Атеїзм, його поняття, структура і причини

Ще ІІ Ватиканський собор (1963 р.) висловив тривогу, зазначивши, що «безбожність слід зачислити до найважливіших явищ сучасности». На противагу безбожництву минулих епох нині воно не лише радикалізувалося, а й набуло агресивних форм. До цього найбільше спричинилася політика «державного атеїзму» в країнах Східної і Центрально-Східної Європи, а також на інших континентах, де запанувала атеїстична ідеологія. Однак причини не лише в тому.

Термін «атеїзм» (від гр. а – заперечення ,Theus-- Бог) запровадив у філософії Платон. Як синонім безбожництва атеїзм ще в античні часи зводився до заперечення богів, інших надприродних сил або при визнанні їх не допускав впливу цих істот чи сил на долю людину й світовий розвиток. Вважається, що теоретичний грунт для атеїзму заклало атомістичне вчення Демокріта, з якого випливало положення про вічність матерії. Виникнення нинішнього атеїзму пов’язують з антропологічним матеріалізмом Л. А. Фоєрбаха, який вбачав причини релігії в «природі людини», її немочі, заперечував безсмертя людської душі. Цей атеїзм був доведений до крайнощів засновниками марксизму-ленінізму. На практиці у країнах так званого «реального соціалізму» він набув войовничого характеру.

Атеїзм, як теоретична критика релігії, спирається на певні філософські засади. Водночас він трактується як окрема галузь філософського знання, що має свій предмет, методологію, мету і завдання, які спрямовані на подолання релігійности на основі матеріалістичного світогляду. Нині атеїзм спричинився до виникнення нових термінів. Так звані «атеознавчі науки» охоплюють теорію, історію, психологію, соціологію атеїзму. Авторів атеїстичних текстів називають атеографами, а дослідників атеїзму -- атеознавцями. На позначення атеїстичної літератури вживають термін атеознавча література. Виникли окремі галузі теорії атеїзму: атеографія – про атеїзм у людській свідомости, атеометрія – продослідження безбожництва в суспільстві тощо. До структурних елементів теорії атеїзму належить теорія атеїстичного виховання, що стосується атеїстичної роботи.

Як феномен атеїзм не має однозначного визначення, що зумовлено його складністю й багатоаспектністю. Біблія не згадує про атеїзм, а заперечення існування Бога трактує як безумство. Слід зазначити, що в минулому термін атеїзм вживався в іншому значенні, ніж в наш час. В античні часи атеїстами таврували тих, хто протистояв офіційній релігії. Саме тому у Римській імперії так називали християн. Середньовічні церковники вважали атеїстами навіть єретиків.

У Радянському Союзі був запроваджений у вищих навчальних закладах курс наукового атеїзму, який вважав релігію як наслідок залежности людини від природних і суспільних сил, пов’язував її існування з інтересами реакційних класів, а подолання релігійности узалежнював від позитивних змін у земному житті й організованої виховної роботи.

Адекватне трактування атеїзму не допускає привнесення до нього деїзму, пантеїзму чи релігійного вільнодумства, хоч у певних випадках вони можуть спричинитися до зневіри, цебто байдужого ставлення до релігії. Як відомо, деїзм (від лат. Deus - Бог), -- це релігійно-філософське переконання епохи Просвітництва, згідно з яким Бог створив світ, визначив закони його розвитку, а більше не втручається в перебіг подій. У пантеїзмі (від гр. pan – все, Theus – Бог) Бог ототожнюється зі світом.

При релігійному вільнодумстві допускаєтьсядовільнаінтерпретація релігійних догм, критичне ставлення до церковних обрядів, поведінки духовенства тощо. Войовничий атеїзм у комуністичних країнах зводився до розширеного трактування атеїзму, при якому критику окремих представників духовенства прирівнювали до безбожництва.

Атеїзм охоплює не лише сферу теорії, а й поведінку тих, хто заперечує реальне існування Бога й протиставляє себе вірянам. Серед прихильників атеїзму доречно виділити такі групи: 1) стихійні атеїсти; 2) переконані атеїсти; 3) активні атеїсти;4) агресивні атеїсти. Якщодо першої й другої групи належать безбожники, які дотримуються атеїстичних поглядів, але не намагаються їх розповсюджувати серед населення, то активні й агресивні атеїсти нав’язують свої погляди іншим людям, а рівниця між ними визначається рівнем активности. Агресивні атеїсти не відкидають жодних методів у нав’язуванні атеїстичних поглядів. Серед них можна виділити тих, хто намагається підпорядкувати релігію політиці, тому їх ще називають політичними атеїстами. Безумовно, може бути й інший поділ, адже будь-яка типологія залежить насамперед від критеріїв дослідження.

Історичний розвиток атеїзму охоплює, принаймні, чотири періоди: 1) період боротьби; 2) період теоретичного заперечення; 3) період абсолютизації людини; 4) період ідеологізації. Період боротьби пов’язаний з протестом проти віри як найголовнішого джерела пізнання, намаганням протиставити їй розум чи поставити їх на один рівень. Початки такого протиборства проявилися в раціоналізмі Р.Декарта. Період теоретичного заперечення охоплює майже три століття, триваючи аж до середини ХІХ століття. Заперечення дуалізму матерії й духа, світу й Бога в філософії Б.Спінози підривало пізнання трансцендентности Бога. Атеїзму в цьому періоді сприяв британський емпіризм, особливо Д. Г’юм, який абсолютизував досвід і піддавав сумніву раціональне пізнання. Німецький філософ І. Кант допускав існування Бога лише з моральних причин, бо «світ існує для нас лише настільки, наскільки він існує в нашій голові», що трактується в філософії як «обернення способу мислення». Його співвітчизник Г.В.Ф.Гегель трактував Бога як людський розум у поступі, що фактично вело до заперечення трансцендентності. Спроби абсолютизації людини проявилися вже у французькому Просвітництві, але сягнули свого апогею в філософії Л.А.Фоєрбаха. Як наслідок місце богослов’я посіла антропологія. Атеїзм у періоді ідеологізації започаткували засновники марксизму, які фактично призвели до завершення його вульгаризації, що яскраво проявилася в ленінізмі як ідеології російського більшовизму. Як вже зазначалося, більшовизм породив квазірелігію безбожництва з крайнім прагматизмом у всіх сферах суспільного життя.

При аналізі атеїзму як феномену треба насамперед з’ясувати його причини. Безумовно, на перше місце слід поставити протистояння християнського морального ідеалу споживацькій психології, що особливо посилилася наприкінці ХХ століття в розвинених країнах. Ще більше така суперечність проявилася на пострадянському просторі, на якому майже в усіх країнах владні важелі захопили олігархи. Пограбована абсолютна більшість населення опинилася за межею бідности. Безумовно, у такому становищі віряни сподіваються на потойбічну допомогу, а не отримавши її, так як сподівалися, починають зневірюватися.

Дослідники нашої людности звертають увагу на негативне ставлення українців до влади. Причину пояснюють тим, що за останні століття на наших землях панувала чужа влада, яка не турбувалася про справедливість. Після проголошення незалежности при владі, як правило, залишилася вчорашня компартійна номенклатура або її висуванці. Не змінилося становище після «Помаранчевої революції», здобутки якої були знецінені на найвищому державному рівні. Цинізм чиновників настільки очевидний, що люди не бачать виходу. Повсюдне зло розхитує релігійні переконання, віру в справедливість.

Доведених до відчаю людей охопив страх перед майбутнім. Втративши віру в поліпшення, люди живуть одним днем, що визначає їхнє ставлення до традиційних етичних цінностей. У таких умовах лише сильна воля людини може підтримувати її віру в торжество справедливости, чому протидіє конкретна дійсність. Негативно впливають засоби масової інформації, які роздмухують пристрасті навколо певних подій. Сваволя чиновництва і судів, російська агресія не сприяють утвердженню релігійних цінностей, створюють передумови для стихійного проникнення в людське середовище атеїстичних поглядів.

Не на користь релігійності також поведінка духовенства. Наше національне відродження супроводжувалося релігійним відродженням. Динамічний розвиток церковного життя вимагав прискореного поповнення духовенства. Цим нерідко скористалися проворні ділки, які дивилися на церковну справу як неконтрольоване джерело збагачення. Поведінка таких служителів культу не відповідає тим ідеалам, які виплекала упродовж віків наша релігійна людність. Ставлення до таких служителів культу не може не впливати на релігійність населення. Окрім цього, саме вони нерідко провокували в минулому боротьбу за храми. Не варто недооцінювати тягаря безбожництва, що нав’язувалося за часів компартійного режиму.

Гальмує подолання атеїстичних переконань серед населення також активна діяльність закордонних і доморощених пропагандистів нетрадиційних релігійних культів. Йдеться про посилену пропаганду насамперед секти «свідків Єгови» і тубільних дохристиянських вірувань. Попри певні наміри такі пропагандисти не сприяють утвердженню релігійности, а значною мірою створюють підґрунтя для розхитування нетривких релігійних переконань, які упродовж цілих десятиліть були відірвані від церковного життя.

Нарешті, не слід ігнорувати й того, що підживлювати атеїстичні переконання може нинішня школа, в якій працюють вчителі, що були залучені за компартійного режиму до атеїстичної роботи. Безумовно, їм не просто поєднати пропаганду наукових досягнень з релігійною догматикою. Особливо негативно на виховання памолоді в недавньому минулому впливала освітня політика окупаційної компрадорсько-сімейної бандо- олігархії. Щоправда, нині на державному рівні дозволено навчати дітей християнської етики. Однак треба зауважити, що вона має ґрунтуватися на засадах аконфесійности, щоб не провокувати міжконфесійних протистоянь.

Як підтверджує тривалий розвиток людства, атеїзм ніколи не був на користь суспільного розвитку. Нав’язування матеріалістичних поглядів мало наслідком посилення бездуховности серед населення, вело до криміналізації суспільства. Заперечення релігії як начебто опію народу сприяло, образно кажучи, саме розповсюдженню опію. Зрештою, наслідки атеїстичної політики наше суспільство ще довго буде відчувати.

Ставлення Церкви до атеїзму зазнало певної еволюції, що підтверджує історія останніх двох століть. Якщо спочатку Церква осуджувала атеїзм як явище, то згодом почала висловлюватися за діалог і співпрацю з його представниками.

Ще сто п’ятдесят років тому західна Церква не вживала терміна атеїзм, а віровідступниками вважала представників пантеїзму, деїзму, індиферентизму, натуралізму тощо. Вперше осуджено атеїзм у Ватиканській конституції «Про католицьку віру»(1870 р.), в якій проаналізовані помилки щодо віри раціоналізму, натуралізму, пантеїзму, матеріалізму. Пізніше Святіший Престол піддав критиці атеїстичний комунізм. Підтримавши Універсальну декларацію прав людини (1948 р.), західна Церква заявила про природне право людини шукати правду. Як відомо, в названій декларації серед інших свобод визнано свободу совісти. Церква виходить з того, що навіть заблукана людина не може зневажатися.

Церква вказує на складність і різноманітність подолання причин сучасного атеїзму. Діалог з невірними має ґрунтуватися на засадах існування людської спільноти, сприймання життя з усіма його труднощами. Папа Павло VI в енцикліці Еcclesiam suam (1964р.)звертав увагу, що «перш ніж вести світ до віри і щоб привести його, треба до нього наблизитися і з ним розмовляти». Доречно виходити з євангельського положення, що «здорові не потребують лікаря» (Лк.5; 31). Таким чином, невірство прирівнюється до хвороби, тому до людей, які страждають від нього, глава західної Церкви радить ставитися без упереджень, люб’язно, доброзичливо, з повагою, проявляти толерантність до їхньої думки.

Аналогічні поради давав папа Іван Павло ІІ, наголошуючи на тому, що діалог між християнами й атеїстами має спрямовуватися на пошук правди, але не слід забувати, що атеїзм є «гріхом проти чесноти релігійности» і «суперечить самій сути християнської віри». Такий діалог має два завдання: по - перше, він дає змогу невірному зрозуміти хибність своїх поглядів, а по - друге, сприяє очищенню й поглибленню релігійних переконань самих вірян.

Як підтвердив історичний розвиток, атеїзм не на користь духовному оздоровленню людства, а має протилежні наслідки. Він не спроможний витіснити релігії, зайняти її місце. Розвиток науки аж ніяк не суперечить релігії, не звужує її сфери, адже наука має на меті пошук природної істини, а релігія спрямована на пізнання надприродного Одкровення.

Висновки

1. Людина ніколи не зможе позбутися релігійних почуттів, які проявляються по-різному серед вірян. Зв’язок людини з релігією внутрішній і не може бути беззастережно детермінований зовнішніми, природними чи суспільними, чинниками.

2. Мета людського життя, як наголошують релігійні філософи, зводиться до спасіння, яке людина може осягнути після смерти.

3. Як автономна система людина перебуває під постійною загрозою для свого життя, здоров’я. Лише релігія надає їй змогу збагнути сенс земного життя, утвердити впевненість у своєму майбутньому.

4. Спільнимдлявсіхрелігійє віра в іншу дійсність, в надприродне, сакральне, трансцендентне, що надає сенсу життя людині. У філософії дослідження релігії проводиться на трьох рівнях: екзистенціальному, суспільному й трансцендентальному.

5. Релігійність пов’язана з вірою як сукупністю переживань у стосунках людини з трансцендентним світом. Релігійні цінності передаються в процесі сімейного виховання. Як складне явище релігійність має багаторівневу структуру. Для дослідження релігійности доцільно застосовувати багатовимірна модель, яка передбачає певні параметри.

6. Визнаючи атеїзм як «гріх проти чесноти релігійности», Церква розрізняє осуд атеїзму як феномену, що «суперечить самій сути християнської віри», від позиції заблудлої людини, тому не підтримує її зневаги, а прагне діалогу, щоб дати людині змогу збагнути хибність своїх поглядів.

Дата добавления: 2015-05-22