Контрольні запитання 13 страница

• у канонічну структуру управління церквою, її ієрархією;

• у внутрішнє самоуправління церкви;

• в підлеглість у канонічних та організаційних питаннях

релігійним центрам (управлінням), взаємовідносини вищих і нижчих релігійних органів, їхні стосунки з віруючими;

• у витрати доходів і пожертвувань від культової діяль­ності й задоволення релігійних потреб віруючих;

• у навчально-виховну роботу духовних навчальних закладів.

Канонічна і релігійна діяльність церкви не належить до безпосередньої сфери дії норм права, якщо вона не супе­речить вимогам закону. Водночас релігійні організації не виключено з установленого Українською державою правопорядку. Будучи суверенною, маючи певні права сто­совно до інших організацій та осіб, держава регламентує окремі види діяльності релігійних організацій в країні, встановлює відповідний контроль за дотриманням останні­ми чинного в цій сфері законодавства.

З відокремленням церкви від держави остання наділяє свої органи такими владними повноваженнями щодо релі­гійних організацій:

• правом визначати умови й порядок утворення та існування релігійних організацій, реєструвати й вести їх облік;

• правом установлювати порядок взаємовідносин релі­гійних організацій, їхніх управлінь і центрів з державними органами, а також регламентувати утворення й діяльність релігійних управлінь і центрів щодо відповідальності їх пе­ред державою. "Не регламентовані законом відносини дер­жави з релігійними управліннями і центрами, в тому числі й тими, що знаходяться за межами України, — наголошує ст. 9 Закону України "Про свободу совісті та релігійні ор­ганізації", — регулюються відповідно до домовленостей між ними і державними органами;

• правом регламентувати межу організаційно-госпо­дарської та іншої позакультової діяльності, а також уста­новлювати правила здійснення релігійних обрядів і цере­моній, добродійної та культурно-освітньої діяльності, між­народних зв'язків і контактів релігійних організацій та віруючих;

• право встановлювати відповідний контроль з боку державних органів за дотриманням конституційно-право­вих норм і законів з питань свободи совісті. Та обставина, що церква відокремлена від держави, не має значення для правомірного втручання державних органів (наприклад, правоохоронних) у діяльність церкви, бо правовий режим

цього відокремлення передбачає відповідальність усіх гро­мадян, органів та об'єднань, партій і релігійних організацій за порушення чинного законодавства про свободу совісті.

2. Дотримуючись установленого в Україні правового режиму відокремлення церкви від держави, релігійні орга­нізації не втручаються у сферу держави та її органів, не виконують державних функцій. "Релігійні організації не беруть участі в діяльності політичних партій і не нада­ють політичним партіям фінансової підтримки, не висува­ють кандидатів до органів державної влади, не ведуть агі­тації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів" (ст. 5 згаданого вище Закону). Відсутні будь-які правові форми союзу церкви й держави в різнома­нітних сферах суспільного життя. Церковні постанови не мають юридичної сили відносно держави і не повинні суперечити її законам.

Будучи суб'єктом правових відносин, релігійні органі­зації не мають права втручатись у правотворчу, правозас-тосовну і правоохоронну діяльність державних органів, у механізм правового регулювання суспільних відносин, а також у систему правосуддя. Особливість релігійних орга­нізацій як суб'єкта правових відносин виявляється в тому, що їхня правосуб'єктність обмежується чітко визначеними правовідносинами, вступ у які є необхідним і неминучим для здійснення функціональних обов'язків. Останні в структурі державно-правового порядку визначаються за­конодавством про свободу совісті та релігійні організації. Помилковою є думка, що діяльність релігійних організацій має бути скерована виключно на задоволення релігійних потреб віруючих. Відокремлення церкви від держави, сус­пільно-релігійна діяльність конфесій в Україні базується на принципах свободи совісті й віросповідання, які гаран­тують релігійним організаціям, окрім зазначеної діяльнос­ті, широкі повноваження.

3. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Установлення будь-яких переваг чи обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається. Це виявляється в тому, що:

• держава під час вирішення політико-правових завдань не надає перевагу якійсь окремій конфесії;

• держава не визнає поділу церков на панівні, терпимі чи гнані, чим відкриває можливість громадянам вільно

вибирати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором;

• скасовується монополія однієї конфесії в державно-правових і соціально-політичних відносинах;

• рівність віросповідань і релігійних організацій перед законом обумовлює заборону примусу щодо сповідання однієї встановленої релігії, а також поділ віруючих за оз­накою належності до офіційного віросповідання. Водночас правовий режим рівності релігійних організацій та конфе­сій перед законом не поширюється на релігійні утворення, які не дотримуються законодавства про свободу совісті, не зареєстровані відповідно до чинного законодавства, ді­яльність яких припинена в судовому порядку згідно зі ст. 16 згаданого вище Закону.

Рівність конфесій перед законом чинна лише в держав­но-правових відносинах. Зовсім іншого змісту набуває пи­тання про рівність релігій у суспільно-політичній сфері. У суспільстві релігійні конфесії не завжди мають рівнозначне визнання з боку громадян. Це обумовлено тим, що форму­вання конкретного суспільства історично зв'язано з пев­ною конфесією, яка впливала на соціальні процеси, держа­вотворення тощо. Прикладом цього може бути Україна, історична доля якої близько пов'язана з православною церквою. Остання активно впливала на формування укра­їнського етносу й державності, консолідацію населення в національно-визвольній боротьбі. Тому її діяльність у сус­пільстві привертає більшу увагу широких верств населення, політиків і громадських діячів, ніж існування конфесій (приміром, нетрадиційних культів).

4. З відокремленням релігійних організацій від держави остання перебрала обов'язок захищати їхні права та за­конні інтереси, сприяти встановленню відносин взаємної релігійної та світоглядної терпимості й поваги між грома­дянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та іншими релігійними ор­ганізаціями. Держава бере до відома й поважає традиції та внутрішні постанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. Конкретно це вияв­ляється у своєчасному та об'єктивному розгляді їхніх кло­потань, винесенні щодо них обгрунтованих рішень, задово­лення їхніх майнових та організаційних вимог тощо.

5. Режим відокремлення церкви від держави не заборо­няє соціальне культурної та ідеологічної діяльності релі-

гійних організацій у суспільстві, співробітництва останніх із державними та громадянськими організаціями з питань культурно-виховної, добродійної роботи тощо. "Релігійні організації, — наголошує названий вище Закон, — мають право брати участь у громадському житті, а також вико­ристовувати нарівні з громадськими об'єднаннями засоби масової організації. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами" (ст. 5). Отже, правовий статус відокремлення церкви від держави не виключає участі останньої в соціально-куль­турній сфері, а священнослужителям не забороняє брати участь у державно-політичних відносинах. Водночас зали­шаються невизначеними роль і місце церкви як інституту в державно-політичному процесі. Як інтегральний чинник у державі, особливо за розбудови національної державності, церква та релігійні організації беруть активну участь у по­літиці держави (наприклад, зовнішній), зокрема впливають на внутрішньополітичну стабілізацію суспільства. Відповід­но до цього кожна держава повинна мати певну концепцію політики стосовно до церкви, надавати моральну та орга­нізаційно-політичну підтримку національним церквам.

6. Принцип відокремлення церкви від держави покла­дено в основу державно-правових інститутів України, зок­рема в основу інституту права на свободу совісті. Тому релігійні організації зобов'язані додержуватися вимог чин­ного законодавства і правопорядку. Жодна релігійна орга­нізація в Україні не може діяти, якщо вона не дотримуєть­ся або порушує режим відокремлення церви від держави. Відповідно до ст. 16 згадуваного Закону в разі порушення цього режиму релігійною організацією, що є юридичною особою, її діяльність припиняється в судовому порядку.

Контрольні запитання

+ Чи є суперечність між розумінням поняття "цивіліза­ція" в широкому та бузькому значенні?

* Чи тотожні поняття "право" і "закон"?

* Які характеристики громадянського суспільства вка­зують на те, що воно є дійсно досягненням цивілізації?

* Чи могли б Ви знайти аргументи, які вказували на релігійні корені права?

* Чому цивілізацію слід розглядати як конкретно-істо­ричне буття культури?

Розділ V

Особистість і право

(правова антропологія).

Гуманістична природа права

§ 1. Правова антропологія як галузь філософії права. Соціологічний та антропологічний підходи до особистості та її цінностей

Правова антропологія — галузь філософії права, яка вивчає співвідношення особистості й права, особистість як об'єкт дії права та її вимоги до права, структуру цінностей особистості та право як засіб утілен­ня цих цінностей у суспільне життя, права людини та їх юридичний захист, себто в цілому особистісний аспект права. Під особистістю ми розуміємо індивід, оскільки він не є лише природним організмом, а виявляється у своїй людській якості, тобто як діючий, наділений волею і праг­неннями, як представник своїх думок, поглядів, суджень, як істота з претензіями і правами.

Правова антропологія — нова для нашої науки галузь. Не викликає сумнівів її зв'язок з культурною та філософ­ською антропологією, з соціальною психологією тощо. Становлення правової антропології відбувається в межах сучасного гуманітарного ренесансу — різкого підвищення престижу і статусу гуманітарного знання та відмови від технократичного синдрому попередніх десятиліть. Це стає зрозумілим з огляду на численні небезпеки, що загрожу­ють нормальному життю людини, самому її існуванню на Землі. Аби відвести цю загрозу, простого співчуття недо-сить: потрібна мобілізація нових знань про людину та її середовище, подолання старих спрощених уявлень про її сутність, її місце в природі та історії.

Серед цих знань важливе місце посідає правова антро­пологія.

У дослідженні проблем правової антропології добре за­рекомендував себе аксіологічний підхід. Основним понят­тям аксіології є поняття цінності. Зупинімося на деяких моментах його історії.

Найбільш фундаментальне воно розроблене в німецькій класичній філософії, особливо в І. Канта. Власне, лише в межах розробленої Кантом системи філософських катего­рій виявилося можливим розкрити зміст поняття цінності у взаємному зв'язку з іншими, спорідненими з ним, по­няттями.

Близьким до поняття цінності у Канта було поняття доброї волі. Він визначав його як волю, яка є доброю не через те, що вона надає руху або виконує; вона є доб­рою не через свою придатність до досягнення якої-небудь поставленої мети, а тільки завдяки волінню, тобто сама по собі. Розглядувана сама по собі, вона повинна цінуватися незрівнянно вище, ніж усе, що могло б бути коли-небудь здійснене нею на користь якоїсь схильності та, якщо зав­годно, навіть на користь усіх схильностей, разом узятих. Якби навіть через особливу немилість долі ця воля була б зовсім не в змозі досягти своєї мети; якби за всіх намагань вона нічого не домоглася і залишалася б тільки одна добра воля, — то все ж вона виблискувала б подібно до коштов­ного каменя сама по собі як щось таке, що містить у само­му собі свою повну цінність¹.

Добра воля має певну спрямованість. Якщо мова йде про спрямованість людини до чогось, то передбачається, що існує мета цієї спрямованості. Що ж є метою доброї волі? За Кантом, нею е людина. "Тепер я тверджу: людина і взагалі усяка розумна істота існує як мета сама по собі, а не лише як засіб для будь-якого застосування з боку тієї чи іншої волі"².

Одначе підхід до людини як мети передбачає, що все, що знаходиться поза людиною, всі предмети схильностей, предмети її потреб мають підпорядковане значення, вони "... мають лише зумовлену цінність, тому що якби не було схильностей і потреб, які на них грунтуються, то й предмет

Див.. Кант Й. Основи метафизики нравственности // Соч.. в 6 т М. 1965.-Т 4(1).-С.229. 2

Там само. — С. 269.

не мав би ніякої цінності"¹. Тут Кант уже розкрив зміст поняття цінності, той напрямок конкретизації змісту цього поняття, який у майбутньому виявився головним, тобто він установив зв'язок між поняттями "цінність", "схильність", "потреба".

"Самі ж схильності як джерела потреб мають настільки мало абсолютної цінності, заради якої слід було б бажати їх самих, що загальне бажання, яке повинна мати кожна розумна істота, — це бути зовсім вільною від них"². Вихо­дить, що й тут Кант, спираючись на глибоку історико-фі-лософську традицію, оригінально тлумачив і самі схиль­ності — увільнення самого себе від марноти, метушні, зви­чок, бажань тощо. В остаточному підсумку виявляється, що схильності, потреби мають сенс лише настільки, наскільки вони повинні служили людині. Вони важливі не самі по собі, людина не повинна ставати рабом цих схильностей.

Висновок, що його робить Кант з усього викладеного вище, полягає в тому, що цінність усіх предметів, які ми здобуваємо через наші вчинки, завжди зумовлена. "Пред­мети, існування яких хоч і залежить не від нашої волі, а від природи, мають, однак, якщо вони не наділені розумом, тільки відносну цінність як засоби і називаються через це речами, тоді як розумні істоти називають особами, оскіль­ки їхня природа вже вирізняє їх як цілі самі по собі, тобто як щось, що не слід застосовувати лише як засіб, отже, позаяк обмежує всяку сваволю (і складає предмет по­ваги)"³

Підбиваючи підсумок кантівського аналізу поняття цін­ності, слід відзначити, що найбільш важливим тут є те, що це поняття у власному розумінні він співвідносив із люди­ною як метою, її розвитком, а такий аспект цінності, як корисність, поняття зумовленої, відносної цінності — зі світом природи, бажань. Основну увагу він звертав на суб'єктивний аспект цінності, хоча відмічав і наявність об'­єктивного аспекту, що його, втім, детально не розробляв. Запропонована І. Кантом концепція цінності добре роз­криває суб'єктивний аспект цінності, її внутрішню людську

Кант Й. Основи метафизики нравственности. — Т 4(1) — С. 269. 2 Там само

Там само. 268

природу, і меншою мірою торкається об'єктивного аспек­ту, об'єктивних підвалин.

Німецька класична філософія від Канта до Гегеля сприйняла саме кантівську концепцію. Фейєрбах, хоча він принципами побудови філософської системи відрізнявся і від Канта, і від Фіхте, і від Шеллінга, і від Гегеля, включав кантівську концепцію до свого антропологізму.

Всі основні течії філософії XX ст. кінець кінцем вияв­ляються або конкретизацією тих проблем, що були наміче­ні в німецькій класичній філософії, або ж розробляються через протиставлення своєї проблематики тій проблемати­ці, яка була сформульована в цій філософії.

Німецька класична філософія виявилась основополож­ною для розроблення проблеми цінностей у різних філо­софських напрямах. Позитивізм не сприйняв її, бо в його межах акцент було зроблено на істинності; антропологічна проблематика, цінність як характеристика суб'єктивної ді­яльності були штучно винесені за межі філософського піз­нання. Через проголошену ним програму позитивізм від­мовився від аналізу внутрішнього, духовного начала цієї діяльності, відкинув її до сфери психології, а категоріаль­ний філософський аналіз затаврував як "метафізику".

Філософське розуміння цінності намагався розвинути К. Маркс. Він виходив із зв'язку цінності з корисністю. Людина, писав Маркс, ставиться до предметів зовнішнього свіїу як до засобів задоволення її потреб. Проте люди не починають із того, що "стоять у цьому теоретичному відношенні до предметів зовнішнього світу", а активно діють, оволодівають за допомогою дії певними предметами зовнішнього світу і в такий спосіб задовольняють свої по­треби"¹. Іншими словами, люди здійснюють виробництво. А ця їхня життєдіяльність необхідно спирається на пізнан­ня. Багаторазове повторення виробничого процесу приво­дить до того, що здатність різних предметів "задовольняти потреби" людей відбивається в їхньому мозку, люди навча­ються і "теоретично" відрізняти зовнішні предмети, які служать для задоволення їхніх потреб, від усіх інших пред­метів"². Люди прагнуть зберегти предмети, що задовольня-

Моркс К. Зауваження на книгу А. Вагнера "Підручник політичної економії" (2-е вид.). Т. 1 (1879) // К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. - 2-ге вид. - Т. 19. - С. 364.

Там само.

ють їхні потреби, у своєму володінні. Вони "називають ці предмети "благами" або ще якось, що означає, що вони практично вживають ці продукти, що продукти для них корисні"¹.

Що ж до корисності, то Маркс звернув увагу насампе­ред на її об'єктивність, бо корисність обумовлюється влас­тивостями самих речей: "Корисність речі робить її спожив­ною вартістю. Але ця корисність не висить у повітрі. Зу­мовлена властивостями товарного тіла, вона не існує поза цим останнім. Через це товарне тіло, як-от залізо, пшени­ця, алмаз і под., само є споживна вартість, чи благо"².

Марксів аналіз цінності й корисності у філософському плані посідав важливе місце в діалектико-матеріалістично-му вченні. Досить нагадати, що відмінності в потребах та органічно пов'язаних із ними інтересах є сутнісним факто­ром поділу суспільства на протилежні класи. "Оскільки мільйони сімей живуть в економічних умовах, що відрізня­ють і ворожо протиставляють їхній спосіб життя, інтереси та освіту способові життя, інтересам та освіті інших кла­сів, — вони становлять клас", — зауважив Маркс³.

Що стосується людини, то Маркс розглядав ЇЇ з соціо­логічних засад. Він в основному акцентував на тому, чим людина зобов'язана суспільству, соціальному середовищу, в надрах якого вона формується і діє. На думку Маркса, сутність людини визначається сукупністю всіх суспільних відносин⁴.

У сучасну епоху погляди Канта і Маркса набули роз­витку в межах антропологічного та соціологічного підходів до людини та її цінностей.

Соціологія, наслідуючи Маркса, широко застосовує структурно-функціональний метод: людина розглядається як носій певних соціальних функцій та ролей, і головною проблемою виступає її пристосування до панівних інститу­тів. Звідси така велика увага, що приділяється цією теорією

Маркс К. Зауваження на книгу А. Вагнера "Підручник політичної економи" (2-е вид.) Т. 1. - С. 365.

² Маркс К. Капітал. - Т. І // К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. - 2-е вид. - Т. 23. -С.46.

о

Маркс К. Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта // К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. - 2-е вид. - Т. 8. - С 196.

Див. Маркс К. Тези про Фейєрбаха // К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. — 2-е вид. — Т. 3. — С. 3.

питанням соціалізації індивіда, його адаптації до суспіль­ного середовища, його інтеграції до тієї чи іншої системи цінностей. З цим пов'язані амбіції тотальної суспільної пе­дагогіки: суспільство повинне виховувати і перевиховувати людину, а "нове суспільство" — формувати "нову людину" в потрібному собі дусі. Звідси відоме ленінське висловлю­вання: "Не можна жити у суспільстві та бути вільним від

нього".

У нашій країні філософія та етика загального "самовід­даного служіння" панівному ладу, підпорядкування част­кового загальному, індивіда — колективу набули статусу беззаперечної та необговорюваної норми, на варті якої стояли всі засоби державної влади. Робилось усе для того, щоби виключити будь-які відхилення від панівної держав­ної норми. А ця остання трактувалась як єдино можлива, оскільки вважалося, що норми — продукт суспільного ла­ду і жодних інших нормоутворювальних джерел нема та бути не може. Не випадково в нашій країні так безжально викорінювалася релігія: проголошуючи вищий, трансцен­дентний характер головних норм людського буття, вона була підставою для критичної здатності мислення стосов­но земної влади, обмежувала монополію останньої в сен-сотвірній та ціннісній сферах.

Цікаво зазначити, що соціологічна позиція базується, власне, на механістичній картині світу, згідно з якою рух кожного тіла повністю визначається вічними, незмінними законами, і весь світ являє собою єдиний механізм. Таке світорозуміння Маркс зробив підвалиною своїх поглядів. Він стверджував, що суспільство також підлягає жорстким законам, визначальну роль серед яких відіграють закони економічного розвитку. Ця концепція набула подальшого розвитку в працях В. І. Леніна. Він убачав ідеал у суспіль­стві, організованому як "єдина фабрика", як придаток до важкої промисловості. "Соціалізм народжений крупною машинною індустрією. І якщо трудящі маси, які вводять со­ціалізм, — зазначав він, — не вміють пристосувати свої уста­нови так, як повинна працювати крупна машинна індустрія, тоді про введення соціалізму не може бути й мови"¹.

Тут слід сказати про синергетику, цей новий підхід до пізнання еволюційних криз, нестабільності й хаосу, до ово-

Летн В І. Повне зібрання творів. — Т. 36. — С. 157.

\

лодіння методами управління складними системами, що знаходяться в нестійкому стані (про нього вже йшла мова у першому розділі).

Синергетика як міждисциплінарний напрямок науково­го пошуку має глибокі світоглядні наслідки. Вона не прос­то змінює понятійний лад мислення, але почасти перебу­довує і наше світовідчуття, сприйняття простору і часу, наше ставлення до життя, життєву позицію. Синергетика відкриває інший бік світу: його нестабільність, нелінійність і відкритість (різні варіанти майбутнього), зростаючу складність формоутворень та їх об'єднання в цілісності, що еволюціонує.

Синергетика намагається виявити спільні підвалини, патерни, закономірності у процесах еволюції складних систем найрізноманітнішої природи. З позицій синергети­ки видно спільні риси еволюційної поведінки складних структур та утворень у різних фрагментах навколишнього природного і соціального світу, в тому числі й нашого власного життя. І на цій основі можлива комунікація пред­ставників різних наукових дисциплін, носіїв різних світо-розумінь, культурних цінностей і способів життя.

При цьому слід мати на увазі, що зміна парадигми, зумовлена синергетикою, аж ніяк не означає заперечення культурних традицій. Навпаки, розвиток гуманітарних за­стосувань синергетики означає творче перевідкриття пев­них образів, символів, цінностей культури, в деякому ро­зумінні повернення до більш глибинних чи забутих тради­цій, переосмислення шарів історії та дерева культурних традицій.

Із синергетикою пов'язані сподівання набути новий погляд на світ, нові методи пізнання і передбачення пере­бігу історичних процесів. Синергетика дає нам нові знання про конструктивні принципи коеволюції складних соціаль­них систем, країн і регіонів, які знаходяться на різних ста­діях розвитку. Тому синергетика може стати основою для прийняття обгрунтованих рішень і передбачень за умов невизначеності, стохастичних потрясінь, періодичної реор­ганізації геополітичних структур.

Синергетична картина світу служить природничою ос­новою сучасної філософської антропології та аксіології. Для'них найбільшою цінністю є не користь економічного походження, а людина, яка живе за законами цілісності,

відтворюючи себе у просторі й часі як сутність, що само-детермінується, самовідтворюється, самопокладається.

До найновіших прикладів використання у праві прин­ципів синергетики належить постановка питання про ство­рення синергетичної політико-правової доктрини. Втім, як слушно зазначає М. В. Костицький, сьогодні цю доктрину слід розглядати лише як "... теоретичний фундамент сус­пільно-політичної організації людства через сто, а, може, через декілька сотень років"¹.

§ 2. Особистісна цінність права та її структура

Правова антропологія розглядає право як ос­новний засіб реалізації цінностей особистості (про них ми вже вели мову в першому розділі). У цьому аспекті саме право має дуже велику цінність для особис­тості. Насамперед особистісна цінність права має інстру­ментальний характер. Право є засобом оптимальної реалі­зації цінностей особистості, передусім свободи (відповідно до історичного характеру кожної епохи). Воно дає можли­вість узгодити притаманні кожному члену суспільства до­магання свободи, взагалі розумного розв'язання конфлік­тів у суспільстві, створення умов безпеки для його членів, забезпечення надійного і гарантованого простору для ді­яльності особи, причому так, щоби вивільнити соціальну енергію та уможливити функціонування і подальший роз­виток суспільства. Причина полягає в тому, що право за­безпечує регламентацію вказаних процесів, вносячи до со­ціальної ситуації нормативні начала, регулюючи соціальні відносини за допомогою чітко визначених у формальному відношенні норм.

Право слід розуміти насамперед як уявлення про сво­боду та основний засіб її забезпечення, оскільки втілює це уявлення у норми поведінки, гарантовані організованою силою держави, її інститутами. Завдяки цьому Гегель мав підстави трактувати ідею права як свободу². Дальше роз-

Костицький М. В. Політико-правова доктрина як основа побудови україн­ської держави І права // Вісн. Львів, ун-ту — Сер. юрид. — Вип. 31. Проблеми державотворення в Україні. — Львів, 1994. — С. 4. 2

Див.. Гегечь Г.-В.-Ф. Философия права. - С. 284.

ширення свободи особи у суспільстві також може бути здійснене тільки з допомогою права. Молена сказати, що свобода людини є сутністю права, але свобода не будь-яка, а лише певним чином визначена й забезпечена¹.

Створення держави також можна розглядати як ре­зультат прагнення до свободи. "У свободі слід виходити не з одиничності, з одиничної самосвідомості, — писав Ге-гель, — а лише з її сутності, бо ця сутність незалежно від того, знає людина про це чи ні, реалізується у вигляді самостійної сили, в якій окремі індивіди не більш ніж мо­менти; держава — це хода Бога у світі; його підставою служить влада розуму, що здійснює себе як волю"². Сво­бода, а також відповідальність, рівність, справедливість підтримуються силою державної влади, набувають норма­тивного значення, закріплюються в офіційних документах і, отже, тісно пов'язані з законом, іншими державно-влад­ними, загальнообов'язковими формами вираження й за­кріплення юридичних норм. Зазначимо, що особистісна цінність права полягає в тому, що воно дозволяє людині орієнтуватися в суспільному житті.

Тут слід указати на відмінність правової антропології від екзистенціальної філософії права (В. Майгофер, Е. Фехнер, К. Коссіо тощо). Екзистенціалізм виходить із того, що людина в сучасному світі протистоїть інститутам та установам, що їх сама ж і створила. При цьому основне завдання філософії права його прихильники вбачають у розумінні й трактуванні права як екзистенціального явища в його відмінності й співвідношенні з офіційним законом (позитивним правом). У цьому контексті екзистенціальне право виступає як справжнє право (як вираз "справжнього існування", екзистенції), а закон (позитивне право) — як щось несправжнє, відчужене від людини і таке, що протис­тоїть її екзистенціальній сутності, як знеособлена об'єкти­вована форма вираження "несправжнього існування". Іс­тотна вада екзистенціальної філософії полягає в тому, що притаманне їй конкретно-ситуаційне праворозуміння ме­жує з апологією сваволі особистості та вкупі з властивим

Див.: Колодій А. М., Копетихов В. В., Лисенков С. Л., Пастухов В. П., Су­дан В. О., Тиоюмиров О. Д. Теорія держави і права. - К., 1995. - С. 90. 2 Регель Г.-В.-Ф. Философия права. - С. 247.

їй тлумаченням співвідношення права і закону (позитивно­го права) заперечує, власне, саму ідею правового закону¹.

Водночас правова антропологія визнає цінністю не ли­ше особистість саму по собі з її прагненням до свободи, а й такі цінності особистості, як інша особистість, суспіль­ство взагалі. Відповідно, аналізуючи сутність права як інст­рументальної цінності, правова антропологія бере до уваги те, що воно вносить до соціального життя загальний стій­кий порядок, уможливлює для суспільства організацію йо­го власної діяльності через реалізацію такої цінності, як відповідальність. Регулюючи відносини між членами сус­пільства у цьому плані, право впорядковує соціальну си­туацію стосовно рівності між ними, справедливості, вико­ристовуючи енергетичний потенціал і самих цінностей, спрямовуючи активність членів суспільства та їхніх колек­тивів на досягнення оптимальної рівноваги в суспільних відносинах, що необхідно для нормального функціонуван­ня і розвитку суспільства.

Це регулювання здійснюється з допомогою правових норм. Через них держава наче підносить названі та інші людські цінності до рангу офіційних і захищуваних. Уті­люючись у чинному законодавстві, упорядкованість соці­ального життя, свобода, відповідальність тощо набувають певних юридичних рис, які характеризують їхній офіцій­ний рівень, що його визнає держава. Вони можуть бути і не записані у вигляді словесного формулювання в якомусь акті, але як принципи вони втілюються (або не втілюються) в життя через поведінку осіб, котрі формують і застосову­ють право.

Дата добавления: 2015-05-22