КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Контрольні запитання 2 страница
Дуже важливою умовою об'єктивного розслідування є презумпція невинності (у цивільному процесі — презумпція добропорядності). Очевидно, вона повною мірою поширюється і на всі інші процесуальні відносини — і на дисциплінарне, і на адміністративне розслідування. Власне, вона означає, що перш ніж накладати якесь стягнення за правопорушення, необхідно довести, що його вчинила саме ця особа. Неважко бачити, що у презумпції невинності (добропорядності) знаходять своє вираження не лише правові1, а й моральні гуманістичні принципи. Повага до особистості людини, навіть якщо вона порушила норми поведінки, а тим більш — до того, хто лише підозрюється в цьому (невідомо, чи вчинив він це порушення насправді), — це не лише принцип гуманізму, а й необхідна умова ефективності заходів соціального контролю, що їх застосовують держава і суспільство. Далі, для правильного вирішення кримінальної справи закон вимагає встановлення істинної картини події злочину, повної доведеності фактичних обставин справи. Злочин як вольовий акт поведінки людини в навколишньому середовищі залишає сліди у свідомості інших людей ---------------------------------------------- V Гпасность судсбной деятсльности по уголонньгм долам К., 1993 С К 304 і на матеріальних предметах. У дослідженні слідів першого роду широко використовуються, наприклад, методи логіки, кібернетики, психології тощо (мова про них піде далі). Характер слідів другого роду (матеріальних), необхідність їх виявлення і вивчення для встановлення і доказування обставин злочину зобов'язують використовувати у розслідуванні відповідні загальнонаукові методи, міждисциплінарні підходи, науково-технічні засоби і способи, які розширюють і поглиблюють пізнавальні можливості слідчого, прокурора, суду, гарантуючи за умови правильного їх використання об'єктивне встановлення фактів. Істина у справі має бути конкретною. Іншими словами, дослідження фактів, які складають злочин, і встановлення їх істинності повинні провадитися з урахуванням конкретних умов місця і часу вчинення злочину, специфіки дії цих умов на особу злочинця, формування злочинного заміру, "способу вчинення злочину, поведінки звинувачуваного, потерпілого, свідків на слідстві та в процесі судочинства. Встановлення істини у справі не зводиться лише до ?з'ясування фактичних обставин справи, воно охоплює також правильну кваліфікацію розслідуваного діяння. Та обставина, що до змісту істини у справі входить не лише встановлення фактів, а й кваліфікація вчиненого (відношення діяння і норми), має важливе практичне зна- 'чення. Для інтересів правосуддя неможливо обмежитися встановленням фізичних властивостей подій, ігноруючи їхню соціальну суть. П. Ю. Недбайло справедливо зауважив, що істина в юридичній галузі містить, зокрема, такі властивості вчинків людей, як правомірність або неправомірність. "Але без звернення до закону це не можна встановити". Тому, писав він, "без юридичної оцінки (кваліфікації) досліджуваних фактів, яка виходить із вимог закону, не можна здобути ту суму знань, яка складає об'єктивну істину в практиці застосування правових норм, оскільки без цього не можна розкрити зв'язок фактів із законом, їхню юридичну значимість і сутність"1. Думка про те, що встановлення істини у справі поширюється не тільки на аналіз фактичних обставин, а й на .кваліфікацію злочину, підтримується багатьма теоретиками права, криміналістами і процесуалістами. Так, наприклад, А. В. Наумов та О. С. Новиченко писали: "Мабуть, 1 Недбайло П. Е. Применение советских правових норм. — М, 1960. — С. 228—229. буде правильним твердження, що кваліфікація злочину, встановлення того, який саме злочин вчинено, і є встановленням істини. Кваліфікація — це справжній, хоч і суб'єктивний образ об'єктивно існуючого злочину. Правильна юридична оцінка є вираженням об'єктивної істини"1. За різних кваліфікацій істинною є та, яка відповідає і фактичним обставинам справи, і правовій нормі. Норма права і виступає об'єктивним еталоном істинності правової оцінки злочину. Виключити з істини юридичну оцінку фактичних обставин означає свідомо погодитися з можливістю неправильного вирішення кримінальної справи, з винесенням неправосудного вироку. Усе це, ясна річ, грубо суперечить принципові законності у здійсненні судочинства з кримінальних справ. З кримінально-правової позиції знання та уявлення слідчого, прокурора і судді, що їх можна оцінювати з позицій істинності або хибності, складаються, насамперед, з уявлення про фактичні обставини справи. По-друге, треба звернутися до уявлень про зміст кримінально-правової норми, яка є об'єктивним засобом формування правової оцінки. Крім того, слід указати на уявлення про відношення між фактичними ознаками діяння та ознаками, передбаченими у кримінально-правовій нормі. Процес кваліфікації злочину спирається на логічні методи. Перші два вказані елементи відображають необхідні засновки для кваліфікації злочину. Не викликає сумніву, що закон не може бути застосований правильно, якщо факти у справі не встановлено або встановлено невірно. Юридичний висновок про фактичні обставини справи є істинним, якщо він точно відображає події, які відбувались об'єктивно. Зазвичай він виражається в дескриптивному, описовому висловлюванні. У таких же логічних формах відображаються уявлення юриста про зміст кримінально-правової норми. При цьому не слід плутати саму норму з думкою про неї. У цьому випадку нас цікавить саме істинність розуміння юристом змісту правової норми, виконавець закону повинен правильно розуміти її творця2, зазначив М. Й. Кор- Наумов А. В., Новичекко А. С. Закони логики при квалификации преступле-ний. - С. 42. 2 Див.: Коржанский Н. Й, Обт>ект й предмет уголовно-правовой охраньї. — М., 1980. - С. 206. жанський. Необхідно уважно ставитися буквально до кожного вжитого в нормі права терміна, слова, щоби виключити розбіжності у тлумаченні, а отже, і застосуванні законів. Звісно, слід врахувати, що немає жодної норми в жодній галузі права і в законодавчому комплексі, яку можна було б застосувати без її тлумачення. Тлумачення норми права — це не лише своєрідний, а й відносно самостійний елемент правозастосовного пізнання. Саме з метою полегшення практичним працівникам правоохоронних органів видаються науково-практичні коментарі Кримінального та інших кодексів. У юридичній науці загальноприйнятими є такі способи тлумачення: логічний, граматичний, систематичний, історичний, а також соціологічний та спеціально-юридичний. За логічного тлумачення норми права ми звернемо увагу на те, що вона повинна задовольняти відповідні вимоги логіки, які грунтуються, зрештою, на основних логічних принципах і законах. Предметне читання та вивчення правової норми починається з визнання того, що кожна норма, як логічна теза і як правило поведінки, має свій об'єктивний зміст, що його необхідно точно зрозуміти. Як теза, зазначив І. О. Ільїн, правова норма стоїть у ряді сенсів, які безпосередньо підпорядковані закону тотожності та закону несуперечності, а тому повинні розглядатися з позиції формальної логіки; необхідно розкрити, в чіткому і зрозумілому переліченні родових і видових ознак, кожне поняття, приховане за словесним текстом норми; тут ніщо не розуміється "саме собою": треба поставити під сумнів правильність кожної ознаки в кожному понятті, здійснити неупереджену, безсторонню перевірку його логічного змісту1. Проте і з'ясування змісту норми ще не є кваліфікацією, а лише її передумовою. Кваліфікація виражається в уявленнях юриста про характер зв'язку між фактичними обставинами і кримінально-правовою нормою. Під кутом зору логіки цей зв'язок — не що інше, як відношення між одиничним і загальним. Підведення конкретної події під загальну норму означає визнання збігу ознак, які мають місце як у цій нормі, так і в конкретній події. 1 Див.: Ильин Й. А. Путь к очевидносте. - М, 1993. - С. 26-27. 11* З погляду гносеології кримінально-правова кваліфікація є неперервним коловим рухом від установлених (пізнаних) окремих фактів (що розуміють як фактичні істини, або істини фактів) до сукупності елементів складу злочину, який визначає рівень пізнання суспільне небезпечної події. Мета цього колового руху полягає в установленні тотожності ознак злочинного діяння ознакам кримінально-правової норми, тобто встановлення того, чи підпадають ознаки діяння під ознаки норми і якими статтями Кримінального кодексу передбачено ці діяння. Якщо відношення між фактичними обставинами вчиненого діяння та ознаками складу злочину, передбаченими нормою, пізнане правильно, ми можемо зробити висновок, що під час кваліфікації встановлено об'єктивну істину, якщо ж ні, то висновок про кваліфікацію буде хибним. В юридичному розумінні зв'язок між діянням та нормою відображає кримінальне правовідношення, яке виникло тоді, коли суб'єкт учинив кримінально-протиправне діяння. Думка юриста про це відношення виражається у дескриптивному висловлюванні (умовиводі), наприклад: "А. умисно протиправне позбавив життя Б. — іншу людину, отже, він вчинив убивство, передбачене такою статтею Кримінального кодексу". Звісно, на це висловлювання повністю поширюються категорії істинності й хибності. Юридична оцінка буде неповною і в тому випадку, коли з неї виключити висновки про міру покарання. Санкція складає невід'ємний елемент кримінально-правової норми. Вона є вказівкою на заходи державного примусу відносно осіб, які порушили норму. Тому міра покарання є концентрованим виразом правової оцінки, яка відповідає тій шкоді, що її було заподіяно суспільним відносинам, які охороняються правовою нормою, внаслідок спроби вчинити злочин. Подібно до кваліфікації злочину, міра покарання тому самому злочинцеві може бути різною з позицій прокурора, адвоката, суду. Міркування щодо конкретної міри покарання можуть бути неоднаковими (в тій самій справі відносно того самого підсудного) у касаційній та наглядовій судових інстанціях. Але за всіх відмінностей у підході різних учасників кримінального процесу до міри покарання істинним повинен бути лише один висновок, який відповідає характерові та ступеню суспільної небезпеки вчинено- го злочину, особі винного та обставинам справи, які пом'якшують чи обтяжують відповідальність. Кримінальний закон, як відомо, не лише карає злочинця, а й має на меті його виправлення, а також попередження злочинів з боку інших "нестійких" членів суспільства. Досягти цієї мети можна лише тоді, коли вирок суду буде законним і справедливим. А це, своєю чергою, передбачає всебічне врахування рис особистості звинувачуваного, всіх обставин, що пом'якшують і обтяжують провину, як під час визначення покарання і виявлення причин правопорушення, так і в усьому процесі розслідування і судового розгляду справи. На необхідність такого врахування вказує низка статей Кримінально-процесуального кодексу. Тут необхідно застосовувати комплексний підхід, "... оскільки поведінку людини, яка порушує закон, слід оцінювати не лише з формально-юридичного боку, але й з точки зору проявів особливостей цієї особи у різних сферах життєдіяльності. З юридичної точки зору особистість злочинця характеризується тим, що це людина, яка умисно або через необачність вчинила передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння. Правовий стан особистості злочинця визначається наявністю специфічних прав та обов'язків, причому найважливішим з останніх є його кримінальна відповідальність, тобто обов'язок відповідати за вчинені дії і підлягати заходам, передбаченим кримінальним законом"1, — писав В. Г. Лихолоб. Існують три основні групи ознак особистості, які мають безпосереднє значення для правильного визначення міри покарання підсудному, досягнення істини в цьому аспекті: соціально-демографічні ознаки особистості; морально-психологічні якості; соціальні ролі — поведінка людини в різних сферах суспільного життя. Кожний з цих елементів має важливе значення і під час розгляду конкретної справи, і для аналізу судової практики та її узагальнення. Зокрема, до соціально-демографічних ознак відносять стать, вік, соціальне походження, рівень освіти тощо. Закон не випадково вимагає встановлення всіх цих ознак у кожній кримінальній справі. Узагальнення великого статистичного матеріалу свідчить про наявність певних зв'язків між тими чи тими особливостями Лихолоб В. Г. Правопорушення правова І моральна оцінка. — К., 1994 — С. 95. особистості та злочинністю. Соціально-демографічна характеристика звинувачуваного дозволяє глибше розкрити причини його поведінки, виявити особливості особистості та обрати таку міру покарання, яка буде найдоцільнішою в перевихованні злочинця. "Морально-психологічна характеристика особи, — продовжував В. Г. Лихолоб, — відповідає на запитання: чому та чи інша особа стала суспільно небезпечною особистістю і у відповідній ситуації вчинила злочин... Дослідження багатьох вчених привели до висновку, що моральна деформація особи правопорушника має довгу історію, яка складається з низки етапів. Особливе значення для її дослідження має вивчення мікросередовища, яке сприяло не-благополучному формуванню особистості на всіх етапах її розвитку"1. Знання особистості підсудного гарантує від багатьох судових помилок. Необхідно, щоб суд завжди виходив із того, що встановлення індивідуальних особливостей його особистості не ускладнює, а навпаки, полегшує винесення законного та обгрунтованого вироку. Отже, встановлення істини є однією з цілей розслідування, без досягнення якої стає неможливим відновлення нормального суспільного життя, порушеного злочином. У боротьбі проти злочинності, у зміцненні законності й правопорядку дедалі більшого значення набуває профілактична робота2, зазначили А. Е. Жалінський та М. В. Кос-тицький. Вона спирається на кримінологічну інформацію, себто на той різновид соціальної інформації, змістом якої є теоретичні положення та емпіричні дані, отримані чи оцінені на основі теорії та методики кримінології. Він містить у собі відомості про злочинність і пов'язані з нею явища, про особистість злочинців і фактори, що визначають її параметри3. Зараз існує невідкладна потреба в опануванні працівниками правоохоронних органів інформаційного фонду кримінології, а також позитивного досвіду, і запровадженні його у практику профілактичної роботи4. Звісно, кримінологічна інформація повинна бути істинною. Лихолоб В. Г. Правопорушення: правова і моральна оцінка. С. 95 п Див.: Жалинский А. 9., Костшусий М. В. Зффективность профилактики пре-ступлений й криміногенная информация. — Львов, 1980. — С. 3. 3 Там само. - С. 131. 4 Там само. - С. 210. Підбиваючи підсумки, слід сказати, що принцип істини притаманний усьому процесові правового регулювання — починаючи з вивчення правової реальності й закінчуючи застосуванням юридичних норм, а істинність є необхідною характеристикою правового знання. Тому є всі підстави для того, щоб уважати питання про істину необхідним структурним елементом методології правознавства. § 4. Основні етапи, рівні та методи пізнання у праві Розгляньмо тепер етапи юридичного пізнання. Важливим його різновидом, як ми вже казали, є розслідування злочинів. Досліджувати цей процес доцільно у зіставленні з науковим пізнанням. Розслідування в більшості випадків починається з установлення факту вчинення злочинного діяння, тобто певного порушення впорядкованості суспільного життя. Наукове дослідження починається з постановки проблеми. "Якщо взагалі можна говорити про якийсь початок науки або пізнання, — писав К. Поппер, — то пізнання починається не зі сприйнять чи спостережень, не зі збирання даних або фактів, воно починається з проблеми"1. Для наукової проблеми характерне усвідомлення суперечності між знанням і дійсністю, або суперечності в самому знанні. Проблема повинна мати розв'язок на даному етапі наукового прогресу. Вчений зводить її до робочого, реального обсягу. Він береться лише до таких питань, які можуть бути вирішені з допомогою вже існуючих концептуальних та інструментальних засобів. Правильно сформульована наукова проблема виражає необхідність наступного кроку в пізнанні та водночас містить знання способів його здійснення. Під кутом зору структури проблема є системою питань. Вона має асерторичний (констатуючий) аспект, містить відповідні знання про об'єкт, що на нього вона спрямована, і власне проблематичний аспект, тобто в ній виражено те, 1 Поппер К. Логика социальннх наук // Вопр. философии. — 1992. — № 10. — С. 65-66. що необхідно з'ясувати відносно цього об'єкта. Питання, що складають проблему, групуються навколо головного, центрального питання, яке виражає її сутність. Ідеальною формою розв'язання фундаментальної проблеми є побудова нової теорії. Тому вже постановка такої проблеми повинна виступати як певний прообраз теорії, її зародок. Проблема може мати суто теоретичний характер, а може пов'язувати наукове знання з практичною діяльністю людей. У першому випадку вона має теоретичну цінність, у другому — практичну. Факт учинення злочину є різновидом проблемної ситуації. Його встановлення можна розглядати як усвідомлення своєрідної суперечності між знанням і дійсністю. Тут потрібне знання, достатнє для відновлення нормального суспільного життя. Для цього воно повинне давати адекватну картину події, достатню інформацію про осіб, винних у порушенні закону, мотиви їхнього діяння, способи вчинення злочину, інші обставини справи. У науці проблема зумовлює необхідність формування однієї або кількох гіпотез. Гіпотеза — обгрунтоване припущення відносно природи явища, яке становить об'єкт проблеми. Ядро гіпотези складає певна ідея. Як відомо, поняття ідеї в історії філософії набувало різних значень. Ідею звичайно розуміють як форму духовно-пізнавального відображення певних закономірних зв'язків та відношень реального світу, спрямовану на його перетворення. Ідея, що становить ядро гіпотези, являє собою припущення відносно причин і властивостей досліджуваного явища і є відповіддю на центральне питання проблеми. Решта суджень, що входять до складу гіпотези, служать або обгрунтуванням цієї ідеї, або наслідками, які логічно випливають із неї. Гіпотезу бажано будувати у формі, максимально наближеній за структурою до теорії, щоб для перетворення її на цю останню потрібне було тільки відповідне обгрунтування. У пізнанні постійно відбувається формування і перевірка гіпотез, що мають на меті дедалі більше наближення до істини. Бажано, щоб гіпотеза була простою, обходилася без зайвих припущень, які не випливають із необхідності розв'язання поставленої проблеми, проникнення у природу її об'єкта. Дослідник повинен прагнути до простоти, економності, логічної стрункості. Ця остання, як свідчить історія науки, притаманна гіпотезі то більшою мірою, що істиннішою вона є, і навпаки. Гіпотеза — необхідний елемент процесу здобування нового знання у будь-якій галузі. "Ми постійно можемо бачити, — зауважив П. В. Копнін, — що в усіх науках (як про неживу і живу природу, так і про суспільство) розвиток знання здійснюється через побудову, обгрунтування і доведення гіпотез"1. Вочевидь, це стосується і правознавства. Якщо ми візьмемо такий різновид юридичного пізнання, як розслідування злочину, то тут роль гіпотези відіграє версія. Під останньою розуміють обгрунтоване припущення відносно події злочину в цілому або якоїсь її обставини. Розслідування злочину можна розглядати як процес вер-сування, тобто формування і перевірки версій. За своєю логічною природою версія та гіпотеза тотожні, версія виступає одним із видів часткової гіпотези. Одночасно версія внаслідок відмінності галузі її застосування — розкриття злочинів — від наукових досліджень відрізняється від гіпотези в цілій низці відношень. Процес побудови і перевірки версій характеризується значною обмеженістю та ненадійністю фактологічної основи; при цьому слід підкреслити ту обставину, що дії учасників розслідування зі збирання інформації повинні залишатися в межах, окреслених законом. Важливе значення мають істотні часові обмеження. Версування перебігає в умовах більш сильної протидії зацікавлених осіб — сильнішої, ніж у процесі завоювання новою гіпотезою визнання в наукової спільноти. Висунути версію може лише правочинна особа — припущення підозрюваного, свідка чи потерпілого не можна називати версіями. Далі, якщо під час розв'язання наукової проблеми в низці випадків обмежуються однією гіпотезою, то в процесі розслідування злочину закон вимагає висувати і перевіряти всі версії, які можна висунути. Нарешті, кожна наукова проблема є унікальною, і тому не існує типових гіпотез; водночас у розслідуванні злочинів важливу роль відіграють типові версії, тобто припущення, до яких вдаються, коли обставини злочину мають типовий характер2. Копнім П. В. Диалектика как логика й теория познания. — М., 1973. — С. 209. 2 Див.: Бандура О. А., Лукашевич В. Г. Криминалистическая версия: гносеоло-гический, логический й психологический аспекти. — К., 1991. — С. 26. Так само, як і гіпотезу, версію висувають з метою досягнення істини. Версія є істинною тією мірою, якою вона відповідає справжньому станові речей; цей аспект з'ясовується в перебігу верифікації чи фальсифікації версії. Верифікацією називають установлення відповідності фактичному станові речей, фальсифікації — встановлення відсутності такої відповідності. Версія в разі позитивних наслідків перевірки стає доведеним знанням і виступає як підстава для кваліфікації злочину та визначення міри покарання винних, її істинність і цінність виявляються злитими в одне ціле. Продовжимо аналіз основних етапів розвитку знання. Він уже матиме значення не для розслідування злочинів, а для теоретичного юридичного пізнання. Коли наукова гіпотеза отримує дослідне підтвердження, вона перетворюється на теорію. Теорія — перевірена практикою система наукових знань про об'єкт, яка дає цілісне уявлення відносно його закономірностей і сутніс-них характеристик. Теорія постійно знаходиться в розвитку. Уявлення про завершеність теорії як свідоцтво зрілості наукового знання, яке безвідмовно діє для формально-логічних побудов, мабуть, треба переосмислити. Цю вимогу, власне, вже знято формулюванням, що випливає з послідовно діалектичного розуміння теоретичного й практичного і відповідно до якого теорія постає не просто логічною конструкцією, а й процесом. У природознавстві віддають перевагу дедуктивній теорії. Підвалини її складає невелика кількість вихідних тверджень, що в межах цієї теорії приймаються без доведення (аксіом або постулатів), з яких виводиться решта тверджень (теорем). У соціогуманітарних науках, зокрема в юриспруденції, можливості застосування дедукції значно обмежені. Сутності предмета тут більше відповідають недедуктивні підходи та змістовні методи. Сказане вище повністю стосується і юридичних теорій. Наприклад, можна звернутися до загальної теорії держави і права, яка досліджує загальні та специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права, виробляє свою систему наукових понять, визначень і принципів, внаслідок чого є самостійною юридичною нау- кою в системі юридичних наук, що має для них загальнотеоретичне і методологічне значення1. Сучасне право бурхливо розвивається. Наприклад, юристи поставили питання про створення такої нової теорії, як загальноправова процесуальна теорія, її предмет складає те загальне, що має місце в закономірних діях різногалузевих процесуальних механізмів, будові та природі їхніх елементів (насамперед, галузевих юридичних процесів). Для створення загальноправової процесуальної теорії наявні всі необхідні засновки. Зросла потреба у загально-правових теоретичних розробках законодавчої практики. Міркування про систему процесуального права поки що подаються без належного теоретичного обгрунтування, а становлення нових видів процесу — адміністративного, господарчого та інших — вимагає від законодавця аналізу проблеми у масштабі системи права в цілому. Зросли вимоги до системи законодавства і з погляду законності, а це також приводить до посилення ролі, яку відіграє в ній процесуальний компонент. Існують важливі методологічні засновки для розроблення загальноправової процесуальної теорії. Це — високий рівень розвитку теорії права в цілому, який привів до відкриття у правовій системі охоронних зв'язків, що тягне за собою розроблення теорії охоронних правовідносин, без чого неможливо зрозуміти природу юридичного процесу, встановити призначення процесуального механізму в системі правового регулювання поведінки. Крім того, дозріла необхідність запровадження у правові дослідження системного методу. Тут мають місце два аспекти. Один полягає в тому, що системний підхід конче потрібен у пізнанні складних динамічних цілісностей, до яких відносять як процесуально-правовий механізм у цілому, так і його елементи. Другий же полягає в тому, що системний підхід дозволив створити системну модель правовідносин, репрезентувати правовідносини як систему, як цілісність, а також розв'язати низку традиційно спірних питань правовідносин, що безпосередньо стосуються розроблення загальноправової процесуальної теорії. Адже 1 Див.: Колодій А. М., Капєйников В. В., Лисетов С. Л., Поопухав В. П., Су-мін В. О., Тихомиров О. Д. Теорія держави І права. — К., 1995. —С. 23. процес — це ті самі правовідносини, тільки складні. Тому системне дослідження правовідносин означає й системне дослідження юридичного процесу. Розглядувану теорію на нинішньому етапі її розвитку слід уважати компонентом загальної теорії права1. Із перетворенням гіпотези на теорію внаслідок її підтвердження та ідея, що мала проблематичний характер і служила основою гіпотези, тепер виступає основою теорії. Це, звісна річ, не означає, що ідею можна розглядати як щось самостійне дотично до системи знання, створеної на її основі. Ідея існує в самій теорії та розкривається в ній, вони нероздільні. Відомо, що роль ідеї в розвитку суспільства найдоклад-ніше дослідив Гегель. Його категорія абсолютної ідеї у своєму розвитку, матеріалізуючись у суспільних явищах, знаходить свій вищий прояв у державі. З матеріалістичних позицій це повторив К. Маркс, додавши, що й теорія стає матеріальною силою, тільки-но вона оволодіває масами. П. В. Копнін назвав ідею гносеологічним ідеалом. Для цього є істотні підстави. По-перше, в ідеї найвищою мірою на цьому рівні розвитку науки досягається об'єктивність знання. "В цьому розумінні під ідеями ми повинні розуміти такі результати пізнання, які визначають обличчя науки свого часу; в них у концентрованому вигляді виражено досягнення наукового пізнання"2, — писав він. По-друге, ідея поєднує знання з прагненням до його практичного використання. "Це тим більше робить її гносеологічним ідеалом, оскільки процес пізнання має на меті досягнення таких об'єктивних результатів, які можна втілити в реальність і таким чином перетворити саму дійсність"3, — завершив думку П. В. Копнін. Розглянуті нами етапи правового пізнання можна трактувати як рух від емпіричного до теоретичного рівня дослідження. Емпіричне дослідження передбачає організацію спостережень та експериментів, опис (протоколювання) спостережуваних та експериментальних даних, їх класифікацію, первинне узагальнення. Теоретичне пізнання — це Див.: Протпасов В. Н. Основи общеправовой процессуальной теории. — М., 1991. - С. 4, 6, 23. 2 Капнім П. В. Диалектика как логика й теория познания. — С. 276—277. Там само. 316 сутнісне пізнання на рівні абстракцій високих порядків. Обидва ці рівні взаємно пов'язані, передбачають один одного. Історично емпіричне (дослідне) пізнання передує теоретичному. З іншого боку, експерименти в науці ставляться саме для того, щоби підтвердити ту чи ту теорію. Мабуть, найграндіознішим в історії людства таким експериментом було створення на теренах колишньої царської Росії Союзу Радянських Соціалістичних Республік, а потім — на кількох материках — і так званого соціалістич--ного табору, покликане довести істинність марксистсько-ленінської теорії. Розгляньмо правовий аспект цієї проблеми. Маркса та його послідовників, усупереч загальноприйнятим уявленням, цілком можна назвати творцями особливої філософії права. Соціалізм і комунізм, відповідно до марксизму, є не можливою історичною перспективою, не віддаленою мрією, а практичним завданням сьогодення. Значна частина послідовників Маркса віддали перевагу використанню демократичних правових інститутів, виборчого права, парламентаризму, демократичних законів, які дедалі більше утверджувалися наприкінці XIX — на початку XX ст. Вони об'єднались у соціал-демократичні партії. А от інша частина марксистів, прихильників ортодоксального марксизму, оголосивши названий напрям "опортуністичним" і "ревізіоністським", почала наполегливо обстоювати ідею пролетарської соціалістичної революції — насильницького повалення старого, заснованого на гнобленні, ладу і рішучих революційних заходів зі створення нового соціалістичного (комуністичного) ладу. Найпослідовнішими прихильниками революційного способу кардинального перетворення світу стали Ленін, Троцький, їхні сподвижники з найрадикальнішого войовничого крила російської соціал-демократичної партії, які утворили особливу течію в марксизмі, названу більшовизмом.
Дата добавления: 2015-05-22; Просмотров: 375; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |