Поняття історії. Історичний процес як реальність. Для розкриття сутності суспільного розвитку , його закономірностей та принципів необхідно розглянути закони розвитку суспільства та основні підходи до

Для розкриття сутності суспільного розвитку, його закономірностей та принципів необхідно розглянути закони розвитку суспільства та основні підходи до зясування сутності історії.

Основні підходи до розуміння сутності історії:

історія - це сукупність подій та фактів, що відбулись у ми­нулому;

історія - це проекція сучасності на минуле;

історія - це визначення сучасного стану речей попередніми процесами людської життєдіяльності;

в історії кожна подія є автономною і самодостатньою, тобто вона постає явищем онтології, а не результатом еволюційних змін.

Що ж таке тоді історія? Отже, перш за все історія - це певна спрямованість свідомості, бажання збері­гати та утримувати той зміст, який пов'язаний із людським самоздійсненням. Якщо ж чомусь певна людська спільність такого не робить, не існує знань про минуле, а тому не існує історії. З іншого боку, історії немає там, де нічого не змінюється, де панує лише одноманітність. Таким чином, реальна історії перед­бачає наявність трьох векторів свого здійснення: 1) змін, мінли­вості; 2) неперервного тривання певного процесу; 3) історич­ної пам'яті.

Звичайно, в історії не повинні зникати люди, людські спільності, бо саме вони діють в просторі і часі, але їх дії не самі по собі є історія: якщо їх ніхто не сприймає та не фіксує, вони відбудуться та зникнуть, нічого по собі не лишивши. Значить, історичне тривання - це перш за все спра­ва свідомості, її прагнення збирати та зберігати в своєму змісті поле або територію людського самоздійснення. Оскільки людсь­кий початок буття не зводиться до природних явищ та процесів, то це необхідне задля самозростання, збільшення його проявів та можливостей. Якщо все те, що людьми здійснене та напрацьова­не буде просто зникати, то людство буде приречене на блукання без певних орієнтирів та результатів.

Історія окреслює нам ту територію, на який людина вже себе здійснила та проявила, а тому ми набуваємо можливості рухатись по цій території не безпорадно, а більш-менш свідомо та виправ­дано. Відповідно, і самий наш цей рух даною територією буде визначений, а ми маємо можливість зрозуміти (якщо нас це буде справді хвилювати), якою мірою наші дії вагомі, виправдані, ори­гінальні і т. ін.

В цьому сенсі наша інтегрованість в історію передбачає й те, що ми продовжуємо історію, розширюємо її горизонти та можли­вості, а, значить, розширюємо горизонти та можливості людсь­кого самоздійснення.

Звідси випливає цікаве визначення історії: історія є лише там, де відкривається можливість продовжувати історію.

Дане визначення покладає на кожне покоління велику відповідальність за історію та перед історією. В даному окресленні історії явно домінують акценти духовні, або й навіть - ідеологічні. Але історія - це дія, сукупність дій, що продукуються живими людьми у конкретних обставинах. Звідси, прояснюється погляд на історію, як на дійову осо­бу, підпорядковану певному закону або фатуму: у виборі дії люди, як правило, досить вільні, проте як тільки сама ця дія починає ре­алізовуватись, як включаються і спрацьовують такі механізми перетікання процесу, які суттєво міняють як задуми, так і мож­ливі наслідки дій.

Ось як подає цей момент відомий історик:"Уявімо собі, що гірською стежиною йде людина. Раптом вона споти­кається і падає у прірву. Задля того, щоби цей випадок відбувся, потрібно поєднання багатьох визначальних елементів. В тому числі: сила тяжіння, гірський рельєф, що сам постає результатом тривалих геологічних перетво­рень; стежина, що була прокладена, наприклад, з метою з'єднати село із літніми пасовищами. Отже, можна із повними підставами сказати, що якби закони небесної механіки були іншими, якби еволюція земної кулі перетіка­ла інакше, якби альпійське господарство не засновувалось на сезонному вигоні худоби у гори, то людина не впала би у прірву" М. Блок

Після того, як відбулася дія і окреслився її результат, відбу­вається новий відрив від наявного, проте тепер і наявне інше, і задуми змінились, і відрив має інакші параметри. Таким чином, історична свідомість виконує в історії роль "несучої конструкції", яка весь час стикається із все новими та новими ситуаціями дійсності і, отже, сама змінюється в ході виконання своєї функції. В цьому полягає чарівність, неповторність і привабливість історії: кожний її акт грають лише одного разу. В принципі, інколи мож­на зіграти ще, але це вже буде інша гра, хоча, можливо, дуже схожа на попередню.

Отже, історична свідомість забезпечує неперервність того проце­су, що називається реальною історією, а історичні дії виводять цю єди­ну лінію тривання на все нові і нові прояви та параметри перетікання.

В аспекті єдності в історії перервного та неперервного, тобто в аспекті часового руху в історії в ній можна виділити такі важ­ливі її аспекти: минуле як те, що вже відбулось і що змінити не можна, постає реальністю; сучасне як жива дія, проте обмеже­на і зумовлена наявним станом речей, постає нормою; нарешті, майбутнє як те, чого люди намагаються досягати, постає як іде­ал.

Отже, реальність, норма та ідеал є людськими вимірами руху історії. Отже, реальність, норма та ідеал є людськими вимірами руху історії. Історія постає реальністю лише за наявності в ній:

єдності перервного та неперервного;

історичної пам'яті як свідомого зберігання лінії неперервного тривання процесів людської життєдіяльності;

свідомої діяльності, яка передбачає можливість подальшої історії;

моменту зустрічі наявного психологічного компоненту людської діяль­ності із новими ситуаціями та обставинами життя;

людського виміру, що окреслюється через єдність реальності, норми та ідеалу.

Відома теза, що історія суспільства відрізняється від історії природи тим, що першу творять люди, друга відбувається сама. Отже, виникає запитання, на яке немає однозначної відповіді: чи існує логіка історії? Чи можна у чергуванні подій знайти порядок і спрямованість? Чи, може, суспільне життя є недосяжним для нашого розуміння хаосом? Чи є в історії закономірності, без яких неможливе життя людей?

Люди творять свою історію; суспільні відносини є таким же продуктом людей, як і вся культура, техніка тощо. Історія є діяльністю людей, їх спільнот, які переслідують свої цілі. Закони суспільного розвитку здійснюються без посередництва людей. Вони є такими ж об'єктивними, як і закони природи, тобто це об'єктивні, загальні, суттєві, необхідні, внутрішні, повторювальні зв'язки явищ суспільного життя, які відображають характер основної спрямованості розвитку суспільства.

Але ці закони мають і свою специфіку: вони виникли разом із виникненням суспільства і тому є відносно недовговічними (адже закони природи вічні); закони природи відбуваються, у той час як суспільні закони "робляться":вони мають більш складний характер, пов'язаний високим рівнем організації суспільства як форми руху матерії; люди мають справу з

тим, що вже.реалізувалося, стало дійсністю, тому не можуть знати, скільки було втрачено реальних можливостей, відмовляють в існуванні випадковості; Накінець,у формуванні й розвитку суспільства значну роль відіграють статистичні закони або тенденції.

Відомо, що історія не повторюється, вона розвивається не по колу, а по спіралі, і навіть при поверховому аналізі повторення у ній відрізняються одне від одного, маючи у собі щось нове. Отже, історичному процесі діє необхідність у формі закономірностей його розвитку. Але у ньому більшою мірою, ніж у природі, діє також "його величність випадок", адже діяльність людей визначається не лише їхніми ідеями і волею, а й пристрастями, бажаннями тощо. При цьому випадковості відрізняються одна від одної: з одного боку, вони є більш-менш відповідною 'формою прояву необхідності, сприяють виявленню певної закономірності (адже випадковість - це форма вияву і доповнення необхідності, а необхідність проявляється через випадковості),а з другого, - коли випадковості є чимось стороннім для суспільного процесу, вони проникають у нього немовби"збоку" і вносять інколи у цей процес серйозні та часом фатальні корективи, адже навіть найвизначніші випадковості можуть мати наслідки, до того ж значущі. Таке розуміння співвідношення необхідності і випадковості нічого спільного не має ні - з фаталізмом, ні з волюнтаризмом.

Фаталізм (від фатум - "наперед визначений долею ") має різні відтінки, між якими існують навіть суттєві розбіжності:наприклад, релігійний фаталізм, географічний детермінізм, технократичні концепції, філософія історії Гегеля тощо. Але він завжди акцентує увагу на повній визначеності чи передвизна-

ченості історичних подій. Фаталісти стверджують, що оскільки у саморозвитку суспільства діють об'єктивні закони (тобто необхідність), то ні про яку людську активність,свободу, не може бути й мови, суспільство має пассивно очікувати, коли закони автоматично втіляться у дійсність.

Протилежність фаталізму є волюнтаризм (від латин.voluntaris- залежний від волі) як заперечення будь-яких закономірностей в історії, абсолютизація волі суб'єкта історичної дії, свободи цього суб'єкта й зневага до ролі і значення закономірностей розвитку суспільства, залежності людської діяльності та її результатів від об'єктивних умов

(Ф. Ніцше, М. Вебер, А. Тойнбі та інші мислителі були на

позиціях волюнтаризму).

Своєрідною спробою сучасного подолання крайнощів як фаталізму, так і волюнтаризму є концепції соціальної філософії марксизму, неофрейдизму, франкфуртської школи, в яких історичний розвиток розглядається як імовірнісний процес, у якому немає абсолютів, суспільство є результатом взаємодії багатьох протидіючих та різномасштабних сил, тенденцій, суб'єктів тощо.

Вже не раз говорилося про те, що в історії активно діють люди,

наділені свідомістю, волею, пристрастями і які керуються своїми інтересами, переконаннями, вірою тощо. Свідомою діяльністю в історії можна вважати таку, яка базується на відповідності особистих цілей людей, які беруть у ній участь, загальним цілям всіх членів соціальної групи чи спільноти. Така діяльність можлива лише на основі пізнання суспільних законів, узгодженості цілей діяльності та їх засобів цим законам, передбаченні наслідків дій.

Але чи можна завжди стверджувати, що у масштабах суспільства

сукупна діяльність людей призводить до усвідомлених ними результатів? Історія свідчить, що далеко не завжди, що результат може бути таким, про який ніхто навіть і не сподівався; і справа,таким чином, робиться свідомо, але її результати, особливо віддалені, не збігаютьсяіз передбачуваними. У такому випадку мова йде про стихійність суспільного процесу.Інколи навіть і свідомо організовані дії приводять до протилежних результатів. Як відзначав Гегель, у всесвітній історії завдяки діяльності людей отримуються дещо інші результати порівняно з тими, до яких вони прагнули, в чому і суть "хитрощів розуму історії". Тобто люди досягають задоволення своїх потреб та інтересів, але водночас здійснюється й те, що приховане у їхніх інтересах і діях, але не усвідомлене ними, не входить у їхні наміри. В історії стихійне проявляється нерідко у боротьбі не "за", и "проти", а у вигляді протесту, відчаю, ненависті, втрати віри в існуючий лад і бунт проти нього, виражаючи немовби обурення ірраціональних глибин духу.

Отже, розвиток суспільства постає як єдність двох тенденцій - свідомого і стихійного. Тобто мається на увазі відносно свідоме використання закономірностей розвитку суспільства та їх стихійна реалізація.

3. Формаційний та цивілізаційний підходи до аналізу суспільства.

Філософія історії розглядає й оцінює історію з точки зору виявлення закономірностей історичного процесу, виявлення специфіки історичного знання, сенсу і спрямованості людської історії.

У сучасній соціальній філософії існують два підходи до розуміння історичного розвитку – формаційний та цивілізаційний. Основною проблемою, на вирішення якої вони націлені, є спрямованість історичного процесу, тобто чи є суспільний розвиток прогресом, чи він є історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов’язаних у єдиний загальнолюдський історичний процес.

Формаційний підхід вирішує цю проблему так: історія є прогресом, сходженням від менш розвиненої до більш досконалої формації. На відміну від нього, цивілізаційний підхід до історії не передбачає заданого сценарію майбутнього розвитку, заперечує наявність закономірностей історії.

Формаційна теорія базується на розумінні суспільства як соціально-економічної системи, в ній вирішальна роль належить економічному фактору. За К. Марксом, який вперше висунув ідею матеріалістичного розуміння історії, суспільно-економічна формація - це конкретно-історичний тип суспільства, послідовна "сходинка" історичного розвитку, обумовлена певним способом виробництва і своєрідною формою виробничих відносин, перш за все – формою відносин власності. Згідно з формаційним підходом, спосіб виробництва визначає все багатоманіття суспільних зв'язків і відносин. Основними елементами суспільно-економічної формації є базис і надбудова.

Базис - це сукупність виробничих відносин, яка становить економічний лад суспільства, від нього залежать усі інші суспільні відносини. Базис визначає характер і зміст надбудови, тобто ідеологічних, політичних, правових та інших відносин й ідей, організацій та установ, через які здійснюються ці відносини.

Отже, суспільно-історична формація виступає" загальною характеристикою основних типів суспільства.Первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне та майбутнє комуністичне суспільство - "сходинки"

розвитку людства.

В основі цивілізаційного підходу, який заперечує й водночас доповнює формаційний підхід, - перетворення історії людства у глобальну, загальнолюдську історію. Якщо раніше вона була історією окремих племен, народів, країн, регіонів, культур, то сьогодні ми є свідками створення планетарної цивілізації. У соціальній філософії традиційним став поділ історії на традиційну, тобто аграрну, індустріальну (техногенну), постіндустріальну цивілізації, а також на нову, що формується, - інформаційну.

Але термін "цивілізація" є багатогранним, він не має однознач-

ного і чіткого визначення: цивілізацію іноді ототожнюють з

поняттям "культура"; часто під цим поняттям розуміють більш високий стосовно варварства рівень розвитку суспільства, пов'язаний з удосконаленням техніки і технології. Водночас у всіх розуміннях це поняття

вживається для характеристики цілісності матеріальної і духовної життєдіяльності людей. Під цивілізацією розуміється певне історичне

утворення, відгалуження історичного розвитку, сукупність суспільств та культур, об'єднаних спільними ознаками.

Отже, на відміну від формаційного підходу, який базується на

економічних структурах, певних виробничих відносинах, цивілізаційний

підхід фіксує увагу не лише на економічній стороні, а на сукупності всіх

форм життєдіяльності суспільства ~ матеріально-економічній,

культурній, політичній, моральній.

Кожному типу цивілізації притаманні свої визначальні чинники розвитку. Звідси й поділ цивілізацій на традиційні, які охоплюють стародавній та середньовічний періоди, з їх аграрною спрямованістю економіки, високим рівнем залежності від природних умов (перш за все від географічного положення), консерватизмом у соціальних відносинах і способі життя, негативним ставленням до будь-яких нововведень, обмеженістю індивідуальної свободи тощо;

та техногенні, в яких виникає система цінностей, основу яких становлять наука, техніка, технологія. Ідея перетворення світу стає

провідною у культурі техногенної цивілізації; принципово змінюється

становище людини в суспільстві: утверджується цінність свободи,

рівності людей, тобто цінності демократії.

Техногенна цивілізація динамічна, рухлива й досить агресивна.

Вона суперечлива: її вища мета - збільшення матеріального багатства на основі постійного оновлення техніко-економічних систем - перетворює людину на просту функцію, засіб виробничої сфери, вона стає предметом маніпуляції масовою культурою, засобами масової інформації, з одного боку, і водночас орієнтується на свободу людини, мобілізує людську активність, стимулює розвиток здібностей людини, внаслідок чого відбувається

гуманізація суспільства.

Дата добавления: 2015-05-22