворення. Але виникає запитання:

хто використовує ці завоювання, для кого ці "каштани з вогню"? І

тут згадуються гегелівська "іронія історії" та досить відоме висловлювання Ф.Енгельса про те, що коли революціонери

здійснять революцію, то дивуються, а інколи навіть із жахом бачать,

що досягнуте зовсім не те, до чого вони прагнули (згадаймо

прекрасні гасла Французької революції та її фінал, гасла Жовтневої

революції та їхнє "втілення" у період сталінізму тощо).

Ще одну тезу соціальної філософії про народ як творця історії: народ -творець усіх духовних цінностей- не слід розуміти буквально. Переважна маса духовних цінностей, скарбниця кожної національної і світової культури створюється професіоналами, народ же відіграє роль своєрідного "фільтра", сприймаючи чи не сприймаючи певні твори літератури, мистецтва тощо.

Для більш чіткого уявлення про сутність народу як основного суб’єкта саморозвитку розглянемо такі поняття як «маса», «натовп», «еліта», покоління».

Оскільки особистість постає суб'єктом історії, то й людські маси ми повинні розглядати крізь призму їх особистісних вияв­лень: що являють собою ці маси за складом, рівнем знань, настро­ями, хто і як їх організовує та ін. У західній соціальній філософії історично склалися три

"концепції маси ". Аристократичний варіант (І. Тен, Ф. Ніцше, Г. Лебон, X. Ортега-і-Гассет) народився ще у XIX ст. Маса, тобто народ, - це руйнівна

сила, що приходить на зміну феодальній чи буржуазній еліті."Масове суспільство", за такого підходу, означає повернення до варварства, неминучий занепад науки і культури. Так, Ф. Ніцше писав, що народ - це матеріал без форми, з якого творять простий камінь, котрий потребує різьбяра. Уява Ніцше змальовувала образ "надлюдини", героя, який стоїть "поза добром і злом", зневажає мораль більшості. Головним принципом і рушійним мотивом діяльності такої людини є воля до влади. Заради цього

все можливе, все дозволене, всі засоби позитивні, все виправдано.

Ліберально-демократична концепція (Е. Фромм, X. Арендт,Е. Ледерер) виникла у 30-ті роки XX століття як результат розчарування ліберальної інтелігенції та страху перед фашизмом. Ліберальні філософи стверджували, що класова самосвідомість пролетаріату ослабла, що місце організованого класу займе аморфна і безлика маса, яка складається із відчужених один від одного індивідів, що легко піддаються впливу користолюбної меншості. Отже, якщо аристократична концепція зображає масу як сукупність агресивних заколотників, то представники цієї концепції розглядають її як конгломерат зневірених індивідуалістів, які сліпо йдуть за "вождем".

Третя, найпопулярніша зараз концепція (Д. Рісмен,Д. Макдональд та ін.) виникла у США після Другої світової війни як відображення внутрішньої суперечливості культури. Творці цієї теорії в минулому вірили, що виховання підніме загальний політичний та культурний рівень народу. Але життя не виправдало таких сподівань. Так, зростання загальноосвітнього рівня людей самособою не супроводжувалося зростанням їхньої політичної та культурної активності. Звідси - уявлення про масу як пасивну більшість напівосвічених людей, які є опорою всякого конформізму. Таким чином, кожна з розглянутих концепцій має як вади, так і раціональні моменти.

Інколи поняття "маси" ототожнюється з поняттям " натовп ", але

вони мають різне філософське "забарвлення". Натовп є випадковим чи майже випадковим зборищем людей, об'єднаних у певному просторі тимчасовим і перехідливим інтересом; він є множинністю розрізнених людей, позбавлених органічного зв'язку і єдності; це, таким чином, хаотичне ціле або позбавлене чіткої внутрішньої організації, або ця організація мас розмито-сумбурний характер. Натовп характеризується послабленням або навіть відсутністю розумного контролю за своєю поведінкою, внаслідок чого у натовпі проявляється здебільшого емоційно- вольова боротьба пристрастей, невиразних і нестійких інтересів. Отже, натовп можна охарактеризувати такими 'рисами, як легка збудженість, здатність розвивати відносно велику енергію (щоправда, на короткий проміжок часу), нестійкість і мобільність у поєднанні з непередбачуваністю дій і "киданням" з боку в бік. Залежно від різного етапу розвитку самого натовпу апатичні, сплячі не пробуджені маси людей перетворються у ” малі” натовпи - стихійних бунтівників і

заколотників. Вихід із стану натовпу є далеко не прямолінійним процесом, його рухає, перш за все, самовиховання мас на власному соціальному досвіді, далеко не однозначному і не завжди позитивному. Тому перетворення мас із натовпу в народ є одним із найбільш значущих результатів цивілізаційного процесу.

Практично всі, хто замислюється над історією, визнають, що в її "живому русі" беруть участь і широкі народні маси, і видатні історичні особистості, які суттєво впливають на долю країн та народів, і еліта (економічна, політична, інтелектуальна та ін.), тобто групи "вибраних", впливових осіб, безпосередньо причетних до влади, управління, розвитку науки і культури, з яких виокремлюються видатні особистості. Адже еліта з'являється як вираження інтересів певних історично вихідних соціальних груп. Причиною виникнення еліти вважають природну обдарованість людей, а кількість груп еліти, як правило, зводять до п'яти: політичної, економічної, адміністративної, військової та ідеологічної.

Нарешті, до суб'єктів суспільного розвитку відносяться покоління.

Покоління — багатозначний термін, що розкриває різні аспекти вікової структури й історії суспільства. Прийнято розрізняти реальне покоління або когорту, тобто сукупність ровесників, які утворюють віковий прошарок населення; генеалогічне покоління або генерацію - ступінь походження від

одного предка (батьки, сини, внуки то що); хронологічне покоління, тобто період часу, протягом якого живе або активно діє певне покоління; умовне або гіпотетичне покоління -спільність учасників, чиє життя нерозривно пов 'язане з якимись важливими історичними подіями.

"Естафета поколінь" є реальною історією кожного народу і всього людства. Спадкоємність у розвитку суспільства відбувається через зміну поколінь, кожне з яких робить певний "внесок" у розвиток свого суспільства

та людської цивілізації.

Отже, особистості, соціальні групи, народні маси, еліти, покоління є суб'єктами розвитку суспільства.

Дата добавления: 2015-05-22