Можливісний вимір людського буття. Проблема свободи

Проблема походження людини

Основні концепції походження людини:

· інопланетна версія – занесення людини та життя з інших світів або планет;

· версія антропного принципу в будові Всесвіту – виникнення людини внаслідок реалізації якоїсь фундаментальної космічної програми;

· концепція тупикової гілки еволюції – виникнення людини внаслідок якоїсь фатальної помилки в ході природно-космічних процесів;

· концепції антропосоціогенезу – виникнення людини як біосоціальної істоти, повязаний з її трудовою діяльністю та людською колективністю;

· концепція креаціонізму – створення людини Богом (богами) чи якимись іншими вищими силами;

· синтетична теорія еволюції – Едгар Морен. Поєднання природничо-наукового, гуманітарного і філософського знання через теорію самоорганізації. Людина – це тварина, що зуміла за допомогою міфу, магії і усвідомлення факту смерті вирости з речі в особистість.

Основним способом передачі інформації стає культурна традиція. Людина є одночасно мудрець і безумець, оскільки в її олюдненні поєднується раціональне, нераціональне і навіть ірраціональне. Тому процес виникнення людини – це багатовимірний процес самоорганізації і самопородження.

Важливе значення для становлення людини має комунікативна система, яка включає як вербальну мову, так „мову культури” – мову символів, символізацію.

Трикутник: вид – індивід –суспільство.

2 основні етапи процесу олюднення:

1. Ювенілізація – продовження дитинства, що робить можливим одночасно інтелектуальний і афективний розвиток індивіда.

2. Церебралізація – регресія стереотипних (інстинктивних) видів поведінки і розвиток асоціативних здібностей мозку, пластичності і свободи.

Людина розвивається по логіці складно організованої системи, здатна використовувати сили дезорганізації для підтвердження і розвитку своєї організації, а випадкові варіації і елементи безпорядку – для збільшення різноманітності і складності.

Культура – система високої складності, що породжує механізми відтворення цієї складності.

Наявність небуття в бутті виявляється через людські потреби (нестача чогось). Вони є динамічним моментом, який зберігає небуттєвість, характеризує недостатність людського буття і обумовлює потребу її подолання. Способи задоволення цих потреб якраз і виявляють можливісний вимір людського буття. Тому людина є буттям можливостей, є „дзеркалом можливостей буття” (екзистенціалізм – Хайдеггер: людина – пастух буття). ті самі потреби можуть бути задоволені по-різному. „Людина не є те, що вона є, а те, що вона не є”.

Людина є не тільки недостатньою, а й надлишковою, бо вона має універсальну здатність до будь-яких дій через розвиток своїх здібностей.

Сутнісні сили – Фейєрбах (почуття).

Основними людськими сутнісними силами є:

· тілесність – тіло як складний інструмент з надзвичайною пластичністю і високим рівнем саморегуляції;

· людські почуття;

· розум;

· воля.

Основні сфери людської життєдіяльності: діяльність, споглядання, спілкування, гра.

Діяльність:

1. Матеріально-практична: перетворення природи, подолання опору матеріалу, дія з об’єктом.

2. Духовна: цінності, усвідомлення, знання, створення понять, ідей.

3. Духовно-практична: створення особливих символічних форм, що фіксують вищі цінності (філософія, релігія, мистецтво).

Основні характеристики діяльності:

· має перетворювальний характер;

· цілеспрямованість;

· предметність;

· антропомірність (людина здатна творити за рамками будь-якого виду);

· соціально-організована;

· форма самодіяльності;

· практика – специфічно людський спосіб буття, що в найзагальніших формах характеризує здатність людини до цілепокладаючої діяльності, в якій органічно поєднуються визначеність людини світом і визначеність світу людиною.

Критерієм розвиненості практики є взаємоузгодженість в її націленості на світ та на саму людину, а також співвідносний світ, яким він є у структурі людської діяльності та світ об’єктивних закономірностей сущого (суб’єкт-об’єктна взаємодія).

Спілкування – суб’єкт-суб’єктна взаємодія.

Взаємність – здатність до діалогу.

Способи реалізації можливого: діяльність, спілкування, споглядання, вчинок, трансцендентність.

Споглядання (духовний аспект)виражає міру довіри людини до світу. Момент зупинки (Мамардашвілі), ідея розривів (Хайдеггер – погляд на себе збоку).

Пов’язане з людиною, з її здатністю зупинитись, оцінити, осмислити свою діяльність, відчути довіру до світу і потребу дбати про його збереження.

Гра виступає як спосіб прилучення людини до можливого, в якій реалізуються емоційні та структурні зв’язки між людьми та здійснюється соціалізація людини.

Гра виступає як:

1. Структуроутворюючий елемент культури.

2. Здійснення креативних здібностей людини.

3. Неможлива поза спілкуванням.

4. Впливає на формування і закріплення ієрархічного принципу будови суспільства.

Вільна гра життєвих сил (Ніцше). Синергетика як спосіб пошуку нових тенденцій.

Індивідуальне прилучення.

Вчинок – вчинення суто особистого вибору серед безлічі варіантів, що їх робить можливими дійсність. Потребує напруги духовних сил людини і виступає, по суті, самочиненням, тобто активним вибором людини, яка діє відповідально і вільно. За його рахунок виробляється нове смислове поле.

Готовність до вчинку. Вчинок призводить до певної необоротності.

Трансцендентність: 3 підходи до розуміння трансцендентного:

1. Це те, що перевершує наявне буття, непізнане, якому належить поступово розкритися в процесі його теоретичного і практичного освоєння.

2. „Обожнення” трансцендентного – як те, що пов’язане з Богом і виведення його за межі пізнання (російська релігійна філософія).

3. Пов’язування трансцендентного з людино, тому воно є скрізь, де людина прилучається до нових смислових шарів буття і випродуковує нові смисли. Додає додаткового виміру буттю і розкриває можливісний вимір людини (людина як істота, яка постійно трансцендує – вихід за межі себе сьогоднішньої). Ясперс, Фромм, Франкл. Прилучення навіть до тих смислів, які вже існують, внутрішнє розширення у сфері ідеального, дух.

Трансцендування може бути як позитивне, творче, так і негативне, руйнівне (як у буквальному, так і у переносному смислі).

Творчість – це завжди вихід за межі можливостей людини, розкриття нових здібностей, творення нового світу.

1. Творчість за Бердяєвим – це еманація (випромінювання свободи), відсутність однозначної детермінованості зовнішнім світом.

2. Творчість носить індивідуально-суб’єктвний характер: відкриття завдяки здібностям людини.

3. Це динамізм і боріння духу (а не тільки раціонального).

4. Це прорив в нескінченність.

5. Трагедія творчості – невідповідність творчого задуму і здійснення.

Процес творчості пов’язаний із розвитком самої людини.

Риси, які характеризують особливості людського буття: єдність індивідуальності та універсальності (не передається генетично), творча спрямованість, свобода, історизм, комунікація, діалогічність, духовність, відкритість і незавершеність, розгортання людського буття як буття можливого, відповідальність за долю світу.

Можливість ставлення людини до буття та вибору власного світовідношення є виявом свободи як визначального принципу власне людського способу буття.

Свобода виступає як інтегративний вираз і спосіб ствердження можливісного виміру буття.

Свобода – здатність людини чинити свідомий вибір власної діяльності з-поміж багатьох можливостей.

Свобода є багатоаспектною. Проблеми:

1. Співвідношення свободи і необхідності.

Спіноза: розгляд свободи як усвідомленої необхідності. Потреба враховувати умови, в яких здійснюється розвиток і людини, і її знання.

Аспекти: вираження в об’єктивних обставинах життя кожного індивіда; наявність соціокультурних умов; індивідуальні задатки і здібності людини (Маркс).

Конкретизація через поняття: свобода вибору, свобода волі.

Свобода вибору означає самовизначуваність людини в своїх діях (ціль, засоби, плани, програми).

Проблема свободи волі – здатності людини до визначуваності своєї власної практичної діяльності. Буденний рівень: часто переростає в сваволю. Августин: надає їй смислототожний вимір. Емпіричне розуміння: як виплеск життєвої (вітальної) енергії, людина стає рабом своїх пристрастей і втрачає свободу волі (воля перетворюється в протилежність) і саму себе.

Життя людини – це зусилля в часі (Ортега-і-Гасет). Пов’язує свободу волі з культурою людини – свобода внутрішнього самообмеження, самоконтролю людини. Проявляється в творчій діяльності.

Позитивна свобода – це зусилля, наповнене смислом.

2. Співвідношення свободи і рівності.

Справедливість – спосіб узгодження свободи і рівності. Вона піднімається на рівень моральної максими.

Казармений комунізм – ідея зрівнялівки.

Суспільство розвивається через нерівність, і її слід визнавати як одну з характерних рис розвитку суспільства.

Д.Роулз (1971) – аспекти сучасної проблеми:

1. Рівність перед законом – в наданні прав громадянам.

2. Визнання існування соціально-економічної нерівності, яку потрібно регулювати в соціальній договірній формі.

Розвиток демократії і подолання класового аспекту – рівність людини серед інших (подолання відмінності в національностях, класах). Справедливість не є ні абстрактною, ні абсолютною.

3. Проблема відчуження – розрив між сутністю і існуванням (Маркс – економічне, Фромм, Гегель – концептуальне, Фейербах – духовна сфера, екзистенціалізм, Фрейд – „Невдоволення культурою”).

Відчуження – це процес, який характеризується розривом єдності між суб’єктом і його функціями, перетворення діяльності людини та її результатів в чужу, пануючу над нею силу. Це процес руйнації спорідненості людини зі світом і відповідний стан людського буття, що переживається як недостотний (неістинний, нецілісний).

Підходи:

1. Розгляд відчуження як універсальної характеристики людського буття (існування передує сутності).

2. Економічно-соціальний підхід – як певного соціального стану людини (Маркс – економічна складова, Франкфуртська школа – соціальна складова).

3. Культорологічна позиція – нівелювання індивіда та омасовлення його свідомості. Культура стає способом омасовлення (Т.Адорно + негативна діалектика).

4. Психологічна – відчуження як характеристика психологічного стану людини.

Фромм: 2 модуси.

Мати (відчуження) і бути:

· в процесі спілкування: прагнення довести своє, нав’язати свою думку та прагнення творити бесіду;

· стосовно знання: набувати знання, збільшувати їх обсяг та знати, розуміти;

· стосовно художньої творчості – прагнення схопити подієвий зміст та прагнення проникнути у внутрішній світ твору, вимога повніше прилучитись до його смислів;

· стосовно влади – володіння владою, панування та випромінення влади.

Людина – споживач, людина з ринковим характером. Багата людина – та, що є багато чим.

Свобода від і свобода для – від зовнішніх обмежень (політичних, громадських), для внутрішнього, що дозволяє людині прилучатися до смислу. Пов’язана з модусом „бути”.

Вияв свободи: здатність до самообмеження, відповідальність за весь Універсум. Важливим аспектом є розвиток свободи для: здатність до саморозвитку і самотворення.

Втеча від свободи – аналізується Фроммом – прагнення уникнути тієї внутрішньої напруженості, якої потребує реалізація свободи, викликані нерозвиненістю оособистісного начала людини, невмінням самому вибирати способи своєї реалізації, небажанням людини брати на себе відповідальність за результати свого вибору.

Формування „людської маси”, виникнення нових форм філософії, бо людина – відкрита система.

Відповідальність виступає як саморегулятор особи, що базується як на врахуванні власного розвитку, так і долі людства.

Індувідуалізуючий принцип, механізм підтримки і здійснення свободи.

Відповідальність є такою ж сутнісною характеристикою людини, як і свобода. Виступає платою за свободу.

Трагічність і потреба знову здійснювати вибір. Універсум є можливісний вимір буття.

Парадокси свободи:

1. Є необхідністю буття.

2. Людина приречена на свободу (трагічність свободи).

3. Свобода додає людині міцності, з іншого боку є безосновною, а не даною Богом (Бердяєв).

4. Людина є постійне і повне поривання до свободи, і разом з тим людина любить рабство.

5. Найдостотніша свобода стверджується через самообмеження (Кант).

Дата добавления: 2015-05-22