Частина друга Основні проблеми філософії права 1 страница

розділ 5 Правова онтологія: природа і структура права

Одним з основних завдань філософії права є пошук відповіді на питання: яким чином універсальні закони бут­тя пов'язані з законами суспільства, у тому числі з право­вими законами; за допомогою чого вони впливають на со­ціальне буття людей.

Ці філософсько-правові проблеми важливі тому, що право не є специфічною сферою соціального буття, відок­ремленою від інших суспільних сфер. Воно охоплює весь простір цивілізованого існування людей, що стає просто­ром правової реальності. Отже, без чіткого з'ясування он­тологічної природи права, змісту і складу поняття право­вої реальності, знання основних форм буття права неможливо зрозуміти феномен права в цілому. Ці та інші непрості питання і складають зміст даного розділу.

§ 1. Онтологічна природа права. Правова реальність

Людині постійно доводилося і доводиться спостерігати різні факти виникнення й загибелі природних і соціальних форм, появу яких-небудь явищ з небуття або відхід їх у небуття. Ці факти завжди хвилювали людей і породжува­ли питання: що означає бути чи не бути? що є буття чи не­буття? у чому їх відмінність один від одного? що існує і що може існувати? яка сутність речей і які умови їх існування?

У пошуках відповіді на ці та багато інших питань склався особливий напрям філософських міркувань про

- 165 -

буття в цілому — онтологія (від грец. ovtos — суще, буття і logos — вчення) — вчення про суще, її головними понят­тями є категорії буття і небуття, що охоплюють Космос, природу, соціум, людину, культуру.

Що ж являє собою буття з позиції онтології?

Буття являє собою загальну властивість усіх речей, а поняття "буття" фіксує цю їхню властивість як первинну, фундаментальну ознаку, не торкаючись інших приватних, особливих якостей. Бути чи перебувати в бутті означає для речі, організму, суб'єкта, будь-якої реалії: по-перше, просто існувати, перебувати окремо від усього іншого; по-друге, існувати поряд з усіма іншими; по-третє, існувати у взаємодії з іншими реаліями; по-четверте, існувати в єд­ності з універсумом, світовим цілим. Отже, під буттям у широкому значенні цього слова розуміється гранично за­гальне поняття про існування, про сутність взагалі. Буття й реальність як всеохоплюючі поняття — це синоніми. Буття є усе, що є¹.

На перший погляд може здатися, що онтологічні пи­тання права дуже далекі від тих, що їх звичайно вирі­шують юристи-практики і юристи-теоретики. Проте вони містять онтологічний момент. За будь-яким питанням про те, що є правом, у кожному випадку стоїть фундаменталь­не питання: що є право як таке?

Це питання має філософський характер, про що свід­чить його "вічність" і "нерозв'язаність". У цьому зв'язку згадаємо хоч би відомі слова І. Канта: "Юристи і по цей час шукають своє поняття права" чи менш відомі слова Г. Флобера з його "Лексикона прописних істин": "Право. Невідомо, що це таке". Право, таким чином, з'являється перед нами як своєрідний непізнанний об'єкт.

Це складне питання про природу права трансфор­мується в питання про те, що значить "бути" для права взагалі, тобто де живе право: у зовнішньому світі чи ви­нятково в людському досвіді? Іншими словами, до якого типу реальності воно належить? "Питання... правової он­тології, — пише німецький філософ права А. Кауфман, — повинні говорити: яким способом право причетне до бут-

Див.: Бачинин В. А. Философия права и преступления. — Харьков: Фолио, 1999. - С. 49-88.

- 166-

тя, ••- коротше: що є право у своїй онтологічній структурі, його сутності"¹.

Питання про те, до якого типу реальності належить право, лише на перший погляд не містить ніякої проблеми, а відповідь на нього не складна, оскільки право за 2,5 ти­сячі років свого існування повинно бути досконало вивче­но. Однак відомий філософ і юрист Євгеній Спекторський (1875—1951) підкреслював: "Юристам здається, що вони зна­ють, з якою реальністю вони мають справу, тільки доти, поки їх про це не запитають. Якщо ж їх запитають, то їм вже до­водиться самим чи запитувати і дивуватися, чи ж з потреби вирішувати одне з найскладніших питань теорії пізнання"².

Для того, щоб людина могла орієнтуватися у тій чи ін­шій сфері, вона повинна виходити з відчуття реальності цієї сфери. Це відчуття приходить як через теоретичний опис цієї сфери, так і через практичний досвід, який допо­магає осмислити, зрозуміти, що відбувається з даним об'­єктом і що треба робити.

Проблема встановлення типу реальності права най­більшу актуальність дістала у філософії права, у т. ч. віт­чизняній, початку XX ст. Вона була тісно пов'язана з ос­новним питанням методології науки того часу: що таке реальність взагалі та як відноситься реальність, що визна­ється чи створюється наукою, до тієї реальності, що нази­вається емпіричною дійсністю. Гостроту цій проблемі до­давало різноманіття методологічних підходів у філософії права.

Наприклад, видатний російський юрист початку XX ст., засновник психологічної школи права Лев Петра-жицький (1867—1931) вважав, що право виходить від інди­віда, воно народжується у глибинах людської психіки як інтуїтивне право, що, на відміну від позитивного, не зале­жить від маси зовнішніх факторів і визначається його внутрішніми переконаннями, індивідуальним сприйняттям людини свого становища. "Ми під правом, — писав він, — у смислі особливого класу реальних феноменів будемо ро­зуміти ті етичні переживання, емоції, що мають імператив-

Див.: Максимов С. И. Онтологическая природа права // Проблеми законості. - Вип. 48. - С. 186.

о

Спекторский Е. В. Юриспруденция и философия // Юридический вестник. - 1913. - Вып. 2. - С. 84.

- 167-

но-атрибутний характер"¹. За Л. Петражицьким, первин­ний психологічний шар правових явищ представлений ін­туїтивним правом; до другого, соціологічного, відноситься позитивне право. Обидві форми буття права належать до емпіричного рівня, який зводиться до досвіду, що осяга­ється психологічними чи соціологічними засобами. Таким чином, він виходив з існування двох типів реальності: фі­зичної реальності, тобто чуттєво сприйманих предметів, і психічної реальності, тобто внутрішніх переживань, право в нього зводилося до суб'єктивних переживань прав і обов'язків окремих людей. Звичайно, Л. Петражицький вірно помітив незвідність буття права до почуттєвого бут­тя і похідність його предметного буття від іншого типу ре­альності. Але разом з тим ми бачимо, що такою реальніс­тю розглядається психологічна реальність, тобто один з видів емпіричної реальності, з чим погодитися важко.

Інший погляд на природу права мав відомий україн­ський правознавець і соціальний філософ Богдан Кістяків-ський (1868—1920), який критикував Л. Петражицького за недооцінку інституціонального буття права. Сам він виді­ляв чотири основні підходи до права, що відповідали чоти­рьом основним концепціям права і по-різному трактували реальність права:

1) аналітичний підхід, характерний для догматичної юриспруденції і відповідної позитивістської концепції права як державно-наказового явища;

2) соціологічний підхід, що відповідає поняттю права як формі соціальних відносин;

3) психологічний підхід, що відповідає психологічному поняттю права;

4) нормативний підхід, що відповідає аксіологічному поняттю права.

Згодом Б. Кістяківський зробив акцент на соціокуль-турній реальності права як бутті ідей, уявлень, цінностей, укорінених у культурі народу.

Сучасна філософія права також неоднозначно роз­в'язує проблему природи права. Важливо зазначити, що всі існуючі підходи до права виступають лише як моменти

Петражицкий Л. И. Теория права и государства в связи с нравствен­ностью. - СПб, 1909. - Т. 1. - С. 480.

- 168-

істини, оскільки поширюють на всю реальність лише при­ватні компоненти логічної моделі становлення права.

Для того, щоб вийти з нескінченного різноманіття ви­значень природи права і водночас не втратити властиві праву якості багатства своїх проявів, слід звернутися до категорії правової реальності як методологічного засобу, адекватно поставленого завдання.

Питання про специфіку правової реальності й онтоло­гічної структури права — основне питання правової онто­логії, оскільки є модифікацією основного питання філосо­фії. Стосовно права — це питання про те, чому існує право як деяке буття, відмінне від інших, і як воно можливо?

Концепція правової реальності ("картина світу права") повинна задаватися образом права, представленим в іс­нуючій правосвідомості. Вона складається з взаємодії та­ких моментів:

а) теорій різного рівня, у тому числі філософської, а також правової ідеології, включаючи її втілення у чинній конституції;

б) нормативних документів, що належать до різних рів­нів правового регулювання;

в) повсякденного досвіду, що має справу з проявами правового життя — правопорушеннями, практикою додер­жання прав людини й угод тощо і дає змогу будувати гі­потези, версії і відчувати, що виражене в них відбулося і відбувається насправді.

Що ж слід розуміти під правовою реальністю?

Розрізняють широке й вузьке розуміння цього поняття. У першому випадку під правовою реальністю розуміють усю сукупність правових феноменів: правових норм, інсти­тутів, наявних правовідносин, правових концепцій, явищ правового менталітету тощо. У другому випадку (тобто у вузькому розумінні) маються на увазі тільки базові правові реалії, щодо яких всі інші правові феномени виявляються похідними, і тоді під правовою реальністю у різних на­прямах і наукових школах прийнято розуміти чи правові норми (нормативізм), чи правовідносини (соціологічний напрямок), чи правові "емоції" (психологічний напрям)¹.

Малинова И. П. Философия права (от метафики к герменевтике). — Екатеринбург: Изд-во Уральской гос. юр. академии, 1995. — С. 4.

-169-

До базисних феноменів також відносять встановлені дер­жавною владою норми права (позитивізм), об'єктивні сус­пільні відносини (об'єктивізм), ідею чи зміст права (суб'єк­тивізм), ідеальну взаємодію суб'єктів, об'єктивовану в мові (інтерсуб'єктивність).

Хоч широке і вузьке розуміння поняття "правова реальність" і різняться, їх усе-таки не слід абсолютно протиставляти, оскільки загальна картина правової реаль­ності залежатиме від того, що буде прийнято за базисний феномен. Тому перспективнішою, мабуть, є інтегральна концепція правової реальності, під якою мають на увазі світ права, що конструюється з правових феноменів, упо­рядкованих залежно від відношення до базисного феноме­на, чи "першореальності" права¹.

Правова реальність не становить деякої субстанціо­нальної частини реальності, а є способом організації й ін­терпретації визначених аспектів соціального життя, буття людини. Але цей спосіб настільки істотний, що за його від­сутності розпадається сам людський світ. Тому ми уявляє­мо його як реально існуючий. Вже в цьому виявляється відмінність буття права від буття власне соціальних об'єк­тів. Тому що світ права — це світ повинності, а не існу­вання. Таким чином, введення в контекст методологічних і світоглядних проблем правознавства категорії "правова реальність" дає можливість розглядати право не просто як надбудоване явище (суспільних відносин, інституту, фор­ми суспільної свідомості), а як особливий світ, автономну область людського буття, що має власну логіку і законо­мірності, на які не можна зважати. Таким чином, зміст проблеми правової реальності полягає у з'ясуванні питан­ня про буття права, тобто його укорінення в людському іс­нуванні.

У той же час слід враховувати специфічність онтології права, оскільки буття права — це "буття-повинність". Право — це сфера належного, тобто того, чого в звичному змісті немає, проте реальність якого значуща для людини.

Що ж виступає онтологічною підставою права, чи чому зобов'язане право своїм походженням? Вочевидь, що фун-

Максимов С. И. Онтологическая природа права // Проблеми закон­ності. - Харків, 2001. -Вип. 48. - С. 186.

- 170-

даментом права не може виступати природа та її закони, чи Космос у цілому, хоч і зараз трапляються спроби від­родити характерні для античності уявлення про космічні підстави права¹.

Право — позаприродне явище, і ніякі основи права у природі знайти неможливо. Природа — це царство об'єк­тів, а право — це сфера суб'єкта. Чи можна вважати в та­кому разі субстанціональною основою права суспільство? Хоч право і виникає тільки в суспільстві, пов'язано з ним і навіть має соціальну сутність, але ця сутність вже не влас­не права, а його проявів. Тому говорити про будь-яку суб­станціональну основу права немає сенсу. Однак з цього не виходить, що право не укорінене в бутті людини. Правова реальність виявляється у такому аспекті буття людини, що містить моменти повинності, коли вона стикається з бут­тям іншої людини, і це спільне існування погрожує обер­нутися свавіллям. Тому не будь-яка людська взаємодія ви­ступає основою права, а лише та, що містить моменти повинності, що обмежує це свавілля. Взаємодія суб'єктів виступає підставою права не в субстанціональному, а в со­ціально-ідеальному, деонтологічному розумінні. Деонто-логічний світ, тобто світ права і моральності, можливий лише в тому разі, коли додержуються, як мінімум, двох умов:

— визнання свободи волі, тобто повної можливості кожної особи робити так чи інакше і відповідно до цього виконувати чи не виконувати свій моральний або юридич­ний обов'язок; причому для права ця вимога виявляється особливо важливою;

— визнання принципової можливості норми належно­го, тобто критерію добра і зла, справедливості й неспра­ведливості, який наказує робити так, а не інакше і відпо­відно до цього оцінює людські вчинки як добрі чи злі, справедливі чи несправедливі.

Передумови людської волі та норми належного ста­новлять логічний мінімум деонтологічної реальності. Зв'язок між ними такий: якщо людина не вільна, то вона не відповідає за свої вчинки, а якщо вона не відповідає за

Пермяков Ю. Е. Лекции по философии права. — Самара: Изд-во "Самарский университет", 1995. — С. 120.

- 171 -

свої вчинки, то ні про які деонтологічні норми і мови бути не може. Людина як істота розумна і вільна в той же час істота підзаконна. Але вона підкоряється законам і деон-тологічного, етичного плану, й емпірично-онтологічного, чинникового плану. Це дві реальності, у яких живе людина і з позицій яких розглядаються її дії.

У рамках деонтологічної реальності злочин — це пору­шення вільною волею норми належного, що наказує людям утримуватися від відомих діянь, тобто на самого злочинця надягається маска моральної особистості, що володіє сво­бодою волі та зв'язана деонтологічною нормою; під цією маскою всі та кожний піднімаються на однакову висоту — вони визнаються, дорівнюються вільним. У цьому особлива велич права. З позицій же онтологічно-емпіричної реаль­ності, де все підкорено причинному детермінізму, злочи­нець — раб біологічної природи й обставин, а тому тут не­має місця для свободно'! волі. Здатність бачити світ не тільки з позицій причин і наслідків, потреб та інтересів, а й з позицій значимості феноменів цього світу для людини розвивається філософією права, тісно пов'язаною з мо­ральною філософією. При цьому право має онтологічну природу, близьку до природи моральної реальності. Те за­гальне, що властиве і праву, і моралі, є повинність.

Головне в реальності права в цілому і кожного з пра­вових феноменів полягає в особливому способі прояву — у тому, що воно діє на людину. Це особливий вид дії, тоб­то дії не за зовнішньою причиною, а за внутрішнім спону­канням. Вона належить до сфери значимості, що відріз­няється від сфери емпірично-соціальних проявів.

Тут ми маємо справу з особливою логікою — деонто­логічною, відповідно до цього і пізнавальні засоби повинні бути особливі, що відрізняються від тих, що їх застосову­ють при пізнанні емпіричного світу, оскільки сполучають у собі пізнавальні й оціннюючі моменти. У зв'язку з цим суд­дя має вирішувати справу насамперед у категоріях деонто­логії — свободно!' волі, зобов'язання, відповідальності тощо, а вже потім у категоріях емпіричної онтології — спадковості, соціального середовища і т. п., не підміняючи першого другим.

Таким чином, на рівні сутності право є ідеальна реаль­ність відносин між людьми. Вона представляє особливий

- 172-

рід буття — рід ідеального буття, суть якого — повинність (і ця сфера повинності констатується людині як людині). Зміст права також знаходить вираження у ментальних установках, ідеях і теоріях, у знаково-символічній формі норм та інститутів, у людських діях і відносинах, тобто в різних проявах правової реальності.

Розгляд права в онтологічному аспекті припускає ана­ліз його структури чи, іншими словами, відповідь на пи­тання: як влаштований світ права, з яких конструкцій він зведений, а точніше, як він має бути побудований, щоб від­повідати своєму призначенню — захистові й охороні людини. Це питання і є предметом нашого подальшого аналізу.

§ 2. Природне і позитивне право

як основні структурні елементи правової

реальності, їх зміст і співвідношення

Історичні передумови, що передують формуванню пра­ва як самостійної науки, свідчать про те, що філософське осмислення правової реальності почалося з розмежування права на природне (jus naturale) і позитивне (jus civile). Са­ме їх суперечлива єдність і становить структуру правової реальності. Тут ми маємо справу з дуалістичним тракту­ванням структури права, якої додержувалися такі росій­ські філософи права, як І. Ільїн, В. Соловйов та деякі інші. Серед сучасних західних філософів права таку позицію займає А. Кауфман. Його концепція "онтологічної струк­тури права" будується на з'єднанні позитивно-норматив­ної легальності з природно-правовою справедливістю. У її основі — онтологічна різниця між сутністю й існуванням права.

Саме розмежування права на природне і позитивне зо­рієнтовано на пошук основ права в природному житті лю­дей, "людської суті їхнього буття". При такій оцінці при­родного права потрібно враховувати, що ця категорія у тих рисах і характеристиках, у яких вона, починаючи з ан-

- 173-

тичності, змальована в науці — явище багатопланове і до того ж дістає різну наукову інтерпретацію¹.

У класичній античності джерелом дійсного права вва­жалася природа взагалі, у християнському середньовіччі — божа мудрість Творця, у період Нового часу — доскона­лість людського розуму як найзначнішого зі створінь при­роди. Аналіз історії філософсько-правової думки дає можливість розрізняти два основні підходи до розуміння природного права і його співвідношення з позитивним.

Відповідно до першого підходу природне право розумі­лося як сукупність апріорних моральних вимог, пропоно­ваних позитивному праву, як критична інстанція, що дає моральну оцінку позитивного права з погляду його спра­ведливості чи несправедливості (Платон, І. Кант).

З позиції ж другого підходу природне право розумієть­ся як необхідна і незмінна основа діючого законодавства, що не існує поза ним, тобто природні принципи шукались усередині чинного права, що розумілося як реалізуюча в історії надприродна ідея права (Арістотель, Гегель).

Така сама подвійність підходу до розуміння природно­го права спостерігалася наприкінці XIX — на початку XX ст. у Росії в ситуації відродження природного права. Тут розрізнялися етико-нормативні концепції (П. Новгород­цев, С. Булгаков) та ейдологічні концепції (М. Михайлів­ський, В. Гессен, Н. Алексеев та ін.). Хоч перші концепції, як правило, були пов'язані з ліберальними реформістськи­ми ідеями, а другі здебільшого були спрямовані на захист існуючого правопорядку, всі вони були спрямовані на кри­тику позитивістської методології, що ототожнює право з силою державного примусу. І тут при всьому різноманітті поглядів з розглянутого питання молена з достатньою чіт­кістю розрізнити природне право як категорію методоло­гічного порядку і природне право як реальний факт со­ціальної дійсності².

Зазначене розмежування має певною мірою умовний характер, тому що методологічне значення природного

Див.: Четверний В. А. Современные концепции естественного права. - М., 1988.

² Алексеев С. С. Философия права. - М.: Норма, 1997. - С. 16-21.

- 174-

права засновано на його дійсній ролі як реального фено­мена у житті суспільства.

Розгляд природного права як методологічної категорії дає змогу визначити насамперед загальний підхід до явищ правової дійсності. Філософське бачення правових явищ __це і є розгляд їх під кутом зору природного права.

Що ж дає природно-правовий підхід до явищ правової дійсності? Основна цінність цього підходу з позицій при­родного права полягає в тому, що він дає можливість вия­вити базисні основи права. Суть ідеї природного права по­лягає в тому, що поряд із правом, створеним людьми і вираженим у законах (позитивним правом), існує природ­не право — сукупність вимог, у своїй вихідній основі по­роджених безпосередньо, без будь-якої людської участі самим життям суспільства, об'єктивними умовами життє­діяльності людини, тобто природним ходом речей. Норми природного права покликані захищати права людини, що обумовлені особливостями її природи. Це — право на життя, продовження роду, спілкування, самоствердження, власність, особисту гідність, вільне волевиявлення, свобо­ду совісті, думки, слова та ін. Природно-правові доктрини припускають, що всі ці права є безумовним надбанням лю­дини, їх дано їй уже самим фактом її народження й існу­вання як людини.

Природно-правовий підхід при розгляді питань права має істотне значення ще і тому, що вимоги природного права мають безумовну непохитність, категоричність, не-підвладність конкретним ситуаціям (у тому числі свавіллю окремих осіб), невідворотність спонтанного настання не­гативних наслідків при ігноруванні природно-правових ви­мог.

Таким чином, з огляду на історичний генезис природ­ного права, а також сучасний рівень наукових розробок у цьому напрямі, під природним правом можна розуміти су­купність об'єктивних соціальних цінностей і потреб люд­ського буття (волю, рівність, справедливість тощо), а та­кож універсальних норм і принципів, що міститься у фундаменті всіх правових систем світової цивілізації.

У той же час, для того, щоб стати регулюючим факто­ром, норми і принципи природного права повинні одержа­ти втілення у нормах позитивного права.

- 175-

Позитивне право виступає як інший, необхідний та іс­тотний елемент правової реальності. Воно являє собою, на думку Владислава Бачиніна, правові норми, що "оформле­ні як система законодавства, підтримуваного силою даної держави в даний історичний період"¹.

Більш загальну характеристику позитивного права дає С. Алексеев: "Позитивне право — це реальний, існуючий у законах, інших документах, фактично відчутний (і тому "позитивний") нормативний регулятор, на основі якого ви­значається юридичне дозволена і юридичне недозволена поведінка і суди, інші державні установи виносять юри-дично обов'язкові імперативно-владні рішення"². В обох випадках позитивне право розглядається як штучне ство­рення цивілізації, як вияв владної волі конкретних со­ціальних суб'єктів, і, в першу чергу, держави.

Позитивне право являє собою інституціональне утво­рення: воно існує у вигляді зовнішніх об'єктивованих ін­ститутів, формалізованих юридичних норм, виражених у законах, інших загальнообов'язкових, нормативних юри­дичних документів.

Як і всі феномени цивілізації, воно, з одного боку, несе з собою вантаж негативних потенцій (можливість підпо­рядкування права свавіллю державної волі, вузькокласо-вим, груповим, етнічним інтересам), а з іншого боку — ха­рактеризується визначеними позитивними властивостями.

Головна перевага позитивного права полягає в тому, що воно, як важливий елемент суспільства в умовах циві­лізації, являє собою нормативно-ціннісний регулятор. Право в такому, найзагальнішому вигляді покликано регу­лювати поведінку людей, відносини, що складаються в сус­пільстві. Причому цей регулятор, з одного боку, має нор­мативний характер, що виражається у тому, що право, яке складається з нормативних засобів і механізмів регулю­вання суспільних відносин, призначене для того, щоб ввес­ти в життя людей начала єдиної впорядкованості, загаль-новизнання; з іншого — ціннісний характер, адже право, вводячи в життя нормативні начала, тим самим дає оцінку

Див.: Бачинин В. А. Философия права и преступления. — Харьков: Фолио, 1999. - С. 122.

Г)

Див.: Алексеев С. С. Философия права. — М: Норма, 1997. — С. 18.

- 176-

життєвим явищам та процесам і тому є основою для того, щоб діяти "за правом" і визнавати ті чи інші вчинки людей як такі, що зроблені "не за правом".

Найважливіше значення належить і такій властивості позитивного права, як державна забезпеченість, тобто ви­сока гарантованість дій права, можливість зробити реаль­ним (головним чином за допомогою державної влади, його примусової сили) порядок прав, що вводиться, і обов'язків.

Зазначені властивості позитивного права дають мож­ливість тією чи іншою мірою виключити з громадського життя свавілля, гарантувати стабільність, соціальний мир, виключити хаос з людської поведінки, свавілля стосовно особистості.

При всій умовності поділу права на природне і пози­тивне варто визнати, що суть проблеми, яка стоїть за цим розмежуванням, серйозна і глибока. Зазначимо основні розходження між ними, як їх уявляє В. Бачинін.

1. Природне право вважається похідним від природно­го порядку речей, тобто від ладу світобудови і природи людини, що є невід'ємною частиною світопорядку. Пози­тивне ж право — штучне утворення, створене людьми, від­даними інтересам такого штучного формоутворення, як держава. Тому норми позитивного права можуть не тільки відповідати принципам природного світового порядку, а й суперечити їм.

2. Через природне право, через його норми і принципи індивідуальна правосвідомість пов'язує своє існування з універсальними, загальними першоосновами буття. Через позитивне ж право вона пов'язує своє буття з конкретною державою та її інститутами.

3. Природне право виникає разом з першими паростка­ми людської цивілізації і культури. Позитивне ж право ви­никає значно пізніше, одночасно з формуванням держав­ності.

4. Природно-правові норми виражені, крім юридичних документів, у неписаних звичаях і традиціях, вони є у змісті релігійних і етичних вимог. Позитивно-правові ж норми завжди припускають письмову фіксацію у вигляді формалізованих нормативних актів юридичного харак­теру.

12-5-2

- 177

5. Відповідно до природно-правових доктрин права лю­дини на життя, волю, власність, особисту гідність вважаються належними їй споконвічне і безумовно. Уже самим фактом свого народження людина наділена кожним з них, і ніхто не має права зазіхати на них. Згідно з позитивно-правовою логікою свободи і права людина одержує з рук держави, що відміряє їх тією мірою, у якій вважає за потрібне, і яка може не тільки дати права, а й відняти їх, якщо вважатиме це необхідним.

6. Природне право не тотожне чинному законодавству. Воно припускає релігійно-метафізичні й морально-етичні підстави, що надзвичайно розширюють і поглиблюють йо­го юридичний зміст, пов'язують його з багатьма цінностя­ми світової культури. Позитивне право ототожнює себе з чинним законодавством і тому може вважатися атрибутом цивілізації, але не культури.

7. Норми і принципи природного права мають релігійні й етичні обгрунтування. Позитивне ж право демонстра­тивно відмовляється від них. Воно спирається на волю дер­жави і переконано в необхідному й достатньому характері такого обгрунтування.

8. Нормативно-ціннісною межею прагнень для природ­ного права слугує вища справедливість, що розуміється як універсальний ідеал, який відповідає корінним підвалинам світопорядку. Для позитивного права такою мехсею є інте­реси держави та ін.¹.

Проблема онтологічної структури права, розгляд її з позиції діалектичної полярності природного і позитивного права є, по суті, центральною у правовій філософії, її ін­терпретацію варто розглядати через категорії онтології — "сутність" і "існування".

Проблема сутності й існування сполучена з питанням про те, як предмет себе виражає. Сутність є сукупність внутрішньо необхідних сторін і зв'язків речі. Гегель визна­чав її як "істину буття", як відповідність предмета "своєму поняттю". Основний же спосіб функціонування, життєді­яльності предмета є існування. Тому існування є засобом вираження сутності за даних зовнішніх параметрів пред-

Див.: Бачинин В. А. Указ. соч. — С. 123.

-178-

мета. Проблема існування виступає насамперед як люд­ська проблема, і кожна людина усвідомлено чи неусвідом-лено вирішує її для себе: як реалізувати себе, виявити свою родову сутність, як стати істинно необхідною істо­тою, особистістю. І як людська проблема вона знаходить своє вираження у праві. Так, ідеї (сутності) права властиве прагнення до реалізації, об'єктування у формах правомір­ної поведінки особистості.

Розгляд структури права з позицій "сутності" та "існу­вання" дає ключ до розв'язання таких основних проблем, як морально-філософське обгрунтування принципів спра­ведливості та механізм їх реалізації, з одного боку, і спів­відношення права і влади, як момент легітимності й обме­ження останньої — з іншого. Цей момент виступає у гегелівській "Філософії права" як вихідний пункт самороз­витку поняття права від абстрактних форм його здійснен­ня до конкретніших форм.

Дата добавления: 2015-05-22