Розділ 7 Правова аксіологія: ціннісні основи права 4 страница

У чому ж сутність принципу верховенства права?

Верховенство права означає його примат над держа­вою, необхідність підпорядкування держави праву. З цього випливає, що, по-перше, кожна посадова особа, будь-який державний орган не повинні здійснювати не передбачені правом дії, тобто держава не може бути вільною, незалеж­ною від права; по-друге, держава повинна робити і не мо­же не робити дій, що покладені на неї правом. Сьогодні багато законів в Україні не діють навіть за наявності необ­хідних обставин, а це свідчить про невиконання державою покладеного на неї завдання з реалізації права, що непри­пустимо. Неприпустима також бездіяльність держави, ко­ли вона не вживає заходів з відновлення порушених прав громадян.

-249-

Таким чином, додержання принципів первинності і верховенства права спрямоване на неприпустимість відок­ремлення держави від народу, а, отже, свавілля стосовно народу. Тому що, якщо держава діє у рамках права, то це означає, що вона: 1) не має яких-небудь власних інтересів, відмінних від інтересів народу, і не використовує владу у своїх цілях; 2) об'єктивно виконує волю народу і перебу­ває на його службі; 3) підпорядкована народові і відпові­дає перед ним.

Співвідношення влади і права. Проблема співвідно­шення влади і права є однією з ключових у філософії пра­ва й однією із найскладніших у суспільній практиці. Для дослідження цієї проблеми скористаємося підходом одно­го з провідних російських філософів права С. Алексеева. На його думку, співвідношення права і влади досить пара­доксально. З одного боку, "право не може існувати без влади", тому що тільки державна влада за своєю приро­дою здатна забезпечити сувору і своєчасну реалізацію правових норм і принципів за допомогою своїх правоохо­ронних установ та інститутів, з іншого — "влада є антипо­дом права". "Влада, — як підкреслює С. Алексеев, — особ­ливо — влада політична, державна, яка і робить "право правом", у той же час — явище якоюсь мірою з ним несу­місне, що виступає стосовно права у вигляді протиборчо-го, а часом і далекого, гостро ворожого фактора"¹. Дже­рела цієї ворожості влади праву криються у глибокій суперечливості влади, у тому, що, будучи необхідним і конструктивним елементом організації життя людей, уп­равління суспільством, влада в той же час володіє такими іманентними якостями, які у процесі ствердження і зміц­нення влади можуть перетворювати її на самодостатню, авторитарну силу. Ця владна сила здатна зменшувати роль права, перетворювати його на "служницю" влади, наділяти його якостями так званого телефонного права, тим самим фактично створюючи "неправову" реальність.

З метою припинення невиправдано великої концентра­ції влади і перетворення її на самодостатню силу суспіль­ство повинно створювати певні політико-правові інститу-

Алексеев С. С. Философия права. М., 1997. — С. 67.

_ти: поділу влади, федералізму, роз'єднання державної і муніципальної влади, інститут проведення відкритих, де­мократичних виборів тощо. Однак шлях до гармонійного співвідношення влади і права не короткий і не простий.

Право на примус і його виправдання. Однією з най­важливіших внутрішніх функцій політичної влади є забез­печення надійного суспільного порядку, а також протидія антисоціальним тенденціям і антигромадянським діям з боку окремих громадян чи їх об'єднань. Для реалізації цієї функції влада може використовувати як засоби переко­нання, так і примусу. Якщо засоби переконання належно­го ефекту не дають, то держава для наведення суспільного порядку застосовує засоби правового примусу.

Примус може набувати різних форм. Основними серед них є психічний і фізичний примус. Перший несе у собі по­грозу застосування сили і виконання покарання і має, власне кажучи, запобіжний характер. Другий діє вже як безпосереднє застосування фізичної сили, що накладає на людину ті чи інші обмеження у волевиявленні, пересуван­ні, волі вибору місцезнаходження тощо. Фізичний примус спирається на такі специфічні знаряддя і засоби влади, як судове, адміністративне, політичне панування, а також збройну організацію держави (збройні сили, поліцію, внутрішні війська, національну гвардію, в'язниці та інші виправні установи тощо).

З цього погляду політична влада — це організований суспільством правомірний і справедливий (чи міркується як такий) примус і насильство. Політичність влади озна­чає, що примус і насильство (аж до фізичного) як спе­цифічні засоби влади монополізовані й зосереджені у спе­ціально створених суспільством інститутах, органах і установах, що у сукупності становлять державу. Право на силу, примус стосовно можливих антисоціальних дій гро­мадян, таким чином, вилучається у приватних осіб чи груп і передається державі, в особі якої примус і насильство дістають законність, чи, за висловом І. Канта, легальність.

Поняття легітимності і легітимації. Примус і на­сильство є не єдиними засобами влади для досягнення сво­їх цілей. Як правило, еліта суспільства, що править, змуше­на вдаватися до фізичного примусу лише у виняткових випадках, коли вичерпано всі інші ресурси влади. До числа

-250-

-251 -

останніх, зокрема, належать звичка людей підкорятися, їхній страх, байдужість, традиції чи переконання у тому, що правляча еліта виражає інтереси народних мас. Це оз­начає, що політичне панування припускає не лише примус з боку правлячої меншості, а й згоду більшості підкоряти­ся. Російський філософ С. Франк підкреслював: "Волода­рювання, як усякий соціальний інститут, є відношення двостороннє: не один пануючий, а пануючий і підлеглий спільно входять у відношення володарювання й активно його будують"¹. Іншими словами, примус і добровільне підпорядкування є взаємодоповнюючими сторонами полі-тико-правових відносин.

У філософії права та влада, яку приймають народні маси і яка спирається на їх добровільну згоду підкорятися, а не нав'язується їм силою, називається легітимною. Таку легітимну (лат. legitimus — законний) владу населення сприймає як правомірну і справедливу. І навпаки, якщо правляча група не користується народною довірою і зму­шена постійно вдаватися до засобів примусу, то владу та­кої групи прийнято вважати нелегітимною.

До поняття "легітимність" за змістом близьке поняття "легітимація". Легітимація — це процедура суспільного визнання чи підтвердження законності якого-небудь права чи повноважень діючої особи, а також визнання законнос­ті існуючих політико-правових відносин, режиму влади, що панує, його пояснення чи виправдання. Легітимність політичного явища не означає його юридичне оформленої законності, а тому легітимацію не слід змішувати з легалі­зацією, а легітимність — з легальністю, тобто законністю. Легітимація не має юридичних функцій і не є-правовим процесом. Легітимація затверджує політику і владу, пояс­нює і виправдовує політичні рішення, створення політич­них структур, їх зміну і відновлення тощо. Водночас вона є необхідною умовою додержання законів.

Види легітимації. Як показує аналіз політико-право­вих відносин, що складаються у різних країнах і на різних історичних етапах, існують різні підстави легітимації. То­му їх прийнято класифікувати за різними типами. Класич-

Франк С. Л. Духовные основы общества. М., 1992. — С. 138.

-252-

_ну типологію легітимації, що не втратила значення до сьогодні, запропонував Макс Вебер. Усю розмаїтість легі­тимації політико-правових відносин він зводить до трьох основних типів: традиційної, харизматичної і раціонально-правової. Які ж особливості характерні для кожного з цих типів легітимації влади?

Традиційна легітимація політико-правових відносин грунтується на звичаї, норми якого виступають як основа панування і підпорядкування. Ці освячені звичаєм норми вказують на те, хто має право на владу, а хто зобов'язаний підкорятися. При традиційному типі легітимації на питан­ня про те, чому влада належить даній групі осіб, випливає відповідь, що так було завжди. Такі традиційні норми мають зобов'язуючу силу як стосовно членів пануючої групи, так і стосовно всього населення. Порушення тради­ції лідерами веде до втрати легітимності їх влади в очах мас і зміни правлячої групи.

Харизматична легітимація політико-правових відносин грунтується на авторитеті лідера, якому надаються винят­кові риси. Влада харизматичного лідера виправдовується схилянням перед ним більшості населення, якою він сприймається як вождь. У цьому разі між лідером і масами встановлюються інтенсивні емоційні зв'язки, а слова і справи такого лідера оточуються ореолом непогрішності. У своїй політичній діяльності він, як правило, починає ке­руватися не існуючими звичаями чи чинними юридичними нормами, а власним натхненням. Однак невдачі харизма­тичного лідера можуть призвести до втрати його популяр­ності серед мас і, отже, до втрати ним легітимності своєї влади. До того ж при харизматичній владі завжди гостро стоїть проблема її спадкування.

Раціонально-правова легітимація, або легальний тип установлення політико-правових відносин, грунтується на визнанні добровільно встановлюваних юридичних норм, що регулюють відносини керування і підпорядкування. Найрозвинутішою формою цього типу легітимності є кон­ституційна держава. Конституція визначає основні норми, якими чітко регламентується порядок формування, фун­кціонування і зміни правлячих груп. У той же час ці норми залишаються відкритими для змін, але теж за встановле­ними процедурами. Таким чином, у системах подібного ти-

-253-

пу влада легітимізується, виправдується чинним законо­давством.

Принципи легітимації. Найважливішими принципами легітимації є суверенітет народу і права людини.

Принцип суверенітету народу виражається у праві громадян на комунікацію між собою і з правлячою елітою та участь у виробленні загальних рішень, що стосуються їхніх власних інтересів. Реалізація цього принципу забез­печує громадянську (публічну) автономію населення кра­їни від політичної влади і захист його інтересів від свавіл­ля влади. Що стосується принципу прав людини, то він виявляється у класичних правах людини, які забезпечують громадянам життя, свободу і їх особисту (моральну) авто­номію. Разом ці принципи забезпечують легітимне пану­вання законів і з погляду індивіда як громадянина (прин­цип суверенітету народу), і з погляду індивіда як особистості (принцип прав людини).

Як зазначає Л. С. Саністебан, принципи легітимності, що діють, встановлюють необхідний мінімум довіри між правлячою елітою і тими, хто до неї не входить. Ті, хто па­нує, у цьому разі почувають, що вони роблять це на закон­ній підставі, а ті, хто підкоряється, розглядають їхню претензію як правомірну. Таким чином, визнається легі-тимність влади, а в широкому розумінні політико-право-вих відносин це має надзвичайно важливе значення для її ефективності.

§ 2. Філософські проблеми права і влади в суспільстві, що трансформується

Правова держава і цивільне суспільство. Одним з найважливіших завдань перехідного періоду розвитку посттоталітарних країн, у тому числі й України, є держа­вотворення. Що ж являє собою правова держава з позиції філософії права?

Правова держава — це всеохоплююча політична орга­нізація суспільства, заснована на верховенстві закону, що створює умови для найповнішого забезпечення прав і сво­бод людини, громадянина, а також послідовного обмежен-

-254-

ня державної влади з метою неприпустимості зловживань

з її боку.

Головні ознаки правової держави:

1. Насамперед, правова держава припускає існування громадянського суспільства. Ідея громадянського суспіль­ства починається з античності, зокрема від Ціцерона, який перший зацікавився відмінністю власне громадянина від простих обивателів. Пізніше цю проблему розробляли Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, Г. Гегель, К. Маркс та багато інших. У сучасній інтерпретації громадянське сус­пільство — це суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими і політичними відносинами між його членами, яке не залежить від держави, а взаємодіє з нею, суспільство громадян високого соціального, економіч­ного, політичного, морального і культурного статусу, що створюють разом з державою розвинуті правові відносини.

Найважливішою метою громадянського суспільства є обмеження владних функцій держави певними правовими рамками. Про це у свій час писав ще С. Франк, який під­креслював, що державна влада має бути необхідно обме­жена наявністю громадянського суспільства, а діяльність цієї влади "ніколи не повинна переходити межі, у яких во­на сумісна із самим громадянським суспільством і пору­шення яких загрожує самому буттю останнього"¹. Причо­му в межах цієї сумісності держава зобов'язана забезпечувати умови для нормального функціонування громадянського суспільства, а громадянське суспільство виступає як противага державі, щоб не допустити пору­шення нею своїх основних обов'язків і додержання закон­ності. На думку М. Вебера громадянське суспільство — це пізнавальна абстракція, ідеальний тип, дуже, далекий від дійсності. Але сама ідея громадянського суспільства не по­збавлена змісту, її суть полягає в оптимальному сполучен­ні трьох складових — влади, суспільства і людини.

2. Поділ влади. Як відомо, теорія поділу влади вихо­дить з того, що для забезпечення нормального функціону­вання держави повинні існувати відносно незалежні одна від одної гілки влади — законодавча, виконавча і судова.

Франк С. Л. Духовные основы общества. М., 1992. — С. 138.

-255 -

Це перешкоджає зосередженню влади в руках однієї осо­би чи органу. У даному разі кожна влада здійснює свою функцію, яку інша влада не в змозі виконати. Законодавча влада приймає закони, виконавча забезпечує їх виконання, судова виносить на їх основі рішення, причому може залу­чати до суду і членів законодавчих органів, і членів уряду як приватних осіб.

3. Верховенство права (правового закону). Ця ознака правової держави означає, що жоден державний орган, посадова особа, громадська організація, жодна людина не звільняються від обов'язку підкорятися законові. Держа­ва, підкоряючись юридичним нормам, стає одним із суб'єк­тів права й у цій якості рівноправною з іншими суб'єктами. Без правової рівності між державою й особистістю не мо­же існувати ні право, ні правова держава. Будь-яка спроба державного органу чи посадової особи вийти за межі пра­ва і поставити себе над людьми повинна розцінюватися як правопорушення.

Верховенство закону означає також, що держава не має права видавати закони, які суперечать так званому природному праву, і, разом з тим, вона зобов'язана прий­мати всі закони, що забезпечують природні права людини. Нарешті, внаслідок розглянутої ознаки, закон має вищу юридичну чинність. Усі підзаконні акти повинні точно від­повідати йому. Неприпустимо підміняти закон підзаконни-ми актами і вкладати у нього зміст, не передбачений зако­нодавцем.

4. Реальність прав і свобод громадян. У правовій дер­жаві права і свободи громадян мають бути не тільки про­голошені, а й гарантовані державою. Як уже зазначалося, такими гарантіями можуть бути законодавче закріплення умов, за яких неможливе обмеження прав і свобод або прийняття законів, що деталізують права і свободи, прого­лошені в конституції.

Реальне забезпечення прав і свобод досягається шля­хом створення механізму їх всебічної захищеності, а та­кож встановлення цивільної, адміністративної і криміналь­ної відповідальності за порушення їх.

5. Політичний та ідеологічний плюралізм. Правова дер­жава немислима без існування численних політичних орга­нізацій, партій і опозиції. Функціонуючи в умовах плюра-

-256-

лізму, різні соціальні сили ведуть боротьбу за владу циві­лізованими методами. Ідеологічний плюралізм забезпечує їм можливість вільно викладати свої політичні установки, проводити пропаганду й агітацію на користь своїх ідеоло­гічних концепцій. Політичний та ідеологічний плюралізм є уособленням демократизму суспільства, дає змогу кожно­му членові суспільства самому розв'язувати питання про свою прихильність до тієї чи іншої партії, ідеології.

Крім названих, існують й інші ознаки та риси правової держави, їх досить багато, вони різноманітні (виділяють ознаку багатоукладності економіки, невтручання держави в економічну сферу та ін.). Усі вони в сукупності дають за­гальне уявлення про сутність, зміст, мету і призначення правової держави.

Усі вищезгадані ознаки правової держави у своїй осно­ві припускають, по-перше, обмеження державної влади людською особистістю, її невід'ємними правами, а по-дру­ге, нормативно-інституційне гарантування цих прав. Од­нак для того, щоб права особистості гарантувати, необхід­но, щоб ці права вже існували в суспільстві як певна реальність. Це означає, що право як форма відносин між людьми повинно знайти своє втілення за межами держави, у сфері громадянського суспільства і визнаватися як цін­ність якщо не усіма, то, принаймні, більшістю населення. Отже, має йтися про формування, а точніше, про станов­лення правового суспільства.

Поняття правового суспільства і перспективи його формування в Україні. Що ж являє собою правове сус­пільство і які його характерні риси? Під правовим суспіль­ством розуміється таке суспільство, в якому реалізовано принцип панування права, тобто всі суб'єкти підкоряються праву не за примусом, а за переконанням, правова реаль­ність, що існує у суспільстві, дозволяє їм безперешкодно виражати свою думку, приймати власні рішення, почувати себе самостійними і не залежними від волі держави.

Можливість створення такого суспільства припускає наявність двох умов: інституційної і неінституційної. Ін-ституційною умовою формування правового суспільства виступає розвинуте цивільне суспільство й стала правова держава, а неінституційною — перевага в суспільстві осо-бистостей-громадян з розвиненою правосвідомістю, які є

17-5-2

-257-

реальними суб'єктами правовідносин даного суспільства і включені у морально-політико-правовий дискурс.

Відомо, що хоч право як соціальний регулятор виникло давно, однак служити особистості, її самореалізації воно починає лише в умовах громадянського суспільства, що формується. Тому правове суспільство також можна уяви­ти як ідеальний тип, що розкриває певний аспект грома­дянського суспільства, спосіб його буття, використовуючи підхід І. Канта, як "громадянський стан, розглянутий тіль­ки як стан правовий".

Таким чином, громадянське суспільство і правова дер­жава являють собою взаємоприпустимі і взаємодоповнюю­чі сторони (динамічну і статичну) правового суспільства. У цьому суспільстві спонтанне і раціональне начала, свобода і порядок урівноважені, підпорядкування універсальним нормам організовано таким чином, що не лише не приду­шує, а, навпаки, сприяє прояву самостійності й незалеж­ності людини, розвиткові її індивідуальності.

У Конституції України проголошується мета форму­вання демократичної, соціальної, правової держави. Інши­ми словами, передбачається сформувати правове суспіль­ство, для якого характерні: політичний плюралізм, поділ влади, визнання вищою цінністю людини, її прав і свобод. Разом з тим необхідно визнати, що на шляху його форму­вання лежить безліч проблем. Сформовані несприятливі економічні й соціальні умови в Україні, посилення бюрок­ратизму і корупція в управлінському апараті значною мі­рою перешкоджають і уповільнюють цей процес. Успішне формування правового суспільства неможливо без ство­рення реальних умов для цього процесу. До таких умов належать: досягнення високого рівня політичної і правової свідомості людей; гуманізація людських відносин; створен­ня і розвиток альтернативних стосовно держави суспіль­них структур (культурних, наукових, релігійних тощо) з метою розширення сфери прямої демократії, запрова­дження "діалогових процедур" для вироблення погодже­них рішень; обмеження втручання держави у сферу еконо­міки; проведення правової реформи з метою створення єдиного, внутрішньо несуперечливого законодавства та ряд інших.

філософські проблеми правотворчості і правозасто-сування у посттоталітарному суспільстві. Правотвор-чість і правозастосування у перехідному суспільстві є однією зі складніших проблем, що стоїть перед вченими-правознавцями і юристами-практиками України, інших пострадянських країн, і тому вимагає глибокого філософ­сько-правового аналізу. Не випадково Г. Гегель писав: "філософія особливо потрібна в ті періоди, коли відбу­вається переворот у політичному житті суспільства..., тому що думка завжди передує діяльності і перетворює

її"¹.

Складність і суперечливість правотворчості й право­застосування у посттоталітарному суспільстві має у своїй основі кілька причин. По-перше, порівняння правових сис­тем тоталітарного суспільства, для якого характерні пану­вання держави над правом, політизація та ідеологізація права, і демократичного суспільства, у якому забезпечено верховенство права і пріоритет прав людини, дає можли­вість зробити висновок про їх принципову несумісність, а, отже, неможливість переходу від однієї правової системи до іншої безпосередньо. Тому всі посттоталітарні країни, що трансформуються від тоталітаризму до демократії, за­кономірно проходять особливий перехідний період, у яко­му правова реальність являє собою комбінацію тоталітар­ної правової системи, що руйнується, і правової системи демократичного суспільства, що народжується. Як прави­ло, всі основні характеристики цієї перехідної правової реальності являють собою комбінацію сутнісних рис, як тоталітарної правової системи, так і демократичної. Так, наприклад, нові правові норми в посттоталітарній правовій системі зіштовхуються зі старими неправовими й антипра-вовими нормами, авторитаризм у правотворчості й право-застосуванні співіснує з елементами анархії, тенденції конструювання — з елементами саморозвитку, принципи монізму — з принципами плюралізму тощо. Так, наприк­лад, в Україні нові правові норми чинної Конституції 1996 р. зіткнулися зі старими неправовими й антиправови-ми нормами чинних законів, прийнятих ще до утворення

Керимов Д. А. Методология права. — М., 2000. — С. 445.

-258-

-259-

незалежної України. Це позбавляє Основний Закон Украї­ни механізму реалізації, що створює закони так званого другого рівня. Звідси можна зробити висновок про необ­хідність такої правотворчості в Україні, яка б розвивала конституційні норми і принципи у законодавстві "другого рівня". Без такого законодавства Конституція України бу­де звичайною правовою декларацією.

Другою особливістю правотворчості і правозастосу-вання у посттоталітарному суспільстві є те, що вони здій­снюються в умовах хаосу чи дезорганізації перехідного суспільства і його правової системи. Наприклад, поль­ський дослідник Я. Щепаньський розуміє дезорганізацію перехідного суспільства і його правової системи як сукуп­ність соціальних процесів, що приводять до того, що "дії, які відхиляються від норми й оцінені негативно, перевищу­ють припустиму межу, загрожуючи встановленому плину процесів колективного життя. Вони полягають у дезінтег­рації інститутів, що не виконують завдань, для яких вони створені, ослабленні механізмів формального і нефор­мального контролю, нестійкості критеріїв оцінок, появі зразків поведінки, що суперечать зразкам, визнаних при­пустимими"¹.

Можна погодитися з наведеними міркуваннями про те, що посттоталітарні соціуми позбавляються традиційних для тоталітарного суспільства політико-правових інститу­тів, а також інститутів статусно-рольової соціальної іден­тифікації і потрапляють внаслідок цього в стан "хаосу", "дезорганізації" або, за висловом М. Мамардашвілі, у стан "життя після смерті"². У цих дезорганізованих посттоталі-тарних суспільствах соціальні і правові цінності, норми, зразки поведінки починають орієнтуватися на принципово іншу систему відліку, ніж у стабільному, "модерновому" (Ю. Габермас) суспільстві. У таких умовах частина суб'єк­тів суспільства виявляється здатною пристосуватися до нових політико-правових цінностей і норм, дістати новий соціальний статус і місце в економічній і політичній струк-

¹ Щепанъский Я. Ю. Элементарные понятия социологии: Пер. с польс. / Общ. ред. акад. А. М. Румянцева. — М, 1990. — С. 202.

Мамардспивши М. К. Как я понимаю философию / Общ. ред Ю. П. Сенокосова. - М., 1990. - С. 163-165.

турах, що формуються. Інша частина не в змозі чи не ба­жає приймати нові цінності, норми, зразки поводження і поповнює шари маргіналів. Таким чином, в умовах швид­кої, обвальної трансформації соціуму одні стани і групи народжуються чи набувають пріоритетного розвитку, а ін­ші втрачають свою колишню роль.

Ще однією особливістю правотворчості і правозастосу-вання у посттоталітарному суспільстві є амбівалентність (Е. Блейлер) правосвідомості людей, причини якої криють­ся в інертності свідомості людини, нездатності її відразу звільнитися від віджилої системи ціннісно-правових вста­новлень тоталітаризму, що може декларативно відкидати­ся особистістю, але продовжує існувати на рівні підсвідо­мості, визначаючи світорозуміння людини, її цінності, інтереси, вчинки. Так, наприклад, у перехідних суспіль­ствах проблема легітимації процедур вирішення супереч­ностей і конфліктів стоїть найбільш гостро. Старі правові норми і правила врегулювання конфліктів втратили свою легітимність, а нові правові норми ще не встановилися, не стали стереотипними. Тому будь-які дії влади з вирі­шення гострих соціальних суперечностей, як правило, зустрічають у суспільстві різку критику. Зокрема, незасто-сування вищої міри покарання проти убивць і ґвалтівників розцінюється у суспільстві як м'якотілість і небажання боротися з тяжкими злочинами, а застосування — як жор­стокість, порушення принципів гуманізму, норм міжна­родного права. Досить часто носіями цих взаємовиключ-них точок зору можуть виступати одні й ті самі особистості.

Важкий шлях сучасних посттоталітарних держав до правового суспільства збільшений і ускладнений також, на думку В. Нерсесянца, цілою низкою негативних факторів, успадкованих від минулого. Серед них: "багатовікові тра­диції деспотизму і кріпосництва, засилля влади і безправ'я населення, стійкий і широко поширений правовий нігілізм, відсутність скільки-небудь значимого досвіду свободи, права і самоврядування, демократії, конституціоналізму, політичної і правової культури, підпорядковане становище суспільства у його відносинах з нічим не обмеженою і без-

-260-

-261 -

контрольною владою і т. д."¹. До цих негативних факторів можна додати й ряд інших: відсутність діючого механізму реалізації нових правових норм, необхідної кількості під­готовлених правознавців для здійснення правової рефор­ми, перевага у ряді випадків у ході її здійснення вузькові­домчих, кланових чи навіть кримінальних інтересів та ін. Усе це ускладнює і без того непросту ситуацію з прове­денням правової реформи в Україні, перешкоджає цивілі­зованому правозастосуванню на її правовому полі.

Правова реформа у посттоталітарному суспіль­стві. Питання про можливість здійснення правової ре­форми у посттоталітарному суспільстві є в сучасній філо­софії права дискусійним. Ряд дослідників стверджує, що правову систему тоталітарного суспільства молена рефор­мувати, інші переконані, що правова система тоталітариз­му не підлягає "реформації". У цьому їх переконує зазна­чена вище принципова несумісність правових систем тоталітаризму і демократії. На їх погляд, необхідно не ре­формувати правову систему тоталітаризму, а створювати чи відтворювати принципово нову правову систему. Інак­ше таке "поліпшення" на довгі роки інфікує право України вірусами тоталітаризму. До прихильників другої позиції належить і видатний російський правознавець С. Алексеев. На його думку, після "багатьох десятиліть комуністичного панування сама логіка необхідних змін вимагає не стільки "реформ" у загальноприйнятому їх розумінні (багато ко­муністичних фантомів узагалі не піддаються такого роду реформуванню), скільки в першу чергу відновлення нор­мальних, природних умов і механізмів життєдіяльності"². Однак таке руйнування "до основи" державних структур, "а потім" побудова на їх основі нових дуже сильно віддає нігілізмом, що в Україні вже мав місце і залишив після се­бе сумну пам'ять. Істина, мабуть, лежить десь посередині цих двох протилежних точок зору: якісь правові інститу­ти, структури, іманентні лише тоталітарному режимові та його політико-правовій системі, мають бути ліквідовані, інші реформовані, причому збережено все позитивне, що

Нерсесянц В. С. Философия права: Учебник для вузов. — М., 1998. — С. 353.

Алексеев С. С. Философия права. М., 1997. — С. 319.

було створено в останні десятиліття існування радянсько­го суспільства, коли тоталітаризм у СРСР видозмінився, набув більш "м'яких", згладжених форм.

Таким чином, правова реформа в Україні, як і в інших посттоталітарних країнах, теоретично можлива і вона вже проводиться на практиці (з усіма її плюсами і мінусами). Реформування правової системи на демократичних заса­дах означає проведення комплексної державно-правової реформи, що включає реформування законодавчої, вико­навчої і судової влад.

Висновки:

1. Найважливішим політико-правовим інститутом су­часного суспільства є держава. Вона являє собою ос­новне джерело права та закону і призначена для ор­ганізації життя суспільства, самої держави та її структур у системі політичних і правових відносин.

Дата добавления: 2015-05-22