Контрольні запитання 10 страница

Стан загальної зацькованості є сприятливим середови­щем для формування найбільш небезпечного — обережно­го, передбачливого злочинця. З іншого боку, цей стан бло­кує формування яскравих, рішучих, енергійних натур. Ось як характеризував таку ситуацію Ч. Беккаріа: "У більшості людей відсутня мужність, однаково необхідна як для вели­ких злочинів, так і для великих подвигів"¹.

Критичний аналіз просвітителями кризових і застійних процесів, що супроводжували ріст абсолютистського насильства, дав можливість подолати традиційне, ета-тичне розуміння права і розвинути нове, юридичне його тлумачення.

Просвітителі показали, що широкі каральні репресії на основі "моральних" мотивів обов'язково приводять до то­го, що злочин, розгляданий крізь призму моралі, стає лише приводом для систематичної, корисливої тероризації насе­лення, яка розбещує суспільство згори донизу. Завдання оздоровлення суспільства може бути вирішене лише з до­помогою розумного обмеження карального насильства.

Передовсім, необхідно чітко розмежувати злочин і про­вину. По-друге, покаранню підлягає лише виявлена й до­ведена злочинна дія, а не "небезпечний напрям мислення", який начебто робить імовірність злочину надзвичайно ви­сокою. Превентивні покарання слід категорично заборони­ти. Просвітителі послідовно обстоювали принцип: "Ліпше десятки не відімщених лиходійств, аніж покарання хоч би

Беккариа Ч. О престушіениях й наказаниях. — М. —Л., 1939 — С. 347.

одного невинного". Судово-каральна практика повинна бу­ти незалежною від уряду. Хоч якою великою є потреба в "наведенні порядку", у зміцненні дисципліни чи національ­ної єдності, судова влада не може порушувати принципу справедливого покарання як розмірної відплати за доведе­ну протиправну дію.

Прогресивні мислителі XVIII ст. вважали, що ніяка, навіть найскладніша, ситуація не може бути виправданням хибних звинувачувальних вироків. Вони відродили девіз римських юристів: "Нехай загине світ, але переможе спра­ведливість".

Прагнення до розумної мінімізації каральних репресій знаходить свій інтегральний вираз у понятті невід'ємних прав людини. Просвітницька філософія права від Локка до Канта виходила з того, що всяким державним заборонам має передувати дозволяння. Сутність його полягає в тому, що кожен член суспільства вважається інтелектуально і морально досконалою істотою, яка не потребує поводиря у визначенні того, що для нього бажане, цінне і вигідне.

Держава повинна категорично заборонити будь-кому (в тому числі й сама собі) поводитися з людиною як із дитиною та проникати у сферу самостійних практичних суджень. Громадянам має бути дозволено без жодних об­межень думати так, як вони думають, вільно розпоряджа­тися своїми силами та майном. До переліку дозволеного входять знамениті природні права (свободи совісті, слова, преси, зборів, власності, пересування, вільного викорис­тання власної робочої сили тощо), під прапором яких роз­вивається весь антифеодальний рух.

Але найголовніше у праворозумінні — це ідея про необхідність вольового обмеження примусної сили держа­ви. Намагання завадити перевищенню влади, утвердити першість правового закону стосовно волі государя, підне­сеної до рівня закону, складає основну тенденцію політи-ко-юридичних теорій нового часу.

Подібних поглядів дотримувався француз Монтеск'є, який наполягав на поділі влади на законодавчу, урядову та судову гілки. Ці проблеми хвилювали в Англії Д. Юма. Останній писав: "Жоден вчинок не може вважатися злочи­ном, окрім тих, що їх закон чітко визначив як такі; жоден

злочин не може ставитися людині в провину без пред'яв­лення суддями юридичних доказів його вчинення¹.

Німецький філософ-гуманіст В. Гумбольдт написав працю "Ідеї до досвіду", що визначала межі діяльності дер­жави. Епіграфом він узяв вислів француза В. Мірабо про те, що найвища мудрість влади полягає не в політико-ад-міністративному мистецтві, а насамперед у тому, щоби всі­ляко придушувати в собі нестримні бажання правити, які є найбільш згубною хворобою сучасних держав².

Право, на думку Гумбольдта, — це законодавче само­обмеження держави, близьке за сутністю до самообмежен­ня особистості в умовах її моральної автономії та спрямо­ване на те, щоб дати простір природній багатоманітності неповторних людських індивідуальностей.

Право ще не є право, з погляду ідеалу права, поки сама держава не стала правовою державою, тобто політичною владою, яка безумовно визнає верховенство закону. Закон же приймається тільки виборними представниками народу на основі вільного та всебічного обговорення, а діяльність урядових органів обмежується законом.

Ось такі основні постулати висували та обстоювали прогресивні теорії права в епоху кризи та занепаду фео­дального абсолютизму.

Термін "правова держава" з'явився в німецькій політи-ко-юридичній літературі в першій третині XIX ст. Ідеологи зростаючого капіталізму щиро вірили у всесилля політико-юридичних норм та інститутів. Справедливе законодавство здавалося їм не тільки необхідною, а й достатньою умовою для здійснення соціальної справедливості.

Невід'ємним особистим свободам надавався статус природних прав, що належать людині як природній істоті. Необхідність конституційного обмеження влади обумов­лювалася посиланням на первісний суспільний договір, ні­бито укладений за стародавніх часів у момент установлен­ня держави. Це, звісно, були ілюзії, споглядальні побудови. Рівночасно принципи конституціоналізму, рівності перед законом, верховенства закону, поділу влади тощо стали великим загальнодемократичним завоюванням, надбанням людської цивілізації.

¹ Юм Давид Сочинения: В 2 т М., 1966. - Т 2. С. 573.

2 Див.: Гумбольдт В. Язик в философии культури. — М., 1985. — С. 25.

У визначеннях права, вміщених в енциклопедіях, слов­никах, популярних юридичних виданнях, відсутнє поняття свободи. На першому плані фігурують такі положення (вирази), як "регулювання", "управління", "регламентація" тощо.

Дати стисле визначення права, яке охопило б усі його функції та підвиди (тобто право кримінальне, процесу­альне, майнове, цивільне, трудове, арбітражне, екологічне і т. д.), — завдання дуже складне. Але під кутом зору фі­лософії права можна зробити спробу визначити його сутність.

Право — це система встановлених чи санкціонованих державою загальнообов'язкових норм, які забезпечують спільне громадянсько-політичне співіснування людей на основі особистої свободи, ідеалів рівності й справедливості за мінімуму карального насильства. Право не є правом без законодавчих обмежень, що їх суспільство накладає на можливі репресивні дії самого державного механізму. Об­меження ці фіксуються в конституції як безпосередній ви­раз волі народу. Якраз конституція, оскільки вона визначає взаємні обов'язки держави та громадян, є втіленням закон­ності, на відміну від поліцейських, вказівних, адміністра­тивно-бюрократичних настанов. Конституція — фунда­мент і серцевина всієї правової системи.

Суттєвим розділом конституції як основного закону держави є такі права людини, як свобода совісті, слова, власності, особистої недоторканності тощо. Це — чисте втілення права, тобто безумовного суспільного дозволу найпростіших і водночас найважливіших умов громадсько-політичного буття.

Права і свободи, які визначають юридичний статус осо­бистості, мають найсуттєвіше значення для оцінки розви­неності й демократичності правової системи. А долучення до них таких соціальних прав, як право на працю, відпочи­нок, освіту, безплатну медичну допомогу тощо є одним із найважливіших показників прогресу певної цивілізації.

Усякі законодавчі акти держави, продиктовані еконо­мічною, соціальною чи політичною діяльністю, можуть бу­ти правомірними лише тоді, коли вони не суперечать кон­ституції та не порушують закріпленого в ній юридичного статусу особистості. Цього статусу особливо важливо до­тримуватися стосовно до кримінального закону.

Співвіднесеність кримінального кодексу з конститу­цією ставить каральну репресію в межі певної відповідаль­ності за виявлений і грунтовно доведений злочин та не дозволяє їй бути знаряддям тотальної тероризації суспільства.

Діалектика функціонування права полягає в тому, що воно, з одного боку, безсиле, декларативне без державної підтримки, а з іншого — лімітує та спрямовує цю підтрим­ку права державою і в такий спосіб перетворює себе в засіб захисту конституційних свобод.

Правова перевага закону полягає ще й в тому, що фор­мально йому юридичне байдуже до внутрішнього світу громадянина, до його внутрішніх бажань, помислів, на­строїв, незважаючи на те, що вони могли мати в собі зло­чинні наміри. Правовий закон не дозволяє робити виснов­ки на основі напряму думок людей, відтак домислювати (передбачати) можливі злочинні дії та певним чином на це реагувати.

Байдужість правового закону до ще не втілених суб'єк­тивних схильностей не є виразом юридичної байдужості чи бездушності. Навпаки, в цій байдужості Знаходить вираз юридичний гуманізм, безумовна попередня довіра до кож­ного члена суспільства. Це забезпечується сукупністю про­цесуальних вимог, які стоять на сторожі того, щоб з людь­ми не поводились як із потенційними злочинцями. Такими є презумпція невинності, чітко застережені правила полі­цейського втручання, затримання та обшуку, таємниця слідства, гласність судового розгляду, право підсудного на захист тощо.

Своєрідний попередній моральний нагляд за внутріш­нім світом громадянина здійснюється в так званих малих групах, стосунки в яких будуються на основі професійного визнання, дружби, сусідства, родинних зв'язків. У цих умо­вах застосовуються не поліцейські санкції, а моральні.

Розробленість і чіткість процесуальних гарантій можна назвати мірою цивілізованості всієї правової системи. Ан­тидемократична деформація правової системи знаходить вираз насамперед у грубих спрощеннях процесуального кодексу, які дають можливість стирати відмінність між дійсним і можливим злочином, розглядати намір як дію, а схильність — як намір.

8 о.58 225

Гуманізм права — це довіра до одного з головних ви­мірів особистості — до її волі, як здатності до самоконт­ролю і самодисципліни. Право допускає, що люди не є абсолютно досконалими, що вони можуть мати антисоці­альні схильності. Водночас право забороняє робити упере­джені висновки про те, що той чи той індивід не здатний протистояти своїм схильностям. Тому ніхто не має права прогнозувати злочин того чи того індивіда і на цій основі попередньо, до скоєння злочину, піддавати його карі. Тоб­то правовий гуманізм виходить із визнання свободи волі.

Усякий, в тому числі й кримінальний, закон захищає індивіда. Кара на основі рішення суду, навіть дуже сувора, набагато краща від розправи.

Пояснюючи сенс кримінально-правової норми, німець­кий філософ І.-Г. Фіхте пропонував уявити таку ситуацію. Злочинець залишається начебто по той бік закону. Він от­римує можливість робити все, що йому заманеться. Водно­час усі інші люди вільні щодо злочинця: кожен може вико­ристати злочинця на свій копил, тобто вчинити наругу, зробити рабом або й просто вбити. Фіхте наголошував на тому, що, потрапивши в таку ситуацію, злочинець сам по­просить для себе кару на основі кримінального кодексу.

Гегель увів в обіг формулу: "Покарання — це право злочинця" (тобто нести покарання — це право злочинця). Адже покарання має свою міру у винуватості злочинця, а тому може розглядатись як такий вплив на нього суспіль­ства, котрий улагоджує його стосунки з суспільством і самим собою. Покарання повинно бути невідворотним для того, хто скоїв злочин, водночас на міру його не повинні впливати міркування користі, яку суспільство могло б мати від експлуатації злочинця.

Гуманізм права полягає в довірі до людини. Право ви­ходить із того, що кожний член суспільства сам здатний судити, що є для нього вигідним, а що ні, що корисним, а що шкідливим, тобто визнає автономію особистості.

Людині повинна бути надана можливість діяти на свій страх і ризик, для спроб й помилок, для падінь і нового становлення. Суспільство робить певні допуски в поведінці людини і не застосовує до неї державного примусу доти, доки громадянин не порушить закону.

І

Свобода від чужого утилітарного захисту стимулює іні­ціативу людей, сприяє розвиткові основних вимірів особис­тості: незалежності, певної непокірливості, стійкості.

Тобто державі забороняється втручатись у такі дії під­даних, які торкаються їхнього особистого життя. Диктува­ти індивідові, як йому бути розсудливим, забороняється і приватним особам.

§ 3. Право, правова держава, громадянське суспільство як досягнення цивілізації

Із переходом людства від варварства до цивілі­зації його постійно супроводжує право. У чому полягає цінність права для цивілізації, чи завжди воно яв­ляло таку цінність, які перспективи розвитку цивілізації та права, є воно гарантом свободи людини чи засобом спону­кання слідувати чиїйсь волі? Ці та інші питання завжди були актуальними у філософії історії, в теорії держави і права.

Ще й досі в юридичній літературі побутують погляди на право як на вираз волі панівного класу у правових нор­мах, головним завданням яких є збереження вигідних йому суспільних порядків і відносин¹. Тобто право за такого підходу служить інструментом перетворень, що їх здійс­нює політична влада. Нещодавно на теренах колишнього СРСР політична влада накладала табу на альтернативні концепції правового регулювання, за якого головним при­значенням права є не нав'язування громадянам порядків, що подобаються тим, котрі стоять при владі, а забезпечен­ня нормального життя громадянського суспільства, попе­редження або, принаймні, пом'якшення конфліктів, захист прав людини; правова організація діяльності самого апара­ту влади в суворих рамках закону.

Підхід до права як до державного виразу волі панівно­го класу призводить до свавілля, зловживань як у консти­туюванні норм права, так і в їх використанні. Одержавлене

Див.. Советское право: Учебник. — М., 1981 — С. 9—12; Основи теории государства й права. Советское государственное й административное право. — М., 1984. - С. 15-16.

8* 227

право вельми придалося для казарменої організації сус­пільного життя, панування бюрократії, зневажливого став­лення до свободи і прав людини, нехтування презумпцією невинності тощо.

Зрозуміла річ, що таке бачення місця і ролі права неприйнятне, причому не тільки через те, що воно не може гарантувати людського ставлення до людини, надійного за­хисту її від будь-якого зловживання владою. Не менш важ­ливо й те, що ефективне, повнокровне функціонування всіх аспектів життя можливе лише в умовах свободи, несуміс­ної з тотальним контролем над народом.

Підхід до права як до державного виразу волі панівно­го класу є яскравим проявом юридичного позитивізму, прибічники якого тлумачать право як своєрідний "агрегат" правил, установлених державною владою. Тоді виходить, що всі норми, санкціоновані державою, є правом. Правом визнається навіть відверте свавілля, якщо воно санкціоно­ване державою у формі закону, постанови, рескрипту. Праву при цьому надається вузьке техніко-інструменталь-не значення, воно виступає лише як офіційне знаряддя по­карання; засіб здійснення управління, регламентації, конт­ролю. Таке суб'єктивно-вольове оперування обов'язково призводить до деградації, девальвації виражених у нормах права цінностей і регулятивних можливостей. Такий підхід до права був характерним для колишнього СРСР, що яс­краво виявилось у доповіді А. Вишинського на першій все­союзній нараді працівників права 1938 р. Таку оцінку права визначив гіпертрофований класовий підхід, характерний для всього післяреволюційного розвитку СРСР, аж до його розпаду.

Однією з найцінніших рис права є проголошення ним правової рівності формально незалежних осіб; право ви­ступає мірою свободи й відповідальності, єдиним мірилом свободи й відповідальності, хоча в реальному житті соці­ально-класові умови часто деформують застосування цієї міри залежно від соціального статусу того чи того суб'єкта права. Саме звідси випливає проблема взаємозв'язку права і влади. Пошук принципів вирішення цієї проблеми привів до ідеї правової держави.

Уже в стародавні часи йшли пошуки співзвучної вза­ємодії права та влади. Символічним виразом подібних по­шуків стала богиня правосуддя з зав'язаними очима, з ме­чем і терезами, як утілення єдності сили та права.

Значний внесок у розвиток ідей правової держави зро­бив Дж. Локк. Він виступав за таку державу, де панує закон, що відповідає природному праву та визнає невідчу­жуваність прав і свобод індивіда, а також здійснено поділ влади. Локк обгрунтував правовий принцип індивідуальної свободи: свобода людей, які знаходяться під владою уряду, полягає в тому, щоб мати постійне правило для життя, обов'язкове для всіх у цьому суспільстві, встановлене в ньому законодавчою владою; це — свобода слідувати сво­єму власному бажанню в усіх випадках, коли цього не за­бороняє закон, і не бути залежним від постійно невизна-ченої, невідомої свавільності іншої людини. Мова тут іде про такий тип юридичної регламентації, як загальнодозво-лений, що знайшов вираз у характерній для сучасності формулі: "Дозволено все, крім того, що окремо заборонено законом".

Одним із найважливіших факторів становлення теорії правової держави був принцип поділу влади, сформульо­ваний Локком, Монтеск'є, Кантом, згідно з яким державна влада поділяється на три гілки: законодавчу, виконавчу, судову.

Кожна з них повинна бути відносно самостійною та врівноважувати одна одну. Наприклад, Кант уважав, що метою держави є забезпечення панування права, вимогам якого воно само повинно підкорятися. Громадянський стан повинен бути правовим і спиратися на такі апріорні принципи:

• свобода кожного члена суспільства як людини;

• рівність його як підданого з кожним іншим;

• самостійність кожного члена суспільства як грома­дянина¹.

Отож, уже Кант розглядав правову державу як правову форму організації та діяльності публічно-політичної вла­ди, її стосунки з індивідами як суб'єктами права.

Більшість юристів і філософи права з-поміж характер­них рис правової держави називають:

• верховенство правового закону;

• реальність прав і свобод індивідів;

• організацію та функціонування суверенної державної влади.

¹ Див Кант Й Сочинения В 6т— М 1963 — ї 4 — Ч 2.—С'79

Сутність права завжди суперечлива, позаяк юридични­ми засобами вирішуються класові та загальнолюдські проблеми. Оскільки держава конституює право, видаючи закони та інші нормативні акти, і лише вона робить закони обов'язковими для громадян, держава використовує право як інструмент утілення своєї влади. Водночас право несе і повинно нести членам суспільства деяку міру соціальної свободи.

Якщо подивитися крізь призму цих положень на ко­лишнє радянське право, то воно в основному було інстру­ментом державної влади, волі, спрямованим не на гаранту­вання прав людини, а на гарантування виконання своїх обов'язків. Через одержавлення права суб'єктивні права громадян перетворювалися в їхні обов'язки, скажімо, пра­во на працю — в обов'язок працювати, право на демонст­рацію — в обов'язок брати в них участь, право на відпуст­ку — в обов'язок її використання і т. д. Офіційно це пода­валось як єдність прав та обов'язків, а в дійсності права замінялися обов'язками, тобто найважливіша риса право­вої держави практично була відсутня. Але ж головним у сутності права, як уже відзначалось, є забезпечення рів­ності, справедливості, свободи — цих найважливіших за­гальнолюдських цінностей. Власне, це якраз те, чого люди чекали від законів на всіх етапах розвитку цивілізації. Саме з таких позицій слід оцінювати чинне законодавство від­носно того, чи закріплює воно правові основи, чи є зако­нодавче оформленим свавіллям. Іншими словами, друга оз­нака правової держави випливає зі ствердження правової форми і правового характеру взаємовідносин між публіч­ною владою і підвладним, із визнання й гарантування фор­мальної рівності й свободи всіх індивідів, прав і свобод людини та громадянина, з розуміння права як міри свобо­ди. За такого розуміння права юридична регламентація об­ходиться без нав'язування людям тих чи тих варіантів по­ведінки і більшою мірою служить інструментом самоорга­нізації громадянського суспільства. Обмеження свободи, визначення в законі її рамок, меж потрібно лише для по­передження колізій між діями вільних індивідів, для того, щоби свавілля одного не зачіпало сфери свободи іншого.

Забезпечення свободи повинно бути головною метою державних і правових інститутів. Первинність і пріоритет­ність свободи, як соціальної цінності, дотично до всього,

що стосується функціонування влади, виключно з підтрим­кою в суспільстві організованості, дисципліни, порядку, які, своєю чергою, мають служити свободі людини, дикту­ють необхідність під час вибору способу її обмеження від­давати перевагу принципові: "Дозволено все, крім того, що окремо законом заборонено".

Правова держава, правовий закон — не самоціль, а історично обумовлені загальні форми виразу, організації, впорядкування та захисту свободи в суспільних відношен­нях людей. Зміст і характер свободи, її широта і обсяг, кількість і якість визначаються досягненим рівнем розвит­ку суспільства. Свобода — відносна в розумінні її фактич­ної незавершеності, історичної зміни та розвитку змісту, ЇЇ суб'єктів і меж, але вона абсолютна як вища цінність і принцип, а тому може бути критерієм прогресу цивілізації, в тому числі державно-правових форм, суспільних відно­син, умов життя та становища особи в суспільстві.

І нарешті, розглядаючи третю ознаку правової держа­ви, що охоплює організацію та функціонування суверенної державної влади на основі принципу поділу влади, важли­во відзначити, що кожна з цих влад згідно з її природою, характером функцій та призначення має посісти своє місце в загальній системі державно-організованої влади та вести державні справи у відповідних формах і межах, специфіч­ними засобами.

Поділ влади на гілки криє в собі організаційно-право­вий механізм їхньої взаємодії, взаємного стимулювання, противаг із метою забезпечення дії в межах відведених законом-повноважень і водночас забезпечення самостій­ності й незалежності від інших гілок влади. У системі єд­ності цих гілок суверенітет держави знаходить найбільш відповідне організаційне втілення. Поділ влади — показник рівня розвитку права й держави, організаційний вираз пра­вового характеру держави, необхідна передумова режиму панування права і правової законності. Без поділу влади не може бути правової держави та правових законів.

Правова держава, володіючи певним законодавчим су­веренітетом, повинна контролюватися суспільством. У ній виключається диктатура якогось класу, партії, управлін­ської бюрократії, що суттєво підриває шанси встановлення неподільної влади. Інтереси забезпечення розумового спів­відношення свободи, рівності, справедливості та прав усіх

осіб чи більшості людей, життєздатності й стабільності системи вимагають пошуку способів збереження опти­мальної рівноваги між державою і громадянським суспіль­ством. Порушення такої рівноваги, як показав історичний досвід, здатне викликати непередбачені, а то й трагічні, наслідки.

За останні роки у філософській, юридичній, соціологіч­ній літературі дедалі більше уваги приділяється розроблен­ню та уточненню змісту поняття "громадянське суспіль­ство". І це цілком природно. Адже розвиток права, право­вої держави і в цілому цивілізації значною мірою залежить від рівня розвитку громадянського суспільства.

Найбільш радикально сформулював концепцію грома­дянського суспільства один із провідних ідеологів амери­канської буржуазної революції, автор праці "Права люди­ни" Т. Пейн.

Пейн уважав державу необхідним злом; що менше це зло, то краще для суспільства. Тому влада держави повин­на бути обмежена на користь громадянського суспільства. Існуючи до виникнення держави, ця природна соціальність схиляла індивідів до встановлення мирних стосунків кон­куренції й солідарності, що базувалися на взаємному інте­ресі та почутті взаємної допомоги. Що досконаліше грома­дянське суспільство, то ефективніше воно саморегулюєть­ся, то меншу потребу в державі воно має. Наділені невід'ємними правами, рівні та вільні індивіди передують державі в минулому, сьогоденні та майбутньому. Тому дер­жави можна вважати законними або цивілізованими лише тоді, коли вони створені за очевидною згодою всіх індиві­дів і коли ця активна згода сформульована конституційно та зафіксована з допомогою парламентських представ­ницьких механізмів.

А. де Токвіль виходив із постулату, що поділ між дер­жавою та громадянським суспільством є постійною харак­теристикою справді демократичного суспільства. При цьому Токвіль аналізував три аспекти егалітаризму, що сприяли становленню деспотизму в Північній Америці та Європі:

• політична централізація як зброя в боротьбі з приві­леями феодальної аристократії, поєднуючись з адміністра­тивною централізацією та бюрократизацією, значно зміц­нюють владу держави, яка встановлює контроль над усіма

сферами суспільного життя і перетворюється в придушу­вана свободи;

• буржуазна рівність породжує індивідуалізм, який ізолює людей один від одного, обмежує їх рамками при­ватного.життя і створює цим сприятливі умови для деспо­тизму;

• "спотворена" схильність до рівності, в основі якої лежить бажання звести всіх до рівня маси, може призвести до "рівності в рабстві".

Протистояти цим тенденціям до деспотизму можуть лише громадські установи та організації, які знаходяться між державою та індивідом.

Велика заслуга в розробленні концепції громадянсько­го суспільства належить Гегелю. Він уважав, що громадян­ське суспільство складається з приватних осіб, класів, груп та інститутів, взаємодія яких регулюється цивільним пра­вом і які прямо не залежать від держави. Численні складові громадянського суспільства часто несумісні, нестійкі, схильні до серйозних конфліктів, у яких одні приватні ін­тереси стикаються з іншими. При цьому надмірний розви­ток одних елементів громадянського суспільства може призвести до придушення інших. Тому таке суспільство може залишатися громадянським доти, доки воно функці­онує під політичним наглядом держави. Держава, на думку Гегеля, — це моральне начало, хода Бога в світі¹.

Слідом за Регелем марксизм розглядав громадянське суспільство як результат історичного розвитку, а не як даний природою стан. Громадянське суспільство виражає приватний інтерес. У такому суспільстві людина виступає як мирська істота, в державі людина розглядається як ро­дова істота з відсутніми індивідуальними рисами. Соціальні структури громадянського суспільства не є самостійними утвореннями, а обумовлюються продуктивними силами².

Громадянське суспільство і правова держава виникли й розвивались як реакція на ідеал середньовічної теократії. Однією з головних її характеристик є світське (мирське) начало. Громадянське суспільство існує як система самоді­яльних асоціацій (релігійних об'єднань, купецьких гільдій,

Див.. Гегель Г-В.-Ф. Философия права. - С. 283-284. 2

Див.. Маркс К., Знгельс Ф Избранньїе сочинения: В 9 т М., 1985:— Т 2. С.33,72.

кооперативів, профспілок і т. д.), які виражають і захища­ють їхні групові та індивідуальні інтереси, права. Що біль­ше розвинене громадянське суспільство, то більше підстав для демократичних форм держави. І навпаки, що менше розвинене громадянське суспільство, то більше ймовірнос­ті для існування авторитарних і тоталітарних режимів дер­жавної влади. У процесі розвитку громадянського суспіль­ства проявляється тенденція до ширшого охоплення різних верств населення.

Отже, громадянське суспільство являє систему само­стійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, покликаних забезпечити умови самореалізації окремих індивідів і колективів, реалізації приватних потреб та інтересів. Ці потреби та інтереси виражаються та здій­снюються через такі інститути громадянського суспіль­ства, як сім'я, церква, система освіти, наукові та професійні об'єднання і т. ін.

Інтереси забезпечення розумного співвідношення сво­боди, рівності, справедливості й прав усіх чи більшості лю­дей, життєздатності й стабільності системи вимагають по­шуку способів збереження оптимальної рівноваги між дер­жавою і громадянським суспільством. Порушення такої рівноваги, як показав історичний досвід, може привести до непередбачених, а то й трагічних, наслідків. Природна річ, що виникає питання: Що може врівноважити силу грома­дянського суспільства і силу державної влади?

Напевно, однією з таких сил, яка відіграла велику роль у становленні цивілізації, є приватна власність. Якщо у людини є власність і ця власність надійно захищена зако­ном, то вона набуває впевненості, тримає себе з гідністю перед будь-якою владою. Головною діючою особою грома­дянського суспільства виступає людина-власник. Кожна людина має право на організацію власної справи, на ризик у ній і відповідальність за цей ризик.

Приватна власність, з одного боку, розділяє людей на ворожі соціальні групи і класи, пробуджує в людях жадобу накопичення, обман і лицемірство, але з іншого — пробу­джує ініціативу, пошук, що сприяє розвиткові виробницт­ва, створює матеріальні передмови для формування струк­тур громадянського суспільства.

Історичний досвід показує, що тільки суспільство здатне захистити і зберегти правову демократію, яке скла-

Дата добавления: 2015-05-22