Розділ 7 Правова аксіологія: ціннісні основи права 2 страница

Право є міра реалізації свободи і в той же час норма політичної справедливості. Іншими словами, право є нор­мативно закріплена справедливість. Право грунтується на ідеї справедливості. На думку Гегеля, право не є добро без блата. Справедливо те, що виражає право, відповідає пра­ву і випливає з духу права.

З часів Арістотеля виділяють два види справедливості __ розподільну і справедливість, що врівноважує. Розпо­дільна справедливість як принцип означає надання частини загальних благ за гідністю, відповідно до пропор­ційного внеску того чи іншого члена суспільства. Тут можливе як рівне, так і нерівне наділення відповідними благами (владою, почестями, грошима). Критерієм спра­ведливості, що врівноважує, є арифметична рівність. Сфе­ра застосування цього принципу — область цивільно-пра­вових угод, відшкодування збитку, покарання тощо. За принципом справедливості, не всім те саме, а коленому своє (за гідністю), тому що для нерівних рівне стало б не­рівним.

Співіснування людей на грунті взаємного визнання прав і свобод являє собою такий порядок їх співіснування, який може бути названий справедливим, або "справедли­вістю". Саме справедливість виступає основою ідеї права, виражає його сутність, а особливий акт визнання визначає як справедливість, так і феномен права у цілому.

Справедливість є мірою відносно значущості цінно­стей, мірою їх рівноваги і субординації. Справедливість виступає особливим механізмом, що підтримує міру рівно­ваги правових цінностей і водночас є визначальним мо­ментом домінування при конфліктному зіткненні цих цін­ностей.

Сучасна епоха з її процесами глобалізації особливо вимагає міжкультурного діалогу з обгрунтування справед­ливості і, отже, розробки принципів універсальної спра­ведливості. У зміст універсальної справедливості включа­ються: а) вимога рівності ("діяти однаково в однакових умовах"), що формулюється як вимога неупередженості і заборона сваволі; б) ідея взаємозв'язку вчиненого і роз-

-221 -

плати за це, що знайшло втілення у "золотому правилі"; в) вимога рівноваги між втратою і придбанням ("справед­ливого обміну"), що має сенс не тільки для господарської діяльності.

Універсальну справедливість характеризує насамперед визнання таких правових цінностей, як життя, власність, добре ім'я (честь), що втілюються у визнанні прав людини, зокрема, її права на свободу, які можна знайти вже в дав­ньому карному праві.

Загальний принцип, який можна виявити, аналізуючи різні втілення ідеї справедливості, полягає в тому, що сто­совно один одного люди мають право на відносний стан рівності чи нерівності, відповідно до якого розподіляються труднощі чи блага. Призначенням справедливості тради­ційно вважається підтримка і відтворення рівноваги чи рів­ної міри. Вона застосовується як для критичної оцінки по­ведінки людини з позиції відповідних правил, так і для критики самих цих правил та їх застосування.

Два аспекти справедливості (змістовний і формальний) відображають дві сторони проблеми справедливості у пра­ві, що стосуються критерію оцінки справедливості чи не­справедливості закону, з одного боку, і його застосування в конкретних справах — з іншого. Але незалежно від того, схвалюємо ми чи ні змістовну концепцію справедливості, на якій базується закон, ми можемо і повинні розглядати правову систему з погляду формальної справедливості. Суть формальної справедливості полягає в послідовному (тобто безсторонньому, об'єктивному) застосуванні пра­вил. І саме на ній як безумовних мінімальних вимогах мо­ралі стосовно права робить акцент правовий позитивізм.

Загальним і безумовним моментом усіх сучасних кон­цепцій справедливості є ідея прав людини, тобто визнання однакового поводження з людьми і відмова від привілеїв та імунітету, пов'язаних з національними та релігійними ознаками.

Відповідно до двох вимірів соціального буття — персо­нального та інституціонального — існують і два поняття справедливості: а) справедливість як характерна риса особистості, що належить до чотирьох головних ознак лю­дини поряд з розважливістю, мужністю і розумом (мудріс­тю); б) справедливість, що стосується соціальних інститу-

-222-

тів (родина, господарство, школа), а також політична справедливість, що стосується права, держави і політики. їх можна також позначити як "суб'єктивну" і "об'єктивну" справедливість.

Без справедливості як якості особистості, без відповід­них ціннісних орієнтацій не може функціонувати і спра­ведлива правова система. Так само для підтримки цих цін­нісних орієнтацій на справедливість правові інститути повинні бути відповідним чином організовані.

Якому ж із цих компонентів справедливості варто на­дати пріоритет в умовах сучасних трансформацій? При недостатній розвиненості як відповідних установок осо­бистості, так і недостатньої втіленості принципів справед­ливості в даних інститутах, лише одночасна увага до обох компонентів здатна принести успіх. У той же час існує і пріоритетний момент, що полягає у виробленні відповід­них критеріїв справедливості та їх обгрунтуванні, тобто розробці теорії справедливості.

Якщо розуміти справедливість як вищий принцип люд­ського життя й основу здійснення людської суспільної сутності, то особливої уваги заслуговують три елементи значення поняття "справедливість", що їх виділив О. Гьоф-фе: а) справедливість має природу морального обов'язку; б) найближче вона стоїть до обов'язків, що визнаються добровільно і варті більшого, ніж простий примус; в) її мі­ра полягає у дистрибутивній користі — справедливим є корисне кожній людині.

Залежно від прийняття чи неприйняття цих елементів справедливості існують теорії, що скептично ставляться до ідеї справедливості, і теорії, що поділяють цю ідею. Сучас­ні теорії справедливості належать до типу договірних тео­рій. Вони орієнтуються на теорію І. Канта¹.

Основними шляхами обгрунтування критерію справед­ливості є уявлення про природу людини і про основну по­літичну мету та ідеал суспільства.

Саме образ людини багато в чому визначає вибір кон­цепції справедливості. Сучасні концепції справедливості містять у собі образ людини як істоти, одночасно здатної

1994.

Див.: Хеффе О. Политика. Право. Справедливость. - М.: Гнозис,

-223-

до самовдосконалення, тобто гідної, так і істоти автоном­ної, тобто розумної і здатної до самообмеження. Тому найбільш придатним буде такий принцип справедливості, який забезпечить найкращі умови для самореалізації й автономії особистості, міру співвідношення свободи і рівності.

Інституційний захист людини як суб'єкта грунтується на визнанні людської гідності й забороняє приниження гідності як невід'ємного права людини.

Висновки:

1. Поняття цінності розкриває внутрішній, духовний аспект ставлення людини до природи, до інших лю­дей, до самої себе і до Бога. Цінності являють собою ряд "ідеальних об'єктів", між якими спостерігається деякий порядок.

2. Похідними для розуміння права як цінності, є розу­міння його як форми здійснення свободи, як загаль­ної міри свободи індивідів. Вільні індивіди — суть і зміст права.

3. Найбільш значущим вираженням права є визнання автономії кожного члена суспільства, його незалеж­ності. Основна правова цінність — справедливість, що може розумітися як прагнення діяти відповідно до прав і обов'язків, відплачуючи кожному своє і забезпечуючи умови для реалізації здібностей кож­ного.

Контрольні запитання:

1. Що означає термін "цінність"?

2. Яке співвідношення понять цінність і оцінка?

3. Дайте визначення таких понять, як ціль, ціннісна орієнтація, оцінка, норма.

4. Яке місце займають цінності в структурі людської діяльності?

5. У чому відмінність індивідуальних і суспільних цін­ностей? Які цінності є правовими і чому?

6. Назвіть вищі цінності людини і дайте їхню коротку характеристику.

7. Який зміст ви вкладаєте в поняття правовий ідеал і яку роль він відіграє в правовому житті?

-224 -

8. Що таке воля і для чого вона існує? Що з нею ро­бити?

9. Що являє собою рівність? Як співвідносяться воля і рівність?

10. Яке місце займає справедливість у системі вищих цінностей? Як співвідносяться справедливість і пра­во?

11. Який існує зв'язок, співвідношення між волею, рів­ністю і справедливістю?

12. Який існує зв'язок між справедливістю і поняттям суспільного ідеалу?

Тема 2. Універсальне і культурно-особливе у ціннісному вимірі права

У сучасних умовах, коли відбувається модернізація суспільства і реформування правової системи, осмислення можливостей і меж реалізації універсальних принципів права в українській культурі відіграє особливо важливу роль. Це питання має не тільки теоретичне, а й практичне значення, оскільки правова система, яка сьогодні перебу­ває на стадії реформування, з одного боку, грунтується на універсальній ідеї права, а з іншого — зобов'язана орієн­туватися на певну традицію правосвідомості. Особливе місце проблеми правосвідомості в історії культури і філо­софії права пояснюється тим, що правосвідомість є безпо­середнім джерелом правопорядку, тобто правових норм, поведінки і відповідних інститутів, тому вона в першу чер­гу виступає як предмет філософського осмислення права.

§ 1. Правосвідомість як проблема філософії права

Для відповіді на питання про сутність правосвідомості недостатньо навести ту чи іншу вдалу його дефініцію. Та­кої немає в нашій юридичній і нечисленній філософсько-правовій літературі. Здебільшого правосвідомість розкри­вається як "сукупність поглядів, ідей, що виражають

-225-

ставлення людей, соціальних груп, класів до права, закон­ності, правосуддя, їх уявлення про те, що є правомірним і неправомірним"¹.

На думку Олександра Спіркіна, "правосвідомість — це уявлення і поняття, що виражають ставлення людей до чинного права, знання міри в поведінці людей з погляду прав і обов'язків; це правові теорії, правова ідеологія"². У рамках такого підходу правосвідомість є ідейним вира­женням об'єктивних суспільних відносин, які у свою чергу відображають пануючі у суспільстві економічні й соціальні відносини. Право впливає на формування правосвідомості, а правосвідомість реалізується у праві та правосудді.

Обгрунтованішим виглядає підхід Олега Дробницького і Валентини Желтової, які виділяють такі форми буття правосвідомості:

1) інституційну форму, яка існує у вигляді документів та у формі живого процесу мислення юристів-професіона-лів, що погоджується з обов'язковою нормою, підкоряєть­ся їй як критерію правильності законозгідності суджень і рішень; це сфера "законоположень", "юридичного зако­ну", "чинного права";

2) неінституційну форму буття свідомості, або недоку-ментальну і неофіційну форму правового мислення, волі і почуттів, що існує у вигляді живого процесу чи акту свідо­мості, зафіксованого у писемній формі заднім числом (у теоретичних працях, художній літературі, особистих документах).

У свою чергу за способом мислення остання форма по­діляється на дві області:

а) повсякденну правосвідомість, що включає уявлення, почуття і волевиявлення маси людей, їх суб'єктивне став­лення до чинного права, знання про існуючі закони та оцінку їх, переконання у правомірності чи неправомірнос­ті судових дій, у справедливості чи несправедливості самих законів; ця сфера утворює масову суспільну думку навко­ло чинного права, підтримуючи її чи вимагаючи змін;

Философский энциклопедический словарь. — М., 1983. — С. 521. Спиркин А. Г. Философия. - М., 1998. - С. 722-723.

б) теоретичну правосвідомість, куди можна віднести юридичні "доктрини", створювані теоретиками права, а та­кож обговорення питань про право, законність, справед­ливість, про взаємні права й обов'язки суспільства та осо­бистості, про основні інститути законодавства у працях учених-гуманітаріїв¹.

У тому змісті, який вкладають автори в поняття теоре­тичної правосвідомості, її слід відрізняти від правознав­ства, юриспруденції як спеціальної дисципліни, орієнтова­ної винятково на чинне право та його законоположення, в основному на ньому й основаної.

Теоретична правосвідомість задається питаннями про походження юридичних установлень, про їх зміст і при­значення, про соціальну доцільність і правомочність регу­лювати і контролювати людське життя, обмежувати волю індивіда, про "виправдання" існуючого права, про його "гуманність" і "справедливість", відповідність "споконвіч­ним правам" людини. Ця область міркувань про право, ко­ли вона здобуває теоретично завершений і систематичний вигляд, називається також; "філософією права".

Враховуючи давнє розходження "позитивного" і "при­родного" права, ці сфери правосвідомості можна також позначити як "позитивну" і "природну" правосвідомість, або інституціональну і неінституціональну правосвідо­мість.

У світлі поняття правової держави, Е. Соловйов дає ха­рактеристику правосвідомості, що свідчить про її збіг у рамках даної концепції з традиційним поняттям філософії права — "природне право": "Правосвідомість — це орієн­тація на ідеал правової держави, що має безумовний ха­рактер і вже в даний момент визначає практичну поведін­ку людини як громадянина. Це означає, що хоч правової держави ще немає, людина починає жити так, ніби вона утвердилася. Вона ставить собі за обов'язок виконувати такі встановлення (чи хоч би декларації), що відповідають поняттям суверенітету, суворому праву, і відмовляються підкорятися тим, що несуть на собі явний відбиток непра­вового (патерналістського й авторитарно-бюрократично-

Див.: Желтова В. П., Дробницкий О. Г. Философия и правосознание // Философия и ценностные формы сознания. - М., 1978. - С. 158-161.

-226-

15*

-227 -

го) ведення державних справ"¹. Така характеристика свід­чить, що у правосвідомості домінує не детермінація мину­лим (опредмечена діяльність, відносини), а детермінація майбутнім бажаним станом і структурою свідомості.

Правосвідомість формується у процесі правової соціа­лізації. Система правової соціалізації діє 'в суспільстві на кількох рівнях, визначаючи відношення людини і права. На соціальному рівні правова система впливає на індивіда за допомогою демонстрації поваги до права і закону офіцій­ною владою. На особистісному рівні домінує неусвідомле-не копіювання базових цінностей права, що дає можли­вість ідентифікувати себе з певною культурою і суспільством. Внутрішньоособистісний механізм правової соціалізації містить у собі потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, самосвідомість (мотиви, установки, цілі), націо­нальні традиції, історичний досвід попередніх поколінь, що визначають поведінку і діяльність людини в соціально­му середовищі. Тому правосвідомість людини багатогран­на, вона має багаторівневу структуру і здійснюється у різ­них формах².

Формами повсякденної правосвідомості є правові по­чуття, правові навички і звички, правові знання.

Правові почуття пов'язані зі сферою особистісних, суб'єктивно-психологічних переживань, спогадів, перед­чуттів з приводу ситуацій і подій, з якими стикалася чи може зустрітися людина.

Особливість правових почуттів полягає в тому, що ін­дивідам, які переживають почуття обов'язку і відповідаль­ності, почуття справедливості тощо, зрозумілі причини, що їх породжують. Почуття не завжди піддаються точно­му вираженню у слові, мовних актах, і це, зокрема, ус­кладнює процес правового виховання..

Як правові навички виступають уміння і здатність ро­бити необхідні для правового спілкування зовнішні дії та поведінка (вибір певного контракту, укладання угоди, об-

¹ Соловьев Э. Ю. И. Кант: Взаимодополнительность морали и права. — М., 1993. - С. 189-190.

Див.: Правосознание. Общественное сознание и его формы. 1986.-С. 119-129.

М.,

_мін благами, одержання гонорару, відшкодування збитків тощо) як затверджені стереотипні прийоми.

Навички в основному звільняють свідомість від необ­хідності щоразу спеціально обмірковувати спосіб регуля­ції таких дій і дають змогу їй сконцентруватися переважно на осмисленні їх загальних цілей, умов і засобів виконан­ня, на контролі за їх результатами.

Правова звичка — це стійка внутрішня потреба й уста­новка свідомості індивіда на постійне дотримання віднесе­них до права стандартів поведінки. До класу правових можна віднести такі звички, як додержання умов догово­ру, виконання обіцяного, надання послуг за надані послу­ги тощо. Подібно правовим навичкам правові звички по-своєму полегшують і спрощують регулятивну роль практичної правосвідомості.

Правові знання на цьому рівні присутні як наслідок і підсумок стихійної орієнтації суб'єктів у сфері права у ви­гляді деякого набору зведень, думок, оцінок, установок, образів повсякденної свідомості. Практична правосвідо­мість виступає як певна форма повсякденної свідомості з усіма властивими їй характеристиками, властивостями й ознаками.

Будучи складною за своєю структурою, правосвідо­мість разом з тим і багатофункціональна з погляду вико­нуваних ролей.

У сучасній юридичній літературі частіше використо­вується трискладова схема, відповідно до якої правосвідо­мості властиві три основні функції: пізнавальна, оціню­вальна і регулятивна.

Такий підхід цілком може слугувати відправною точ­кою при аналізі правосвідомості.

Пізнавальна функція правосвідомості. Пізнання пра­ва, що реалізується у правосвідомості, є соціальне обумов­леним, що історично розвивається у колективну (спільно-розділену) пізнавальну діяльність.

Суб'єкти, що пізнають право, відрізняються один від одного соціальними позиціями і ролями, професією й по­ходженням, майновим становищем, етнічними ознаками, світоглядною позицією тощо. Звідси багатоманітність кон­кретних прийомів і процедур, обсягів і рівнів пізнання пра­ва у різних суб'єктів (індивідів, груп, класів).

-228-

-229-

Оцінювальна функція правосвідомості здійснюється насамперед за допомогою системи аксіологічних категорій ("благо", "добро", "користь", "вигода", "шкода", "зло", а також "несправедливо", "неправомірно" тощо). Оцінюю­чий суб'єкт може позитивно чи негативно сприймати пра­во як таке (аспекти, частини, форми) залежно від того, відповідають чи суперечать вимоги і можливості, закладені у праві, його становищу, інтересам і цілям.

Оцінка права припускає знання. Від повноти і глибини правових знань, якими володіє суб'єкт, залежить ступінь точності виробленої ним оцінки права.

Таким чином, пізнавальна й оцінювальна функції пра­восвідомості перебувають у тісній взаємодії. Органічно з ними пов'язана і доповнює їх регулятивна функція право­свідомості. Вона зводиться, по-перше, до переробки і трансляції інформації про об'єктивні ознаки права, а та­кож до його оцінки знання-розпорядження, програми діяльності і, по-друге, до предметного втілення цього знання у конкретні вчинки, дії, правозначущі або стосовні до права.

За допомогою правосвідомості регулюються потреби, позиції, відносини і поведінка людей у праві.

Особливу роль у механізмі реалізації регулятивної функції правосвідомості виконує самосвідомість суб'єкта як учасника правового спілкування.

Самосвідомість звернена до внутрішнього світу індиві­да. Вона — сутність, усвідомлення, оцінка, контроль учас­ником правового спілкування свого становища, дій та їх наслідків у цій сфері соціального життя.

Самосвідомість індивіда характеризує спрямованість на виділення, окреслення і пізнання змісту правових явищ. У рамках вчення про правосвідомість ми говоримо про право в аспекті змісту, причому звертаємо увагу на внут­рішній зміст правових феноменів, на те, що робить їх влас­не правовими, на сам феномен права. Суть поняття права може виражатися як метафорично (метафорами права були Феміда, Діке, Немезіда тощо), так і метонімічно (шляхом визначення права через одну з його ознак — атрибутів).

Стійкі, повторювані, необхідні відносини між правови­ми змістами можна назвати аксіомами правосвідомості. Це

поняття запроваджено Іваном Ільїним у його праці "Про сутність правосвідомості"¹. Аксіоми як універсальні оче­видності правосвідомості акцентують увагу на тих спосо­бах людського буття, що роблять право можливим. За Ільїним, основними аксіомами правосвідомості висту­пають: закон духовної гідності (самоствердження), закон автономії (здатності до самозобов'язування і самовряду­вання) і закон взаємного визнання (взаємна повага і довіра людей один до одного). Він не обмежується лише феноме­нологічним описом цих очевидностей правосвідомості, а заповнює їх онтологічним обгрунтуванням.

І. Ільїн показує, що почуття власної гідності, яке ста­новить зміст першої аксіоми правосвідомості, є необхід­ний момент духовного життя, знак духовного самоствер­дження. З визнання своєї духовної гідності випливає повага до себе, що лежить в основі правосвідомості.

Друга аксіома правосвідомості виражає основний за­кон духу — автономію чи самозаконність. Бути духовною істотою означає визначати себе і керувати собою, усе ви­рішувати самому і приймати на себе всю відповідальність. Автономія виражається як духовна зрілість, необхідна громадянинові у його будівництві життя. Але для цього необхідно, щоб внутрішня автономія мала необмежений зовнішній прояв, "правове визнання і правову гарантова-ність особистої волі"².

Третя аксіома правосвідомості говорить: "в основі будь-якого правопорядку і держави лежить взаємне ду­ховне визнання людей — повага і довіра їх один до одно­го"³. Ця аксіома вказує на спосіб буття права як відносин між людьми, причому відносин духовних, тобто таких, які припускають здатність до почуття, розуму і волі.

В аспекті відносин до іншої людини правові змісти ви­являються у таких установках правосвідомості: прагнення до незалежного досягнення вигоди і благополуччя, незаз-дрісність, порівняльно-змагальне розуміння заслуг і успі-

Ильин И. А. О сущности правосознания // Соч.: В 2 т. — М., 1990. — Т. 1. - С. 123.

² Там само. - С. 235.

³ Там само. - С, 123, 237, 257, 267.

-230-

-231 -

ху, неухильне дотримання угод і договорів, визнання пріоритету справедливості над жалем і пріоритету цивіль­ної порядності над героїко-патріотичними, сімейними і конфесійними чеснотами та ін.

Правові змісти будуються навколо єдиного поняття — автономії особистості й являють собою умову "можливос­ті" права.

На нинішньому етапі суспільного відновлення ці уста­новки виявляються чи не важливішими, ніж такі, як чуй­ність і милосердя. Правова держава і навіть ширше — пра­вове суспільство — це не нездійсненна мрія, а орієнтир — імператив, що організує особистісну дію. Тому вкрай важ­ливо, щоб якомога більша кількість людей у суспільстві могла демонструвати в мікросередовищі реальне додер­жання права. У сучасному українському суспільстві, що проголосило своєю метою побудову правової держави і рух до громадянського суспільства, правова соціалізація повинна відігравати визначальну роль. Процеси демокра­тизації можуть розвиватися тільки паралельно з форму­ванням правосвідомості індивідів.

Правосвідомість є не тільки і не стільки усвідомленням чинних законів, а здатна судити саме про державно вста­новлене право, оцінювати його, критикувати й перегляда­ти. Основу правосвідомості становлять почуття власної гідності, здатність до самозобов'язування і самоврядуван­ня, взаємна повага і довіра громадян один до одного, до влади, а влади — до громадян. Інакше кажучи, практичний рівень правосвідомості прагне оцінити чинні закони з по­зиції їх відповідності моральності та справедливості, а теоретичне правове мислення розглядає чинне право з по­зиції його відповідності правовому ідеалові, його соціаль­ному і політичному змістові.

§ 2. Право і мораль

Сутність права, зміст його норм стануть для нас ще зрозумілішими, коли ми розглянемо відношення його до спорідненої області — моралі (моральності). Осмислення права в його взаємозв'язку з мораллю — одна з найдавні­ших традицій історії суспільної думки.

-232-

Сучасне уявлення про ціннісну взаємодію моралі та права природним шляхом спирається на аналіз історичної логіки розвитку їхніх взаємин. В аналізі традиції осмис­лення права в тісному зв'язку з категоріями моралі нас ці­кавить насамперед той факт, що зміна ціннісних пріорите­тів від епохи до епохи оберталася конкретними змінами у теоретичній правовій думці та практичному нормативному

житті.

Для пояснення сказаного звернемося до історичного матеріалу. Відомо, що вчення античного часу не ставили під сумнів етичну значимість права. Космологічні погляди давніх греків і римлян відображали пануючий у той час ці­лісний, нерозчленований спосіб пізнання світу. Правомір­ність і моральність поведінки людини оцінювалися однією загальною мірою "діке" — правом-справедливістю.

Цінність права ототожнювалася з його величезним мо­ральним значенням, що виявлялося в необхідності "гар­них" законів, "справедливих" правителів, "правильних" форм правління. Піфагорійці, наприклад, вважали законо­слухняність високою чеснотою, Сократ характеризував її як незаперечний обов'язок громадянина. Платон ставив "помірне користування волею" (тобто право) у якісну за­лежність від того, "чи є в душі чесноти", а Арістотель під­креслював, що людина, яка живе поза законом і правом, — "найгірша із усіх". Таким чином, властиве античності нор­мативне розходження права і моралі ще не означало їх автономності й диференційованості як різних ціннісних систем.

Середні віки стали новим етапом у відносинах моралі та права. Мораль і право в цей період уже не були синоні­мами, вони розрізнялися як внутрішня область і "надінди-відуальна сила", тобто відбувалося становлення системи права, автономної від моральних установлень, і подальше теоретичне розмежування права і закону. Закон при цьому не втрачав свого абсолютного і тотального морального значення, а відносини права і моральності випливали з від­повідності тим чи іншим релігійним цінностям середньовіч­ного суспільства.

Можна сказати, що критерій цінності закону в середні віки був єдиний і для етичних, і для правових установлень.

-233-

Він у найзагальнішому вигляді містився у відповідності будь-яких земних законів вищому, божому розуму.

Інший стан речей був характерний для Нового часу. Саме в цей період відбувся кардинальний поворот як у ви­значенні змісту права і його самостійного ціннісного зміс­ту, так і в підходах до моралі, що відразу ж знайшло своє відображення у праворозуміні та правозастосуванні.

Теоретичне осмислення ціннісної самостійності моралі та права як підстави для їх взаємодоповнення стало пред­метом дослідження у класичних концепціях просвітньої традиції, представленої такими іменами, як Т. Гоббс, Д. Юм, Ш. Монтеск'є, Ч. Беккаріа, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо та ін. І хоч тема права в цих концепціях як і раніше зали­шалася темою моральної філософії, право вже осмислюва­лось не просто як конкретизація і деталізація моральних обов'язків, а як феномен, що набуває свого вищого змісту і значення в сукупності з етичними категоріями. Іншими словами, ідеал і легітимність права бачилися в його обу­мовленості мораллю.

Філософія природного права Нового часу розрізняла нормативний і аксіологічний підходи до права, вважаючи перший проявом інструментальних функцій права, а дру­гий — вираженням абсолютної цінності права "за понят­тям". Тією мірою, у який право мислилося в контексті сво­го безумовного ціннісного змісту, воно могло зіставлятися з мораллю у статусі різних, але взаємодоповнюючих цін­нісно-нормативних систем.

У І. Канта мораль і право виступають як такі, що вза­ємно припускають і взаємно доповнюють один одного: моральність індивіда з самого початку має сенс правоздат­ності (повної внутрішньої підготовленості до відповідаль­ного відправлення громадянських свобод), право ж (тією мірою, у якій воно є "істинним", або "суворим правом") означає насамперед визнання публічною владою мораль­ної самодостатності підданих і відмову від патерналістич-ної опіки над ними¹.

Див.: Соловьев Э. Ю. Теория "общественного договора" и кантовское моральное обоснование права // Философия Канта и современность. — М., 1974. - С. 187.

-234 -

Питання про співвідношення моралі та права у розгля­нутій площині стало предметом обговорення і в російській філософсько-релігійній та юридичній літературі.

Усі численні теорії відносин права і моралі можуть бу­ти зведені до кількох типів. Перший тип не проводить нія­кої різниці між правом і мораллю (слов'янофіли), другий вважає, на противагу першому, що право і мораль не мають між собою нічого спільного (Б. Чичерін)¹, третій тип розглядає право як частину моралі певного "мінімуму моральності" (В. Соловйов).

З погляду Б. Чичеріна, підпорядкування права мораль­ності (як частини цілому) було б рівнозначне визнанню не­обхідності введення моралі примусовими мірами, знищен­ню як моральності, так і права.

Проблематика дискусій про відносини права і моралі, що набули в Росії особливого розвитку у XIX ст., не втра­тила актуальності й донині.

Дата добавления: 2015-05-22