Контрольні запитання 1 страница

\ 32

методологічної культури, а, отже, і ефективності профе­сійної діяльності.

філософія права — це моральний осередок законодав­ства. Історія свідчить про те, що розвиток проблеми пра­вової держави невід'ємний від розвитку проблеми філосо­фії права.

Наука про право має багатовікову історію, глибоке осягнення якої відбувається в процесі вивчення нових фак­торів, що характеризують її розвиток у різних історичних періодах і країнах. Враховуючи підвищену цікавість до пи­тань методології філософії права, їх виникнення і розвит­ку, в розділі зроблено спробу критично висвітлити істерич­ці та сучасні ідеї методології філософії права, показати її зноманітні напрямки.

Поняття філософії права не було однозначним. З од->го боку, філософію права або тлумачили як метафізичне ення про право, або зводили її до гносеологічних проб- Ім правоведення. З іншого боку, філософія права не тіль-І ототожнювалася з історично-правовою доктриною, але й термін використовувався і представниками юридично-позитивізму, які розглядали відмову від рішення онто-Ігічних, гносеологічних та аксеологічних проблем права: новий напрям у юридичній науці. Історичний розвиток Івлень про право, його сутність та ідеали були настільки гецифічними і проблематичними, що в підсумку виникли мостійні напрямки в юриспруденції — енциклопедія пра-, теорія права, соціологія права. За своїм характером ця Іука є типовим вираженням природно-правових конст-^кцій, які в минулому репрезентували частину філософ-кого знання.

Філософію права можна назвати вченням про граничні сади права як одного із способів людського буття.

Право, як діяльність людини, тісно пов'язане з філосо-ією. Вона являє собою сферу драм і конфліктів, тяжких сзистенцілних виборів і рішень, коли буквально на кож-іму кроці відкриваються глибинні підвалини людського я. фундаментальні проблеми права, такі як справедли-сть, свобода і рівність, провина і відповідальність та ін., водночас найважливішими філософськими проблемами, рішення їх закорінене в рішенні основних філософських стань про сутність людини та зміст її життя, про онтоло-чну структуру світу і способи його пізнання. Право, от-

же, за самим своїм духом філософічне, воно є філософією на практиці, що, відповідно, припускає і філософію в тео­рії, або філософське усвідомлювання правового життя. То­му цілком очевидно, що вміння бачити людський сенс своєї діяльності, по-філософському обґрунтовувати теоретичну позицію та практичне рішення є ознакою високої профе­сійної та громадської чесності юриста. Таке обгрунтуван­ня, особливо у сфері практичних рішень, не завжди усві­домлюється, але воно значною мірою визначається домі­нуючими настановами правосвідомості, правового світо­гляду, на формування якого покликана впливати філософія права.

Філософія дає усвідомлення належного (цінностей і сенсів), розкриває світ, яким він повинен бути. Цей світ цінностей дає стимул для зміни буття, оскільки те, що по­винно бути, сприймається як гарніше та вище від того, що є. Наука описує право таким, яким воно є, а філософія — таким, яким повинно бути.

Сферу філософії права, її предмета, стисло можна вис­ловити терміном "засади", а сферу її методу — терміном "рефлексія" або "критика".

Філософія права вивчає світ права в його загальності й цілісності як його ейдетичний, значеннєвий зміст. Філосо­фія права — це філософське вчення про право, яке відпо­відає на запитання, що виникають у сфері правового мето­ду філософії. Вона зосереджується, насамперед, на вияв­ленні змісту права, а також на обгрунтуванні розуміння цього змісту. За своїм статусом філософія права — ком­плексна, суміжна дисципліна, що знаходиться на стику фі­лософії та юриспруденції. Філософія права відіграє дуже важливу, значну роль у правоохоронній діяльності співро­бітників ОВС.

Філософія права досліджує сенс права, його сутність і поняття, його основи та місце в світі, його цінність і зна­чення, його роль у житті людини, суспільства й держави, в долях народів і людства.

Правова тематика, як відомо, вивчається всією юридич­ною наукою, предметом якої є позитивне право. При цьому для традиційних дисциплін (від теорії держави і права до галузевих наук) офіційно-владна даність позитивного пра­ва виступає як вищий авторитет у питанні про те, що є право в певний час і певному місці. Необхідність і важли-

вість як офіційно-владного встановлення чинного права, так і його вивчення методами і засобами юриспруденції (юридико-політичного опрацювання нормативного мате­ріалу, його коментування, систематизації та класифікації, розроблення питань законодавства і правозастосування, юридичної техніки тощо) є загальновизнаними та очевид­ними. Все це має велике практичне і наукове значення.

Але поза сферою юридико-аналітичного підходу до по­зитивного права (себто того, що традиційно називається юридичною догматикою) залишається низка проблем за­гальнотеоретичного, методологічного, філософського про­філю, належних до предметної сфери філософії права.

Офіційно-владний авторитет, яким установлено пози­тивне право, — це, ясна річ, істотний факт, що має значен­ня не тільки для практики, а й для будь-якої теорії. І на цю обставину зважає не тільки юридична догматика, а й будь-яка філософія права.

Однак уже на рівні буденної свідомості (за всієї його законослухняності та поваги до влади) видно, що одна річ — авторитет законодавця і зовсім інша — розумність, правильність, справедливість самого закону, яким регла­ментуються всі основні аспекти життя людини, її права та обов'язки.

За своєю розумовою природою людина живе і діє (хоч і помиляється) у визначеним чином усвідомлюваному світі, і це належить до фундаментальних якостей людського бут­тя, орієнтації та діяльності у світі. Людський спосіб буття криє в собі усвідомлення, розуміння цього буття, себе і решти світу, себе у світі та світу в собі.

Так само складаються взаємовідносини людини зі сві­том права. Вона піддає всі правові даності, в тому числі й офіційно-владну даність позитивного права, сумнівам, пе­ревіркам, судженням та оцінкам свого розуму — буденно­го, теоретичного, філософського.

Це випробування позитивного права на розумність, справедливість істинність, правильність і т. д., хоч і наді­лене тим чи тим критичним потенціалом стосовно до пози­тивного права, продиктовано, одначе, не чіплянням до вла­ди та їх установленням, а фундаментальними властивостя­ми і проблемами суспільного буття людини, потребами піз­нання природи і сенсу права, його місця та значення в суспільному житті людей.

2* 35

Мета розуму — істина, і філософія права переймається пошуками істини про право.

З погляду позитивного права вся істина про право є в самому позитивному праві, під яким маються на увазі всі владні визнані джерела чинного права (закони, підзаконні акти, санкціоноване звичаєве право, судові прецеденти і т. ін.), всі офіційні установи, наділені законною силою, тобто — закон.

Такий підхід до права, який зводить право взагалі до позитивного права, себто ототожнює право та закон, характерний для юридичної догматики та наявний у різ­них варіантах юридичного позитивізму та легізму (від лат. Іех (1е§і$) — закон). Тут істина про право вичерпується волею законодавства, думкою та позицією офіційно-влад­ного встановлювача позитивного права.

Ця позиція, звісна річ, не відповідає природі та вимогам розуму, орієнтованого не на думку та авторитети, а на істинне, теоретично, філософськи узагальнене знання про відповідний об'єкт, у цьому випадку — про право.

Вже прості роздуми про позитивне право породжують низку питань, відповіді на які потребують виходу за межі позитивного права та позитивістського розуміння.

Основний сенс питань у теоретично концентрованому вигляді можна сформулювати як проблему розрізнення та співвідношення права і закону, яка має вирішальне значен­ня для будь-якого теоретично послідовного праворозумін-ня та визначає предметну сферу філософії права.

Без тієї чи тієї концепції такого розрізнення права та закону ми у своєму праворозумінні залишаємось в одно­мірній площині владно даного позитивного права, власне, в межах офіційного закону, позитивістського законоведен-ня та легізму.

Минулі й сучасні філософські вчення про право містять той чи той варіант розрізнення права та закону, що й ви­значає філософсько-правовий профіль відповідного підхо­ду. Мова при цьому йде про різні формулювання такого розрізнення, зокрема про розрізнення права за природою та права за людським установленням, права природного і встановленого, справедливості й закону, права природного та людського, права природного й позитивного, права ро­зумового й позитивного, права філософського й позитив­ного і т. д.

За цим термінологічним різноманіттям стоїть те, що в теоретичній формі ми визначаємо як право й закон, їх розрізнення і співвідношення.

Таке теоретичне розрізнення права й закону не лише термінологічне, а й понятійне, за змістом виступає як тео­рія для всіх інших приватних випадків подібного розріз­нення і цим дозволяє зрозуміти і виразити момент загаль­ності та єдності у пізнавальній орієнтованості, у значеннє­вій структурі та предметі минулих і сучасних філософсько-правових вчень.

Наявність моменту такої внутрішньої єдності виправ­довує об'єднання зовнішньо різних учень під загальним найменуванням "філософія права" та дає змістові основу для їх розуміння й тлумачення як тієї чи тієї концепції філософії права, що усвідомлюється не як випадковий на­бір і конгломерат різних поглядів, а як предметно визна­чена та внутрішньо єдина дисципліна.

Методологічна концепція праворозуміння у предметно і змістовно розгорнутому вигляді охоплює весь світ права, все правове поле в його істотній єдності, в усіх його визна­ченнях і реальних проявах.

Буття права в людському світі криє в собі правову ви­значеність і впорядкованість світу людського буття, право­ве розуміння і правовий підхід до основних відносин, форм, інститутів і настанов у громадському житті людей.

Цей правовий підхід (правове розуміння, тлумачення, характеристика, оцінка і т. д.) поширюється і на державу. Тому до предметної сфери філософії права традиційно до­лучаються проблеми філософського дослідження держави, тематика філософії держави.

Це обумовлено вже тим, що держава встановлює, під­тримує та провадить у життя закон, норми позитивного права, забезпечує їх загальнообов'язковість можливістю застосування відповідного державного примусу. Але в полі філософсько-правового інтересу, крім законодавчої, зако-нозахисної та іншої діяльності держави, знаходиться й низка інших проблем, як-от: право і держава, людина — суспільство— держава, правові форми здійснення функцій держави, правова організація самої держави, держава як правовий інститут, правова держава як реалізація ідей зверхності права і т. ін.

Розрізнення та співвідношення права й закону являє собою ту предметну сферу й теоретичний простір, у межах якого вся ця проблематика праворозуміння (від поняття права до правового розуміння закону й держави) може бути адекватно усвідомлена та змістовно розгорнута у ви­гляді послідовного філософсько-правового вчення.

Ідея права як предмет філософії права означає єдність поняття права та наявного буття права, одержаного під час здійснення об'єктивації поняття права. Для розуміння пра­ва важливі як момент саморозвиненого поняття права, так і система наявних визначень права, отримувана під час здійснення поняття. "Структура, яку поняття повідомляє собі у процесі свого здійснення, — зазначав Регель, — є інший, істотний для пізнання самого поняття, момент ідеї, відмінний від форми, яка є тільки поняттям"¹,

Що стосується філософії, то її сфера якраз починаєть­ся там, де закінчується сфера науки. Вона обґрунтовує основоположення науки, виявляючи їхній зміст. Так, ак­сіомою, початковим пунктом юриспруденції як науки є по­ложення про те, що право — це породження волі суб'єкта державної влади та вимоги виконання норм права, які вип­ливають із нього. У цьому й полягає сутність позитивного права. Та лише глянувши за межі цієї аксіоми, ми зможемо осягнути справжній зміст правових явищ. Тому предметом філософії права є позаюридичні (межові) засади права, що розглядаються в більшості випадків як ідеальні першоос­нови права.

Хоч філософія права у своєму аналізі засад права може оперувати й поняттям позитивної науки про право, влас­ними її категоріями є ідея, зміст, мета права, справедли­вість, свобода, рівність, визнання, автономія особистості, права людини та ін. Позитивне право як таке не є предме­том філософії права, а лише співвідноситься з природним правом. Завдяки такому співвіднесенню позитивне право виявляється виправданим (легітимованим), а водночас — обмеженим (лімітованим) у своїх домаганнях. Тут акцен­тується на тому, що є право в праві. У цілому ж предмет філософії права співвідноситься з поняттям природно-фі­лософського права.

¹ Гегеяь Г.-В.-Ф. Философия права. - С. 68. 38

Як відомо, успішно розробляти філософське вчення про право здатний юрист-методолог, себто фахівець, який має і юридичну і філософську освіту, або, принаймні, є обізнаним в обох галузях. Він з'ясовує поняття методу й методології.''Метод у перекладі з давньогрецької мови оз­начає шлях дослідження, спосіб пізнання. Методологія досліджує логічні, гносеологічні, онтологічні, антрополо­гічні, етичні, аксіологічні можливості методу; під цим ку­том зору вона, за структурою та змістом, завжди системна, цілісна. Перелічені можливості методу є філософськими; отож, системності та органічної цілісності вченню про ме­тод надає філософія. На цій підставі останню традиційно визначають як загальну (спільну) методологію всієї науки.-/ Відтак філософія, будучи сама основоположною наукою, тобто системним поєднанням фундаментальних і принци­пових, логіко-гносеологічних, онтологічних та інших знань, надає дослідникові можливість і засіб перевірити, чи придатний взагалі вибраний ним метод для досягнення по­ставленої мети та чи послідовно використовує він цей ме­тод під час праці. Розробляючи метод, філософія підтри­мує в галузевих науках живий, критичний дух.

Викладена характеристика вчення про метод, тобто ме­тодології взагалі, поширюється і на методологію права. ^ Позаяк метод правопізнання опрацьовує філософія права, метод і методологія правопізнання утворюють її власний предмет. При цьому дослідження питань, до яких наслідків (згубних чи позитивних) для національного вчен­ня про праворозуміння, нормотворення та нормозастосу-вання (а відповідно, і для практичної юриспруденції) при­водить дотримання юристом тієї чи тієї методології право­пізнання, є для філософії права її домінантними темами. ^

§ 2. Аналіз філософсько-світоглядних концепцій і доктрин як методологічного інструментарію побудови філософії права

Зупинімося тепер на аналізі конкретних філо­софсько-світоглядних, соціальних концепцій і доктрин, котрі виступають методологічним інструмен­тарієм побудови філософії права як наукової теорії, що

вивчає онтологічний, антропологічний, гносеологічний, іс-торико-логічний аспекти права як засобу гармонізації сус­пільних відносин. При цьому слід пам'ятати, що основне методологічне питання філософії права — що дійсно є пра­вом, в чому полягає загальна ідея права як форми суспіль­ної свідомості, елементу культури та нормативної системи? Чи існують у правому житті постійні, незалежні від погля­дів окремих осіб та гуртів елементи або ж усе там умовне, текуче й мінливе?

Філософія права в цьому аспекті є методологічною дис­ципліною, яка вбачає за змінюваними юридичними норма­ми та системами, за несталими законодавчими утворення­ми та юридичними явищами вічну цивілізаційно-світогляд-ну ідею права, що може бути обгрунтована лише на раціо­нально-філософському рівні. Сучасний французький правознавець Рене Давід дуже слушно висловився з цієї проблеми: "Сутність підготовки юриста не в тому, щоби він завчив напам'ять і дрібницях чинні зараз норми; навряд чи це знадобиться йому через десять років у професійній ро­боті, для якої більша частина цих норм стане непотрібною. Але йому важливо зрозуміти сутність права як загально­людського, наднаціонального явища.

Ту сутність, яку неможливо свавільно змінити розчер­ком пера національного законодавця"¹.

У класичній філософії права, вершиною якої є вчення Канта і Гегеля, ідея права розуміється як свобода: "Філо­софічна наука про право має своїм предметом ідею пра­ва — поняття права та його втілення... Ідея права є свобо­дою... Право є наявним буттям свободної волі... Система права є царством реалізованої свободи"².

Проблема людини та ЇЇ свободної волі, ідея природного права як категоричного імперативу, норми практичного розуму, а також критерію для оцінки позитивного права — центральні ідеї філософії права І. Канта. На відміну від попередніх часів, у Канта остаточно загинула ідея натура­лізму права; природне право виводилося не з природних прагнень і властивостей людини, а з самої сутності її духу, з практичного розуму, і розум — не знаряддя для знахо­дження принципів, а їх джерело. І. Кант був першим, хто

Давид Р. Основнме правовьіе системи современности. — М, 1988. — С. 86. 2 Гегель Г.-В.-Ф. Философия права. — С. 59.

філософськи обгрунтував самоцінність, унікальність і неповторність духовного світу людини, її моральну авто­номію.

Досить цікавим був підхід у класичній філософії права до тлуманення співвідношення між природним і позитив­ним правом. Сутність його полягала в тому, що закон дер­жави забороняє неправо, а не приписує; що він ставить межу людській поведінці, а не задає їй мету і напрямок. Міра поведінки, що приписується державою, принижує людину. Цю образливу для неї міру заперечує справжнє право.

Отже, класичні філософи права досконало обгрунтува­ли сутність права, що має філософсько-світоглядну приро­ду; його можна пізнати, лише розкривши філософський його виток, а він — у природі людської особистості.

Тому, розглядаючи передусім методологічні засади фі­лософії права, зупинімося на неокантіанських і неогегель-янських концепціях інструментарію філософії права.

Певний внесок у формування та розвиток неокан-тіанської філософії права внесли німецькі юристи Р. Штаммлер (1856—1938) і Г. Радбрух. У руслі кантівських положень про співвідношення належного і сущого, фор­мального і фактичного доводиться логічний примат права стосовно до соціальних реалій, і підкреслюється, що зако­номірність соціального життя людей є закономірністю її юридичної форми. При цьому під закономірностями та ме­тою соціального життя і суспільного розвитку мають на увазі апріорні ідеї розуму, а також апріорні ідеї права і правової належності. "Приватні спостереження над пра­вом, — підкреслював Штаммлер, — залежать від загальних понять права, а не навпаки. Поняття ж права, навпаки, абсолютно незалежне від того чи того соціального вико­ристання його у формі конкретного досвіду"¹.

Із цих позицій у неокантіанстві критикувалося мар­ксистське вчення про визначальну роль економічних відно­шень та вторинному (духовна побудова) характері права, і стверджувалося, що суспільне життя обумовлене правовим регулюванням.

Штаммлер Р. Хозяйство й право с точки зрения материалистического пони-мания истории. - Спб., 1899. - С. 169.

Під правом (у його відмінності та співвідношенні з за­коном) мається на увазі природне право з мінливим зміс­том. Оскільки мова йде про апріорне поняття природного права, то його мінливий зміст — це формальні характерис­тики права (апріорне ціле — покладання розуму), а не фактичний (соціальний) зміст. Концепція природного права з мінливим змістом зазначала, що право, його зміна і вдосконалення визначають розвиток суспільства, а не навпаки.

Цей підхід до права, а також ідеї надзаконного права відіграли значну роль у процесі відродження природного права та в оновленні природно-правових досліджень у XX ст.

У цій площині особливу роль відіграла праця неоканті-анця Г. Радбруха "Законне право і надзаконне право" (1946 р.), яка значно активізувала природно-правові та фі­лософсько-правові дослідження.

Право може бути зрозумілим тільки виходячи з апрі­орної ідеї права, що визначає його цілі. Своєю чергою, ця ідея у своєму внутрішньому змісті має три основні компо­ненти ціннісного характеру: справедливість, визначеність цілі та правову стабільність, вивчення яких і виявляється метою філософії права, на відміну від теорії права, що виконує практичні задачі з систематизації та інтерпретації норм чинного права.

Трактування юридичним позитивізмом влади як цен­трального критерію чинного права означає абсолютну го­товність юристів до сліпої покірності відносно всіх зако­нодавче оформлених установ влади. Правова наука, отже, капітулювала перед фактичністю будь-якої, навіть тоталі­тарної, влади.

Такому підходові неокантіанці протиставляють тлума­чення справедливості як змістовного елементу ідеї права і сутності поняття права. При цьому йдеться не про матері­альний, а про формальний принцип справедливості, зміст якого розкривається через принцип рівності.

Для оновлення права і відродження юридичної науки, підкреслював Радбрух, необхідно звернутися до ідеї над­законного (надзаконодавчого) права. "Юридична наука, — відзначав він у праці "Оновлення права", — має знову зга­дати про тисячолітню мудрість стародавнього світу, хрис­тиянського середньовіччя, епохи Просвітництва, про те, що

є вище право, аніж закон — природне право, абсолютне право, розумне право, надзаконне право, відповідно до якого неправо залишається неправом, навіть якщо його відлити у форму закону"¹.

Ця ідея надзаконного права як заперечення юридично­го позитивізму для багатьох була ідентична визнанню при­родного права і суттєво сприяла розширенню кола при­хильників його відродження.

А втім, слід зазначити, що Радбрух трактував надза­конне право з антипозитивістських позицій, але в руслі неокантіанської філософії права. Природу речей він роз­глядав не як буття чи змістовне впровадження природного права, а як суто понятійно-абстрактну юридичну форму.

Така позиція досить характерна і для багатьох інших представників неокантіанської філософії права (К. Кюль, Й. Лоб, А. Оллеро та ін.). Усе те, що виявляється об'єктив­но існуючим природним правом (у тому числі правове зна­чення природного права, природи речей, буття людини, культури й суспільства), для неокантіанців — лише фор­мально-правові конструкції у площині трансцендентальної та апріорної ідеї права, яка досить далека від поняття справжнього природного права. Справжня філософія пра­ва, на думку неокантіанця А. Оллеро, знаходиться в одвіч­ному пошуку формального правового принципу.

Наповнення цих апріорних формальних конструкцій мінливим змістом культурних цінностей (визначеним сен­сом справедливості, свободи, рівності, основних природ­них невідчужуваних прав автономної особи, правової дер­жави) здійснюється осягненням правової належності для відповідної соціально-історичної реальності.

Неокантіанці підкреслюють, що між філософією права, соціологією права, енциклопедією і теорією права точиться постійна конкурентна боротьба за сфери впливу.

Філософія права (або метафізика права, як вона скла­далася історично) пізнавала та оцінювала всю юридично-правову реальність та ідею права як форми суспільної сві­домості, елементу культури й нормативної системи. Новий час (Кант, Гегель) показав, що метафізика (філософія) пра­ва може бути задоволена за умови, що людська гідність і свобода визнаються й гарантуються як абсолютні масшта-

Нерсесянц В. С. Философия права. — С. 570.

би справедливості (справедливе право). Це й визначає за­гальні проблеми філософії права.

На початку XX ст. значно поширився інтерес до мето­дологічних проблем побудови філософії права Регеля. Ос­новні аспекти неогегельянської інтерпретації політико-правової філософії Гегеля розробляли головно німецькі неогегельянці (К. Лоренц, І. Рленге, Г. Геллер, КХ Біндер).

Ідеї держави сили, моральності війни, сильної націо­нальної держави та інші антидемократичні та антилібе-ральні концепції права, політики, держави, історії, сфор­мульовані інтерпретаторами гегелівської філософії права в XIX ст., знайшли благодатний грунт на початку XX ст., отримавши в сучасній соціально-історичній ситуації нові варіації тлумачення.

При цьому предмет філософії права визначався, зокре­ма у К. Лоренца, як ідея права, а її метод — діалектика, що дозволяє розкрити становлення цієї ідеї¹.

Отже, ми бачимо, що основна проблема класичної та посткласичної філософії права — це тлумачення співвідно­шення між природним і позитивним правом, як тлумачення протистояння між двома типами праворозуміння. Для по­зитивістського підходу не існує питання: Що таке право? Це — справжнє питання, дійсна проблема для юридичного праворозуміння (природного права). Сутність розбіжнос­тей між природним і позитивним правом полягає в тому, що закон держави забороняє неправо, а не приписує; що він ставить межу людській поведінці, а не задає їй мету і напрямок. Міра поведінки, що приписується державою, принижує людину. Цю міру заперечує справжнє право, яке було предметом вивчення класичної філософії права (Кант, Регель), де досконало обґрунтовувалося, що сут­ність права має філософсько-світоглядну природу і його можна пізнати, лише розкривши філософський його виток, що корениться у природі людської особистості.

Тому спершу розгляньмо, на чому базується філософ­сько-природнича методологія побудови філософсько-пра­вових концепцій. Засновниками вчення про природне пра­во вважаються давні римляни². Це право втілює устрій

Див.: Нерсесянц В. С. Философия права. — С. 575. 2 Див.: Петрова Л. В. Нариси з філософії права. — С. 26.

дійсних соціальних відносин, що встановлені природою, устрій, котрий випливає з природної сутності людини.

Природне право є право для права, або метаправо як саморегламентація права. Головна проблема природного права розуміється так: чи принципово можлива така сис­тема справді загальнолюдських цінностей, які можуть щи­ро та без сумніву сприйматись усіма людьми. Філософія, предметом якої є природне право, повинна відповісти на певні питання: Як узагалі можливе право? Хто може вста­новляти і визначати право, а хто ні? Які граничні можли­вості права — де право починається і де закінчується?

Природне право детермінує зміст правових норм. Фор­ма правових вимог завжди та сама — позитивне право і правові норми, що підкріплені насиллям, але їхній зміст може бути різним — відповідним або не відповідним вимо­гам природної, культурної та техніко-економічної реаль­ності, релігії, моралі, звичаям і нормам національної пси­хології. Ось чому, наприклад, природне право може пов­ністю збігатися з мораллю і пред'являти моральні вимоги до права типу: в праві не повинно бути нічого такого, що суперечило б моральним вимогам.

При цьому однією з норм природного права є примат суб'єктивного права над об'єктивним, а це означає, що пра­ва людини визначають права влади, а не навпаки. Механізм позитивного права працює прямо протилежним чином: владні структури установлюють обсяг суб'єктивних прав людей, приймаючи закони. Загальне положення природно-правового спрямування — це визнання існування вищих, постійно існуючих, незалежних від держави норм і прин­ципів, що уособлюють розум, справедливість, об'єктивний порядок цінностей, мудрість Бога. Знову звернімося до давніх римлян і відзначимо те, що римські юристи протис­тавили природу і закон, природне право і право позитивне, а сутність права вони вбачали в самих лише нормах пози­тивного права.

Представники класичної римсько-візантійської право­вої спадщини (Модестин, Павел) розвинули запозичене ни­ми у грецьких софістів вчення про загальний природний закон. Згідно з цим ученням, природі притаманні вищі, віч­ні закони — вищий розум (логос). Закон цей втілюється і в природі людини — кожна людина у своїй внутрішній сутності відображає універсальний логос. Логос є мірилом

добра і зла, чесного й ганебного, і людська добродійність полягає в узгодженості з ним. Пізнання і дотримання принципів цього закону утворює справедливість, яка вима­гає надати кожному належне, тобто визнати гідність люд­ської автономії як особистості.

Людина уявляється громадянином не лише якоїсь дер­жави, а навіть всесвіту. Так, визнання людини не лише громадянином окремої держави, а й громадянином всесві­ту приводило до визволення особистості від безумовного підкорення державі, до певного індивідуалізму.

У протиставленні природного права і права позитивно­го юристи Риму керувалися вченням Арістотеля, який у судових промовах радив піддавати критиці позитивний за­кон. Якщо писаний закон не відповідає обставинам справи, треба користуватися загальним законом як узгодженням із правдою. Писаний закон не є справжнім законом, коли він не виконує свого призначення. "Суддя, немовби пробірник, зобов'язаний відрізняти підробку справедливість від справжньої"¹.

Якщо римські юристи норми природного права виводи­ли з особливостей природи і людини (як частки єдиної розумної природи), то в християнському середньовіччі джерелом справжнього права вважалися розум і воля Бо­жа (А. Блаженний, Ф. Аквінський). Розум Божий є витоком Божого закону, незамінного, безумовного, який служить підставою всім іншим законам (природним і людським, або позитивним). Головні засади природного права знайшли втілення в десяти заповідях Святого Письма. Але через недосконалість людини не досить самого лише природного закону, потрібні ще й людські, або позитивні, закони, котрі силою, насильством і страхом змушували б людей утриму­ватися від зла.

Дата добавления: 2015-05-22