Особливості філософсько-правової думки в епоху середньовіччя 2 страница

Серед повноважень суверена Т. Гоббс виділяє такі, як встановлення законів, покарання порушників законів, ого­лошення війни й укладення миру, правосуддя, встановлен­ня законів про власність, заборона шкідливих вчень тощо, а також похідні від них права. Свобода суверена має над-законний характер. Єдиним обмеженням суверена є те, що, будучи сам підпорядкований Богу, він повинен додер­жуватися природних законів.

Т. Гоббс розрізняє природне право і цивільний закон, оскільки право є свобода, яку залишає цивільний закон; цивільний же закон є зобов'язанням.

У цілому гоббсівська філософія права і держави має антиособистісний характер. Трактуючи закон як наказ су­верена, Т. Гоббс протиставляє його праву таким чином, що закон резюмує в собі лише несвободу, безправ'я й обов'я-

-77-

зок підлеглих стосовно суверена 1 свободу й повновладдя суверена стосовно підлеглих.

У філософсько-правовій концепції Т. Гоббса немає ідеалів правового закону, розуміння закону і держави як форм свободи в цивілізованому, громадянському стані.

Таким чином, Т. Гоббс зробив істотний внесок у філо­софію права і політичну теорію. Якщо Арістотель відокре­мив етику від політики, то Т. Гоббс зробив наступний крок у цьому напрямі — почав відокремлювати політику від права.

Найбільш послідовно ідеї раннього Просвітництва знайшли відображення у філософсько-правових поглядах Джона Локка (1632—1704). Крім видатних досягнень у теорії пізнання, істотним є його внесок у розвиток полі­тичної теорії. Він справедливо вважається творцем полі­тичної доктрини лібералізму. Основні твори, у яких викла­дені найважливіші погляди Дж. Локка, — "Досвід про людське розуміння" (1686) і "Два трактати про державне правління" (1689).

У вченні Дж. Локка ідеї природного права і договірно­го походження держави інтерпретуються у дусі утвер­дження невідчужуваних прав і свобод особи, поділу влади і правової організації державної влади, панування права в суспільному і політичному житті.

У природному (додержавному) стані відповідно до вчення Локка панує природний закон, закон природи, що потребує миру і безпеки для всього людства. Природний стан, за Дж. Локком, характеризується повною свободою стосовно свого майна й особистості й такою рівністю, за якої будь-яка влада і будь-яке право є взаємними, ніхто не має більше за іншого. Розумне подолання вад природного стану веде до суспільного договору про заснування полі­тичної влади і держави з метою забезпечити за кожною людиною її природні права на власність — життя, свобо­ду, майно.

Розглядаючи співвідношення природного і цивільного права, Дж. Локк заперечив твердження Т. Гоббса, вва­жаючи, що це протилежні, несумісні явища. Він підкрес­лював, що метою закону є не знищення або обмеження свободи, а, навпаки, її збереження і розширення. Свобода людей в умовах існування системи правління полягає в то-

-78-

му щоб жити згідно з вимогами законів, прийнятих зако­нодавчою владою й обов'язкових для кожного.

Прийняті державою закони, за теорією Дж. Локка, мають відповідати вимогам природного права, оскільки люди не можуть цілком відмовитися від природних прав. Основне його положення — основою моралі є вигода. У разі відсутності вигоди для людини в результаті додер­жання закону, необхідно залучити до закону насильницькі методи примушення. Дж. Локк розрізняв три види законів: божі, державні та закони суспільної думки, у кожного з яких є своя санкція.

Визначаючи принцип вигоди як основу моралі, Дж. Локк сформулював цим свою утилітаристську доктри­ну. Людина, керована своєю вигодою, повинна додержува­тися усіх чинних законів і звичаїв. Дж. Локк цікавився ли­ше тим, яким засобом при певному стані речей особистість заради власної вигоди починає додержуватися загально­прийнятих законів.

Істотний внесок у розвиток ідей філософії права вніс ровесник Дж. Локка голландський філософ Бенедикт Спі-ноза (1632—1677) -- один із основних представників ра­ціоналізму XVII ст. Раціоналізм Б. Спінози базувався на тезі, що все існуюче, сутнє пов'язане логічною необхідніс­тю. Таким чином, дійсність у всіх формах її проявів (у то­му числі соціальна) є розумною і невипадковою, оскільки якщо у світі існує випадковість, тоді неможливо вести мо­ву про закономірності, що відбуваються. Б. Спіноза стверджував, що в такому логічно впорядкованому світі Бог прирівнюється до природи, тим самим проповідуючи пантеїстичний світогляд.

Б. Спіноза прагне по-новому тлумачити людську сво­боду. На передній план він висуває свободу від пристрас­тей, оскільки, на його думку, в міру поглиблення пізнання речей пристрасті втрачають силу.

Вивчаючи історію розвитку філософії права в епоху Нового часу, не можна не звернутися до творчості ще од­ного видатного європейця — Готфріда-Вільгельма Лейбні-ца (1646—1716) — видатного математика, основоположни­ка ідей сучасної математичної логіки й автора ряду оригінальних праць з юриспруденції.

-79-

Г. Лейбніц вперше в історії філософії права зробив спробу створити власну логічну систему природного пра­ва. Ця логічна модель природного права, заснована на принципах модальної логіки, підривала попередні методо­логічні основи природного права, пов'язані з раціоналіс­тичною дедукцією (виведенням загального з часткового) реальних правових норм з ідеальних принципів бажаної поведінки людей.

Для логіко-юридичної деонтології Г. Лейбніц розробив особливу, відмінну від природного права науку — номоте-тику (від грец. nomos — закон і derics — твердження) — прототип сучасної законодавчої політики, а також зробив істотний внесок у розробку проблем логічної природи права. Він підкреслював, що логіка вчить не стільки "вір­но" мислити, скільки правильно, тобто зі знанням справи, ставити і вирішувати певний тип завдань, у тому числі зав­дань юридичного характеру¹.

Філософські, економічні, політичні та правові ідеї Т. Гоббса, Дж. Локка, Б. Спінози і Г. Лейбніца здійснили істотний вплив на багатьох філософів, економістів і соціо­логів наступних поколінь. Завдяки Дж. Локку, зокрема, у

XVII ст. в Англії виникла просвітницька ідеологія, яка згодом, у XVIII ст., широко поширилася у Франції.

Одним з основоположників французького Просвіт­ництва й одним з найвидатніших політичних теоретиків

XVIII ст. був Шарль-Луї Монтеск'є (1689—1755). Най­більш відомі два його внески в соціально-філософську і правову теорію: розробка принципу розподілу влади як умови свободи і розробка теорії впливу навколишнього се­редовища на політику.

У своєму філософському трактаті "Про дух законів" (1748) ПІ. Монтеск'є формулює важливе двоєдине поло­ження про закони. Він пов'язує концепцію природного права, відповідно до якого різні закони є формулюванням одного й того самого Закону із соціологічною концепцією про те, що ці формулювання визначаються історичними і природними умовами. Таким чином, ПІ. Монтеск'є уникає

' Докладніше внесок Б. Спінози і Г. Лейбніца у розвиток філолоф-сько-правових поглядів Нового часу рекомендується вивчити самостійно за допомогою джерел, зазначених наприкінці посібника.

-80-

і релятивізму, що часто виникає в результаті заперечення концепції природного права, і догматизму, що з'являється при сліпому використанні природного закону без пояснен­ня того, як цей закон реалізується у конкретних умовах.

Відповідно до теорії ПІ. Монтеск'є дух законів полягає у взаємозв'язку різних видів навколишнього соціального і природного середовища і відповідних їм особливих трак­тувань універсального закону. Відносно новим тут є те, що він рекомендує емпірично досліджувати взаємозв'язок між конкретним середовищем і відповідними йому формулю­ваннями законів.

ПІ. Монтеск'є вважав, що сукупність юридичне оформ­лених законів відіграє винятково важливу роль у житті суспільства як інструмент управління людьми. Тому для з'ясування форм державного життя він пропонує, насам­перед, проаналізувати законодавчий механізм того чи ін­шого суспільства. При аналізі законів життя людей ПІ. Монтеск'є виділяє два їх види — природні, тобто ті, що випливають із біологічної природи людини, і власне соці­альні закони. До природних законів він відносить прагнен­ня до миру, до здобуття засобів існування, до відносин з людьми на основі взаємного прохання, бажання жити в суспільстві; до власне соціальних законів — так звані за­кони між людьми: ті, що визначають відносини між наро­дами (міжнародне право), ті, що визначають відносини між правителями і підлеглими (політичне право), ті, що визна­чають відносини всіх громадян між собою (цивільне право).

Як просвітитель, ПІ. Монтеск'є вбачав у праві загаль­нолюдську цінність, а мету права — у свободі, рівності, безпеці усіх людей. На відміну від Т. Гоббса, він оголосив найважливішим законом природного права не війну всіх проти всіх, а мир.

Розвиваючи свою правову теорію, ПІ. Монтеск'є дає класифікаційний опис трьох форм державного правління (республіка, монархія, деспотія) і трьох відповідних їм принципів (гідність, честь, страх). В основу такої класифі­кації він ставить оцінку ставлення верховної влади до по­літичних законів. Ш. Монтеск'є відверто симпатизує пред­ставницьким установам, тобто республіканському устрою, який, на його думку, найбільшою мірою гарантує політичні

6-5-288

свободи. Політична свобода, вважає він, полягає не в то­му, щоб робити все, що заманеться, а в тому, щоб робити все, що дозволяють закони. Такі закони будуть ефектив­ними, життєздатними тільки за умови розподілу влади, що дають можливість на практиці здійснити істинну свободу і законність.

Велику увагу у своїй філософсько-правовій концепції Ш. Монтеск'є приділяє засобам упорядкування законів, законодавчій техніці. Основним принципом законодавства він вважає помірність, на базі якої і будує свій принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову.

У цілому співвідношення права і закону постає у вченні Ш. Монтеск'є як співвідношення духу законів і законодав­ства. "Дух законів" резюмує в собі сукупність тих відносин і чинників (географічних, кліматичних, господарських, мо­ральних, релігійних, політичних та ін.), які впливають на законодавство, визначають його, надають йому характеру об'єктивно обумовлених, необхідних, закономірних, спра­ведливих і розумних (з урахуванням даних обставин) правил.

Вчення Ш. Монтеск'є про дух законів, про розподіл влади і політичної свободи значно збагатило філософ­сько-правову думку і сприяло її подальшому розвиткові.

Якщо Ш. Монтеск'є сформулював і висунув ідею пред­ставницького правління, то інший французький філософ і просвітитель Жан-Жак Руссо (1721—1778) пішов далі, від­крито заговоривши про суверенітет народу, про верховен­ство влади народу. Як говорилося вище, теорії суспільного договору XVII ст. у XVIII ст. активно проходять крізь призму концепцій громадянського суспільства.' Подальший розвиток цей напрям соціальної науки знаходить у праці Ж.-Ж. Руссо "Про суспільний договір" (1762). Він вважає, що інститут приватної власності як результат розвитку землеробства призвів до розподілу суспільства на бідних і багатих та до боротьби на основі протилежних інтересів. Тоді й виникає держава як інструмент зміцнення пануючо­го становища багатих. Узаконюючи економічну нерівність, держава доповнює її нерівністю політичною внаслідок по­ділу суспільства на тих, хто управляє, і на тих, ким управ­ляють.

На думку Ж.-Ж. Руссо, люди утворюють державу за допомогою загальної угоди (договору), але не добровіль­но а примусово, оскільки цей договір нав'язується бідній меншості багатою більшістю. У результаті багата більшість (владних елементів) може нав'язувати всьому суспільству своє розуміння правди і своє розуміння прав. Суспільний договір, внаслідок якого виникає держава, не руйнує при­родної рівності, а лише заміняє його морально-правовою рівністю громадян перед законом.

До ідеї народного представництва Ж.-Ж. Руссо ставив­ся досить негативно, оскільки вважав, що суверенітет мо­же бути здійснений тільки всім народом як єдиним цілим. На це і спирається він при розробці своєї теорії суспіль­ного договору. Ж.-Ж. Руссо підкреслює, що якщо влада в державі належить не всім, а лише тій частині суспільства, якій делеговано відповідні соціальні функції, то безвладні люди автоматично перетворюються з вільних громадян на підвладних підданих, оскільки вони не можуть самі відсто­ювати свої інтереси.

Народний суверенітет стає для нього єдиним засобом перетворень держави на принципах розуму і свободи. На його думку, це передбачає ототожнення понять "народ", "громадянське суспільство" і "держава" на основі знищен­ня приватної власності, що розділяє суспільство на ворожі класи.

Досить цікавий погляд Ж.-Ж. Руссо на доцільність, не­обхідність і достатність розмірів держави. Подібно до то­го, як природа встановила природні межі зросту і сили добре складеної людини, існують природні межі розмірів і сили для окремої держави, її географічне і політичне "ті­ло" не повинне перевищувати міру, за межею якої воно вже не нарощуватиме силу, а втрачатиме її. У занадто ве­личезній державі через великі відстані ускладнюватиметь­ся адміністративне і політичне управління. Воно потребу­ватиме величезної кількості державних чиновників, яких народу прийдеться утримувати. У громадян, які ніколи не бачили в очі своїх правителів, ослабне уподобання щодо них. У результаті занадто велике державне "тіло" може опинитися перед небезпекою саморуйнування. Тому циві­лізованій державі не варто прагнути до збільшення своїх розмірів.

-82-

-83-

Ані Щ. Монтеск'є, ані Ж.-Ж. Руссо не розвинули тео­рію представництва в контексті теорії народного суверені­тету. Сам принцип розглядався ними як ідеальна вимога і не більше.

Разом із ТТТ. Монтеск'є і Ж.-Ж. Руссо істотний внесок у філософію права зробив ще один представник французь­кого Просвітництва Клод-Адріан Гельвецій (1715—1771). Свої філософські ідеї він прагнув наповнити конкретним соціальним змістом, зіставляючи інтереси особистості гро­мадянина з основами суспільної моралі, права і політики. У центрі філософських праць К. Гельвеція лежать соціаль­но-етичні та політико-правові проблеми. На його думку, етика є пустою наукою, якщо вона не пов'язана з політи­кою і законодавством.

Аналіз політики і законодавства провідних європей­ських країн того часу переконав К. Гельвеція в тому, що феодально-абсолютистський лад давно вичерпав свої можливості і в даний час гальмує соціальний розвиток суспільства. Головне гальмо — феодальна власність, яка підкоряє собі правову систему і політику причетних до влади. Наявність такої нерівності зводить нанівець усі ідеї здорового глузду і справедливості. Проте, відстоюючи цю тезу, К. Гельвецій розглядав корінні інтереси суспільства і його громадян відірвано від економічних потреб і інтересів суспільства. Тому він прагнув виявити деякий "третій шлях" у розвитку суспільства, який пов'язував із новою формою державного правління. Принципово новою фор­мою державного правління К. Гельвецій вважав таку, при якій закони мають на меті забезпечення загального блага і є достатньо справедливими для того, щоб кожний член суспільства вважав для себе вигідним їх додержання.

Для того, щоб така держава адекватно сприймалася на міжнародній арені, необхідно поширити описаний прин­цип на міжнародне право. Це, за К. Гельвецієм, крім усьо­го іншого, дасть можливість плідно впливати на соціально-політичне і господарське життя "неблагополучних" держав.

Важливе місце у філософсько-правових міркуваннях К. Гельвеція посідає ідея об'єднання особистих інтересів із суспільними з метою оптимізації суспільних відносин у державі. Він вважає, що таке завдання можна вирішити

-84-

шляхом поширення просвітництва і законодавчого забез­печення справедливого розподілу суспільних благ. Такий розподіл К. Гельвецій пропонує здійснити згідно з прин­ципом "соціальної корисності", тобто з урахуванням тієї реальної користі, яку громадянин приносить суспільству своєю діяльністю. Він підкреслював, що мудрий законода­вець повинен, у першу чергу, подбати про населення, яке працює, безпосередньо виробляє матеріальні блага, створює основу суспільного життя, потім про те, щоб за­гальнонародне (національне) багатство розподілялося від­повідно до внеску кожного в загальну сукупність суспіль­них благ і відносно рівномірно серед усього населення країни.

Така рівномірність передбачає розумне обмеження людьми своїх потреб. У свою чергу така розумність є ре­зультатом просвітницької роботи, що роз'яснює людині закони суспільного функціонування і розвитку, місце і роль людини в суспільстві. Проте, для розв'язання склад­ної проблеми задоволення людських потреб, що постійно змінюються, одного лише просвітництва народних мас не­достатньо. Тому К. Гельвеции рекомендує законодавцям створювати такі закони і норми суспільного життя, які б підтверджували у суспільстві престижність інтересів лю­дей до соціальних почестей, а не інтересів до багатства і розкоші. Під почестями К. Гельвецій розуміє престижні прояви суспільного схвалення і визнання заслуг особис­тості з боку суспільства. Надання особистості почестей з боку держави як виразника інтересів суспільства має бути зведене у ранг закону, для чого він пропонує провести від­повідні зміни в чинному законодавстві і формах державно­го правління.

Таким чином, філософи-просвітителі внесли істотний внесок у філософію права, їхня віра у суспільний прогрес пов'язувалася з ідеєю просвітництва, що, на їхню думку, веде до розвитку науки і матеріального добробуту. Проте така віра у прогрес була сумішшю реалізму і наївності.

Висновки:

І. Значення філософії права епохи Відродження поля­гає в тому, що в цілому вона, власне, створила грунт

-85-

для філософії права Нового часу. Сутність суспіль­ства, його законів у цю епоху розглядалася з позиції антропоцентризму. Період філософії Ренесансу є необхідним і закономірним переходом від середньо­вічних філософсько-правових традицій до традицій Нового часу.

2. Основна увага у філософсько-правових питаннях епохи Реформації акцентувалася на релігійному об­грунтуванні прав людини. Проте Реформація, як у своєму вихідному пункті, так і в результатах свого існування, виходить за межі релігійно-теологічних проблем. У результаті жорстких суперечок про таїн­ства, догмати і символи віри відбулося перетворення моральних, соціальних і правових орієнтацій. Ідеї політичної свободи, свободи совісті, прав людини і громадянина були засновані Реформацією.

3. Для філософії права Нового часу характерне вису­вання на передній план прикладної, практичної цін­ності наукового юридичного знання. У цю епоху іс­торична і правова наука перетворилася на практично значущу політичну і суспільну дисципліну. Розшири­лися розуміння природного права, усвідомлення сво­боди, вдосконалилася теорія суспільного договору, тобто було закладено основи сучасної теорії держа­ви і права.

4. Філософи-просвітителі, проводячи здоровий глузд через усі сфери людського життя, культивуючи це, сприяли формуванню людини як автономного су­б'єкта. Всебічно розвивається теорія представниць­кої влади і суверенітету народу. Внаслідок цього Просвітництво дало світовій цивілізації те, чого не дала жодна інша епоха — ідею суверенної особис­тості.

Контрольні запитання:

1. У чому полягають особливості філософсько-право­вої думки Відродження?

2. Як виявляє себе принцип суб'єктивності в розумінні й обгрунтуванні права Нового часу?

-86-

3. У чому полягає зміст понять "юридичний світогляд", "природне право", "суспільний договір"?

4. До якого типу праворозуміння варто віднести вчення Т. Гоббса? У чому сутність його концепції суспільно­го договору?

5. У чому особливість концепції суспільного договору Дж. Локка і її принципова відмінність від концепції Т. Гоббса?

6. У чому полягає сутність просвітництва? Роль ідеї просвітництва у становленні сучасної цивілізації.

7. Які основні ідеї праці Ж.-Ж. Руссо "Про суспільний договір"?

8. У чому виявляється обмеженість натуралістичного й утилітаристського обгрунтування права?

Тема 3. Філософсько-правові вчення

у Західній Європі кінця XVIII — середини XIX століття

Ця тема присвячена філософсько-правовим вченням Західної Європи кінця XVIII — середини XIX ст., серед яких особливе місце посідає філософія права німецької класичної філософії. Представники німецької класичної філософії І. Кант, Г. Гегель та інші зробили великий вплив на формування філософської думки зазначеного періоду в цілому, включаючи і філософію права. З їхніми іменами пов'язана глибока філософська розробка проблем права, держави, закону. Не випадково, що їх концепції вва­жаються класикою філософії права і розглядаються ба­гатьма дослідниками у вигляді загальнотеоретичної осно­ви філософії права як наукової дисципліни. Значне місце у філософсько-правових вченнях цього періоду посідають також історична школа і правова концепція марксизму. Тому знання особливостей цих напрямів і їх місце в історії філософсько-правової думки є необхідною умовою для розуміння змісту сучасних концепцій філософії права.

-87-

§ 1. Етико-правові ідеї у філософії І. Канта

Родоначальником німецької класичної філософії вва­жається Іммануїл Кант (1724—1804).

Найбільш плідно розробкою державно-правових пи­тань І. Кант займався в останні десятиліття свого життя. В опублікованій у 1793 р. статті "Про приказку — може це і вірно в теорії, але не годиться для практики", він значне місце приділяє розглядові правових питань. У 1795 р. І. Кант опублікував широко відомий трактат "До вічного світу", де, зокрема, розвинув загальні погляди на право і державу. Найповніше кантівська філософія права пред­ставлена у його праці "Метафізика вдач" (1797), що скла­дається з двох частин — "Метафізичні начала вчення про право" (частина перша) і "Метафізичні начала вчення про чесноту" (частина друга). Цей період літературної діяль­ності І. Канта збігається з розвитком подій Великої фран­цузької революції. Він відгукнувся на неї розробкою проб­лем права і держави, вирішення яких давалося на основі вже створеного ним філософського вчення і насамперед моральної філософії.

Який безпосередньо внесок І. Канта у розвиток філо­софії права?

Заслуга І. Канта полягає насамперед у тому, що йому вдалося відповісти на питання про чинники декларатив­ності просвітницьких концепцій права, чому індивід, як він описаний у попередніх договірних теоріях, настільки жагуче вимагає законності й настільки мало здатний її цінити.

І. Кант розвиває гуманістичний пафос тебрій природ­ного права, пропонуючи свій, більш обгрунтований погляд на право. Це стало можливим завдяки тому, що він поклав в основу як пізнання, так і поведінки принцип особистості чи принцип суб'єктивності. Вихідним пунктом кантівської теорії стало уявлення про людського індивіда, як про істо­ту, принципово здатну стати "паном собі самому" і тому таку, що не потребує зовнішньої опіки при здійсненні цін­нісно-нормативного вибору. Лише тією мірою, якою інди­відові вдається усвідомити ці розпорядження, підкорити їм свої безпосередні бажання та мотиви і дати закон само-

-88-

му собі, він стає суб'єктом, здатним протистояти експансії будь-якої чужої волі, зведеної до закону.

Вчення І. Канта про право і державу спирається на трансцендентальну філосос^ію і безпосередньо пов'язано з різким протиставленням області теоретичного і практич­ного розуму, розривом між мисленням і волею. За І. Кан­том, теоретичний розум — галузь людського пізнання. Тут усі явища, дані нам у досвіді, у тому числі вчинки людей, підлеглі причинності, тут немає місця для волі. Теоретич­ний розум може вірогідно відповісти лише на питання "що людина може знати?", але не на питання "що людина по­винна робити і на що вона може сподіватися?". Два остан­ні питання, недоступні власне пізнанню, теоретичному ро­зуму, виявляються у І. Канта проблемами практичного розуму — сферою належного, де трансцендентальні ідеї розуму відіграють лише регулятивну, а не власне пізна­вальну роль. Практичний розум - - це галузь моральних повинностей. Тому усе кантівське вчення про право і мо­раль з' являється як вчення про соціальні регулятори, про належне й неналежне у соціальних відносинах і взагалі людських діях.

Сфері теоретичного відповідає природний закон, сфері практичного — закон волі. Практична філософія І. Канта відкидає значення зовнішнього для суб'єкта об'єктивного світу як підставу для істини, а, отже, і згоду розуму з зов­нішнім світом як критерій моральності. Цей критерій по­лягає у згоді розуму (як теоретичного, так і практичного) зі своїми власними законами, тобто має характер самоза-конності. Таким чином, джерела ідеї належного (як мо­ральні, так і правові), за І. Кантом, варто шукати не в зов­нішньому світі, не у сфері досвіду, а у внутрішньому світі суб'єкта. У цьому й полягає основна вимога принципу суб'єктивності стосовно сфери моральності та права.

Дослідженню й обгрунтуванню принципів моральності присвячена праця І. Канта "Критика практичного розуму". Основною трансцендентальною ідеєю і першим постула­том кантівської етики є воля людини, її вільна воля, її здатність і право самій встановлювати правила належного і виконувати їх без зовнішнього примусу і тиску.

Людина, за І. Кантом, з одного боку, — емпіричне яви­ще (феномен), з іншого — трансцендентальна сутність

-89-

(ноумен). Як емпірична Істота людина (як частина природи чи світу явищ) і вся її поведінка підлегла загальній ка-зуальності і зовнішній необхідності. Вся поведінка людини — це сукупність необхідних причинно-наслідкових зв'язків, а отже, її вчинки теж не вільні. Разом з тим людина — це трансцендентальна сутність (ноумен), яка має волю, її вчи­нок є актом вільної волі, незалежної від зовнішніх детер-мінацій. Отже, вільна воля водночас є і моральним законо­давцем (установленням), і добровільним виконавцем моральних правил (максим розуму)¹. Ця думка чітко при­сутня у вченні І. Канта про категоричний імператив.

Імператив у його розумінні — це правило, що містить об'єктивний примус до вчинку певного виду. Категоричний імператив — це безумовне моральне розпорядження про належну поведінку людини як розумної істоти, яка володіє вільною волею. Виконання цього розпорядження є зовсім необхідним, незалежно від того, чи здобуває в результаті цього людина для себе користь чи ні. Всі імперативи І. Кант поділяє на дві групи — гіпотетичні і категоричні, які характеризують різні сторони людського духу.

Під першими він мав на увазі вимоги, яких варто до­держуватись як необхідних умов, щоб досягти поставле­них цілей. Так, людина, яка займається торгівлею і бажає мати постійних покупців, повинна бути з ними чесною. Ви­мога "будь чесний" виступає для неї як гіпотетичний імпе­ратив, тому що чесність не є її самоціллю і самоцінністю, а є лише засобом для ведення успішної торгівлі.

Вчинки, здійснювані під впливом гіпотетичних імпера­тивів, І. Кант кваліфікує не як моральні, а як легальні, тоб­то цілком прийнятні і навіть схвалювані суспільством, що не суперечать його інтересам і завданням розвитку цивілі­зованих відносин.

Стосовно правової тематики принцип гіпотетичної ім­перативності досить точно міг би характеризувати регуля­тивну природу норм позитивного права. Легальні вчинки, що відповідають нормам позитивного права, — це вчинки, що являють собою дії, які формально збігаються з наста-

Див.: Нерсесянц В. С. Философия права: Учебник для вузов. — М.: Норма, 1997. - С. 448.

-90-

новами закону. При цьому мотиви їх можуть бути різни­ми, у тому числі імморальними.

Інакше стоїть справа з соціальними вимогами, які І. Кант зводить до поняття категоричного імперативу, під яким він розуміє таке:

1) "... дій тільки відповідно до такої максими, керую­чись якою ти у той лее час можеш побажати, щоб вона ста­ла загальним законом"¹;

2) "... дій так, щоб ти завжди ставився до людства й у своїй особі, і в особі всякого іншого так само як до мети, і ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу"².

Перше формулювання категоричного імперативу має на увазі вимогу того, щоб людина, як розумна істота, діяла відповідно до його вимог з поваги до самого закону, зі сві­домості свого боргу.

Друге має на увазі вимогу того, щоб кожна людина ставилася до іншої завжди безкорисливо, бачила в ній не засіб для досягнення своїх цілей, а тільки самостійну, абсолютну самоцінність. Це формулювання — вихідний постулат кантівської філософії про цінність особистос­ті, ідеї про людину, як мети самої по собі, як вищої цінності.

Для І. Канта категоричний імператив — це моральний закон. Він не нав'язаний людині ззовні, міститься у ній са­мій. Як закон він має такі якості: об'єктивність, абсолют­ність, необхідність, універсальність. Як такий він заборо­няє робити людям те, що, ставши загальним правилом поведінки, призвело б до руйнування основ цивілізованого гуртожитку.

Методологічне опрацювання І. Кантом проблеми кате­горичного імперативу має величезну цінність для обгрун­тування сутності природного права. Ідея категоричної ім­перативності природно-правових норм дає можливість обгрунтувати їх безумовну владність для суспільної й ін­дивідуальної правосвідомості. Вона доводить, що їх адре­сатом є всі, без винятку, суб'єкти правовідносин. Перед фактом безумовної категоричності природно-правових ви-

Дата добавления: 2015-05-22