Проблема трактування поняття “цивілізація” у філософії

Д. Габор).

ТЕМА 12. ФІЛОСОФІЯ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

1. Проблема трактування поняття “цивілізація” у філософії.

2. Поняття футурології. Основні футурологічні концепції

3. Глобалізація як основна ознака сучасного світового простору. Теорії глобалізації.

4. Моральні аспекти глобальних проблем сучасності.

“Майбутнє не можна передбачити,

але його можна винайти”

Сьогодні більше ніж будь-коли вчені прагнуть осмислити спеціальні галузі наукового знання (як гуманітарного, так і природничо-наукового) в контексті культурної епохи. Такий підхід у науці дістав назву цивілізаційного. Він грунтується на загальнолюдських цінностях. Ця концепція історії дозволяє зрозуміти її реальну безперервність, розкрити механізми дій людей, витоки і зміст загальнолюдських цінностей. Моральні переваги цивілізаційного підходу очевидні: стимулюючи практику, ідеї, настрої цивілізаційної взаємодії людей, він відкриває тим самим великий простір творчим тенденціям історії.

Звичними для нас стали поняття: цивілізація майя, інків, ацтеків, Антична, Візантійська, Західна цивілізація. Що ж це таке? Який зміст ми вкладаємо у термін “сучасна цивілізація”? На початку XXI ст. важко відшукати вченого, який міг би дати відповідь на усі ці питання.

Термінологічний словник дає таке означення цього поняття:

цивілізація (лат. civilis ‒ громадянський, державний) ‒ це

Ø форма існування істот, наділених розумом;

Ø синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства;

Ø ступінь розвитку матеріальної і духовної культури;

Ø процес становлення громадянського суспільства;

Ø відносно самостійне соціально-історичне утворення, локалізоване у просторі і часі, що може мати ієрархічні рівні.

Поняття “цивілізація” було введено у науку як назва певного етапу в культурній еволюції людства, що починається з 3500 року до н.е. У європейській культурі це поняття починає широко використовуватися у Франції в середині ХІХ ст. У Середньовіччі ‒ одержало юридичний зміст і було віднесено до судової практики, в наступні періоди значення поняття розширилося. Цивільним стали називати людину, що вміє добре себе вести, тобто з хорошими манерами і навичками самоконтролю. Нерідко говорять, наприклад, про цивілізовану людину. У цьому значенні термін уперше з’явився в працях Вольтера у Франції в ХVІІІ ст.

У 1827 році з’явилися “Думки про філософію людства” Й. Гердера. У тому ж році вийшли “Принципи філософії історії” Дж-Б. Віко. Досить цікавими є ідеї Франсуа Гізо:

Ø людська історія може розглядатися тільки як збори матеріалів, підібраних для великої історії цивілізації роду людського;

Ø у людства спільна доля;

Ø цивілізаціяскладається з двох елементів: рівень соціального розвитку і рівень розвитку інтелектуального.

У XIX ст. поняття “цивілізація” почало активно вживатись відносно нового способу життя, специфікою якого є урбанізація і зростання ролі матеріально-технічної культури. Так, відомий американський етнограф і дослідник первісного суспільства Л. Морган у праці “Стародавнє суспільство, або дослідження шляхів людського прогресу від дикості через варварство до цивілізації” (1877 р.) виділяє такі стадії розвитку людства: дикунство, варварство і цивілізація – остання ступінь розвитку людства.

Одним з перших у новоєвропейській науці негативно почав оцінювати прогрес і цивілізацію Жан-Жак Руссо.

Різноманітних значень цьому поняттю надавав І. Гердер: здатність одомашнювати тварин, освоювати нові землі, зведення міст, розвиток наук, мистецтв, ремесел і торгівлі, нарешті, політика.

Уявлення Гердера в усьому збігаються з думками Канта, який пов'язував успіхи культури з успіхами розуму і вважав їх остаточною метою встановлення загального миру.

З кінця XIX ст. в багатьох концепціях історичного розвитку людського суспільства активізувалися спроби протиставити культуру і цивілізацію в історичному ракурсі. Цивілізація почала трактуватись як окремий феномен, що формується на певному (пізньому) етапі розвитку культури (так би мовити, “вслід” за культурою), протистоїть культурі за багатьма параметрами та характеристиками і, пригнічуючи духовні основи культури своїми прагматично-матеріальними інтенціями, врешті-решт веде до її розпаду і загибелі. Тобто цивілізація (в такому розумінні), сама виростаючи з культури, прагне витіснити культуру, посісти її місце. Серед науковців, які поділяли ідею подібної демаркації культури і цивілізації, можна назвати Ф. Тьонніса, Ф. Ніцше, О. Шпенглера, Г. Маркузе та ін.

Отже, цивілізація сформувалася лише на певному етапі розвитку людства, являючи собою якісну межу на еволюційному шляху. Виділяють різні типи, етапи, рівні цивілізації. Принциповою позицією вчених радянського періоду було виділення формаційних типів цивілізації (рабовласницький тип, феодальний тип і т.д.). Такий підхід відрізнявся від поглядів багатьох західних вчених, які в основному спираються на концепцію Арнольда Тойнбі, який у працях “Цивілізація перед випробуванням” та “Дослідження історії” зробив спробу пояснити одночасно хід розвитку всіх людських культур, застосувавши поняття “цивілізація” до особливостей розвитку народів і культур різних регіонів і країн. В результаті всесвітня історія мала вигляд мозаїчного панно, складеного багатолінійним розвитком суверенних культур, які розташовані поруч і співіснують. Однак А. Тойнбі довів: при всій відмінності і несхожості культур різних народів всі вони належать до єдиної цивілізації і в своєму розвиткові рано чи пізно проходять ідентичні етапи, які характеризуються однаковими ідеями, і хоча мають свої особливості, та сутність їх єдина. Наприклад, основні ідеї Просвітництва, без яких сьогодні неможливо уявити сучасну цивілізацію: всі люди від природи рівні, кожна людина ‒ неповторна особистість, людина ‒ мета розвитку суспільства, а не засіб, та інші ‒ це доробок європейської культури XVIII ст. Пізніше під знаком засвоєних європейських ідей починає розвиватись східнослов’янська культура. Ці ідеї живили творчість українських, російських та білоруських просвітителів. І тільки з кінця XIX‒поч. XX ст. ці ідеї починають панувати в культурах далекосхідних держав (Індії, Китаю, Японії та ін.), відбиваючи своєрідність цих народів. Парламент ‒ феномен розвитку англійського генія культури, але поширившись як невід’ємний елемент демократії на всі країни, він є фактором сучасної цивілізації.

Таким чином, поняття “культура” підкреслює неповторність, а в окремих випадках ‒ відгалуження розвитку етносів, країн. Поняття ж “цивілізація” означає безперервність, єдність, загальність культурно-історичного процесу для всіх народів. Коли окремі ідеї культури стають в силу умов, що склалися, стереотипами поведінки великих груп людей, визначають особливості їх світобачення, тоді можна говорити про певний етап розвитку цивілізації.

На побутовому рівні під терміном “цивілізація” розуміється найвищий ступінь у розвитку певної спільноти. У згаданому вже науковому дослідженні “Занепад Заходу” О. Шпенглер, заперечуючи існування загальнолюдської культури, доводить, що кожна відома нам культура ‒ це є певний “живий організм” з тривалістю життя близько 1000 років. Потім наступає “смерть” і залишається форма ‒ цівілізація. Такий підхід щодо попередніх соціально-культурних утворень цілком виправданий.

О. Шпенглер вважав, що з початком нового тисячоліття закінчиться “фаустівський вік культури” і залишиться лише європейська цивілізація. Аналізуючи розвиток західноєвропейських спільнот, автор “Занепаду Заходу” розглядає імперіалізм як чисту цивілізацію, а на основі аналізу його формування робить висновок, що перехід до нової форми цивілізації означає добровільну відмову від демократичних принципів.

Означене теоретичне протиріччя було в певній мірі подолане в дослідженнях А. Тойнбі. У своїй 12-ти томній роботі “Дослідження історії автор структурує історію людства на локальні цивілізації. У своєму розвитку вони вписуються в концепцію коловороту, а в основі їх структуризації визначальним чинником виступає релігійна приналежність, якій підпорядковані такі сфери буття, як політика і економіка.

Погляди О. Шпенгера і А. Тойнбі на співвідношення культури і цивілізації поділяли М. Вебер, П. Сорокін, М. Бердяєв, більшість релігійних філософів-культурологів, протиставляючи культуру поняттю “цивілізація”.

М. Бердяєв: “Будь-яка культура неминуче переходить в цивілізацію. Цивілізація є доля, рок культури. Цивілізація завершується смертю. Вона вже є початком смерті, виснаження творчих сил культури...Цивілізація є прагненням до світової могутності, до перебудови поверхні Земної кулі. Культура – національна, цивілізація – інтернаціональна...”

Посилений інтерес до проблеми співвідношення цивілізації і культури був пов’язаний із початком науково-технічної революції. У другій половині XX ст. досліджуються: питання рушійних сил цивілізації; способи взаємодії різних цивілізацій; засади формування загальнолюдської цивілізації.

Дослідження французького етнолога і соціолога Леві- Строса, американського етнографа А. Кребера сприяли чіткому формуванню ідеї про те, що фундаментальні форми, притаманні кожній культурі, проявляються у стилі цивілізації.

Стиль в культурі ‒ це, насамперед, спосіб життя, система світобачення, дотримання певних неписаних норм і правил творення і співжиття.

Стиль цивілізації – це системне явище, тому що у своєму розвитку цивілізація може охопити декілька культурно-історичних стилів.

Приймаючи або відкидаючи ті або інші існуючі погляди на поняття “цивілізація” і “культура”, важливо бачити очевидну їх відмінність.

Відмінності понять „культура” і „цивілізація”:

Ø поняття “культура” ширше, ніж поняття “цивілізація”, воно застосовується як до невеликого племені (наприклад, культура ірокезів), так і до цілих континентів (наприклад, “культура Європи”);

Ø поняття “культура” включає в себе як НТП, так і духовно-гуманістичну спадковість між племенами, а в понятті “цивілізація” явно відчуваються матеріально-виробничі пріоритети;

Ø поняття “культура” тісно пов’язане з расовою і національною специфікою людських груп, в той час як поняття “цивілізація” тяжіє до загальнолюдських глобальних масштабів;

Ø поняття “культура” обов’язково передбачає наявність в ній цементуючого релігійного начала, без якого неможлива будь-яка духовність-пружина будь-якої культури. Цивілізація безрелігійна. “Культура має душу, цивілізація ж має тільки методи і знаряддя” (М. Бердяєв).

Дослідження останньої чверті XX ст. дещо розширили наукові уявлення про цивілізацію. Сьогодні можна сказати, що полівимірна культура європейських народів зустрілася з новим системним утворенням ‒ це сучасна західна цивілізація. Цінності цього системного утворення є ширшими, ніж цінності окремих спільнот. Деякі із них зачіпають етнічнородові особливості народів, національні інтереси.

У ХХ ст. антропологічне поняття культури як результату придбаних (на відміну від спадкових) навичок поведінки стало поступово замінюватися поняттям цивілізація. Р. Редфільд, наприклад, розумів цивілізацію як виховання навичок у поведінці людей, що живуть в дуже складних і мінливих суспільствах. Культура ж, на його думку, це якість людей простих і стійких, “народних” суспільств.

В ході дискусії щодо древніх міст, яка відбувалася 1958 року в Чикаго, вчені запропонували три ознаки цивілізації:

Ø монументальна архітектура,

Ø писемність,

Ø міста.

Така тріада виразно характеризує цивілізацію в першу чергу саме як культурний комплекс, тоді як соціально-економічну сутність цивілізації як явища становлять поява класового суспільства і держави. Пам’ятки архітектури показові з точки зору виробничого потенціалу суспільства, що їх створило.

Поява писемності характеризує відділення розумової праці від фізичної, що дозволило зосередити зусилля окремих груп людей на розвиткові мистецтва і різних форм позитивного знання. Міста виконували специфічні функції у суспільній системі: були центрами сільськогосподарської округи, центрами ремесел і торгівлі та свого роду ідеологічними центрами. Саме в період перших цивілізацій ідеологічна сфера – систематизована і централізована, стала справді величезною силою.

Малодослідженим залишається співвідношення благ сучасної цивілізації і культури. Ряд вчених вважає, що сучасні блага цивілізації в майбутньому можуть обернутися катастрофою для усієї культури. Окремі “блага цивілізації” (нова система моральних норм, правила поведінки тощо) різко протирічать традиціям національних культур народів, що сповідують іслам. Не все гаразд з цього приводу і у європейському середовищі. Зрозуміло, що дотримання традицій не означає їх консервацію. Однак низка тенденцій у розвитку сучасної західноєвропейської цивілізації зачіпає етнічно-родові особливості народів, стирає межу між національним і загально-цивілізаційним елементами у розвитку культури. Це викликає від’ємну соціальну реакцію у великих мас населення (антиглобалістський рух).

Культурно-історичні епохи. Етап цивілізації має свої культурно-історичні епохи. Критерій виділення культурно-історичних епох може бути різним, в залежності від позиції та інтересів дослідника. Раніше в радянській науці переважав формаційний підхід. Він базувався на розумінні культури як сукупності матеріальних і моральних благ. У свій час цінність цієї концепції була в тому, що вона протистояла вузькому тлумаченню культури як лише сфери духовного життя суспільства. Недолік цієї концепції в тому, що з поняття “культура” фактично виключалось діяльнісне начало, думка концентрувалась не на самій діяльності людини як рушійній силі розвитку культури, а на кінцевих, ціннісних результатах цієї діяльності. Виділялись такі культурно-історичні епохи, як первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та соціалістична культури. При цьому підході не враховувалось, що протягом однієї формації може змінюватись духовна атмосфера в суспільстві та існувати декілька культурно-історичних епох. Наприклад, протягом первісно-общинної формації існувало два типи культури: 1) культура збиральництва і мисливства і 2) культура раннього землеробства і скотарства. Протягом феодальної формації існувала культура середньовіччя, культура Відродження, культура бароко і рококо.

При семіотичному підході до культури за критерій виділення культурно-історичних епох береться розвиток мови. Різні сторони культури можуть бути представлені як своєрідні системи знаків, що моделюють дійсність. Авторами концепцій, згідно з якими культура детермінована мовою, є В. Гумбольдт і О. Потебня. В залежності від етнічного розвитку, існуючого укладу життя, частково детермінованого кліматичними і географічними факторами, формувалися особливості мови. Існують мови з переважно дієслівним (динамічним) зображенням дійсності, але й існують мови з переважанням іменного (статистичного) визначення понять. Мовні відмінності накладають значний відбиток на культуру народів у цілому. Суттєво відрізняються культури алфавітного типу від культур ієрогліфічного типу, де переважають неперервність, статичність, споглядальність. Для лінгвістики такий підхід є досить правомірним.

Ми ж будемо базуватися на найзагальнішому, філософському підході до культури. Слід зазначити, що в філософії на сьогоднішній день існує близько трьохсот визначень культури і загальним у них є те, що так чи інакше в них пов’язуються поняття особистості, суспільства, діяльності. Тільки через діяльність особистість може об’єктувати свої духовні цінності, створюючи матеріальні та духовні блага, і тим самим сприяти розвитку суспільства та історії; і лише через діяльність особистість може засвоювати ті цінності, які були накопичені суспільством, і тим самим розвиватися. При філософському підході до визначення культури особистісний фактор може бути покладений в основу періодизації культурно-історичного процесу. З розвитком історії змінюється особистість, її світобачення, світовідчуття, виникають нові форми людського пізнання, народжуються, розквітають та гинуть ідеї, які наповнюють живу свідомість людства і втілюються в мистецтві, культурі, практичній діяльності. Духовний світ особистості, що ускладнюється, потребує для свого вираження нових видів, жанрів мистецтва, нових художніх засобів. М. Мамардашвілі якось зазначив, що європейська цивілізація ‒ це сукупність емпірично намацаних механізмів реалізації людської особистості. М. Бердяєв вважав, що про прогрес в культурі говорити взагалі аморально, бо в цьому випадку особистість, яка живе в певну епоху, відчуває себе і свою діяльність як основу, сходинку для наступних поколінь, і це не дає їй можливості відчути свою самоцінність, неповторність. У той же час, недооцінюється своєрідність, непересічне значення для людства кожної сходинки в історії культури. Багато видатних істориків культури вважають, що культури переживають періоди розвитку, розквіту, потім вмирання і падіння. Вони думають, що в стародавньому світі були такі великі культури, в порівнянні з якими наступні часи є лише поверненням до минулого. Наприклад, стародавня культура Вавилону, Стародавньої Греції були настільки досконалими, що в багатьох відношеннях не поступаються нашій культурі XX століття. І, звичайно, перемога буржуазної цивілізації над епохою поетичного варварства не є абсолютним прогресом.

Наприкінці XIX ‒ початку XX століття виник новий культурологічний підхід до розуміння ходу історії. Він був розроблений у працях М. Данилевського, О. Шпенглера, пізніше А. Тойнбі. Вони висунули ідею цивілізаційної структури громадського життя. За їхніми уявленнями, основу громадського життя становлять більш-менш ізольовані один від одного “культурно-історичні типи” (М. Данилевський) чи “цивілізації” (О. Шпенглер, А. Тойнбі), що проходять у своєму розвитку низку послідовних стадій: зародження — розквіт — старіння — занепад.

Для всіх цих концепцій характерні такі особливості:

Ø відмова від європоцентристської, однолінійної схеми прогресу суспільства;

Ø висновок про існування безлічі культур і цивілізацій, для яких характерна локальність і різноякісність;

Ø твердження про однакове значення всіх культур в історичному процесі.

Що ж таке цивілізація? Зараз це слово часто використовують, причому, не тільки як іменник, але і як прикметник, тому зрозуміло, що значень цього терміна безліч. Найпоширенішими у вітчизняних джерелах є три трактування:

Ø цивілізація — це синонім культури, у марксистській філософії вживається також для позначення матеріальної культури;

Ø рівень, ступінь суспільного розвитку, матеріальної і духовної культури;

Ø ступінь суспільного розвитку, що йде слідом за варварством (Л. Морган, Ф. Енгельс).

До зазначених слід додати поняття, розроблені філософами XX століття:

Ø цивілізація ‒ визначений ступінь розвитку культури народів і регіонів (А. Тойнбі, П. Сорокін);

Ø цінність усіх культур, яка має загальний характер для всіх народів (К. Ясперс);

Ø кінцевий момент у розвитку культури того чи іншого народу або регіону ‒ його “захід” (О. Шпенглер);

Ø високий рівень матеріальної діяльності людини, знарядь праці, технології, економічних і політичних відносин та установ (М. Бердяєв, С. Булгаков).

Однак у сучасній соціальній філософії під цивілізацією частіше розуміють великомасштабну соціокультурну спільність людей і народів.

Теорія цивілізацій має безліч позитивних рис, які допомагають розкрити механізми історичного розвитку, виявити його шляхи та особливості. Її прихильники особливу увагу приділяють безперервності, еволюційності суспільного процесу. Звідси, до речі, випливає висновок про те, що революції ‒ це вимушений, небажаний акт.

Цивілізаційний підхід допомагає побачити в історії поліваріативність, не відкидаючи деяких варіантів, що не відповідають критеріям певної культури. За його допомогою можна виділити низку соціально-культурних розходжень сучасних східної та західної цивілізацій.

Якщо послідовники К. Маркса майже цілком заперечували роль особистості в історії, мовляв, “незамінних людей немає!”, то у теорії цивілізацій аналіз ролі особистісного чинника набуває особливого значення. При цьому робиться висновок, з яким важко не погодитися: в історії бувають такі періоди, коли роль однієї людини у вирішенні певних історичних проблем може бути більшою, ніж роль інших чинників, навіть узятих разом.

Але і цивілізаційний підхід до розуміння історичного процесу не позбавлений деяких недоліків. Зокрема, у ньому не враховується зв’язок між різними цивілізаціями, не осмислюється феномен повторюваності.

Які етапи в розвитку суспільства і, відповідно, типи суспільств виділяє сучасна соціально-філософська думка?

Звичайно, це: Давній світ, Середні віки, Новий і Новітній час, для кожного з яких характерний свій спосіб виробництва, тип культури і т. ін.

З цією періодизацією, виходячи із сучасних даних, не згодні насамперед багато істориків. Зокрема, відзначимо позицію французького історика Жака Ле Гофа, котрий у 1991 році в передмові до російського видання книги, присвяченої дослідженню середньовічної західної цивілізації, писав: “ Сьогодні я наполягав би на розширенні тимчасових меж, на “довгому” Середньовіччі, що охоплює епоху, яка починається з ІІ ‒ ІІІ-го сторіччя, пізньої Античності і не завершується Ренесансом (ХV‒ХVІ ст.), зв’язок якого з Новим часом, на мій погляд, перебільшений. Середньовіччя тривало, по суті, до XVIII ст., поступово відмираючи перед обличчям Французької революції, промислового перевороту XIX ст. і великих змін століття двадцятого. Ми живемо серед останніх матеріальних та інтелектуальних залишків Середньовіччя”.

Сучасна філософська думка пішла у бік укрупнення виділених етапів. Так, найбільш поширеним у західних підручниках є підхід, коли виділяють:

Ø традиційне суспільство (докапіталістичне);

Ø капіталістичне суспільство (охоплює ранню, перехідну форму індустріального суспільства, що зародилася у XVII‒XVIII ст. у Західній Європі, а також індустріальне, починаючи із середини XIX ст.);

Ø постіндустріальне суспільство (з 60-х рр. XX ст.).

Так, людство проходить немовби три “хвилі” цивілізації. У традиційному суспільстві переважало сільське господарство, в індустріальному ‒ промисловість, у постіндустріальному ‒ сфера послуг, у якій визначальну роль відіграє інформація.

Термін “індустріальне суспільство” з’явився у філософській літературі завдяки основоположникам соціології ‒ О. Конту і Г. Спенсеру. Поняття “постіндустріальне суспільство” вів у науковий обіг американський учений Д. Бел. Відмінність індустріального та постіндустріального суспільства, на думку Д. Белла, полягає у тому, що “осьовим інститутом” індустріального суспільства є приватна власність, а постіндустріального суспільства ‒ творче знання.

Більш як третину століття була широковідомою і знайшла багатьох прихильників концепція британського вченого Болта Ростау, названа ним “теорією стадій економічного зростання”. Ростоу виділяє 5 “стадії” у розвитку суспільства:

Ø традиційне суспільство

Ø стадія створення передумов для підйому;

Ø стадія зрушення;

Ø стадія зростання;

Ø період високого рівня масового споживання.

“Суспільство в процесі переходу” ‒ це період, коли створюються умови для “зрушення”, тобто накопичуються умови, необхідні для переходу до індустріальної цивілізації. Період (стадія) зрушення ‒ це період промислової революції, що була пов’язана зі зміною методів виробництва. Стадія зростання ‒ “це стадія, коли економіка демонструє, що в неї є технічні і підприємницькі можливості робити, якщо не усе, то майже усе, що вона воліє робити”.

“Теорія стадій економічного росту” дуже близька до розподілу всесвітньої історії на традиційне, індустріальне та постіндустріальне суспільство. Одна з причин цього полягає в тому, що в основу періодизації покладено розвиток знарядь праці.

Близькою до концепції Ростоу є теорія інформаційного суспільства американського соціолога та філософа Олвіна Тофлера. Тофлер вважає, що історична еволюція не може мати лінійного характеру, вона здійснюється через конфлікти з певною періодичністю. Соціальний розвиток відбувається через взаємодію чотирьох сфер: техно-, соціо-, інфо- та психосфери, але визначальну роль відіграє перша. Зараз світ перебуває під впливом третьої хвилі технологічних і соціальних трансформацій. На відміну від індустріального суспільства, головною рушійною силою історичного процесу стає інформація, творчість та інтелектуальна технологія.

В європейських мовах термін “цивілізація” для означення культурного історичного процесу і його досягнень усталився на межі XVIII‒XIX ст. Уже французькі філософи-просвітники називали “цивілізованим” суспільство, засноване на началах розуму і справедливості. З того часу термін “цивілізація” почав широко вживатись нарівні з терміном “культура”.

Християнські богослови також розводять поняття культури і цивілізації, але не розглядають цивілізацію як своєрідне етапне явище (що характерно для позиції таких науковців, як Ф Тьонніс або О. Шпенглер) або структурну складову культури, а вважають культуру і цивілізацію первісно антагоністичними способами людського існування.

За християнською концепцією (яка, окрім канонізованих біблійних писань, частково викладена і в апокрифічних текстах), культурний спосіб життя з самого початку вели сифіти, тобто нащадки Сифа ‒ третього сина Єви, до якого від убитого Каїном Авеля перейшли права первістка і продовжувача роду. Нащадки ж вигнанця Каїна з самого початку заходилися будувати Цивілізацію. Культура при цьому розумілась як світосприйняття та спосіб життєдіяльності, за яких людина Цілком покладається на Божу волю, не зосереджується на своєму “Я”, не прагне до особистих досягнень. Цивілізація ж є способом життєдіяльності, за якого людина бажає сама розпоряджатися своїм життям, прагне бути особистістю, зосереджує свої зусилля на власних досягненнях. Щоправда, нащадки Сифа і Каїна давно змішались між собою, і саме тому людське суспільство виявляє нині такі протилежні прагнення і дії.

Досить поширеною була і є до сьогодні (особливо в англомовній і франкомовній науковій традиції) практика використання терміна “цивілізація” як цілком синонімічного термінові “культура”. Таким розумінням цивілізації уможливлюються вирази на зразок: “людська цивілізація”, “антична цивілізація”, “європейська цивілізація”, “давні цивілізації Сходу” тощо.

Проте майже відразу була започаткована і практика наукового протиставлення культури і цивілізації. При цьому з власне культурою асоціювалась так звана духовна культура, а з цивілізацією співвідносились зовнішні, матеріальні аспекти людського життя. Особливо характерною така позиція виявилась для німецькомовної науки. Специфіка “німецького погляду” значною мірою може бути пояснена тогочасним політичним станом Німеччини, її політичною роздробленістю. Демаркацією понять культури і цивілізації німецькі науковці намагалися своєрідно обґрунтувати культурну єдність німецької нації. Пізніше в марксистській традиції термін “цивілізація” також використовувався для означення тільки матеріальної культури.

Фердінанд Тьонніс стверджував, що прогрес пов’язаний із втратою культурних компонентів. Він виділив і описав два типи суспільних відносин ‒ общинні й суспільні.

Общинні відносини, які, на його думку, є відносинами культурного типу, ґрунтуються на емоційних зв’язках, душевній схильності і зберігаються завдяки наслідуванню традиції та об’єднувальній дії спільної мови.

Суспільні ж відносини, які є відносинами цивілізаційного типу, засновані на раціональному обміні речами, тобто мають матеріально-речову природу і характеризуються протилежними прагненнями учасників такого обміну. Оскільки розвиток людства спрямований від общини до суспільства, остільки, на думку Ф. Тьонніса, суспільний прогрес веде до втрати традиційних цінностей, зменшення теплоти родинних зв’язків, ролі загальної взаємної прихильності й душевності у взаємовідносинах. Натомість у ставленні людей один до одного з’являється все більше розрахунку і раціоналізму.

Подібне бачення розвитку зумовило поширення ідеалізації патріархальних общинних відносин і привело до виникнення концепцій культурного песимізму та критики культури, які (дещо всупереч найменуванню) були націлені не на критику культури як такої, а на критику сучасності, яка, нібито, загрожує культурі, ‒ власне, на критику цивілізації. Хоча про “критику” культури нерідко говориться ще відносно філософії Просвітництва (Руссо), але засновником критики культури як напряму сучасної наукової рефлексії (який іноді називають ще неоромантичною традицією у філософії культури) вважається Фрідріх Ніцше.

Сьогодні авторитетною роботою, яка містить критичний аналіз цивілізації європейського типу, можна вважати працю Освальда Шпенглера “Занепад Європи” (1919 р.). Шпенглер під протиставленням культури і цивілізації розуміє протиставлення духовної, ідеальної сторони людського існування, з одного боку, й утилітарно-технологічної матеріальної складової ‒ з іншого. Якщо культура втілює все створене духом, органічне, творче, то цивілізація представлена нетворчими, загальними аспектами життя. “Загибель Заходу... являє собою не більш і не менш як проблему цивілізації... Цивілізація є сукупністю вкрай зовнішніх і вкрай штучних станів, до яких здатні люди, що досягли останніх стадій розвитку. Цивілізація є завершенням. Вона невідворотний кінець; до неї приходять із ”глибокою внутрішньою необхідністю всі культури”.

Пізніше дослідники культурної проблематики розвивали ідею демаркації культури і цивілізації як стадій з домінуванням духовного і матеріально-технологічного аспектів буття людини. Зокрема, Герберт Маркузе вважав, що культура протистоїть цивілізації, як вічне свято ‒ холодній повсякденності, свобода ‒ необхідності, дозвілля ‒ роботі, утопія ‒ реальності.

Отже, можна виділити такі варіанти семантичного співвідношення понять “культура” і “цивілізація”:

Ø цивілізація як загалом синонімічне до культури поняття;

Ø цивілізація як матеріальна культура;

Ø цивілізація як один із складових етапів культури;

Ø цивілізація як етап історичного розвитку, що приходить на зміну культурі.

Дата добавления: 2015-05-22