Особливості філософсько-правової думки в епоху середньовіччя 6 страница

У Е. Гуссерля центральним поняттям права є правовий ейдос. Це поняття розкриває апріорні структури, які суб'­єкт, що пізнає, відкриває у своїй свідомості шляхом "пог­либлення сутностей" норм, інститутів тощо. Можна сказа­ти, що це є тим загальним, що виділяється у різних правових системах як їх обгрунтування і не залежить від специфіки конкретних явищ, від їхнього соціально-істо­ричного контексту.

Теорію правових ейдосів розробляє і французький мислитель П. Амселек. Він нагадує, що для того, щоб піді­йти до права як такого і побачити його в об'єктивній чис­тоті, необхідно здійснити методологічну редукцію як у фі­лософському, так і в ейдостичному плані.

Амселек вважає, що існують три серії нередуційованих елементів у типовій структурі об'єктивного права: 1) родо­ві еидостичні елементи, завдяки яким право постає як сис­тема норм і, як наслідок, належить до ейдостичного роду нормативного, 2) особливі еидостичні елементи, завдяки яким норми, що утворюють право, є етичними нормами, що володіють функцією наказу, і 3) конкретні еидостичні елементи, завдяки яким ці накази, які утворюють право, стають частиною функції суспільного управління люд-

- 134-

ською поведінкою. Ці три елементи утворюють ейдос

права.

Одним із характерних прикладів феноменологічного підходу до права є концепція Симони Гойард-Фабр, викла­дена у праці "Нарис феноменологічної критики права" (Париж, 1970). Цей підхід базується на уявленні про право не просто як про соціальне явище і не просто як про ан­самбль ідей. Для С. Гойард-Фабр право — це те, що оточує нас, е модальністю людського життя. Тому, проголошуючи дослідження права не іззовні, а з середини, С. Гойард-Фабр намагалася простежити глибинне джерело права. Для здійснення цієї мети застосовується філософська ре­дукція, тобто через відсторонення від усіх попередніх тео­рій права, коли готується грунт для чистого опису світу права. Наступний крок — критична редукція для відшу­кання принципів і основ права. Тут здійснюється рефлек­сивне осягнення світу права і його внутрішнього джерела у свідомості.

Зупинимося також на екзистенціальному напрямі у природно-правовому мисленні.

У XX ст. помітно посилився інтерес до використання екзистенціалізму в філософії права, зокрема до розуміння природного права.

Специфіка екзистенціалістських природно-правових поглядів полягає, по-перше, в запереченні класичних уяв­лень про природне право. Екзистенціалістський пошук "справжнього права" передбачає поняття права як право­відносин. Проголошується конкретність, антинорматив-ність, безперервний розвиток "справжнього" права як ін­дивідуальних правових рішень, що перманентно виникають у соціальному житті. При цьому відхиляється принципова різниця між; "істинним рішенням законодавця і звичайного громадянина", бо цінність першого не в тому, що воно встановлює "мертві" абстрактні норми, а в тому, що воно прийнято під сприянням структур буття свідомості, через що норми згодом "оживають" у суддівсько-адміністратив­них рішеннях, у правовідносинах.

По-друге, екзистенціалістське природне право відріз­няється і від неокантіанського "природного права з мінли­вим змістом". Неокантіанці вважають природним правом ідею, формальний принцип, а не конкретні змістовні ви-

- 135-

значення справедливості. Навпаки, екзистенціалісти ого­лошують всі загальні принципи фікцією і пов'язують по­няття справжнього права саме з конкретними змістовними визначеннями. Тому характерним для екзистенціалізму є пошук правового рішення в конкретній ситуації, у кон­кретній справі — це не тлумачення норми, не витяг з неї ідеалу, а насамперед пошук рішення у змісті самої справи, в життєвій ситуації¹.

Дослідники екзистенціальних природно-правових пог­лядів відмічають певну суперечність між психологізмом філософського екзистенціоналізму і природно-правовим типом праворозуміння. Твердження М. Хайдеггера про первинність емоційно-практично-діяльного ставлення лю­дини до світу скоріш ближче до біхевіоризму у праві. По­долати цей психологізм намагалися представники екзис­тенціальної філософії права, але за рахунок відступу від ортодоксального екзистенціалізму в бік неокантіанства і неогегельянства. Так, М. Мюллер еклектично поєднав уяв­лення К. Ясперса про екзистенціальну свободу з гегельян­ським тлумаченням історії права як прогресу свободи. Від­повідно з "філософією існування" К. Ясперса М. Мюллер ототожнював "існування" (екзистенцію, внутрішній і не­пізнаванний рівень буття людини і духу) і свободу: екзис­тенція — це вільна самореалізація людини, яка усвідомлює свою сутність — свободу. Тоді як свобода немислима поза соціальними комунікаціями, екзистенція передбачає зовсім не відокремленість, а соціальне спілкування. Іншими сло­вами, справжнє спілкування у Мюллера випливає із екзис­тенції, тому порядок такого спілкування утверджений у самій екзистенції, що передбачає початкове буття-у-світі. Реалізація буття-у-світі у вільних рішеннях і є виявом при­родного права.

Мюллер виділяє три основні моменти розуміння при­родного права: по-перше, надання позитивному праву (нормі, закону) вільного рішення, завдяки якому "мертва" норма "оживає" у разі збігу зі змістом рішення; по-друге, обумовленість "істинності" рішення "існуванням" (первин­но-правовими структурами буття-у-свідомості); по-третє,

Див.: Четверний В. А. Современные концепции естественного пра­ва - М., 1988. - С. 72.

-136-

підхід до історичного буття права як до одноразового рі­шення в неповторній індивідуальній ситуації¹.

З приводу істинності прийнятого рішення розмірковує і Е. Фехнер. На його думку, прийняття істинності рішення означає "витяг буття з його скритності". При цьому щора­зу відбувається становлення нового змісту природного права; чи існує в "скритності буття" вже готове природне право — це питання має залишитися невирішеним. Істин­ність же прийнятого рішення виявляється під час насту­пного його здійснення у сфері "емпіричного" буття. Звідси — ризик прийняття неправильного рішення. Але лише та­ким шляхом можна "наткнутися" на "природне право зі змістом, що стає". За своїм походженням воно суб'єктив­не, але об'єктивне за своїми цілями.

Еволюція екзистенціального тлумачення природного права простежується у філософії права В. Майгофера. У його працях помітна тенденція до пошуку загальнозна-чимих масштабів права. Спочатку він намагався пов'язати ірраціональний суб'єктивізм індивідуального буття зі сфе­рою буття соціального, запровадивши нову категорію "буття-в-якості". Останнє становить основу справжнього рішення, бо несе у собі елементи екзистенціального "само-буття" в емпіричному "співбутті" у соціальному світі. Воно є опосередкуючим ланцюгом між екзистенцією і сферою реалізації права. При цьому типова роль людини в соці­альному житті визначається не зовнішніми умовами, а внутрішніми уподобаннями суб'єкта. Тут В. Майгофер здійснює вирішальний крок від ортодоксального екзистен­ціалізму до неокантіанства, а саме: правове рішення як іс­тинне кінець-кінцем визначається буттям-у-свідомості, але безпосередньо воно виводиться суб'єктом зі свого буття-в-якості, суб'єктом, який усвідомлює свою типову роль у конкретній ситуації внаслідок своєї розумності. Розум­ність суб'єктивного рішення — це вже не проекція дореф-лективних структур буття-у-праві. Критерієм правильності дій людини в бутті-в-якості В. Майгофер називає "кон­кретне природне право" чи природу речей, тобто виведен­ня з розуму максими поведінки в конкретній ситуації в ти-

Див.: Четверний В. А. Указ. соч. — С. 74.

- 137-

тичної юриспруденції виділяють ім'я А. Кауфмана, який вважає, що герменевтичний метод дає розуміння "справж­нього" права, бо основу його герменевтичного знаходжен­ня становить дещо "онтологічне" (свобода як природний стан людини). Його неможливо вилучити безпосередньо з абстрактної юридичної норми і ним суддя не може "роз­поряджатися на свій розсуд". Воно — це "річ-право". Воно не дещо "речово-субстанційне", а сама людина як "персо­на" (правова особистість). Людина існує як "персональні" відносини, а право — це те, що належить їй у відносинах як "персоні". "Персона" — це те, що зумовлює сутність і зміст юридичного дискурсу (знаходження права шляхом мовлення).

Герменевтичний підхід до філософії права розвиває та­кож французький філософ П. Рікер. У манері запитуван­ня, властивій герменевтиці, він прагне з'ясувати смисл вис­ловлювання: "Що значить бути суб'єктом права?", яке конкретизується висуванням запитань: "Що значить мати права?" і "Що значить бути підсудним?", а також підсумо­вується в ідентифікаційному питанні: "Хто є суб'єктом права?".

Виділяючи чотири різновиди суб'єкта (суб'єкт мови, суб'єкт дії, суб'єкт розповіді, суб'єкт відповідальності), П. Рікер показує, що правова проблема виникає внаслідок втручання іншої особи у зв'язку зі збитком, завданим ін­шому. Тим самим розкривається інтерсуб'єктивна природа первинної "клітини" права як зв'язку двох рівноправних суб'єктів. Однак суб'єкт права — це не інший як близький, ближній, з яким пов'язана тільки моральна проблема, а ін­ший, відносини з яким опосередковані певним інститутом. Таким інститутом є вже природна мова, тому належність до певного лінгвістичного простору, право говорити своєю мовою є виявом правової проблеми.

На рівні суб'єкта дії, яка завжди є взаємодією, таким обумовлюючим інститутом є комунікація як один із спосо­бів визнання суб'єктів, що взаємодіють.

На рівні суб'єкта мовлення обумовлюючим інститутом є історія як такий порядок визнання, який з'єднує воєдино індивідуальні історії.

Нарешті, на рівні суб'єкта відповідальності ми входимо в сферу власне юридичного.

- 139 -

повій ролі. У такій максимі, no-суті, — не що інше, як кон­кретні вимоги на основі категоричного імперативу.

Проте такого роду суб'єктивістське обгрунтування природного права не зовсім задовольняло самого Б. Май-гофера. У праці "Природне право як право екзистенції" (1963) він вже протиставляє розумність екзистенціальне породженого рішення і реалізацію цього рішення в емпі­ричному бутті: структура світу антагоністична, благо од­ного закономірно обертається злом для іншого. Тому проблема природного права — це не стільки питання ра­ціональності походження істинного права, скільки питан­ня про створення у світі розумного порядку міжособових відносин.

З-поміж інших помітних напрямів філософії права XX ст. виділяються також герменевтичний і комунікатив­ний.

Герменевтичний напрям розглядає право як текст, що нерозривно пов'язаний із суб'єктом, його свідомістю. Ви­ходячи з твердження герменевтиків про конструкцію зміс­ту, який міститься у тексті або в знаковій системі, сам текст і закон або норму як приклад конкретних текстів можна характеризувати як дво- чи багатозначний фено­мен, бо текстові від моменту створення притаманна неод­норідність, що розуміється як символ.

Сучасна юридична герменевтика — це застосуван­ня у сфері права ідей В. Дільтея, але насамперед екзис­тенціально-феноменологічної герменевтики М. Хайдегге-ра, Г.-Г. Гадамера і П. Рікера. її принципова відмінність від позитивістського підходу до тлумачення тексту поля­гає в тому, що позитивіст намагається встановити, що хо­тів сказати в тексті законодавець, а герменевтика встанов­лює смисл тексту, незалежний від його автора, законодавця. Не людина говорить мовою, а мова (за М. Хайдеггером, саме буття) — через людину. Мова має самостійне буття щодо індивіда.

Як зазначає В. Четверній¹, відомі такі засоби тлумачен­ня, як граматичне, логічне (в останньому застосовується поняття "смисл чи дух закону"). Представники герменев-

Див.: Четверний В. А. Указ. соч. — С. 109.

-138-

Проте суб'єкт права не може бути зрозумілим без за­провадження поняття "юридичний простір". Цей простір є онтологічною характеристикою правової реальності, як П. Рікер називає "суспільним простором дискусії". Він же є простором відповідальності як способу усвідомлювати свої вчинки і відповідати за них. При цьому у визначеному просторі представлені і суб'єкт мови ("доведення наших тверджень"), і суб'єкт дії ("підґрунтя наших дій"), і суб'єкт розповіді ("сутність нашої мовленої ідентичності").

У дусі екзистенціальної традиції П. Рікер підкреслює, що функція права — дозволити будь-кому реалізувати свої здібності, а виправдання права в тому, що завдяки йо­му реалізуються людські здібності.

На думку П. Рікера, суд є регулюючою формою кон­флікту, а правосуддя виражає власне правовий стан. Смисл же суду полягає в заміні насилля мовним дискур­сом. У цьому і полягає розкриття суті заголовку праці Рі­кера: "Торжество мови над насильством". Зважаючи на те, що західним юристам у пошуках справжнього права нада­но великі повноваження щодо тлумачення юридичних норм, сформульованих законодавцем, підвищується ваго­мість філософської герменевтики в усій системі права.

Ще однією і дуже важливою версією інтерсуб'єктивіст-ського підходу до права є комунікативна теорія обгрун­тування справедливості (К.-О. Апель, Ю. Габермас). Ця теорія також герменевтична, але в той же час вона відмов­ляється від побудови онтології права. У ній дається кому­нікативне рефлексійне обгрунтування права через "аргу­ментацію у дискурсі". Норми права обґрунтовуються практично в реальній комунікації, що має процедурний ха­рактер. Однак цей дискурс повинен співвідноситися з ідеальною комунікацією (аналог "природного права"), яка як регулятивна ідея показує направленість раціонального обгрунтування норм і служить критерієм для встановлен­ня "істинного консенсусу". Розробляючи консенсусно-ко­мунікативну концепцію обгрунтування норм і цінностей, К.-О. Апель і Ю. Габермас виступають проти вульгарно-онтологічного виведення їх з "життя", з "буття", вважаю­чи, що рефлексивно-посвідчуючі трансцедентально-норма-тивні умови аргументації належать підструктурі людського буття у світі.

- 140-

Ю- Габермас, підтримуючи критику з боку франкфурт­ської філософської школи сучасного суспільства і ролі за­собів масової інформації у ньому, створює нове проблемне поле досліджень — сферу міжіндивідуальних комунікатив­них відносин. У межах цього поля він вирізняє ряд найак­туальніших проблем сучасності, до яких належить пробле­ма демократії, прав і свобод людини. Ю. Габермас створив власну комунікативну модель суспільства, її позитивність виявляється у тому, що вона дає нове розуміння демокра­тії як демократичного дискурсу. Таке розуміння демокра­тії дає можливість здійснити аналітичний поділ політичної влади на владу адміністративну і владу, породжену в про­цесі комунікації, яка втілює у собі ідею народного сувере­нітету.

Взагалі ж філософія права Ю. Габермаса, яка викладе­на ним у праці "Фактичність і значимість" (Франкфурт-на-Майні, 1992), нерозривно пов'язана з його філософською системою — теорією комунікативної дії. На його думку, людське співтовариство характеризується лінгвістичною комунікацією на основі узгодженого сприйняття грама­тичної структури певної мови. Там, де є комунікативна компетенція, там встановлюється "ідеальна мовна ситуа­ція". Ця ідеальна мовна ситуація виступає у Ю. Габермаса як основа його етики дискурсу (мовного спілкування), ви­ходячи з якої моральні принципи визначаються шляхом багатосторонніх дискусій і поступового досягнення кон­сенсусу. Ідея ідеальної мовної ситуації виступає як струк­турна модель демократичної процедури. Принципом такої процедури є свобода від панування, тобто від нелегітимної влади. У цій формулі виражається спосіб відтворення сус­пільством самого себе з метою реалізації емансипованих потенцій комунікативної дії.

З точки зору Ю. Габермаса, право виступає умовою можливості соціальної інтеграції на основі комунікативної взаємодії, тобто моясливості комунікації як суспільної ін­ституції, що володіє зобов'язуючою силою, а також як можливості влади розуму, втіленого у структурах спілку­вання громадян, обміну думками.

Сучасний правовий порядок, пронизаний напругою між позитивністю і легітимністю права, повинен, на думку Ю. Габермаса, виконувати два завдання: по-перше, забез-

- 141 -

печити фактичне взаємне визнання громадянами прав один одного, по-друге, забезпечити можливість легітима­ції правових норм, де закон здійснюється "через повагу до закону". Критерієм легітимності правових норм є їх відпо­відність комунікативній раціональності, тобто коли вони заслуговують вільного визнання з боку кожного члена правового співтовариства. Лише процедура демократично­го законодавства робить можливим реалізацію цієї ідеї. Тому в правовому суспільстві процес законодавства посі­дає центральне місце в механізмі соціальної інтеграції. В основі справедливої правотворчості, тобто яка утворює закон, що спрямований на встановлення справедливого суспільства, лежить етичний дискурс співтовариства. До цього дискурсу Ю. Габермас ставить такі вимоги: повне духовне розкріпачення громадян, участь кожної дорослої людини в обговоренні сутності справедливості. У ході ди­скусій передбачається виникнення консенсусу, який би відтворював необхідність кооперації. При цьому соціальна умова солідарності виступає тут не як матеріальний крите­рій реалізації справедливості, а як процедурна умова.

Висновки:

1. У XX ст. формується некласична модель правосвідо­мості як своєрідний протест проти влади формаль­них норм, які заважали людині реалізовувати свою екзистенціальність. У загальному руслі, розвитку природничо-наукових і суспільних наук значно оновлюється юридична наука, вдосконалюється по­нятійний апарат, прийоми і методи юридичного ана­лізу, розширяються методологічні підходи до права, філософських тлумачень співвідношення права і за­кону, оцінок позитивного права тощо.

2. Істотні зміни відбулися в юридичному позитивізмі, який трансформувався у неопозитивізм. Під впливом теорії наказів Дж. Остіна, "чистої теорії права" Б. Кельзена, аналітичної концепції Г. Харта сформу­вались і поширилися нові юридично-позитивістські

- 142-

підходи до розуміння права (лінгвістичний, юридич­но-логічний, структуралістський тощо).

3. Посилилася тенденція звернення до природного пра­ва як частини соціальної реальності. Розробляються головним чином концепції "відродженого права", "природи речей", неогегельянства, неокантіанства, екзистенціалізму, онтологічної філософії права тощо. У теоріях "природного права" акцентується на ціннісно-ідеальній "реальності" права і ця реальність є умовою прагнення людей до справедливості як ідеалу, як гармонійного поєднання всіх цінностей.

4. Основою існування права виступає інтерсуб'єктив-ність. У руслі цього напряму зроблено спроби подо­лати односторонні підходи суб'єктивістських спосо­бів осмислення правової реальності. Тут смисл права не розчиняється у свідомості суб'єкта чи у зовніш­ньому соціальному світі, а розглядається як резуль­тат зустрічі (комунікації) двох суб'єктів, занурених у життєвий світ. У рамках парадигми інтерсуб'єктив-ності розвиваються концепції екзистенційної фено­менології (М. Мюллер, В. Майгофер та ін.), правової герменевтики (А. Кауфман, П. Рікер та ін.), комуні­кативної філософії (К.-О. Апель, Ю. Габермас).

5. Ключовою для філософії права XX ст. залишається концепція справедливості, яка є досить складною за ідейно-філософською структурою. У ній поєднують­ся ідеї неокантіанства, природничо-правової ідеї ми­нулого і сучасності, етика цінностей, позитивістські ідеї, ідеї екзистенціалізму та ін. Ідея справедливості значною мірою сприяє формуванню і розвитку філо­софсько-правових концепцій ліберально-демокра­тичного характеру.

Контрольні запитання:

1. На основі яких системоутворюючих ознак можна охарактеризувати різні сучасні концепції філософії права?

2. У чому полягають розбіжності між позитивізмом і юстнатуралізмом?

3. Які чинники лежать в основі процесу формування неокласичних моделей правосвідомості в XX ст.?

- 143-

4. Чим пояснюється феномен відродження ідей при­родного права в сучасній філософсько-правовій дум­ці?

5. У чому полягає сутність концепції "природи речей"? Яке її значення для правосвідомості?

6. Яка головна риса сучасної правової парадигми ін-терсуб'єктивності?

7. Які філософсько-правові напрями розвиваються у руслі інтерсуб'єктивістської парадигми?

8. У чому вбачають сутність права представники фено­менологічної концепції філософії права?

9. Назвіть сутнісні завдання герменевтичної концепції права.

10. Які вихідні положення комунікативної концепції права? Назвіть основних її представників.

Розділ 4

Вітчизняна філософсько-правова думка: традиції, світоглядно-методологічні засади, ідеї

Ідея права є фундаментальною ціннісною основою су­часної цивілізації. Однак сучасний світ культурно неодно­рідний. Тому закономірно виникає питання: якою мірою універсальна ідея права може бути застосована в рамках тієї чи іншої відокремленої культури? Особливу актуаль­ність це питання набуває для країн, які здійснюють модер­нізацію суспільства і зіштовхнулися з необхідністю рефор­мування своїх правових систем на засадах прав і свобод людини. До їх числа належить і Україна. Це питання має не тільки теоретичне, а й величезне практичне значення, оскільки правова система, яка реформується, повинна, з одного боку, грунтуватися на універсальних засадах пра­ва, а з іншого боку, має орієнтуватися на національну культурну традицію, на традицію правосвідомості.

Основною метою розділу є виявлення особливостей українського національного філософського світогляду й обумовленого ним обгрунтування права.

§ 1. Філософія права в Україні: виникнення, світоглядно-методологічні підстави, основні ідеї

Філософсько-правова думка в Україні пройшла у своєму розвитку такі етапи:

1. Докласичний (IX — XVII ст.);

2. Класичний (XVIII — перша половина XIX ст.);

3. Ліберально-романтичний (друга половина XIX — початок XX ст.);

4. Сучасний етап (з середини 80-х років XX ст.) Зародження філософсько-правової думки в Укра'ші.

Виникнення філософської, у тому числі філософсько-пра­вової думки в Україні історично відноситься до періоду формування першої держави східних слов'ян — Київської

.0-5-288

Русі та грунтується на таких факторах: а) виникнення і по­ширення писемності; б) християнізація Київської Русі; в) формування державності. Саме у цей період виникають перші філософсько-правові ідеї, що спочатку мали релігій­но-міфологічний, а потім (у зв'язку з прийняттям і поши­ренням християнства) теологічний характер.

Слід зазначити, що власне філософсько-правові кон­цепції стали формуватися в епоху Просвітництва (у кла­сичний період). Для першого ж періоду становлення філо­софсько-правового знання (IX — XVII ст.) характерне виникнення окремих ідей, що стали прообразом філософії права. До них можна віднести:

— ідею рівноцінності й рівноправності народів, сфор­мульовану митрополитом Іларіоном у "Слові про закон і благодать";

— ідею демократизації церкви і свободи совісті, як майбутню основу принципу автономії особистості;

— ідею права України на самовизначення і суверенітет, обгрунтовану в першій "Конституції України" Пилипа Ор­лика.

Філософська освіта в Україні (кінець XVII — друга по­ловина XVIII ст.) безпосередньо пов'язана з діяльністю професорів Києво-Могилянської академії (Феофан Про-копович, Стефан Яворський, Ян Козельский, Семен Дес-ницький та ін.). Спираючись на ідеї "природного права" і "суспільного договору", що виникли в Європі, філософія Просвітництва складалася з універсальної обгрунтованої ідеї права. До інших характерних рис філософсько-право­вої думки епохи Просвітництва в Україні можна віднести:

а) зародження класичної національної філософії права;

б) поширення і подальший розвиток в українській філо­софсько-правовій думці "філософії серця"; в) поява про­фесійних філософів, які розробляють і філософсько-пра­вові питання.

Розглянемо найважливіші з цих характерних рис.

"Філософія серця" як світоглядно-методологічний фундамент національної філософії права. Методологіч­ну основу класичної національної філософії права стано­вить "філософія серця" (кардіоцентризм). Цей філософ­ський напрям припускає, що при аналізі сутності людини, її думок, вчинків треба не обмежуватися лише свідомими

- 146-

психічними переживаннями, а бачити їхню найглибшу пер­шооснову — "серце" як джерело думок і пізнання. Націо­нальному характерові українського народу властиві такі риси, як емоціоналізм, індивідуалізм і прагнення до волі, визнання цінності миру між людьми і гармонії людини з Богом¹. Тому найбільш адекватною національному харак­терові є кардіоцентрично-екзистенціональна релігійна фі­лософія, або "філософія серця". З позиції "філософії сер­ця" акцент в обгрунтуванні права робиться на внутрішній духовній сутності права. Ідея права у рамках кардіоцент-ризму полягає не у формально-зовнішньому примусі, а в регулюванні життя з урахуванням внутрішнього світу і во­лі людини. Право при цьому розглядається як умова, мож­ливість творчої самореалізації особистості, її індивідуаль­ного розвитку².

Одним із прихильників кардіоцентризму в українській філософській думці був Григорій Сковорода (1722—1794) — мандрівний філософ, засновник класичної філософії в Ук­раїні. Г. Сковорода народився на Полтавщині, навчався у Києво-Могилянській академії, викладав у Харківському колегіумі. Оригінальна концепція права Г. Сковороди при­пускає не раціоналістичне, а релігійно-онтологічне об­грунтування природного права, що відображає його внут­рішню духовну сутність. Вихідні принципи правового світогляду — ідея моральної автономії особистості й ідея справедливості — у Г. Сковороди знаходять обгрунтуван­ня у його концепції "спорідненої праці". "Спорідненість" він розглядав як божий закон, що у той же час є і законом для природи і людського суспільства. Якщо цей закон ви­конується, то у світі встановлюється мир, а в індивідуаль­ному плані — щастя. Отже, "споріднена праця" — це ви­раження ступеня соціальної справедливості, а право, як механізм встановлення закладеної у "спорідненій праці" справедливості, повинно виходити від людини, виражати не стільки зовнішню, скільки внутрішню міру його волі.

Див.: Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — Мюн­хен, 1983. - С. 19.

Див. Максимов С. И. Украинский национальный характер и идея права // Культура у філософії XX століття: Матеріали IV Харківських міжнар. Сковородинівських читань. — Харків, 1997. — С. 227.

ю*

-147-

Пізнання "спорідненості", як пізнання внутрішньої лю­дини, її природи, виявлення міри волі, здійснюється Г. Сковородою через розуміння символічної мови Біблії. Кожна людина повинна відкрити у собі самій світ ціннос­тей і змістів, що містяться у Біблії, що робить її вільною, оскільки робить її життя осмисленим, таким, що не потре­бує примусу. "Спорідненість", як відповідність своїй ідеї, повинна бути і між природним правом і правом чинним, тобто "громадянськими законами", що мають захищати право людини на її власний моральний шлях, на її само-реалізацію.

Г. Сковорода визнає державу необхідною формою ор­ганізації громадського життя, призначення якої — захист хліборобів і купців від внутрішніх грабіжників і зовнішніх ворогів. У державі він виділяє силу внутрішню — це прин­цип покликання (призначення), природи, і зовнішню силу — дії правлячої верстви.

З концепції "спорідненості" випливає і критика Г. Ско­вородою зовнішньої, формальної рівності, заснованої на загальному непокликанні (невідповідність покликанню) і універсальній неспорідненості. Формальній рівності він протиставляв внутрішню "нерівну рівність" як можливість реалізації своїх здібностей, право на індивідуальність, на щастя. Суть "нерівної рівності" полягає в тому, що всі лю­ди, з одного боку, рівні перед Богом, а з іншого — всі різ­ні. Критерієм же вибору людиною морального життєвого шляху є "спорідненість" (органічна відповідність) її з пев­ним типом поведінки. Тим самим ідея "спорідненої праці" виступає у Г. Сковороди як моральна підстава права.

Істотний внесок у розвиток вітчизняного екзис­тенціально-романтичного світогляду внесли також Мико­ла Гоголь, члени Кирило-Мефодіївського товариства — Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевчен­ко. Останні з позиції "філософії серця" обгрунтували ук­раїнську національну ідею.

Подальший розвиток кардіоцентризм в Україні дістав у творчості Памфіла Юркевича (1827—1874), у якого "філо­софія серця" набуває характеру загальнофілософської концепції. П. Юркевич народився на Полтавщині, закінчив Полтавську семінарію і Київську духовну академію, де й викладав.

- 148-

В обгрунтуванні права П. Юркевич, як і Г. Сковорода, додержувався позиції інтуїтивізму, гадаючи, що світ, і, на­самперед, індивідуально-особистісний світ, не доступний для розуму. Джерелом морального і правового законодав­ства, на думку П. Юркевича, є не розум, а серце, любов, тобто вільно прийнята система цінностей. "Глибина серця" — це первісна основа людської душі, що дає змогу людині від­різнити справедливе від несправедливого, добре — від дурного. "При всякій зустрічі протилежних бажань та ін­тересів, — зазначає П. Юркевич, — вона повинна зверта­тися до моральних вимог справедливості, що вкаже їй, де і коли її бажання незаконні, де і коли вони суперечать благу її ближнього і благу загальному"¹. Морально зріла людина, на думку П. Юркевича, керується не тільки досяг­неннями розуму, а й кориться заповіді любові, що потре­бує жертвувати своїми особистими вигодами для блага ін­ших, для блага загального. У справедливості й любові полягають найміцніші умови для встановлення миру і бра­терства між людьми. П. Юркевич виступав проти обгрун­тування права в рамках моральних систем евдемонізму й утилітаризму, що вважають корисність вчинку критерієм моральності. Правило морального утилітаризму вимагає визнавати корисним лише те, що гармонізує діяльність ін­дивіда з загальним благом. Недоліком морального утиліта­ризму, на думку П. Юркевича, є зневаження гідності люд­ської особистості, яка при досягненні мети дістає не тільки задоволення, а й набуває досконалості.

Дата добавления: 2015-05-22