Філософське розуміння суспільства. суспільство як система

Соціальна Ф. досліджує проблему сенсу і цілей існування суспільства, його походження, специфіку та тенденції розвитку, а також проблеми єдності, впорядкування суспільства як цілісної системи та умов збереження цієї цілісності.

О.Конт – засновник соціології.

Осмислення людини через суспільство і сусп-ва через людину.

Соціальне (найбільш широке поняття) – як вираження людськості, об’єднання людей на ґрунті безпосередніх зв’язків з ними.

Соціум – абстрактний, виражає певну систему спільного співжиття людей, ознаки якого: свідомість, цілеспрямована діяльність, спілкування, творення і існування в світі культури.

Прослідковує становлення людської соціальності.

Сусп-во конкретизує типи людської соціальності через соціум.

Філософські принципи аналізу сусп-ва і соц.буття людей:

1. Принцип системності – прагнення охопити соц.буття як систему з її структурою, цілісністю, багатоманітністю типів та аналіз їх взаємовизначеності.

2. Принцип розвитку – розгляд сусп-ва в процесі становлення та осмислення якісних змін, які при цьому відбуваються. Фактори, які на них впливають.

3. Історичності (історизму) – виявлення історичних і часових зв’язків, що існують в процесі розвитку різних типів сусп-ва.

Сусп-во – це цілісна система історично сформованих форм і способів взаємодії і взаємовідносин між людьми, що утворюють основу і середовище власне людської ЖД.

3 аспекти функціонування сусп-ва:

1. Соц.організована спільна ЖД маси людей – сукупність людей.

2. Конкретний тип соц.організації людської ЖД – соц.інфраструктура.

3. Сукупність історичного здійснення сусп-в – історичні типи сусп-в.

Сусп-во – це розгорнена людська сутність.

Потреби, які задовольняє сусп-во:

- збереження і відновлення життя членів сусп-ва;

- підтримання стабільності функціонування соц.організації життя;

- культивування вищих духовних потреб у членів сусп-ва.

За сутністю сусп-во є предметним.

Спільне між сусп-вом і природою:

- сусп-во виникає і функціонаує всередині природно-космічного процесу, й тому сусп.явища не можуть не узгоджуватися із загальними законами останнього, в цьому плані сусп-во постає продовженням природно-космічного процесу;

- і сусп-во, і природа існують реально, т.т. вступають у зв’язки, діють та реагують на дії;

- між сусп-вом і природою відбувається постійний процес обміну речовиною, енергією і інф-цією, що було б неможливо при відсутності між ними спільного;

- матеріал природних та сусп.явищ за вихідними складовими є однаковим, тобто ті ж самі атоми, елементарні частинки, енергетичні носії функціонують як в природі, так і в сусп-ві.

Відмінності між сусп-вом та природою:

- дії прир. законів в межах сусп-ва втрачають свою однозначну імперативність, можуть тут або міняти спрямування свої проявів, або взагалі блокуватися;

- сусп.процеси орієнтуються на такі цінності, смисли та мотиви, які не мають натуралізованої форми виявлення;

- темпи змін сусп.явищ значно перевищують зміни природи;

- в розвиненому сусп.процесі можуть створюватись і принципово нові матеріали, сполуки речовин, носії матеріальних властивостей та енергії.

Дійсне людське буття здійснюється через співбуття, що виражає співвідношення індивідуального та соціального в людському бутті.

Індивід – окремий представник людського роду.

особа – певна єдність соц.якостей людини, інтегрально виявляється через сукупність соц.ролей (каркас особистості)

індивідуальність – самобутність, неповторність людини, її цінностей та ідеалів

особистість – це цілісне поєднання індивідуально-неповторного і соц.-людського, зумовлює вкоріненість людини в бутті. Якість включення в соц.структуру

Особистість виступає як динамічна система, що виражається не тільки в єдності інтелектуальних, соц.-культ. і вольових якостей людини, але в її відповідальності і здатності до саморозбудови. Тому особистість – це свідоме вольове начало, „суб’єкт поступання”.

Достотна соціальність стверджується як особистісне начало.

Важливою рисою суспільства є його системність, оскільки воно ф-ціонує і розвивається як система взаємопов’язаних елементів або сфер.

Сусп-во як система виступає як поєднання суспільного буття, суспільної свідомості, суспільних інститутів, що виявляють взаємопов’язані сфери здійснення соц.життя.

Сусп.буття – категорія, що означає, субстанцію суспільного життя, характеризуючи об’єктивні засади для розвитку і ф-ціонування суспільства.

Сусп.свідомість – абстракція, що виражає здатність сусп-ва до усвідомлення сусп.буття в свідомості, або об’єктивоване духовне (мораль, право, мистецтво, релігія).

Соц.інститути – певна сукупність закладів та установ, що відповідають потребам організації сусп.життя. Охоплюють всі сфери, м.б. формою соціалізації (держава, міждержавні інститути).

Основою сусп.буття є певні форми його здійснення, які можна охопити поняттям сусп.вир-во як власне вир-во людської соціальності.

В основі розвитку сусп-ва лежить матеріальне вир-во. Матеріальна сфера.

Етапи:

1. аграрний.

2. промисловий.

3. інформаційний.

Духовне вир-во – виробництво знань, ідей, цінностей, програм діяльності, що забезпечують цілісність людської діяльності.

Вир-во сусп.відносин – забезпечує організацію людської діяльності в усіх системах, в які включена людина (між матеріальною і духовною сферами).

Важливою підсистемою є вир-во форм спілкування, т.т. конкретних способів зв’язку між людьми та соц. групами в процесі їх взаємодії та встановлення оптимальних умов для соц.злагоди, єдності соціуму.

Людина – істота природна, суспільна (соціальна) і духовна.

Формування самої людини як суб’єкта системи сусп.життя, формування конкретного типу особистості.

Сусп-во і людина органічно пов’язані.

Системна якість характеризується тим, що, впливаючи на б.-я. елемент цієї системи, ми впливаємо на всю систему загалом, тому завданням функціонування конкретного типу сусп-ва є формування оптимального взаємозв’язку між різними його підсистемами.

Смислова структура сусп-ва включає єдність двох начал як способів реалізації спільних інтересів:

· держава як організаційне і стабілізуюче начало;

· громадянське сусп-во – сукупність відносин між людьми і формами їх об’єднання, в яких вони беруть безпосередню участь, вносячи свою ініціативу та відповідальність (теоретичне осмислення – Новий час, епоха Просвітництва).

Теорія сусп.угоди, XX с. – теорія соц. дії.

70-80-ті рр. – співвідношення з поняттям „політичне сусп-во”. Розглядається як концентроване вираження неполітичного, встановлення публічної демократії. Оптимальне поєднання інтересів індивіда та держави.

Філос. тлумачення – людина має стати громадянином світу.

Громадянське сусп-во в смисловому плані виступає достотною формою співбуття, справжньою формою соціальності.

Взаємодія держави і громдянського сусп-ва виражає тип сусп-ва і сприяє виникненню державно-правової системи регулювання взаємовідносин людини і сусп-ва, в основу якої покладено систему гарантій і прав особистості.

Типи сусп-ва:

1. Пов’язане з домінуванням держави – класичний тип.

2. Коли держава здатна руйнувати існуюче сусп-во – тоталітарне. Примат сусп-ва над індивідом здійснюється через монополізацію влади, що закріплюється через ідеологію, нав’язування держави як єдиного і абсолютного посередника у всіх сферах сусп-ва.

3. Масове сусп-во – коли нівелююча сила держави веде до усереднення особистості, масовізації всіх сфер суспільного буття. Використання інформаційних технологій для маніпулювання людською свідомістю (споживання ідей).

4. Інформаційне сусп-во – (зараз) орієнтація на демократію. Демократія в загально філософському плані – це такий стан сусп.життя, коли досягнута рівновага сусп.сил при домінуючій тенденції до інтересів і прав людини. Серед них:

· пріоритетність загальнолюдських норм і цінностей;

· зверхність закону;

· гарантованість політичних, релігійних і особистих свобод;

· розподіл влади.

5. Формування комунікативного сусп-ва – умов для вільного спілкування між людьми. Комунікативна Ф. – Хабермас, Бубер, Ясперс.

Соціум як історія постає у вигляді творчості людей в усіх галузях сусп.життя.

Варіанти розв’язання проблеми: Чи має історичний процес певну якісну особливість?

- історія – це частина загального природно-космічного процесу (антична Ф., Ф. Середньовіччя, частково – Відродження);

- історія має якісну специфіку і в певних аспектах докорінно відрізняється від природно-космічних процесів (епоха Нового Часу, НКФ);

- історія – це сфера виявлення людських якостей або можливостей людської природи.

Історія виступає як конкретний вияв історичності людського буття та його усвідомлення. В зв’язку з цим існують такі підходи до розуміння сутності історії:

- це сукупність подій або фактів, які відбулись у минулому;

- погляди із сучасності в минуле;

визначення сучасного стану речей попередніми процесами людської життєдіяльності. В історії кожна подія є автономною і самодостатньою.

Історія – це світ подій у їх смисловому поєднанні.

Вона виступає як спосіб самовиявлення і самовстановлення людськості, що надає людині реальні виміри і масштаби для її життєдіяльності.

Історія має 2 виміри: вибір і доля, які тісно між собою переплітаються. Історія визначається людиною, оскільки, вибираючи будь-які вчинки, людина творить і власну долю, і долю та здатність до вибору наступних поколінь.

3 вимір: пам’ять. Ясперс – „дух, що допомагає людському буттю”, бо розвиває здатність утримувати минуле у відношенні з сучасним і майбутнім.

Ніцше: 3 роди осягнення історії.

1. Монументальний – прагнення увіковічнити все те, що підняло людство на вершину розвитку.

2. Антикварний – збереження і охорона минулого в недоторканності. Зберігаючи окремі речі в їх первинному бутті, людина розвиває відчуття своїх історичних коренів.

3. Критичний – критичне переосмислення минулого з позицій сучасного.

Реальне сприйняття історії пов’язане з такими формами, як:

- неісторичне – здатність забувати і замикатися всередині певного горизонту;

- надісторичне, що надає буттю вічності і незмінності (мистецтво і релігія).

Дата добавления: 2015-05-22