Контрольні запитання 6 страница

Визнаючи співвідношення права і господарства, Штам­млер підкреслював, що воно "представляє відносини форми і матеріалу суспільного життя"¹. В розвитку права він вба­чає основу становлення всього суспільства. "Закономір­ність соціального життя є закономірністю його правової форми, слідування основній ідеї права, як кінцева мета людського суспільства". Означена закономірність проявля­ється тільки в такому соціальному житті, регулювання яко­го здійснюється в інтересах свободи кожного, хто знахо­диться в сфері права. Ідеал суспільства — це суспільство людей, які вільно бажають. Суспільство, в якому кожен

¹ Штаммлер Р. Хозяйство й право. - Снб, 1907. - Т 2. - С. 1(М. 166

вважає своєю об'єктивно правомірну мету іншого. З таким регулюванням повинен погодитися кожен, хто підкоряєть­ся праву, якщо він прийняв рішення, вільне від чисто суб'єктивних бажань, але яке відповідає закону, вважав Штаммлер.

Для Штаммлера суспільне життя у всіх його проявах — це зовнішнім чином організоване спільне життя людей, найважливішою формою якого виступає право. Звідси, за Штаммлером, "... закономірність соціального життя людей є закономірністю юридичної форми її". В результаті пере­носу цієї конструкції на господарство (під ним Штаммлер розумів спільну діяльність людей, яка спрямована на задо­волення їх потреб) його регулюючою формою виступає право. Так як право первинне по відношенню до держави, Штаммлер стверджував, що економіка не може підривати правовий лад, економічний і політичний розвиток повинен іти лише шляхом часткових змін права. Кінцевою метою цих змін, ідеалом "правильного права" Штаммлер вважав поняття "суспільства людей, які вільно бажають".

Марксистська концепція здавалась Штаммлеру неза-кінченою, тому що, по-перше, в марксизмі відсутній кри­тичний розгляд і доведення ключових понять, таких як суспільний спосіб виробництва, суспільство та ін. По-дру­ге, тому що марксизм не пояснює, яку міру необхідності він визнає доцільною в перетвореннях права.

Між тим, деякі із конструкцій Штаммлера представля­ють очевидний інтерес. Наприклад, думка про те, що в логічному аспекті право є визначальна форма, а "соціальне господарство" — матерія, яка визначається цією філосо­фією. Право — специфічний комплекс нормативних при­писів, особливий зовнішній регулятор спільної соціальної діяльності. Воно відіграє визначальну роль, оскільки без нього фізично неможлива сама соціальна діяльність індивіда.

На думку Штаммлера, юридичні норми виникають, встановлюються і починають діяти незалежно від держав­ної організації: "Не можна схвалити погляди, коли право розглядається як соціальне правило, за яким стоїть сила. Подібне ототожнення права і фактичної сили неправиль­не... Не кожний соціальний припис влади має юридичний характер, а тільки частина з них.

Штаммлер розділяє право на справедливе і несправед­ливе. Ідея такого розмежування складається в тому, щоб довести: "немає ніяких особливих правових положень, які б включали в свій умовний зміст безумовний склад". Інши­ми словами, немає правових положень, які є раз і назавжди тільки справедливими, або виключно несправедливими в кожній ситуації. "Безумовно діють тільки формальні умо­ви... Сума цих формальних умов, набір найбільш абстракт­них ознак, за допомогою яких схоплюється і кваліфікуєть­ся весь "мінливий і багатоманітний правовий матеріал" створює особливе "природне право".

Самому праву за його суттю властиве внутрішнє ба­жання досягти об'єктивно справедливої цілісності соціаль­ного життя, йому внутрішньо властивий рух до соціально­го ідеалу. Але воно "веління" ніколи не зупиняється пов­ністю в якомусь одному історичному пункті. Постійно від­буваються зміни змісту, який раніше вважався матеріально справедливим, "і людству належить постійно вдосконалю­вати все краще і краще розуміння того, що є справедливим за окремими питаннями". Тим самим Штаммлер вводить в систему своїх правових поглядів принцип розвитку, втілен­ням якого виступає категорія природного права із змістом, який змінюється". Дух цієї теорії виявився співзвучним процесу відродження концепції природного права; який є характерним для європейської філософсько-правової дум­ки XX ст.

Інший видатний представник неокантіанської філосо­фії права — Густав Радбрух (1878—1949). Розуміння права, яке пропонує Радбрух зводиться до аксіологічної конст­рукції неокантіанського типу, згідно з якою право може бути зрозуміле тільки з апріорної ідеї права, яка й визна­чає мету права. В свою чергу, ця "ідея права" складається із "об'єднання" трьох основних цінностей: справедливості, доцільності і правової стабільності, дослідження яких і є метою філософії права, на відміну від теорії права, яка вирішує завдання пояснення, систематизації і т. д. чинного права. Метод філософії права, за Радбрухом, це особливий підхід: обов'язковий елемент методу — релятивізм. Після другої світової війни Радбрух спробував зв'язати свою конструкцію з відродженням природного права. Позити­вістський підхід до закону і применшення природного пра-

ва, згідно з теорією Радбруха, привели до виникнення фашизму.

В Росії неокантіанство, яке являє собою раціоналізм, позбавлений емпіричних домішок¹, найбільш ярко прояви­лось в роботах П. І. Новгородцева (1866—1924). • При вирішенні морально-правової проблеми необхідно, згідно з теорією П. І. Новгородцева, виходити із апріорних "вказівок" моральної свідомості. Цю методологію Новго-родцев використав для обгрунтування концепції природно­го права, відродження якої пропагував на початку XX ст. Природно-правова проблема для Новгородцева (в її розу­мінні він близький до Штаммлера) — це проблема перш за все моральна, сутність якої полягає в тому, щоб "... вста­новити моральні вимоги, які встановлюють ідеальні шляхи розвитку. Природа моральності може бути зрозуміла тіль­ки при дослідженні її як внутрішньопсихологічного і само-цінного нормативно-етичного явища, як "закону особисто-

го життя".

В цілому філософсько-правові концепції неокантіан-ців — істотний внесок у розвиток правової думки XX ст.

§ 3. Філософія права неогегельянства

Філософсько-правове вчення Гегеля справило великий вплив на всю наступну історію політи-ко-правової думки. Філософія Гегеля, як підкреслювали основоположники марксизму, створювала широкий про­стір для обгрунтування як консервативних, так і критич­них, опозиційних поглядів. Це було наочно продемонстро­вано в наступній історії гегельянства і тлумачень філософії права Гегеля з різних ідейно-теоретичних позицій.

Одним із перших послідовників філософії права Гегеля став німецький юрист Едуард Ганс (1798—1839). Він висту­пив проти пануючої в юриспруденції історичної школи права і за створення філософської школи права в дусі Ге­геля. Розвиток права Ганс розглядав як вираз абсолютної ідеї, а власність як здійснення вічної, незмінної ідеї права.

Див.: Кузнецов Е. В. Философия права в русском дореволюционном правове-дении // Правоведение. — 1984. — № 2.

Вплив гегельянства в філософії права посилюється в міжвоєнний період. Неогегельянство тлумачить ідею права в дусі панлогізму і стверджує, що коли нема розумного права, то є правовий розум, який повинен бути втілений в позитивному праві; право — це самопроявлення розумного права.

Неогегельянську теорію права розроблювали — Т. Ге-ринг, Ю. Біндер, Ф. Розенцвейг, Ф. Блашке, Г. Геллер, Л. Циглер, І. Пленге та ін.

В Росії представниками гегельянської філософії права були Б. М. Чичерін і П. Редькін. Російські неогегельянці спробували пристосувати буття ідей до умов емпіричної дійсності. Разом з тим, досліджуючи емпіричний процес розвитку права, в кожній із його стадій вони розглядали один із моментів реалізації розумної ідеї права, яка і ле­жала в основі їх теоретичних суджень¹.

Борис Миколайович Чичерін (1828—1904) — росій­ський філософ-гегельянець, теоретик держави і права, іс­торик і публіцист. Професор права Московського універ­ситету (1861—1868). При Олександрі II був вихователем спадкоємця престолу.

Чичерін прагнув розділити сфери моральності і права так, що право є гарантом особистої свободи і водночас обмеженням свободи зовнішньої. Ідеальна форма правової держави для Чичеріна — конституційна монархія. Він під­тримував принцип приватної власності і незалежності економіки від держави. Погляди Чичеріна стали одним із джерел ідеології конституційно-демократичної партії (кадетів).

В російській історіографії Чичерін — один із засновни­ків так званої юридичної (державної) школи, яка виходить із провідної ролі державних і юридичних форм в історич­ному процесі.

Досить цікаво для розуміння особливостей становлення права Б. М. Чичерін трактує свободу. Взявши за вихідну точку дослідження особистість, російський юрист прихо­дить до висновку, що невід'ємною рисою людської природи є свобода. Людина визнається носієм абсолютного, а тому є сама своїм началом і через це може бути визнана вільною особою, яка має права. Свобода розділяється мислителем

¹ Див.: Кузнецов 9. В. Философия права в России. — М., 1989. — С. 48. 170

на внутрішню і зовнішню, перша — є безсумнівною цінніс­тю. Оскільки внутрішня свобода відображає духовну сто­рону, моральний світ людини, джерелом яких є розум і воля, із розуму випливає і свобода волі, яка двояко розу­міється: 1) як свобода від чужого впливу і чужої волі; 2) як можливість діяти за власним бажанням. Внутрішня свобо­да, пов'язана з розумом і волею, передбачає як свою про­тилежність свободу зовнішню, яка в суспільстві обмежу­ється певними рамками. Ці рамки складають зміст права. Для кожного члена суспільства важливо, щоб межі свобо­ди кожного були точно визначені, а також охоронялись законом. У виконанні цього — основне завдання права, бо воно є початком формальним і стосується лише зовнішніх відносин особистості, стосуючись внутрішніх мотивів лише стільки, скільки вони виражаються у зовнішніх діях.

Видатна роль, яку відіграла "Філософія права" Регеля в процесі формування і еволюції поглядів К. Маркса і Ф. Ен­гельса на початку їх творчого шляху, а також в процесі становлення і розвитку марксизму, змістовне багатство цього твору обумовило інтерес до нього радянських дос­лідників протягом багатьох десятиліть.

В 20-ті рр. при висвітленні філософсько-правової тема­тики в радянській літературі головна увага приділялась ви­значенню ролі філософії Гегеля, як одного із теоретичних джерел марксизму, ставлення Маркса, Енгельса і Леніна до вчення Гегеля, співставленню ідеалістичної і матеріалістич­ної діалектики. Вивчаючи Гегеля, дослідники звертали ува­гу також на питання ідеологічного, політично-правового характеру, наприклад, такі як соціально-класові витоки ідеологічний характер і політичний зміст філософії Гегеля сенс ідейно-теоретичної боротьби між представникам І марксистського прочитання Гегеля і неогегельянцями.

Разом з тим більшість дослідників (не тільки в 20-ті, а й в ЗО—40-і рр.), позитивно оцінюючи деякі моменти діа­лектичного методу Гегеля, його "раціональне зерно" і різко критикуючи його систему, в тому разі, коли вони зверта­лись до "Філософії права" або взагалі до політичної і пра­вової теорії Гегеля, трактували їх переважно як позбавле­ного діалектичного концентрованого виразу негативних рис системи Гегеля.

При такому механічному розділенні і протиставленні методу і системи політико-правове вчення Гегеля автома-

тично ставало частиною "реакційної" системи, яка протис­тояла (прогресивному методу).

Очевидно, що тільки після подолання таких однобічних і механічних уявлень про співвідношення методу і системи в філософії Гегеля можливо було б вірно оцінити характер і зміст його філософії права, уточнити своєрідність діалек­тики соціально-політичних уявлень Гегеля, пізнати специ­фіку діалектики в "Філософії права" в порівнянні з діалек­тикою в "Науці логіки" і т. д.

Перші кроки в цьому напрямку були зроблені вже в 20-ті рр. Так, А. М. Деборін, підкреслюючи, що Гегель ко­ристувався діалектичним методом не тільки для аналізу загальнофілософських проблем, а й для своєї соціальної філософії, писав "... не тільки метод Гегеля, а й певні, необхідно зв'язані з методом результати його дослідження в сфері суспільних наук не пройшли безрезультатно для Маркса". При цьому Деборін мав на увазі те, яку високу оцінку "Філософія права" Гегеля отримала у Маркса, роль цього твору в процесі формування політико-правових пог­лядів Маркса.

Інший дослідник тих років, К. Міланов, підкреслював, що саме марксисти повинні показати, що Гегель, незва­жаючи на весь свій ідеалізм, значно ближче нам, чим будь-якому відтінку політичного, філософського і всякого іншо­го заблудження.

Основними представниками італійського неогегельян-ства були Б. Кроче і Д. Джентіле.

Свою концепцію Кроче назвав "релігією свободи". Сво­бода — найвищий закон людської історії і буття. Але якщо у Гегеля мова йде про розумні форми об'єктивізації свобо­ди в ході історичного прогресу, то Кроче акцентував увагу на принциповій неможливості визначення характеру свободи.

Ідею необумовленості свободи ніякими фактичними умовами Кроче використав для обгрунтування формаль­ної, юридичної свободи і неможливості фактичної свобо­ди. Лише "меншість, яка править", її він називав "політич­ним класом", знає, чого вона хоче.

Захищаючи формальні, юридичні права особистості, Кроче вважав, що свобода без суб'єкта — це пусте слово і абстракція, якщо не визнається свобода особистості. В об­становці тоталітарного пригноблення прав і свобод осо-

бистості ці ліберально-індивідуалістичні уявлення носили опозиційно-критичний характер. Таку ж спрямованість мало положення про те, що не держава вище моралі, а, навпаки, мораль підноситься над державою. Така оцінка досить істотно відрізнялась від типових для неогегельян-ства етатистських інтерпретацій системи ієрархій різних "форм духу". Виходячи з цих уявлень, Кроче критикував фашизм, до якого в тій чи іншій мірі прагнула більшість італійських і німецьких неогегельянців.

Разом з тим виступи Кроче проти авторитарних і тота­літарних інтерпретацій вчення Гегеля доповнювались крити­кою демократії проповіддю вічності воєн, нерівності і т. п.

В неогегельянстві Джентіле превалює ірраціоналізм і містицизм, критика розуму з позицій волюнтаристського "актуалізму", "чистого акту", співзвучного фашистському активізму. Він стверджував, що істинний індивід має уні­версальні характеристики і завершує Бога в своїй сутності, однак подібні якості скоріше підходять до його оцінки фа­шистської держави і дуче, а ніж окремого індивіду.

Свою інтерпретацію духу як "чистого акту" Джентіле використав для атаки ідей правопорядку і режиму закон­ності, виправданні фашистського "активізму" і беззаконня. З антиіндивідуалістичних позицій Джентіле обґрунтовував всевладдя тоталітарної держави і заперечував всі приватні сфери життя індивідів.

Ідея Гегеля про державу як моральну цілісність Джен­тіле використав для прямого виправдання фашистської держави як вищого виразу моральності і свободи. Саме до цього звелось його звернення до поняття держави Гегеля на II конгресі неогегельянців в Берліні (1931 р.). Після другої світової війни неогегельянство (в першу чергу ні­мецьке й італійське), яке орієнтувалось на виправдання фа­шистського і нацистського режимів і, яке досягло апогею в 30-ті рр., зійшло в цілому з історичної арени.

Важливими напрямками післявоєнного гегелезнавства стало очищення творчої спадщини Гегеля від неогегельян-ських нашарувань, подолання крайностей в підходах до філософії права Гегеля, об'єктивна оцінка її місця і ролі в розвитку філософське-правової думки.

§ 4. Новітня філософія права Німеччини в контексті світової філософії права: ретроспективний погляд

В історії філософсько-правової думки Німеччи­ни XX ст. можна умовно вирізнити три етапи: філософія права до 1933 р.; розвиток філософської думки часів Третього рейху; філософія права з 1945 р. дотепер. Визначаючи етапи розвитку філософії права Німеччини, слід мати на увазі, що "будь-які хронологічні віхи в історії філософії відносні, а вирізнення періодів у ній — справа досить умовна. Але водночас рух філософського знання завжди був позначений чергуванням етапів, які характери­зуються зміною панівних стереотипів філософствування, "фокусних" проблем, стилів мислення, або, застосовуючи термін, який із 60-х рр. увійшов до лексикону філософів, парадигм"¹. Предметом нашого дослідження є основні на­прями і течії філософії права повоєнної Німеччини.

Перш ніж розпочати розгляд окресленої проблеми, зауважимо, що в основу цього дослідження покладено ана­ліз філософсько-правової літератури ФРН (адже внаслі­док ідеологічної "моногамності", марксистської заангажо-ваності суспільно-наукової думки колишня НДР не дала такого розмаїття і поліваріативності позицій і наукових концепцій).

Загалом же коли йдеться про сучасну філософію права, то маємо на увазі філософію права кінця XIX—XX ст. Ос­новною характеристикою філософії права цього періоду є те, що в ній немає одного генерального напрямку, а існує плюралізм поглядів і тенденцій. У зв'язку з цим зауважимо, що особливою новизною відзначається такий напрям філо­софії права, як соціологізм, основним постулатом якого є визнання здійснення права в соціальному контексті. Право розглядається не як статичний набір норм, а як процес, як соціальна дія людей. Воно "живе" в судах, адміністратив­них та інших органах, реалізуючись під час здійснення, трактування, застосування і створення соціальних норм із юридичною силою дії, які забезпечуються правовою санк­цією політично організованого суспільства. Соціальні нор­ми не функціонують автоматично, їхня дієвість залежить

Юлина Н. С. Введение. О буржуазной философии 60—70 гг. // Проблеми й противоречия буржуазной философии 60—70 гг. — М., 1983. — С. 9.

від їх використання та інтерпретації людьми. Класичний, в особі О. Конта, Е. Дюркгейма, М. Вебера і П. Сорокіна, та новітній (Т. Парсоне, Р. Мертон, Н. Луман) соціологізм привабив правознавців і філософів полемікою з аналітич­ними настановами попередньої філософії права, критикою теорії суспільного договору, яка поєднувалася з визнанням звичаєвого права як історично вихідного порядку; розумін­ням права як функції координації суспільства, доповненим взаємодією економічних і політичних сил, які впливають на формування права, а також впливом духовних сил — мо­ралі, релігії.

Під впливом соціологізму дедалі менше зусиль кон­центрується на проблемі визначення сутності права. Право не розглядається як автономна сфера норм та абстрактних уявлень про належне, а розуміється як інтегрована частина соціокультурної реальності. Щоправда, дискусії з цієї проблеми тривають, і єдиного погляду поки що не вироб­лено. Відмінності в розумінні сутності права виявляються як у національному аспекті (англосаксонський реалізм вва­жає правом судове рішення щодо кожного конкретного випадку, яке надалі стає прецедентом; скандинавський по­зитивізм розглядає право інституціонально орієнтованою дією), так і залежно від належності до тієї чи тієї філософ­ської школи (екзистенціалісти стверджують, що право без­посередньо пов'язане з мінливими умовами людського іс­нування; неотомісти вважають правом справедливе рішен­ня суду, яке є адекватним соціальній ситуації).

Та повернімося до предмета нашого дослідження, а са­ме — до розгляду німецької філософії права від 1945 р. й донині. Перший етап охоплює часовий проміжок від 1945 до початку 60-х рр. Це — період природничо-правового відродження, період повернення до наукових позицій до-фашистської Німеччини. Особливо вирізняються такі тра­диційні напрями, як неокантіанство, неотомізм, етика вар­тостей М. ПІелера і Н. Гартмана та більш-менш нові утво­рення — євангелістсько-теологічні та екзистенціональні розробки проблем права. Усе розмаїття тогочасного стану наукової думки описане в праці Густава Радбруха "Законне неправо і надзаконне право" (1946 р.).

Творчість німецьких емігрантів від Людвіга Вітгенштей-на і Рудольфа Карнапа до Карла Поппера знаменувала досягнення тогочасної науки.

У повоєнний період поряд із природничо-правовим ренесансом набули поширення ідеї конституційного ус­трою. Для побудови ліберальних і конституційних теорій держави і права, що знайшли відображення в теорії право­вої держави, використовувалися ідеї Монтеск'є. На думку Петера Геберле¹, правова держава є дуже німецькою річ­чю. Він уважав, що ідея правової держави нині стала пред­метом "експорту" і має відповідник в американському "Киїе

Другий етап охоплював початок 60 — середину 70-х рр. Якщо спрямованість філософії першої половини XX ст. ха­рактеризувалася претензійністю на реконструкцію предме­та філософії, її функцій і досить часто щодо філософської проблематики, яка склалася, застосовувалися спроби ви­значити її однозначно, то 60 — 70-ті рр. стали часом "реа­білітації" традиційної філософської проблематики, часом відновлення в правах метафізики, гносеології, етики. Цей період характеризувався постійним підкресленням зв'язку з ідеями філософів минулого. Але найхарактернішою оз­накою цього періоду була відмова від спроб побудови фі­лософії на якихось раз і назавжди даних абсолютах і по­шук динамічних принципів, які могли б у пластично-філо­софській формі відображати природну та історичну реаль­ність, унікальність людського буття, мінливий характер знання про світ і знання про знання. Основними напря­мами цих років були: аналітика, герменевтика, діалектика і теорія систем. Якщо стисло окреслити коло наукових по­шуків того часу, то це й подальший розвиток психоаналізу, І критичний раціоналізм К. Поппера, і конструктивно-нау­кові етика й теорія Швемера і К. Лоренца, а також філо-софсько- і теоретично-правові дослідження (Г. Кельзен).

Для цього періоду характерні дві основоположні ди­скусії як для філософії взагалі, так і для філософії права зокрема (герменевтичні дебати і "третій позитивізм" у ні­мецькій соціології). Вихідним пунктом герменевтичних де­батів стала праця Ганса-Георга Гадамера "Істина і метод" 1960 р. Головна її тема — проблема розуміння та його структура — завжди була темою філософське- правових досліджень. Наукові розробки Гадамера дістали безпосе-

Див.: Геберле Петер. Виступ в Конституційному суді України. — Лютий 1998 р. 176

редній відгук у працях Карла Лоренца, Артура Кауфмана, Джозефа Ессера.

Для герменевтичного напряму характерний розгляд права як феномена, нерозривно пов'язаного з суб'єктом, із його свідомістю. Виходячи з твердження герменевтиків про конструкцію змісту, який міститься в тексті або в знаковій системі, сам текст і закон або норма як приклади конкрет­них текстів можна характеризувати як дво- чи багатознач­ний феномен, бо текстові від моменту створення притаман­на неоднорідність, що розуміється як символ.

"Третій позитивізм" у соціології — це не юридичний позитивізм, а емпірично-аналітична тенденція в соціальній науці, спрямована проти "звуження" критичної теорії франкфуртської школи (Макс Горкгаймер, Теодор Адор-но, Герберт Маркузе та ін.). Об'єктивно і методологічно франкфуртська школа поєднувала в собі діалектику Регеля і Маркса та психоаналіз Фрейда. У 1960 р. Ернст Блох опублікував "Природне право і гідність людини", заявивши на повний голос про появу "неомарксистської" філософії права. Творчість Блоха зазнала впливу Арістотеля, Гегеля, Шеллінга, "філософії життя", Маркса. Кінцеву мету світу і людини Е. Блох убачав у досконалості, у блазі, в торжест­ві комунізму. Комунізм у його інтерпретації — царство свободи, в якому людина зливається з природою в одне ціле. Такий стан світу дозволяє повністю стерти супереч­ності між людиною і природою, між природою та історією. Довершений світ унеможливлює будь-яке відчуження, від­мирає держава і право як засіб державного примусу, а всі живуть за законами природного права. Кожна людина на­буває здатності подолати обмеженість людської природи і стати безсмертною.

До цього ж етапу належить творчість Ганса Альберта та Юргена Габермаса, Вернера Майгофера.

Третій період — від середини 70-х рр. до сьогодення. Основними подіями в житті німецьких філософів права бу­ли з'їзди науковців ФРН із 1978 р., а з тем — проблема юридичної аргументації (Мюнхен, 1978 р.), легітимація су­часної держави (Мюнстер, 1980 р.), філософія права і на­ціонал-соціалізм (Берлін, 1982 р.), правова антропологія (Білефельд, 1984 р.), права людини і громадянина (Кельн, 1986 р.), правовий позитивізм та аксіологічний зміст права (Геттінген, 1988 р.), узагальнення та індивідуалізація у пра-

вовій думці (Зальцбург, 1990 р.), теорія справедливості (Гамбург, 1992 р.), основні вимоги демократичної правової держави (Мангайм, 1994 р.).

У межах третього періоду вирізняються кілька тенден­цій, перша з яких пов'язана з поверненням до класики: від Канта до Фіхте і Гегеля. Це виявляється в тому, що за останні 50 років жодна наукова праця з філософсько-пра­вової проблематики не обходиться без згадки про філосо­фію права Канта. Сутність другої тенденції полягає в про­цесі інтенсифікації інтернаціональної взаємодії, яка зараз більшою мірою, ніж у 60-ті чи ранні 70-ті рр., виражається у феноменах давання та брання. Особливо характерним є цей процес для країн Європейського співтовариства. Третя тенденція полягає в конкретизації правових проблем — від абортів у медичній сфері та біоетиці до проблем етики господарювання.

З проблеми етики господарювання в німецькомовній науковій думці на особливу увагу заслуговує праця Артура Ріха "Господарська етика", двотомне видання якої було здійснене в Західній Німеччині в 1984 і 1990 рр. Працю написано в дусі протестантського мислення. Вихований на творах раннього Маркса, маючи досвід спілкування з Ми­колою Бердяєвим, А. Ріх зумів створити нову соціально-етичну орієнтацію в структурному устрої економіки. Ос­новними методологічними принципами "Господарської етики" є: неупередженість до положень науки про сучасну економіку й суспільство; протиставлення радикалізму екстремізмові як спроба об'єднати і зробити дієвим істини, які протистоять; установлення економічного і соціального порядку має грунтуватися на співучасті¹. Сам же А. Ріх уважав ідеєю своєї книги богословське обгрунтування су­часної етики господарювання.

XX ст. породило численні спроби реанімувати доктрину природного права і пристосувати її до умов сьогодення. Прикладом таких пошуків може бути концепція справед­ливості, вельми складна за ідейно-філософською структу­рою — в ній поєднуються ідеї неокантіанства, природни­чо-правової ідеї минулого й сучасності, етика вартостей, позитивістські ідеї та ідеї екзистенціалізму. Природничо-

¹ Див.. Саков В.В. Артур Рих: человек, мислитель, гуманист// Рих А. Хозяйст-венная зтика. — М., 1996. — С. 21

правове тлумачення справедливості від кінця XIX ст. нама­галося поєднати абсолюти природничо-правових настанов із мінливою дійсністю.

У дусі платонівських роздумів про статус ідеї, але без­посередньо щодо права, проводив свої дослідження ідеа-лу-справедливості німецький філософ права Легац Ла-камбра ("Філософія права", 1965 р.). Його вчення розгор­талося в контексті характерного для XX ст. прагнення під­корити позитивне право основам людського співжиття, яке зумовлене переміщенням філософії права з позицій "спра­ведливості під правом" на позиції "справедливості над пра­вом". Для Л. Лакамбра справедливість є конститутивним принципом права, оскільки право — це погляд від справед­ливості. Рівночасно справедливість має власну логічну структуру, яка проникає в кожне право, незалежно від його віддаленості від ідеї абсолютної справедливості. На думку Л. Лакамбра, право є спробою здійснити справедли­вість, а існування ідеалів справедливості, виражених у ба­гатьох правових системах, є прикладом того, що існують об'єктивні масштаби, які дають можливість оцінити пра­вильність ідеалів.

Водночас Л. Лакамбра вказував на те, що будь-яке пра­во є несправедливим, беручи до уваги той факт, що ідеал, якого хоче реалізувати кожне право, не збігається з ідеєю справедливості, яка має трансцендентальний характер. Тільки умовно можна говорити про справедливість, оскіль­ки в повному обсязі вона ніколи не може бути досягнена. Ідеал справедливості завжди більш досконалий порівняно з його втіленням. Л. Лакамбра вказував на невідповідність дійсності духовній моделі права, а тому будь-яке право несправедливе, оскільки воно неспроможне здійснити справедливість установленням загального масштабу, за­стосовуючи загальну схему до всіх випадків, які часто до­вільно об'єднуються. Тому право може бути справедливим через несправедливість.

У 70-ті рр. з новою силою заявила про себе юридична герменевтика, сперта на герменевтичну онтологію М. Гай-деггера і Г. Гадамера. Представник герменевтичного на­пряму того часу А. Кауфман у праці "Через природне пра­во і правовий позитивізм до юридичної герменевтики" (1975 р.), проаналізувавши всі відомі кодекси, дійшов вис­новку, що традиційно право, розглядуване як чинні норми,

відірване від соціальної дійсності, оскільки кодекси пре­тендують на остаточне врегулювання правових умов.

А. Кауфман виступив проти кантівського дуалізму, сут­ність якого полягала в тому, що належне не може визна­чатися сущим. На думку А. Кауфмана, у правовій дійсності немає поділу на суще і належне. Невірно трактувати право як сукупність норм — його слід сприймати як реальну подію, що потребує певних правил і норм, але аж ніяк не зводиться до них.

Дата добавления: 2015-05-22