Моральні аспекти глобальних проблем сучасності

Термін “глобальні проблеми” був введений в наукову літературу і отримав широке розповсюдження завдяки діяльності Римського клубу. Сьогодні під глобальними проблемами розуміють низку проблем, які зачіпають життя всього людства, і їх розв’язання можливе лише зусиллями всіх народів.

Весь комплекс глобальних проблем можна згрупувати навколо трьох фундаментальних напрямків розвитку, що описують спосіб існування індивідів у суспільстві. Це взаємозв’язки: людина-техніка, людина-культура, людина-природа.

В системі людина-техніка виникає загроза з боку використання таких видів енергії як атомна, термоядерна тощо. Зовсім невідомі наслідки для людини машин, що працюють на принципах самовдосконалення і самонавчання.

Система людина-культура зачіпає сутнісні риси людського буття. Як зазначають культурологи, скорочення культурного поля людини загрожує всім. А.Вознесенський зазначав: “Рівній небезпеці піддається як зовнішня, так і внутрішня духовність: в краху однієї з них загине і друга”.

Система людина-природа складається тисячоліттями. На початку людської історії в ній діяли табу, ритуали, культи, що досить адекватно часу забезпечували єдність природного і штучно створеного. Людина мислила синкретично, не виділяючи себе із природного середовища. Сучасна людина мислить по-іншому, виділяючи себе з природного середовища.

“Природу не можливо підкорити, не підкорившись їй”, ‒ зазначав Ф. Бекон. Протягом тисячоліть цей генокод був визначальним у поведінці індивідів. Усі первісні вірування та світові релігії пронизані ідеєю глибинного зв’язку між людиною і природою. Наприклад, у наших пращурів – слов’ян – обожнення сил природи та культ роду накладалося на всю систему вірувань. Дуб – символ мудрості, клен і липа – символ подружжя, береза – символ чистоти. Серед птахів: зозуля – провісниця майбутнього, голуб – символ кохання, ластівка – символ долі людини, сова – символ смерті і пітьми.

У ХХІ столітті людина відійшла від першооснов – від природи – відповідно зробила спробу змінити свій природній генокод. Але тим самим нашкодила сама собі – породила ті самі глобальні проблеми.

Усі глобальні проблеми взаємозалежні, взаємообумовлені. Їх розв’язання не може бути ізольованим одна від одної і розподіленими в якійсь хронологічній послідовності.

Зупинимо свою увагу на проблемах І групи – проблемам, що загрожують існуванню всього людства. Скільки існує людство, майже стільки існують і війни. На жаль, доводиться констатувати, що днів, під час яких людство воювало, значно більше, аніж днів миру. Як засвідчують факти, за період з 3600 р. до н.е. до 1980 р. відбулося майже 15 тис. великих і малих війн, в тому числі дві світові. У цих війнах загинуло, вмерло від голоду, епідемій понад 3,6 млрд. людей. Таку ціну заплатило людство за намагання розв’язувати політичні проблеми насильницькими методами. З розвитком цивілізації вдосконалюється виготовлення, модернізується техніка вбивства, все більше людей втягується у війни. Так, внаслідок воєн європейських країн уXVII ст. загинуло 3,3 млн. осіб, XVIII ‒ 5,4 млн. осіб, XIX ‒ на початку XX ст. (до першої світової війни) ‒ 5,7 млн. осіб, у Першій світовій війні ‒ майже 10 млн. осіб, у Другій світовій війні ‒ понад 50 млн. осіб.

Сьогодні потрібно пам’ятати, що у Третій світовій війні будуть тільки переможені, переможців не буде. Позиція сили веде до катастрофічних наслідків ‒ такий основний висновок відомого англійського історика і філософа А. Тойнбі.

Оскільки, як уже зазначалось, упродовж всієї історії людства війни практично не припинялися, чимало мислителів минулого розглядали війни не тільки у контексті способів розв’язання найскладніших сучасних проблем, а й у контексті космологічному ‒ як вічне протиборство між силами добра і зла.

Деякі філософи релігійно-філософського напряму вважали війни “карою Бога за гріхи людства”. Інші бачили джерело війни у різних вадах характеру керівників держав. Є філософи, котрі пояснюють війни агресивною природою людини та її “дратівливим характером”. Це одна з вічних проблем, яку намагалися розв’язати філософи античності. Перший погляд був класично сформульований Гераклітом, котрий стверджував: війна ‒ батько всього, всього цар; одних вона призначала бути богами, інших ‒ людьми; одних вона зробила рабами, інших ‒ вільними.

Ці погляди мали і мають чимало прихильників і послідовників. Наприклад, Т. Гоббс вважав війну “всіх проти всіх” природним фактором розвитку людства. Цю думку поділяв відомий філософ XIX ст. Г. Гегель: “тривалий тим паче вічний мир, ‒ зазначав він, ‒ веде націю до розпусти застою”, а війна якоюсь мірою “стимулює, оздоровлює народ політично”. З погляду відомого німецького філософа О. Шпенглера, війна є вічною формою більш високого людського буття і держави існують заради війни.

Водночас ще з давнини філософи пропонували проекти “вічного миру”. Центральне питання видатних пам’яток античної філософії та політичної думки ‒ “Держава” Платона і “Афінська політія” Аристотеля ‒ питання про війну, мир і про можливості державної влади приборкати війну в інтересах миру.

Мислителі середніх віків й епохи Відродження також залишили чимало політико-соціологічних трактатів на захист миру та взаєморозуміння між людьми. Але чіткіше ці погляди виявляються у XVIII ст., коли остаточно сформувалося розуміння війни як явища, несумісного з моральними принципами людського співжиття. Велика заслуга саме такого розуміння війни належить французькому абату Сен-П’єру, який висунув ідею створення конфедерації європейських держав, у межах якої стало б можливим урегулювати конфлікти між державами та їх урядами.

Філософи ‒ просвітителі XVIII‒XIX ст. наполегливо шукали основи та можливості встановлення вічного миру. Вони обґрунтовували тезу про те, що війна зовсім не є природнім станом людства, її вічним супутником, а найімовірніше, проявом загострення суспільних суперечностей, які можуть бути усунені шляхом поліпшення державних і міждержавних відносин.

Для німецького філософа-просвітителя Й. Гердера мир ‒ це природний стан людського роду, війна ‒ наслідок глибоких соціальних суперечностей суспільства. Однією з конституційних умов майбутнього мирного співіснування він називав принцип демократичного патріотизму, що ґрунтується на повазі до власного та інших народів.

І. Кант у трактаті “Вічний мир” обґрунтував ідею можливості досягнення миру між народами, яка випливає із закономірності суспільного прогресу людства. Реалізацію цієї ідеї він пов’язував з перебудовою внутрішньої організації держав, щоб не глава держави, а народ розв’язував питання ‒ бути чи не бути війні.

Такі погляди щодо проблем війни і миру стосуються доядерного часу. Проекти і плани “вічного миру” були проектами окремих геніїв, гуманістів та просвітників, котрі хотіли поліпшити історичну долю людства, шукали шляхи суспільного прогресу. Деякі з цих поглядів актуальні й сьогодні, але загалом багато з того, що було нормою та правилом доядерного часу, не може бути прийнятним у ядерному віці, який докорінно змінив саме наше уявлення про логіку і раціональність минулого. Війна і мир, перемога і поразка, загроза і безпека, стратегія і сила ‒ ці та багато інших категорій звучать сьогодні по-іншому.

Специфіка нинішньої історичної ситуації полягає в тому, що навіть повне знищення ядерної зброї не може реанімувати війну як засіб досягнення політичних цілей, оскільки залишається технологія її виробництва, а це може призвести до її виникнення і використання на випадок поразки у звичайній війні.

Який же вихід? З погляду сучасної філософії ‒ відповіді різні. Так, Тойнбі вважає суттєво важливим всіляко пропагувати та конкретизувати ідею всесвітньої влади, у якій вбачає єдиний шлях до врятування людства від ядерної загрози та інших глобальних проблем.

Інший відомий філософ ‒ екзистенціаліст К. Ясперс у праці “Ядерна бомба і майбутнє людства” зазначає, що світ знаходиться перед альтернативою ‒ світовий лад чи світова війна? Які ж умови необхідні для створення цього ладу? Мир у всьому світі, пише він, починається з миру у власній хаті. А там мир, у свою чергу, ґрунтується на свободі. Зовнішня і внутрішня свобода всіх людей може бути забезпечена лише на основі екзистенціальної свободи кожної окремої людини. Маючи свій початок в індивіді, свобода набуває життя всередині держави та за її межами.

Представники так званого соціального етологізму, вчені-природознавці, передусім К. Лоренц, Д. Морріс, вважають, що людині притаманні агресивні інстинкти, конфліктність тощо. Вони вбачають врятування людства у зміцненні ритуалізації міжнародного життя, яке повинно стати сферою “конфліктів без жертв”. Такими ритуалами є міжнародні конференції та диспути, спорт, інші форми безкровної конкуренції, які не блокують агресивність, а навпаки, допускають її інтенсивне виявлення, знижуючи тим самим рівень ворожнечі.

Однак, найважливішим, є зміна свідомості людини. Кожна людина повинна розуміти, що не тільки ядерна, а будь-яка війна може призвести до знищення всього роду людського. Ця зміна у свідомості людей можлива тільки з поширенням інформаційного поля, яке в свою чергу детермінується соціально-політичним прогресом в напрямі все більшої гуманізації та демократизації всього людства, а з іншого ‒ залежить від науково-технічного розвитку суспільства.

Друга глобальна проблема, що виникла перед людством ‒ екологічна. Внаслідок бурхливого розвитку науково-технічного прогресу у другій половині XX ст. у сотні разів збільшилося техногенне навантаження на навколишнє середовище. Катастрофічно зменшилась кількість лісів і родючих земель, швидкими темпами вичерпуються запаси природних ресурсів, зростає дефіцит чистої води. Загрожуючих масштабів досягнув “парниковий ефект”, зменшення озонового шару тощо.

Виступаючи суб’єктом у відносинах з природою, людина разом з іншими живими організмами, уже як об’єкт, відчуває на собі негативні наслідки своєї ж діяльності, результатом чого можуть бути різні патологічні зміни в організмі самої людини. Таким чином, зв’язок у системі “людина–природа” має зворотній характер. І яким би незалежним вважало себе людство від природної стихії, ця незалежність буде завжди відносною і передбачатиме відповідний рівень єдності суспільства і природи. З цього погляду екологічна проблема виникла не раптово, а назрівала впродовж довгого періоду. Адже трудова діяльність людини, спрямована на перетворення навколишнього середовища, у певний історичний момент створює специфічну ситуацію, що залежить від рівня суспільного розвитку і стану природного середовища. Джерелом будь-яких екологічних дисбалансів у всі часи були негативні наслідки взаємодії суспільства і природи. Як тільки людина починає ігнорувати закони природи, остання, в свою чергу, відповідно реагує на ці перетворення, у багатьох випадках несучи серйозну загрозу для життя людини.

На початку становлення людського суспільства екологічні кризи мали локальний, або регіональний характер. Якщо змінювалися природні умови і життя на даній території ставало неможливим, то люди освоювали нові землі, або, лишаючись на тій самій території поступово пристосовувались до нових умов. За сучасних умов демографічна ситуація настільки складна, що виключає можливість будь-яких великомасштабних міграційних дій. Тому йдеться про глобальний характер екологічної проблеми, формування нового екологічного мислення, нової екологічної культури, відношення до навколишнього природного середовища, яке б допомогло подальшому прогресові людства і водночас не призве­ло б до загибелі цього середовища.

В. Вернадський попереджав, що тільки людина повинна взяти на себе відповідальність за розвиток біосфери і цим забезпечити своє майбутнє. Він обґрунтував ідею переходу біосфери в ноосферу, яка створюється передусім людською діяльністю, розвитком науки. Людям необхідно враховувати закономірності еволюційного розвитку біосфери, не порушувати рівноваги та стабільності процесів у біосфері, інакше це може призвести до загибелі всього живого.

Якщо в XIX‒на початку XX ст. негативні наслідки розвитку науково-технічних досягнень мали локальний та регіональний вплив на природне середовище, то наступна хвиля науково-технічної революції продемонструвала глобальні масштаби екологічної кризи. І зразу ж вчені‒футурологи висовують концепцію врятування людства через повернення до первісних форм господарювання, до збереження природи у її початковому вигляді, повернення до минулих історичних форм соціальної організації.

Важливу роль у розв’язанні багатьох екологічних проблем виконує Римський клуб (міжнародна організація, створена у 1968 р. за ініціативою А. Печчеі). Хоча багато прогнозів учених, котрі входять у цю організацію, мають песимістичний характер, все ж діяльність Римського клубу впливає на розв’язання багатьох міжнародних проблем, які тим чи іншим чином стосуються безпеки всього людства. Ця впливова організація намагається об’єднати зусилля вчених, політиків, суспільних діячів, щоб зберегти навколишнє середовище для прийдешніх поколінь, розробити програми і рекомендації, які допомогли б людству вийти з кризових ситуацій. Концепції клубу ‒ “межі росту”, “нового гуманізму”, “органічного росту” – передбачають помірну експлуатацію природних ресурсів землі та людських сил, відвернення руйнівного впливу на природне середовище відходів промислового виробництва, вдосконалення моральних засад сучасної людини тощо.

Чільне місце у розв’язанні екологічних проблем сучасності посідає екологічна освіта й екологічне виховання як основні засади формування екологічної культури. Екологічна освіта повинна надати людині відповідну суму знань про закони природного розвитку та усвідомити своє місце у цьому процесі. Екологічна освіта має безперервний характер і доповнюється обов’язково екологічним вихованням. Комплекс екологічного виховання формує не тільки екологічну свідомість, а передусім поведінку та дії людини на збереження і поліпшення природного середовища, прагнення до гармонії з ним і суспільством. Необхідно сформувати такий філософський світогляд, який би міг досягнути цілі ‒ сформувати усвідомлення людиною свого місця в навколишньому середовищі і розуміння своєї ролі стосовно нього.

Третьою глобальною проблемою є запобігання виникненню нових епідеміологічно небезпечних хвороб: СНІДу, туберкульоз тощо.

Четвертою глобальною проблемою сучасності є демографічна проблема. Її актуалізація зумовлена соціально-економічними наслідками у зіставленні чисельності та структури населення різних регіонів і країн світу. Але проблема не стільки у швидкому рості чисельності населення, скільки у продовольчій проблемі, подоланні таких атрибутів сучасного світу, як голод, недоїдання, злидні. Ця проблема зацікавила вчених ще у XVIII ст., зокрема її розглядали Р. Уоллес, Д. Таусенд, Б. Франклін, Дж. Стюарт та ін. Їх погляди на збільшення населення у майбутньому стали називати мальтузіанством ‒ від імені автора цієї теорії Т. Мальтуса ‒ англійського економіста і священника, який доводив, що чисельність населення збільшується у геометричній прогресії, а засоби для проживання ‒ в арифметичній. Основна причина цього ‒ велика народжуваність, яка приводить до швидкого приросту населення і набагато швидше перекриває зростання виробництва, зокрема продуктів харчування. Щоб така тенденція у збільшенні народонаселення не прогресувала і не призвела до демографічного вибуху, Мальтус запропонував регулювати народжуваність шляхом зменшення кількості дітей у сім’ях незалежно від тих об’єктивних умов, які має дана сім’я, щоб прогодувати і виховати дитину. Ідею Мальтуса підхопили в оновленому вигляді представники неомальтизму, які в свою чергу взагалі запропонували відмовитись кожній сім’ї від того, аби мати більше, ніж одну-дві дитини і тим самим забезпечити лише біологічне відтворення населення.

Свій шлях вирішення демографічної проблеми мають представники “євгеніки”. У перекладі з грецької євгеніка означає хороший рід. В основі євгенічних ідей лежать уявлення про покращання людського роду шляхом вивільнення генотипу людини від шкідливих спадкових ознак і збагачення його цінними для фізичного і розумового розвитку генами. Євгеніка, попри її спотворення і дискредитацію, послужила стимулом зародження і розвитку генетики людини та одного з її розділів — медичної генетики. Таким чином, сама сутність євгеніки є гуманістичною і не містить в собі підґрунтя для тих жахливих наслідків, котрі спричинило її викривлене трактування. Особливе зацікавлення євгенічна тематика викликала в Німеччині, де розробляли і впроваджували так звану “расову гігієну”. Розрізняли конструктивну і реструктивну євгеніку, тобто обмеження розмноження так званих мінус-варіантів і посилення розмноження плюс-варіантів. Висловлювались думки, що безробіття охоплює найбільш непристосовані, необдаровані верстви населення, які не відповідають вимогам сучасної культури. Окрім того, німецькі апологети покращання людського роду вбачали позитивні аспекти у війнах: нібито війна пробуджує сили нації, що дрімали, і народжуваність зростає до такого рівня, що покриває втрати у війні.Загальновідомо, що євгеніка була використана для виправдання злочинів, здійснених під час Другої світової вій ни. Нині трагічні сторінки “расової гігієни” найчастіше асоціюються з терміном “євгеніка”. Радикальні євгенічні погляди поділяли й багато визначних учених, зокрема лауреати Нобелівської премії: австрійський біолог, засновник етології Конрад Лоренц (1903‒1989); французький хірург, трансплантолог Алексіс Каррель (1873‒1944) та інші. На жаль, шлях від сумнівних теорій до їх жахливих впроваджень у практику виявився напрочуд коротким. Одним з найбільших злочинів проти людяності можна назвати програму Т-4, за якою нібито задля економічної доцільності було знищено майже 300 тисяч тяжко хворих людей. Наслідком перекручених євгенічних ініціатив була примусова стерилізація інвалідів, злочинців, бідняків в Німеччині, США та інших країнах. Однак власне євгеніка, що була таким чином викривлена і скомпрометована, не пов’язана з цими злочинами безпосередньо. Поштовхом до її розвитку стало вчення англійського природодослідника Чарльза Дарвіна (1809‒1882) про природний добір, котре він виклав у праці “Походження видів шляхом природного добору” (1859 р.).

Основоположником євгеніки вважається англійський статистик, психолог, антрополог Френсіс Гальтон (1822‒1911). У книзі “Спадковість таланту” (1869 р.) він проаналізував родоводи видатних осіб і дійшов висновку про успадкування обдарованості. У праці “Дослідження про здібності людини і їх розвиток” (1883 р.) вчений вперше вжив термін “євгеніка”: “Євгеніка ‒ це наука, що вивчає всі впливи, котрі покращують вроджені якості раси і приводять ці якості до можливо вигіднішого розвитку” (цитата за Гальтоном). Френсіс Гальтон також звернув увагу на нерівномірне розмноження різних верств населення: посилене серед простого люду і незначне серед аристократії. Він вважав, що “високообдаровану расу людей” можна вивести “шляхом відповідних шлюбів упродовж кількох поколінь”.

Англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер (1820‒1903) зазначав, що розвиток медицини і гігієни дає змогу вижити непристосованим особам, котрі обтяжують суспільство. Він вважав, що влада не повинна втручатись у природні процеси, що відбуваються в суспільстві. На його думку, “пристосовані” будуть виживати, а “непристосовані ‒ вимирати. Таким чином тільки сильні зможуть адаптуватись і досягати все більш високих рівнів історичного розвитку.

Демографічну проблему намагаються розв’язати концепції “межі росту”, “нового гуманізму”, “органічного росту”, згідно яких подолання демографічної проблеми вбачається у переході людства до дво-тридітних сімей за принципом “нова людина ‒ тільки на зміну померлої”.

Ці концепції переважно наголошують на біологічних методах розвязання демографічної проблеми. Однак при цьому необхідно враховувати соціально-економічні, політичні, національні та інші відносини. Адже населення ‒ це об’єкт і суб’єкт цих відносин, виробник і споживач матеріальних та духовних благ.

Зрозуміло, що якісні та кількісні характеристики населення повинні тією чи іншою мірою враховуватися у розробці перспектив розвитку будь-якої держави, регіону чи всього людства загалом. Історичний розвиток населення ‒ це втягнення мільйонів людей у вироблення культурних цінностей, прилучення до них.

Відтворення населення ‒ це не тільки біологічне відтворення, а й процес виховання, освіти, формування світогляду нового покоління, розвитку його творчого потенціалу. Необхідне чітке усвідомлення того, що демографічну проблему, так само як і інші глобальні проблеми, людство може подолати загальними зусиллями.

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. У чому причина виникнення і загострення глобальних проблем у ХХ ст.?

2. Які проблеми називають глобальними? Чим вони відрізняються від локальних і регіональних?

3. Які проблеми взаємозв’язку індивіда та суспільства стали сьогодні глобальними?

4. Чи можна сьогодні радикально змінити динаміку демографічних процесів на нашій планеті? Якщо так, то яким чином?

5. Що таке глобалізація світу? Які проблеми вона несе з собою?

6. Чи приведе сучасна глобалізація світу до уніфікації (одноманітності і злиття) всіх національних культур?

7. Які небезпечні для майбутнього людства тенденції і процеси породжує процес глобалізації?

8. Чи можливо зупинити процес глобалізації?

Дата добавления: 2015-05-22