Частина друга Основні проблеми філософії права 3 страница

щоб підпорядкованість її принципам справедливості не за­лишалася на розсуд можновладців¹.

Ідея прав людини має нормативно-критичний харак­тер. Являючи собою "опосередковані принципи справедли­вості" і "моральні критерії, якими повинен керуватися пра­вопорядок"², права людини не можуть розглядатися як лише одне з юридичних понять. Вони виявляються в колі основних концептів сучасної практичної філософії (мо­ральної, правової, політичної).

За своїм смислом права людини окреслюють простір, що забезпечує кожній людині умови її самореалізації, тоб­то простір її особистісної автономії.

З часів Просвітництва права людини іменувалися "при­родженими", "священними", "невідчужуваними". І в цьому виражалося уявлення про самоцінність і безумовну значи­мість прав людини. Натуралістичний термін "природжені" фіксував розуміння прав людини як таких індивідуальних правомочностей, що існують до і незалежно від будь-яких людських установлень, від усієї практики позитивного права; термін "священні" має такий світський смисл: "без­умовні", "незаперечні", чи юридичною мовою "понад" або "надюридичні"; автентичний зміст, що вкладається у по­няття "невідчужувані права", полягає в тому, що вони "невід'ємні", тобто ніхто і ніколи не може у людини їх ві­дібрати, у тому числі й сама людина не може від них від­мовитися³.

Традиційно у ліберальній перспективі права людини розуміються як такі права індивідів, що дають їм можли­вість захищатися від зазіхань на їхню свободу з боку структур державної влади. У формулі "громадянин проти влади" виражається антиавторитарний смисл прав люди­ни, тобто, по суті, негативний смисл, як вираження "сво­боди від", і їх суворе забезпечення є безумовною вимогою сучасної епохи.

¹ Див.: Хеффе О. Политика. Право. Справедливость. Основоположе­ния критической философии права и государства. — М., 1994. — С. 289.

Хеффе О. Вказ. праця. — С. 293.

³ Див.: Соловьев Э. Чтобы мир до времени не превратился в ад (Религия прогресса и идеал правового государства) // Знание -сила. - 1995. - № 7. - С.14.

- 194-

Однак права людини і право в цілому здобувають ще й позитивний смисл, вони самі виступають як сила, що на­повнює змістом суспільний простір. Тільки завдяки праву як правам людини можливе включення людей, як атомів, у визначену систему відносин. Завдяки правам людини пра­во виступає як умова участі кожного у суспільних справах. Отже, права людини слугують необхідними умовами люд­ського існування та комунікації.

Смисл прав людини визначає їхній особливий статус як дополітичних, безумовно значимих і невід'ємних основ сучасної державності чи принципів легітимації. Це озна­чає, що права людини розглядаються як незалежні стан­дарти, завдяки яким можуть критикуватися закони, діяль­ність уряду та інших політико-правових інститутів, тобто як критерії легітимації.

Класичні правопорядки знаходили форму своєї легіти­мації у різних конструкціях суспільного договору. Сучасні правопорядки мають іншу структуру і модус значимості легітимації, тому що вони грунтуються на суб'єктивних правах. Ці права надають правовій особі законне поле дій для задоволення своїх потреб та інтересів. Діючи в межах праводозволеного, людина звільняється від необхідності нести, моральний звіт про свої дії, не зобов'язана надавати їм публічного виправдання. Тим самим розводяться мо­раль і право.

Значення прав людини як найважливішого легітимацій-ного принципу сучасного правопорядку вимагає більш глибокого занурення в основи цих прав, тобто перейти до нашого безпосереднього завдання — філософсько-антро­пологічного обгрунтування ідеї прав людини чи з'ясування джерел цих прав, звідки ці права у людини і які вони.

З позицій сучасної правової антропології, що є части­ною політичної антропології, тобто концепції, заснованої на принципі інтерсуб'єктивности, ми повинні йти далі простої констатації безумовної значимості природжених, священних і невід'ємних прав людини, що виражають су­часну концепцію гуманізму, і розглядати їх у сутнісному аспекті — як умови власне людської дії.

Для цього необхідно розрізняти максимальну і міні­мальну антропологію. Перша наголошує на здатності лю-

13*

-195-

дини до змін і реформаторства, друга — на необхідності людині залишатися самою собою.

Максимальна антропологія намагається з'ясувати, що є оптимальною формою буття людини, вона орієнтується на образ людини в піднесеному сенсі, але, як правило, є бай­дужою до права і прав людини. Таким був образ людини у Ф. Ніцше, М. Хайдеггера, романтичний образ людини у слов'янофілів і мабуть, у марксизмі (концепція "всебічно розвинутої особистості").

Мінімальна антропологія відмовляється від будь-якої телеології, тобто від вчення про цільове призначення лю­дини. Те, якою повинна бути людина, залежить від рішен­ня самої людини. Власне людина визначається за мінімаль­ними умовами того, що їй необхідно, що робить людину людиною. Саме такого змісту надає правам людини фран­цузький філософ Андре Глюксман: "Ідея прав людини зна­ходить свій визначений контур не тому, що ми знаємо, якою повинна бути ідеальна людина, якою вона повинна бути за природою. Ні, ідея прав людини знаходить визна­ченість тому, що ми дуже добре уявляємо собі, чим люди­на не повинна бути..."¹. Тому правова антропологія пере­носить акцент у визначенні людини з того, до чого людина прагне — щастя, чи до самореалізації, осмисленого існу­вання, на початкові умови, що роблять людину людиною. Ці моменти "природжені", тобто невіддільні від людини і тому мають антропологічний характер. Вони є умовами можливості людського існування. Щодо прав людини, то вони є принципами забезпечення цих умов.

Основний принцип обгрунтування прав людини з ан­тропологічних позицій виражається в такому: "людина як людина повинна мати право". Це право вона повинна мати для того, щоб не загрузнути в трясовині повсякденності. При цьому вона повинна мати його як людина — не як "богоподібна істота", не як "надлюдина", а саме як люди­на, а, отже, істота недосконала, "приземлена", що посідає середнє становище між "досконалістю добра" і "низькістю зла", між святим і звіром. Це право аж ніяк не забезпечує

¹ Див: Соловьев Э. Чтобы мир до времени не превратился в ад (Рели­гия прогресса и идеал правового государства) // Знание — сила. — 1995. - № 7. - С. 19.

- 196-

їй гарантований рух до нового, а лише не дозволяє опус­титися нижче визначеної межі, за якою закінчується люд­ське. Права людини мають антропологічну основу у внут­рішній мірі прагнення людини до ризику і новацій, що полягає в прагненні зберегти себе, свою екзистенцію. У моральному плані це прагнення зберегти себе виявляється вищим, ніж досягти успіхів в освоєнні все нових і нових життєвих вершин.

З положення про кооперативно-конфліктну природу людини випливає, що, з одного боку, людина — "позитив­на соціальна істота", тобто люди здатні допомагати один одному і доповнювати один одного. Вона живе не тільки "для себе", а й "для інших", вона здатна встановлювати порядок у стосунках з іншими людьми. Однак у ситуаці­ях, де втілюється позитивна природа людини, права лю­дини виявляються непотрібними. Тому слід враховувати, що, з іншого боку, людина — це "негативна соціальна іс­тота", тобто своїм протистоянням вона несе у собі загрозу іншим людям. З цієї небезпеки, що виникає внаслідок кон­фліктної природи людини, і випливає необхідність прав людини.

З цієї загрози, яку одна людина являє для іншої, ви­пливає можливість того, що людина є потенційним зло­чинцем і водночас потенційною жертвою. Проблема прав людини виявляється дуже серйозною, як про це говорить Р. Дворкін¹, і цілком виправданим виявляється пафос, зв'язаний з інститутом прав людини.

Права людини виступають немов би результатом обмі­ну відмови від насильства на придбання безпеки, при цьому співвідношення між відмовою і придбанням є при­близно рівноцінним.

Ситуація вибору представляється у такий спосіб: що людина зволіє, що для неї краще — бути водночас і зло­чинцем, і жертвою, чи ні тим, ні іншим? Оскільки не можна вибрати щось одне — або насильство стосовно інших, або небезпеку насильства стосовно себе самої, — людина оби­рає відмову від насильства. І в цьому виборі виявляється фундаментальний антропологічний інтерес — зберегти

Див.: Дворкін Р. Серйозний погляд на права. — К., 2000.

-197-

своє Я, свою екзистенцію. Людина як людина може діяти на основі відмови, самообмеження. "Зі спільної відмови вбивати, грабувати чи переслідувати один одного виникає право на життя, на власність, на свободу віросповіду-вання"¹.

У цих трьох основних правах людини, що виражають фундаментальний антропологічний інтерес — збереження власного Я, виявляються трансцендентальні інтереси, тоб­то такі, від яких людина не може відмовитися: інтерес збе­регти єдність тіла і життя як умови виживання людини, збереження власності як умови більш якісного виживання і, нарешті, свободи — як виживання ще більшої якості.

Таким чином, можна сказати, що найфундаментальні-шим людським прагненням є прагнення зберегти своє Я, свою екзистенцію, свою ідентичність. І це прагнення являє собою головний антропологічний інтерес. Як мінімальна умова здійснення цього інтересу виступає вимога відмови від насильства. Реалізація цієї вимоги є мінімальною умо­вою, що робить людину людиною, що означає вимогу ви­знання права іншого, його цінності й гідності.

§ 3. Особистість і право. Гуманістична природа права

Основне питання філософії права крізь призму право­вої антропології є конкретизацією загальнофілософського питання "що таке людина?" і може бути сформульовано як питання про те, що таке людина юридична. Оскільки філо­софська антропологія визначає людину як людину здат­ну², то й правова антропологія може бути представлена як такий підхід до права, коли останнє розглядається крізь призму людських здібностей. Серед різних людських здіб­ностей виділяється і здатність до права, на підставі якої людина дістає визначення "homo juridicus" (людина юри-

Гьоффе О. Політична антропология в особливому полі уваги пра­ва // Вибрані статті. - К., 1998. - С. 31-44.

о

Див.: Рикер П. Торжество языка над насилием // Вопросы филосо­фии. - 1996. - № 4. - С. 28.

дична). Обґрунтовуючи запровадження цього поняття, французький соціолог права Ж. Карбоньє підкреслював, шо лише людина з усіх живих істот "наділена властивістю бути юридичною істотою" і лише їй притаманна здатність "створювати і сприймати юридичне"¹. Саме ця властива людині здатність, вважав він, а також підтримуючий її ментальний механізм повинні бути предметом юридичної антропології².

Що ж являє собою "людина юридична"? Людина у сис­темі права, людина правова — це, насамперед, суб'єкт, агент і носій певних дій. Тому найважливішим питанням правової антропології є питання "хто є суб'єктом права?" чи "що означає бути суб'єктом права, а не просто суб'єк­том моральної повинності чи громадянином держави?"³. Іншими словами, це питання про те, завдяки якій здатнос­ті ми ідентифікуємо суб'єкта права, яка зі сторін людсько­го буття робить право можливим.

Проблема суб'єкта права виявляється ключовою для розкриття феномена права, виявлення його смислу. В кон­цепції російського філософа права початку XX ст. М. Алексеева суб'єкту відводиться роль "найбільш глибо­кого елемента правової структури"⁴. Цей висновок перегу­кується з положенням відомого радянського юриста Є. Пашуканіса про суб'єкта як атома юридичної теорії, найпростішого, нерозкладеного далі елемента⁵.

Людину робить правовим суб'єктом те, що вона за своєю сутністю має здатність, що уможливлює право. Звичайно, тут мається на увазі не просто суб'єкт права, як про нього вчить юридична теорія, а суб'єкт у філософ­ському сенсі, правовий суб'єкт, коли на перший план вихо­дить власна рефлексивна діяльність людини, не витиснена об'єктивованими формами існування юридичного змісту в позитивному праві.

Карбоньє Ж. Юридическая социология. — М., 1986. — С. 61. Там само.

о

Рикер П. Вказ. твір. — С. 27.

Алексеев Н. Н. Основы философии права. —Прага, 1924. — С. 76.

Пашуканис Е. Б. Избранные произведения по общей теории права и государства. - М., 1980. - С. 102.

- 198-

- 199-

Феноменолого-герменевтична філософія права за до­вільними формами об'єктивного права прагне розглянути живого суб'єкта, носія дійсної правосвідомості. В образі такого суб'єкта трансцендентальне (універсальне) і емпі­ричне (одиничне) представлені в єдності, як єдність сут­ності й існування. Поняття такого суб'єкта найбільшою мі­рою відповідає юридичному вченню про дієздатність. Він має природну здатність до діяльності, що має ціннісно-орієнтований характер. Серед ціннісно-орієнтованих актів (любов, ненависть та ін.) виділяють такі, що виражають смисл права. Це — акти визнання¹. Будь-який правопоря­док припускає наявність такого суб'єкта, буття якого не­віддільне від ціннісно-значимих актів, а, отже, і від буття самих цих цінностей, роблячи їх життєво реальними. Акти визнання — це особливі інтенціональні акти, що виражаються у спрямованості на іншого, причому іншій розглядається як цінність незалежно від ступеня його дос­тоїнств, як цінність, що заслуговує гарантій захисту з боку права.

Ціннісно-значимий акт визнання конституює "клітин­ку" права, являє собою визначальний момент правосвідо­мості. Здатність до визнання — власне правова здатність, що робить право можливим. Вона відрізняється від мо­ральної здатності (любові, поваги), хоч і може мати її як свою передумову. Саме в акті визнання відбувається ото­тожнення кожного себе й одних з іншим, що дає змогу розглядати його як антропологічний еквівалент принципу формальної рівності. Така "орієнтація на іншого" коре-люється із сутнісною рисою людини — відкритістю світу.

Г. Гегель відносив визнання до сфери суб'єктивного духу і уявляв його як особливий стан самосвідомості, коли носій останньої співвідносить себе з іншим суб'єктом, прагнучи показати себе як вільну особистість. Сама потре­ба у визнанні обумовлена подвійністю природи людини, що, з одного боку, представляє природний тілесний су­б'єкт, а з іншого — вільний суб'єкт. "Для подолання цього протиріччя, писав Г. Гегель, необхідно, щоб обидві кон­фронтуючі одна з одною особистості... поважали б себе...

Див.: Алексеев Н. Н. Указ. твір. — С. 76.

і взаємно визнавали б себе... не тільки за природних, а й за вільних істот"¹. При цьому справжня свобода досягається завдяки визнанню: "Я тільки тоді істинно вільний, якщо й інший також вільний і мною визнається вільним"².

Російський філософ права І. Ільїн також зазначав, що "правовідносини спочивають на взаємному визнанні лю­дей"³. Він підкреслював, що саме це живе відношення між людьми робить право можливим, а в актах визнання від­бувається конституювання людини як правоздатного суб'єкта⁴.

Визнання може бути представлене як "згорнута" спра­ведливість, а справедливість — "розгорнутою" формою ви­знання. При цьому справедливість як спосіб відносин можливий лише за наявності у суб'єкта здатності визнан­ня, а відносини взаємного визнання виявляються можли­вими лише тоді, коли люди вступають у справедливі відно­сини, не намагаються фундаментально використовувати один одного як засоби у власних цілях. Акти визнання можна назвати свідомими й розумними актами. Тому здат­ність визнання припускає відповідну інтелектуальну і мо­ральну зрілість, вираженням якої виступає метафора су­б'єкта права як "повнолітнього". Людина усвідомлює те, що відбувається з нею та іншими, діє осмислено.

Завдяки визнанню, що здійснюється за допомогою пев­них правил, соціальні зв'язки, засновані на договорах, на різного роду взаємних зобов'язаннях, що надають юри­дичної форми обіцянкам, які даються один одному, вклю­чаються у систему довіри. У даному разі правила визнання представлені принципом: "Зобов'язання повинні виконува­тися". Це правило поширюється на кожного, кому адресо­вано закони даної правової системи, чи на людство в ціло­му, коли йдеться про міжнародне право. У цьому разі

Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук. — М., 1977. — Т. 3: Философия духа. — С. 241.

Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук. — М., 1977. — Т. 3: Философия духа. - С. 241.

Ильин И. А. О сущности правосознания // Соч.: В 2 т. — М., 1993. — Т. 1. - С. 256.

Ильин И. А. Там само. — С. 261.

-200-

- 201 -

учасник відносин уже не суб'єкт моралі ("ти"), а суб'єкт права ("будь-який").

Саме так, у дусі орієнтованої на аналіз мови герменев-тичної філософії, тобто шляхом знаходження відповідно­го займенника, що найбільш адекватно виражає правовий смисл, визначає поняття суб'єкта права П. Рікер: "Суб'єкт права — будь-який. Я є будь-яким стосовно усіх. Ми вхо­димо в юридичний простір, коли розглядаємо себе як "будь-якого" із всіх інших "будь-яких"¹. При цьому "будь-який" — це не глибоко особистісне "ти" і не анонімне "хтось". Цим займенником виражається філософська структура, що є правовою за своєю суттю.

Що ж ховається за виразом "будь-який"? Яка з форм індивідуального буття людини — індивід, індивідуальність чи особистість — мається на увазі, коли ставиться питання про суб'єкта права?

У запропонованій Е. Ю. Соловйовим концепції зміст і співвідношення основних форм індивідуального буття лю­дини розкриваються через встановлення їх відповідності визначеним типам норм — обов'язкам, покликанню, пра­вам². Так, індивід — це окремий представник роду "люди­на", один з безлічі людей, і як такий — продукт суспіль­ства, об'єкт суспільних відносин. Він є суб'єктом (носієм) обов'язків, без яких немислимо ніяке суспільство, центром зобов'язання, тобто вже стосовно нього застосовано поняття провини і відповідальності. Для індивіда харак­терна установка на соціальну адаптованість до існуючих умов.

Для позначення ж активної сторони людського буття, суб'єкта суспільних відносин застосовують поняття "інди­відуальність" і "особистість". Е. Ю. Соловйов підкреслює, що в індивідуальності ми цінуємо її самобутність, а в осо­бистості — самостійність, або автономію³. Індивідуаль­ність — суб'єкт покликання, тобто стану, коли право пере-

Рикер П. Торжество языка над насилием. Герменевтический подход к философии права // Вопросы философии. - 1996. — № 4. — С. 30.

<)

Соловьев Э. Ю. От обязанности к призванию, от призвания к праву // Одиссей. Человек в истории. — М., 1990. — С. 48—55.

о

Соловьев Э. Ю. Личность и право // Вопросы философии. — 1989. — № 8. - С. 87.

творюється _на обов'язок, для неї характерна установка на самореалізацію (самоздійснення). Це індивід, який соці-альніший наявного соціуму. Зовнішньому авторитетові тут протиставляється надособистісна примусовість совісті, ві­ри, смаку.

Особистість формується на основі індивідуальності. Це — суб'єкт прав чи права (якщо сутність права бачити в пра­вах людини), а отже, суб'єкт свободи, її відмітною рисою є прагнення до власної і повага до чужої незалежності. Саме з образом людини як особистості корелюється пра­во. Адже сутність права утворює категорично вимагане морально-автономним суб'єктом визнання його моральної самостійності (свободи) як попередню довіру до волі і са­модисципліни кожного людського індивіда¹.

"Формалізм" права не означає стирання всіх розхо­джень між людьми. Зрівнюючи усіх за формальним прин­ципом, право, не вимагаючи примусового самовдоскона­лення чи проявів духовної і соціальної свободи, виявляється умовою реалізації людських здібностей саме тим, що віддає їх реалізацію на особистий розсуд грома­дян. У цьому розумінні формальна рівність виступає га­рантом людської унікальності.

Право, здавалося б, байдуже до внутрішнього світу людини, не може функціонувати і розвиватися без особис-тісно розвинених людей, здатних сказати: "На тім стою і не можу інакше". Воно потребує таких людей, визнаючи за ними здатність вирішувати самостійно, що для них значи­мо, цінно й вигідно. Гарантуючи простір для здійснення цих здібностей, воно тим самим стимулює "виробництво" особистісно розвинених індивідів. Без особистісно розви­неного суб'єкта права сучасна правова культура була б просто неможливою.

Хоч реальні індивіди можуть не мати якості автоном­ного суб'єкта, але сутність права полягає у презюмуванні цих якостей кожній людині ("будь-якому"). Тому право орієнтується на образ людини як особистості. Ця ідея осо­бистості як суб'єкта права виступає в якості "належного" ідеалу для права. "Ідеал права, — пише російський філо-

Соловьев Э. Ю. От обязанности к призванию, от призвания к праву. —

-202-

-203-

соф Б. П. Вишеславцев, — є вільний суб'єкт, homo sui iuiris, автономна особистість, що сама міркує, сама оцінює, сама вибирає напрям дій"¹.

Структура особистості являє собою єдність взаємодо­повнюючих орієнтацій: орієнтації на самореалізацію й орієнтації на автономію, єдність індивідуальності ("внут­рішнього Я") і персональності ("орієнтації на Іншого"). Відсутність установки на самореалізацію не забезпечує внутрішньої гідності особистості і, відповідно, прагнення захистити цю гідність. Відсутність же якості автономії не створює умов для свободи, творчої реалізації здібностей. Тим самим деформація правового суб'єкта не забезпечує моменту визнання і право виявляється неможливим. Пра­вовий суб'єкт знаходить себе у єдності духовної і соціаль­ної особистості.

Таким чином, бути правовим суб'єктом це не означає просто відтворювати зміст позитивного права шляхом тлу­мачення юридичних норм. Але це означає бути живою особистістю, носієм дійсної правосвідомості. В ідеї право­вого суб'єкта закладено ідею осмисленої поведінки. Емпі­ричні і життєві межі осмисленого існування виражені в ідеї дієздатності.

Правовий суб'єкт — це не стільки внутрішня психоло­гічна структура особистості (не стільки її автентичне "Я"), скільки те, як особистість представлена іншим. Вона дає можливість взаємодіяти з навколишнім світом, відобра­жаючи ту роль, яку людина грає в ньому. Це особа, персо­на. Хоч це не є внутрішня структура особистості, але вона і не протистоїть цій структурі, тому що дає можливість ви­разитися їй зовні, у взаємодії з іншими.

Таким чином, особистість як персона не атомарний ін­дивід, а людина в її відносинах до інших людей. Така осо­бистість конституюється іншими, але не в об'єктивному значенні, а в тому розумінні, що усвідомлює себе щодо ін­ших, щодо розуміння її ролі іншими. Вона є структурна єдність відношення і його носія (правовідносин і суб'єкта

права)¹. Це означає, що право породжується такими відно­синами, у яких людина бере участь як персона. І це є від­ношення визнання.

Саме особистість як єдність відношення до іншого і йо­го носія є той онтологічний елемент, завдяки якому можна ідентифікувати належність до власне права (але не в суб­станціональному значенні) будь-якого правового явища². Несубстанціональність підстави права означає те, що з взаємного визнання як сутності справедливості не можна вивести жодної норми позитивного права. Тут, скоріше, застосовано відношення не дедукції, а аналогії. Там, де мають місце відносини взаємного визнання, що консти­туюють якість особистості, там є і право, і, навпаки, там, де їх немає, де особистості не гарантується їй атрибутивно властиве (життя, свобода, власність), там і право як таке не реалізується. Таким чином, поняття суб'єкта права не просто відіграє ключову роль у розкритті феномена права, а й саме право обґрунтовується ідеєю людини як особис­тості.

В наслідок зазначених обставин право в одному зі сво­їх вимірів — антропологічному, — може бути визначене як спосіб людської взаємодії (співіснування), можливий завдяки людській здатності бути автономним суб'єк­том, що визнає таким самим суб'єктом будь-якого іншо­го. Носієм даної здатності є обумовлена визнанням інших особистість, чи персона, а її реалізація і відтворення є зав­данням політико-правових інститутів.

Контрольні запитання:

1. Що вивчає філософська і правова антропологія?

2. Як пов'язані між собою "образ людини" і "образ права"?

3. Що таке "правова людина"?

Вышеславцев Б. П. Кризис индустриальной культуры. Марксизм. Неосоциализм. Неолиберализм. — Нью-Йорк, 1953. — С. 229.

¹ Kaufmann A Preliminary Remarb on a Legal Logic and Ontology of Relations // Law, Interpretation and Reality. Essays in Epistemology, Hermene-utics and Jurisprudence. - Dordrecht - Boston - London, 1<

² Там само. - P. 122-123.

-204-

-205-

4. Що являє собою природа людини і в чому полягає необхідність правопорядку?

5. Що, з погляду сучасної філософії, являють собою права людини і який зміст стосовно них мають тер­міни "природні", "священні", "невідчужувані"?

6. Як обгрунтувати безумовну цінність прав людини?

7. Яку функцію виконують права людини в сучасному світі? Що відповідно до концепції П. Рікера є антро­пологічною основою права? Хто є суб'єктом права?

8. Яка, на ваш погляд, форма індивідуального буття людини (індивід, особистість, індивідуальність) від­повідає поняттю суб'єкта права?

Дата добавления: 2015-05-22