Контрольні запитання 3 страница. Одначе, коли Маркс проголосив, що завдання філосо­фів не пояснювати дійсність, а змінювати її, він цим уже надав філософському обгрунтуванню дійсності сенс

Одначе, коли Маркс проголосив, що завдання філосо­фів не пояснювати дійсність, а змінювати її, він цим уже надав філософському обгрунтуванню дійсності сенс до­статньої підстави — такої, коли філософські, наукові вис­новки "дають право" на практичні дії. І з цих позицій усе те, що відповідно до марксистсько-більшовицьких поглядів є основою кардинальних революційних перетворень, не можна визначити інакше, як право, причому право у широкому значенні, бо воно виражає обгрунтованість, ви-

правдашсть відповідних дій, наявність для них достатніх підстав.

Марксизм, отже, можна схарактеризувати як філософ­ське і політичне вчення, яке обґрунтовує право пролетаріа­ту на докорінне перетворення світу. Найголовніше у пог­лядах Маркса та його найбільш послідовних (ортодоксаль­них) прибічників і продовжувачів, передусім Леніна, — ідея диктатури пролетаріату, тобто влади, яка, за ленінськими словами, не обмежена законом. Така влада — це й є право в ім'я комунізму йти на будь-які кроки, на будь-які акції задля торжества світлих ідей, загального щастя.

Саме звідси й походить решта складових ортодоксаль­ного марксизму, які з найбільшою точністю виражені в ідеології більшовизму, ленінізму, — право на озброєне за­хоплення влади, право на пряме революційне насильство в усіх його багатоманітних формах, право на нещадні репре­сії стосовно до "ворогів революції", "класове чужих" верств населення, право на вилучення майна у нетрудящих верств населення, право на червоний терор, право на рево­люційні війни, на ініціювання й підтримку "світової поже­жі", "експорту революції", всемогутність Комуністичного Інтернаціоналу. Саме так, без вагань, і діяли Ленін, його сподвижники, так чинили і всі вірні, ортодоксальні послі­довники Маркса і Леніна — Сталін, Мао Цзедун, Пол Пот, нинішні революційно-терористичні групи, які з повною підставою називають себе "марксистськими"¹.

Отже, насильництво виступає як необхідний і виправ­даний елемент ідеології та практики комунізму, складової комуністичної філософської теорії права. Маркс та його послідовники виправдовували насильство (яке, за марксо-вими словами, є "повитухою історії"), великою метою, щас­тям усього людства.

Встановлення радянської влади означало не лише злам, розрив закономірно-природного розвитку в бік свободи і поворот назад, нехай і до модернізованого ладу тиранічної влади та фанатичної ідеології, а й формування за пануван­ня такого ладу штучного суспільства, заснованого на фа­натизмі, насильництві та фальсифікаціях. Побудову Союзу Радянських Соціалістичних Республік, взагалі соціалістич­ного табору слід розглядати саме як експеримент у вели-

¹ Див.: Алексеев С. С. Философия права. - М., 1997. — С. 149-163.

чезних просторових і часових масштабах — на одній шос­тій частині планети та протягом більш як семи десятиріч. Але цей експеримент дав переконливі негативні результа­ти. Вони привели до розвалу "світу соціалізму" та утворен­ня низки нових суверенних держав, у тому числі й України.

Отже, пізнання у сфері права має два рівні — емпірич­ний і теоретичний, що тісно пов'язані між собою. Перейде­мо тепер до нового питання.

Встановлення істинної картини правової реальності ви­магає застосування системи методів і підходів. Вони поді­ляються за рівнем загальності на кілька категорій. Найза-гальнішим є філософсько-світоглядний підхід. Він необхід­ний правознавству під кутом зору його самоусвідомлення, у тому числі розуміння його власної методології. Вира­жаючи світоглядну основу науки, він являє собою спосіб теоретичного опанування матеріалу, насамперед у розу­мінні найзагальнішого підходу до дослідження. Тут пере­довсім ідеться про те, що залежно від того чи того вирі­шення основного питання світогляду, того чи того розу­міння дійсності, місця та ролі природи й соціуму, теорети-ко-пізнавальних ідеалів задаються вихідні параметри конкретної методології, норми дослідницької діяльності, теоретико-пізнавальний інструментарій та стиль мислення стосовно тієї чи тієї сфери спеціально-наукового аналізу. Категоріальний апарат філософії — це потужний інстру­мент пізнання й перетворення дійсності, насамперед соці­альної. Зокрема, філософський аналіз потрібний для гли­бокого розуміння свободи, відповідальності та інших люд­ських цінностей як цілей правового регулювання.

Юрист, формуючи методологію свого дослідження, по­винен узяти з усього багатства філософської думки ті кон­цепції, які є адекватними його об'єктові. Застосовуючи до вивчення правової дійсності метод філософського аналізу, треба з граничною ретельністю враховувати особливості права, його природи, функцій, предмета — специфіку цього своєрідного соціального інституціонального утво­рення. Вважаючи стрижнем методології правознавства фі­лософський підхід, слід бачити в ній низку послідовно обу­мовлених ланок. Сюди за світоглядною основою науки вхо­дять загальнонаукові методи, методологічні положення ін­ших наук та спеціальні методи цієї науки — правознавства.

У цілому загальнонаукові методи (абстрагування, ідеа­лізація, порівняння, логічні методи, моделювання, методи математики тощо) відомі давно. В ієрархії наукових мето­дів ця група посідає місце між філософським методом і частковими методами окремих галузей науки і практики. Вони поєднують у собі як окремі положення філософсько­го знання, так і теоретичні засоби спеціальних наук, і є своєрідним їх синтезом. Деякі методи загальнонаукового рангу вже давно використовуються у праві. Останніми де­сятиріччями всі загальнонаукові методи набули подальшо­го розвитку і коло їх розширилося: сюди увійшли систем­ний, структурний, функціональний, кібернетичний та інші методи. Посилилася роль методів загальнонаукового ха­рактеру і в галузі правознавства.

Можна твердити, що найзначнішу роль у вивченні пра­вової реальності, а також у вирішенні інших проблем юри­дичної науки і практики відіграють логічні методи. Логі­ка — наука про форми та закони правильного мислення. Вона встановила низку законів, які регулюють зв'язки між структурними елементами правильного міркування. Ці за­кони, як і форми, мають об'єктивний характер. Вони суть не що інше, як своєрідне відображення форм і законів руху предметного світу, залученого до сукупного процесу праці, до сфери людської діяльності. Адже мислення є розвине­ною здатністю оперувати з будь-яким предметом відповід­но до його власної природи на основі образу, який адек­ватно відображає цей предмет.

Історія науки свідчить про те, що пізнання у своїх ви­рішальних поворотах, пов'язаних із фундаментальними відкриттями, завжди було змушене переходити межу того, що раніше вважалося подумки припустимим, створювати нові методи мислення. Логіка виникла і розвивалась як опис, систематизація та обгрунтування інтелектуальних операцій, способів міркування, структури і законів мислен­ня, що пізнає світ. Логіка виявляє способи досягнення но­вого істинного вивідного знання, встановлює ті спрямуван­ня, що ведуть до правильних, обгрунтованих висновків.

Розвиток логіки як науки привів до розгалуження її на дві сфери. Одна з них за змістом збіглася з діалектикою. Вона є наукою про розвиток мислення і має назву діалек­тичної логіки. Інша сфера головну увагу спрямовує на ви­вчення структури мислення з допомогою методу формаліза-

ції та отримала назву формальної логіки. Сутність цього методу полягає у виявленні логічної структури думки і вираженні її з допомогою формул. Цей метод виник у процесі пошуку граничної формальної визначеності ви­словлювань.

Логічні методи як загальнонаукові отримали широке застосування в багатьох галузях науки. Особливе значення логіки для права пояснюється, зокрема, тим, що будь-яка логічна помилка в роботі юриста є водночас і професійною помилкою. З іншого боку, специфіка юридичного мислення полягає в його акцентованій "раціоналістичності" й нав­мисній нестачі емоційності, його точності, значно більшій, ніж у повсякденного мислення тощо. Для юридичного мис­лення є характерною потреба в залученні арсеналу логіч­них методів.

Проблеми права у логіці на сучасному етапі їх розвитку переростають у проблему логічних основ права. У галузі права логічне є визначальним щодо юридичного, існування останнього пояснюється в багатьох випадках виключно ло­гічною основою.

Коректне юридичне мислення, незважаючи на певні йо­го особливості, можливе лише в разі поєднання діалектич­ної та формальної логіки. Якщо вести мову про сферу правотворчості, то застосування категорій, процедур і пра­вил абстрактного мислення та логічних операцій тут є аб­солютною необхідністю, оскільки вони покликані забезпе­чити логічну єдність правових регламентацій та їхню істин­ність, відповідність суспільним відносинам. У творчій ді­яльності законодавець спирається на діалектичну логіку як на основний засіб дослідження суспільного життя, що під­лягає правовій регламентації, як на метод раціонального розв'язання конфліктів, а також використовує процедури формальної логіки як методи законодавчої техніки.

Допоміжні та підготовчі операції правотворчості, зако­нодавча техніка, створення інформаційної системи, творча систематизація законодавства передбачають використання досягнень формальної логіки. Зокрема, в побудові системи юридичних норм необхідно уникати суперечностей. На жаль, законодавство України не відповідає цій вимозі. За­раз чинні закони допускають винесення у тій самій справі декількох, навіть протилежних, рішень. Якщо суворо їх до­тримуватись, то не завжди, на нашу думку, можна додер-

жуватися принципів справедливості. Закон несуперечності твердить, що з двох протилежних положень принаймні одне є хибним. Це стосується й рішень, що їх ухвалюють повноважні особи та органи у процесі застосування права. Хибне рішення призводить до несправедливості.

У правозастосовній діяльності перевага віддається ме­тодам формальної логіки. Ми вже згадували про їхнє зна­чення для кваліфікації злочинів. Важливу роль відіграє логічне тлумачення норм права. Передусім, вона повинна задовольняти відповідні вимоги логіки, що грунтуються в кінцевому підсумку на основних логічних принципах (ви­значеності, послідовності, несуперечності та обгрунтова­ності) й законах (тотожності, несуперечності, виключеного третього та достатньої підстави).

Логічний спосіб тлумачення юридичних норм спираєть­ся на різноманітні прийоми: логічного аналізу понять, ло­гічного перетворення, виводи за аналогією, виводи від про­тилежного, зведення до абсурду тощо. Аналізуючи понят­тя, визначають його зміст (притаманні йому ознаки) та обсяг (множину предметів думки, що уявляються в цьому понятті). Певну допомогу при цьому може надати порів­няння досліджуваного слова з близькими за значенням словами та виразами. У законі щодо неповаги до суду вста­новлюється покарання за "образу судді або народного за­сідателя". Для тлумачення поняття "образа" корисно зіс­тавити його з поняттями "наклеп", "приниження" тощо. Часто виникають труднощі в тлумаченні багатозначних •слів і виразів. Як відомо, тому самому слову може відпові­дати кілька різних понять. У такім разі правозастосовник повинен обрати одне значення (те, яке мав на увазі зако­нодавець), виходячи з контексту нормативно-правового припису і норми права.

Взагалі логічне тлумачення норми права передбачає ло­гічність законодавчого тексту. Формулювання норми права на основі правових приписів можливе лише тоді, коли текс­ти правових приписів дозволяють будувати доказові умо­виводи.

Крім того, якщо вести мову про використання методів формальної логіки у правозастосовній діяльності, то слід сказати, що робляться певні кроки у вивченні можливостей застосування формалізованої дедукції в слідчій практиці. Тут варто звернути увагу на працю О. І. Гвоздика "Мож-

ливості використання формалізованої дедукції у слідчій практиці"¹. Рівночасно, вивчаючи, наприклад, обставини юридичної справи, необхідно враховувати й положення діалектичної логіки.

Дедалі ширше застосування у правових дослідженнях знаходять інші загальнонаукові методи, наприклад, сис­темно-структурний. Зокрема, він виявився вельми продук­тивним для вивчення функцій складної системи органів юс­тиції, для виявлення напрямку і характеру потоків інфор­мації, які повинні циркулювати в цій системі та в системі зворотних зв'язків, без яких неможлива діяльність із регу­лювання суспільних відносин². Важливу роль відіграє сис­темний аналіз у кримінології³. У цьому контексті слід та­кож згадати кібернетичні методи⁴.

Досить часто у сфері права застосовуються методи психології, особливо в процесі розслідування злочинів, їх використання пов'язане з психологічним впливом на осіб, причетних до розслідування, і тому викликає заперечення з боку деяких правознавців. Одначе, підкреслив М. В. Кос-тицький, "здійснення психологічного впливу не тільки не суперечить характеру діяльності юриста, але й є при­родним для нього"⁵. Він називає такі методи: передача ін­формації, навіювання, постановки та варіювання інтелек­туальних задач, переконання, рефлексія, психологічні "пастки" тощо⁶.

Див.: Гвоздик О. І. Можливості використання формалізованої дедукції в слід­чій практиці // Філос. проблеми права та правоохоронної діяльності співробітни­ків ОВС. - 1995. - С. 132-147.

Див.: Калюжньш Р. А. Научно-технический прогресе в деятельности правоох-ранительнмх органов. — К., 1990. — С. 36—67.

о

Див.: Монаха О. Є. Системний аналіз в кримінології // Наук. вісн. Укр. акад. внутр. справ. - 1996. - № 1. - С. 165-182.

Див.: Клименко Н. Й., Биленчук П. Д. Логико-математические й кибернетиче-ские методи в криминалистике. — К., 1988; Біленчук П. Д., Зубань М. А. Комп'ютер­ні злочини: соціально-правові і кримінологічні аспекти. — К., 1994; Біленчук П.Д., Годованець В. Ф., Перкін В. І. Сучасні інформаційні технології в юридичній практи­ці // Філос. проблеми права та правоохоронної діяльності співробітників ОВС. — С. 128—131; Батурин Ю. М., Лодзинский А. М. Компьютерная преступность й ком-пьютерная безопасность. — М., 199'І.

Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию: методологические й теоретические проблеми. — С. 241. Див. також: Костицький М. В. Психологические методи в борьбе с правонарушениями. — К., 1981; Злочин можна попередити. — К., 1989. — С. 18—25; Гончаренко В. П., Сокиран Ф. М. Тактика психологічного впливу на попередньому слідстві. — К., 1994. — С. 25—33.

6 і І

Див.: Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию: методологиче- |

ские й теоретические проблеми. — С. 240.

Слід зауважити, що переосмислення суспільної сутнос­ті людської природи, її істинної цілісності й самоцінності, прагнення вдосконалити на цій основі спосіб життя людей спричинили радикальні форми експансії природничо-нау­кового раціоналізму, коли за логічними схемами матема­тичного природознавства починає будуватися вся система людського опанування світу. Але при цьому не можна ви­пускати з поля зору такого принципового моменту, як неаксіоматичний характер соціального знання. Він дикту­ється кількома обставинами. По-перше, у неперервному русі, розвитку перебуває саме суспільство — об'єкт соці­ального пізнання. Пов'язаний він також зі здатністю лю­дини, соціальних груп, суспільства в цілому накопичувати, усвідомлювати й використовувати досвід. На цій здатності тримається вся свідома діяльність людей, проте вона має ще одну грань. З розвитком суспільства, з підвищенням його освіченості відповідно змінюються і форми організа­ції його життєдіяльності. А втім, якщо антисоціальні явища виникають і зберігаються в суспільстві протягом досить довгого часу, то вони можуть формувати адекватне соці­альне середовище і породжувати тенденції, здатні, своєю чергою, деформувати суспільні відносини. Це накладає іс­тотні обмеження на застосування загальнонаукових мето­дів у соціально-гуманітарних науках взагалі та у право­знавстві зокрема.

Загальнонаукові методи і методи інших наук слід засто­совувати у праві з урахуванням його специфіки. Необхідно також, щоб вони відповідали дозрілим юридичним пробле­мам, щоб останні для свого вирішення потребували саме цих методів. Іншими словами, не повинно бути нав'язуван­ня органічно не властивих юридичній проблематиці пізна­вальних інструментів, використання яких у кращому разі приводить до "словесного перевдягання" проблеми, загаль­новідомого її розв'язку, і не більше. Найчіткішим критері­єм, який свідчить про органічність застосування того чи того методу у правознавстві, є досягнутий за його допомо­гою "приріст" наукових знань, заглиблення у правову дій­сність, виявлення в ній нових закономірностей, формулю­вання практично значимих висновків. У праві розвинених країн для розв'язання пізнавальних задач, пошуку істини широко застосовуються міждисциплінарні підходи. У віт­чизняному праві їх використання в дослідженні проблем

державно-правового регулювання суспільних відносин є поки що спорадичним. При цьому в багатьох випадках фактично йдеться про механічне поєднання знань різних галузей або використання уявлень одних розділів науки поряд і нарівні з уявленнями інших, тоді як головною оз­накою власне міждисциплінарного підходу є глибший рі­вень пізнання на основі застосування під час здійснення досліджень інтеграційної взаємодії різногалузевих науко­вих знань, коли сукупність останніх існує у вигляді єдино­го комплексу. Завдяки саме цьому міждисциплінарний під­хід відкриває можливість виконувати дослідження на глиб­ших рівнях. Посилення ролі правового регулювання в усіх галузях суспільного життя потребує підвищення ролі за-гальнонаукових методів, методів інших наук у юридичній галузі, завдяки чому посилюються старі та встановлюють­ся нові зв'язки права з іншими галузями. Якщо взяти, на­приклад, проблему правової охорони народного здоров'я, то вона пов'язана з такими масштабними проблемами, як охорона навколишнього середовища, створення найспри­ятливіших для здоров'я людини умов праці тощо; також її не можна розглядати ізольовано від медичної науки та практики¹. Досить широкої популярності набула думка, згідно з якою правова наука в подібних ситуаціях начебто покликана лише "юридичне санкціонувати" досягнення ін­ших наук у процесі правотворчості й правозастосування. Слід погодитися з Д. А. Керімовим, що ця позиція є хиб­ною і суперечить дійсному станові речей. Для сучасного стану юридичної науки характерним є не лише викорис­тання даних інших наук, а й спільне з ними проникнення в сутність суспільних відносин, які підлягають правовому ре­гулюванню, виявлення їхньої істинної природи².

А втім, за всієї значущості загальнонаукових методів, методів інших наук, міждисциплінарних підходів першо­чергову роль у встановленні справжньої картини правової реальності відіграють власні спеціальні методи юридичної науки та її власний понятійний апарат. Спеціальні методи правознавства — конкретні способи збирання, обробки і

Див.: Глуиасов В. А. Ответственность за преступления в обла'сти здравоохра-нения. - К., 1987. - С. 184. 2

Див.: КеримовД. А. Философские оснований политико-правовнх исследова-ний. - С. 274.

.325

вивчення фактичного матеріалу, що виробляються й вико­ристовуються відповідно до профілю, функцій і предмета певної науки. Давнім, органічно притаманним правознавст­ву спеціально-науковим методом є техніко-юридичний ме­тод (хоча за своєю основою він виражає формально-логіч­ні принципи та засоби пізнання). Без даних, отриманих із допомогою цього методу, неможливе теоретико-прикладне опанування правової дійсності взагалі.

Для правознавства характерним є також порівняльно-правовий метод, пов'язаний з існуванням на нашій планеті й історично, і в кожний конкретний момент багатоманіт­них правових систем. Він органічно вплітається в юридич­ний аналіз на всіх його рівнях (і на техніко-юридичному, і на філософському, або загальносоціологічному). Водночас можна зауважити, що у своїй основі порівняльно-правовий метод наближається до загальнонаукових. У сфері розслі­дування злочинів вироблені й використовуються спеціаль­ні, або специфічні, методи, способи виявлення невидимих і слабковидимих слідів, встановлення особи за рисами зов­нішності, ототожнення цілого за частинами тощо¹.

§ 5. Правова практика як критерій правової істини

Ми розглянули питання про місце і роль кате­горії істини у праві. Тепер слід торкнутися практики як загального критерію істинності всякого знан­ня. Оскільки істина має об'єктивний характер, треба порів­няти її з об'єктом, що його вона відображає, аби встано­вити, що відображено свідомістю правильно, а що — ні. Цього можна досягти лише у процесі матеріальної дії на навколишній світ — на предмети природи і процеси сус­пільного життя.

Механізм дії практики як критерію істини має такий вигляд. Якщо зміни в об'єкті, зумовлені практичною дією на нього, виявляться тими, що їх ми передбачали, тобто ми досягнемо мети, то це означає, що вихідне розуміння було об'єктивно істинним.'Якщо ми будемо виходити з непра-

Див.: Гончаренко В. Г., Бергер В. Є., Булига Л. П. та ін. Еспертизи в судовій практиці. - К., 1993.

вильних уявлень про об'єкт, то не отримаємо на практиці тих результатів, на які розраховуємо, і наші погляди на об'єкт доведеться переглянути, визнавши, що вони частко­во або повністю були хибними.

При цьому, звісна річ, перевірку теорії за допомогою практики не можна розуміти як одиничний акт, що здій­снюється безпосередньо після формування теоретичного положення. Поставлена свідомістю перед практикою ідеальна мета вимагає розглядати предмет під певним ку­том зору і не здатна увібрати в себе повністю наявні уяв­лення про предмет. Отже, навіть повне здійснення постав­леного завдання зовсім не означає такого ж повного дове­дення істинності вихідного положення. Крім того, слід па­м'ятати: що загальнішою є теорія, то сильніше дається взнаки недостатність для її перевірки окремого акту прак­тики. Перевірка теорії практикою здійснюється не лише в наступній, але й у попередній практиці. Перевірка попе­редньою практикою здійснюється у процесі створення тео­ретичних уявлень, коли практика виступає і як джерело знань, і як їх критерій. Перевірка теорії з допомогою прак­тики являє собою процес, який значною мірою здійснюєть­ся вже під час створення нової теорії, коли кожний крок міркування перевіряється і підтверджується попередньою практикою.

Не можна обминути й питання про співвідношення практичної перевірки і перевірки логічної, яка здійснюєть­ся у процесі мислення. Якщо засновки, тобто наявні знан­ня, є істинними, і якщо міркування не містить логічних помилок, є коректним, то висновки повинні відповідати дійсності, бути істинними. На цій підставі інколи твердять про існування двох критеріїв істини — логічного і практич­ного. Правильні міркування (і математичні дії, що викорис­товуються в процесі дослідження) є, певна річ, необхідною умовою для того, щоб досягти істини, але цієї умови недостатньо, оскільки вона ще не гарантує істинності вис­новків. Якщо засновки (хоча б один із них) є неправильни­ми, то, виходячи з них, можна розвинути цілу систему помилкових уявлень, яка в логічному аспекті буде струн­кою і несуперечливою.

Закони логіки, її правила побудови міркувань склада­лися з часу становлення людини в її свідомості на основі та в процесі практики, неперервно проходячи в ній пере-

вірку. Логічний критерій в остаточному підсумку випливає з практики, остання служить його підґрунтям. Тому можна сказати, що є лише один критерій істинності знання — практичний, оскільки тільки він дає остаточну відповідь на запитання про відповідність знання дійсному станові речей.

Розглядаючи практику як критерій правової істини, треба врахувати, що, на відміну від природознавства, соці­альне пізнання взагалі більшою мірою визначається не вза­ємодією суб'єкта пізнання з природою, а практикою фун­кціонування самого суспільства, підтримання нормальних соціальних відносин. Критерієм істини в галузі права є юридична практика. Істинність конкретної правової норми визначається репрезентативною саме для цієї державної вказівки юридичною практикою, динамічним її системним фрагментом, для якого характерні внутрішня єдність і до­статня багатоманітність зовнішніх зв'язків.

При цьому слід виходити з того, що критерієм істини служить не практика взагалі, а лише спеціально обрана суб'єктом і ним же інтерпретована практика. У критеріаль-ній дотично до істинності правових положень, зокрема юридичних норм, діяльності суб'єкта, дуже істотним є від­бір практичного матеріалу для подальшої інтерпретації. Ще більш відповідальною є роль суб'єкта в об'єктивній інтерпретації відібраного соціально-правового практично­го матеріалу. Ясна річ, що в такому виді соціальної прак­тики, як юридична, не може не бути присутнім зіставлення її засобів і результатів із цілями самого суб'єкта перевірки. Тому взаємодія юридичної практики і пізнання у критері-альній діяльності завжди буде пов'язана зі значною част­кою відносності й недосконалості. Тільки об'єктивно-істо­ричний погляд на критеріальну юридичну діяльність роз­криває її природу, знімає проблематичність об'єктивного критерію істинності норми права. За такого погляду норми права співвідносяться з панівною в певний час тенденцією прогресивного розвитку людства і людини.

Прогресивна юридична практика — діяльність суспіль­ства, внаслідок якої демократично змінюються і функці­онують правові відносини та всебічно розвиваються суб'­єкти права. Для розкриття і подальшого застосування про­гресивної юридичної практики як критерію істинності норм права слід врахувати також її взаємодію з усією сус-

пільно-історичною практикою. Прогресивна юридична практика акумулює в собі у перетвореному вигляді фак­тично всі види соціальної діяльності, виступаючи єдиним цілим як граничний критерій істинності норм права.

За справедливим зауваженням В. С. Нерсесянца, де­формоване ставлення теоретиків до практичного життя, яке склалось і зміцніло в радянській державі, значною мі­рою зумовлене тим, що теорія, відірвавшись од державно-правової практики, протягом довгих років мала справу з певною заздалегідь заданою, ідеально-нормативною, на­лежною "практикою"¹. Внаслідок цього, з одного боку, ре­альна практика була позбавлена справжнього теоретично­го усвідомлення та орієнтиру, з іншого — відбулося пере­творення на критерій "істини" замість дійсної історичної практики її апріорно "правильного", ідеалізованого двій­ника, який позбавив теорію пізнавального потенціалу, а істину — її дійсного змісту.

Тому Л. С. Явич мав підстави для такого твердження: "Істинність висновків юриспруденції не може встановлю­ватися на основі вузько прагматичного підходу, користі для даної хвилини і гаданої вигоди. Це особливо стосуєть­ся фундаментальних положень загальної теорії права, які є результатом високого ступеня узагальнення і перевіря­ються у своїй істинності великими масштабами і достатньо довгими строками суспільно-історичної практики"². Така особливість практики як критерію істини, певне, є наслід­ком діалектичного зв'язку її (практики) з теорією.

Конкретна перевірка істинності норми права неможли­ва без правозастосування як особливого і в певному розу­мінні універсального способу реалізації юридичних норм. Безконфліктне, швидке, високоефективне застосування норми права є важливим свідченням його істинності. Якщо ж процес використання норми пов'язаний з різними труд­нощами, перешкодами, зупинками, то її зміст або форма (або і те, й те) неадекватно відображає предмет регуляції. Тут ідеться, насамперед, про перевірку істинності юри­дичних норм у розумінні забезпечення життєдіяльності суспільства.

Див.. Нерсесянц В. С. Фшіософия права. — М., 1997. — С. 61—63. 2

Явич Л. С. Характер философских проблем правовой науки // Сов. государ-ство й право. - 1984. - № 7. - С. 18.

Якщо ж вести мову про роль норм права у розвитку потенціалу людини, то в цій площині їхня істинність пере­віряється не лише правозастосовною практикою, а й усім соціальним життям, практикою функціонування самого суспільства та розвитку соціальних відносин. "Суспільні відносини, — писав Й. Неновський, — розвиваються (а не просто змінюються) лише тоді, коли в них дедалі пов­ніше розгортається і здійснюється людська сутність"¹. Сус­пільний прогрес виражається в тому, якою мірою людина вирізняється як визначальна продуктивна сила, чимраз повніше розкриваючи свої саме людські — духовні, творчі — властивості, якою мірою вона опановує як господар процес виробництва, постає над ним, виступаючи вже не стільки засобом, скільки метою виробництва.

Далі, істина відіграє надзвичайно важливу роль не лише у правотворчості, а й у правозастосовній діяльності, зок­рема в розслідуванні злочину. Можна сказати, що вона є метою цієї діяльності. Критерієм тут також виступає юри­дична практика. Правопорушення існують не ізольовано, не поза якоюсь практикою, а в ній самій, зачіпаючи різні її прояви, різні сфери людської діяльності (промисловість, сільське господарство, торгівлю, транспорт, зв'язок, уп­равління, охорону здоров'я, науку, саме правосуддя тощо). Звісно, для розв'язання пізнавальних задач і встановлення істини у кримінальній справі під час розслідування дово­диться звертатися до конкретних форм суспільної практи­ки. У вужчому розумінні критерієм істини в розслідуванні є практика кримінально-процесуальної діяльності, що ста­новить елемент усієї суспільної практики, зокрема практи­ка органів внутрішніх справ, прокуратури, служби безпеки, судів, громадських організацій у сфері боротьби проти злочинності.

Дата добавления: 2015-05-22