Контрольні запитання 8 страница

У сучасному світі значення ідеї прав людини вийшло за межі внутрішньонаціонального вибору. Тобто права люди­ни зараз не лише стали базовим регулятором правового впорядкування суспільного життя в окремих країнах, котрі вирішили мати взірцем правову державу, а й набули за­гальнолюдського, міжнародного значення. Концепт прав людини, по-перше, ліг в основу практики міжнародних від­носин та їх юридичного врегулювання; по-друге, він набув статусу правової вимоги міжнародного співтовариства

7 0-58 193

(людства) до кожної окремої держави незалежно від п суспільного ладу та законодавства. Таке становище відоб­ражене й закріплене в цілій низці міжнародних правових документів.

5.9. Міжнародні документи з прав людини

Стаття 1 Загальної декларації прав людини проголошує: "Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони мають розум і совість та повинні будувати відносини в дусі братерства"¹. Стаття 3 визначає: "Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність"². До невід'ємних прав належить рівність людей перед законом: "Кожна лю­дина, хоч би де вона перебувала, має право на визнання її правосуб'єктності" (ст. 6) та "всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний захист за­кону" (ст. 7). Декларація прав людини вводить до кола головних прав презумпцію безвинності, недоторканність приватного життя, житла, гідності й репутації (ст. 12). До цих прав належать також право вільного пересування (ст. 13), захисту від переслідування (ст. 14), право на шлюб без расових чи релігійних обмежень (ст. 16), право володі­ти майном- (ст. 17), право совісті, свободу думки й переко­нань (статті 18—19), право об'єднань громадян та участі в суспільному житті (статті 20—21), право на соціальне за­безпечення, працю, відпочинок та освіту (статті 22—26).

Окрім Загальної декларації прав людини до складу Хартії прав людини — головного міжнародного документа в цій сфері — входять також три документи: Міжнародний пакт щодо економічних, соціальних та культурних прав, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Ці документи прийнято Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 р., а почали діяти з 1976 р.

У першому з перелічених документів визначаються зо­бов'язання держав щодо дотримання прав людини віднос­но власних громадян і взагалі тих людей, котрі знаходяться під їхньою юрисдикцією. Зауважимо, що ст. 1 пакту про-

Права человека Сб междунар документов. — М, 1990 — С 29 2 Там само

і 194

І__

голошує права не окремої людини, а народу, відносячи їх у такий спосіб до невід'ємних прав людини. Вона визначає: "Всі народи мають право на самовизначення. Завдяки цьому праву вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток"¹. Така ж формула міститься й у ст. 1 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. У цьому пакті конкретизуються права особи як гро­мадянина, суб'єкта права та учасника політичного життя. У факультативному ж протоколі до цього пакту визнача­ються форми діяльності та правові повноваження Комітету з прав людини як головної міжнародної інстанції у цій сфері.

З-поміж інших важливих міжнародних угод у галузі прав людини слід назвати Конвенцію проти тортур (1984 р.), Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), Американську декларацію прав та обов'язків людини (1948 р.), Африканську декларацію прав людини і народів (1981 р.), Підсумковий акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.). Вони, як і інші міжнародні документи, створили юридичну базу для забезпечення прав людини як одного з головних елементів сучасного світового соціокультурного та політико-право-вого порядку.

§ 6. Філософія права України

Українські філософи, соціальні мислителі, полі­тичні діячі внесли вагомий доробок у розробку як загальної проблематики філософії права, так і його конкретному прояві в умовах реальностей України. Якщо говорити про історичну ретроспективу вітчизняної філосо­фії права, то, на нашу думку, доцільно почати її відлік з творчості Григорія Сковороди, як засновника української класичної філософії. І хоча Г. Сковорода не залишив сис­тематизованого дослідження з проблем філософії права, правові проблеми розпорошені у його філософських тво­рах, особливо у творах останнього періоду життя. Виходя­чи із установок кордоцентризму, тобто визнання природи джерелом людини, бога як закономірності у природі, ро-

Права человека Сб междунар документов — М, 1990 — С 34

зуму як основного знаряддя пізнання людини, Г. Сковоро* да розглядав і проблеми права.

Розробка правових проблем у Г. Сковороди велася у руслі природничо-правової доктрини, хоча мислитель і не використовував природничо-правову термінологію. Концептуальними моментами його концепції були — поєд­нання людини і природи, права і природи людини.. Ідея моральної (правової) автономії осо,би і справедливості ви­кристалізувалася у філософа в теорію "сродності". Теза" про рівність людей, яка визначається за природою, а нерів­ність у природних нахилах і здібностях, дає підстави для протиставлення "рівній нерівності" "нерівної рівності", ос­тання ж дозволяє людям, які мають нерівні природні здіб­ності, одержати рівні можливості для їх повного виявлен­ня. Ідея рівності прав у Г. Сковороди реалізується через працю, яка відповідає покликанню кожного. ~

Право якраз закладене у "сродній праці". Право і^пра-ведливість виражають міру свободи людини — не стільки ззовні, як внутрішньо. Тому ідея права не може бути фор­мально-владним примусом держави, вона полягає у регу­люванні життя людини, з обов'язковим урахуванням її бут­тя в морально-ціннісному світі. "Сродність" є проміжне положення між природним правом, яке розуміється як мо­рально-ціннісний регулятив, та правом чинним.

Отже, окремі права та свободи людини висувалися ще Г. Сковородою та І. Вишенським. Але ґрунтовна розробка всього інституту прав людини (економічні, політичні, соці­альні, культурні) та поєднання історико-національних тра­дицій українського народу з досягненням світової право­вої думки належать М. Драгоманову, погляди якого фор­мувалися під впливом Гроція, Спінози, Локка. М. Драгома-нов не залишив жодної праці, в якій би систематично та повно були б викладені думки про право. І все ж тексто­логічний аналіз теоретичної спадщини великого мислителя дозволяє вирізнити концептуальне ядро його розробок в галузі права — це проблема прав людини. У "Старих Хар­тіях вольностей" 1895 р. М. Драгоманов прослідковує ви­никнення та розвиток понять права людини, свободи, рів­ності перед законом¹. Для М. Драгоманова ідея прогресу пов'язана з правами людини: "Оглядаючи важливий шлях

'М

І.

Див.: Драгоманов М. Старше Хартии вольности. — Львов, 1895.

людей до всестороннього і вільного розвитку людської особистості, історик відноситься благородно до всього, що розширює свободу особи, чим би воно не було ви­кликано"¹.

Нетрадиційним було і трактування М. Драгомановим значення та ролі Римської Імперії в історико-правовому розвитку людства. На думку історика, Римська Імперія бу­ла прогресивнішим явищем в історії людства порівняно з Республікою, оскільки значно розширювала права всіх жи­телів імперії. Римська Імперія — це гуманістична і космо­політична система, свідченням чого були: філософія сто­їків, розвинене законодавство, правова рівність чоловіків та жінок. Тим самим М. Драгоманов не погоджувався з Монтеном в тому, що "батьківщиною" свободи були германські ліси, а варвари були носіями свободи та гуманізму².

М. Драгоманов закликав українську інтелігенцію ово­лодівати європейською філософією того часу. Творче опа­нування передової філософської та соціальної думки він вважав обов'язковою передумовою переходу до практич­ного руху за політичну свободу і демократію. Звичайно, підкреслював М. Драгоманов, засвоєння новітніх європей­ських ідей має здійснитися на грунті національної свідо­мості, що має поєднуватися з ідеями космополітизму, гу­манізму і соціального прогресу. Першопричина останнього полягає в об'єктивному русі історії, у потребі суспільства безперервно розвиватисял(Він розробив концепцію суспіль­ства, яке грунтується на ідеї асоціації гармонійно розвине­них особистостей та запропонував новий устрій на умовах феодалізму з максимальною децентралізацією влади.

Розмірковуючи про шляхи соціального прогресу, вче­ний писав про мирні і немирні форми розвитку, віддавав перевагу тим, які потребували найменших жертв. Гуманізм М. Драгоманова привів його до думки про те, що основним засобом прогресу повинні стати реформи.

Доцільно звернути увагу на актуальну для сьогодення думку М. Драгоманова про стан громадянської свідомості

Драгоманов М П. Листи до їв. Франка і інших 1882-1886 - Львів, 1906. — С. 191. 2

Див: Драгоманов М. П. О состоянии женіцин в первом веке Римской имисрии// Университетские известия. — К., 1864. — № 5. — С. 1— 33.

українського суспільства. Вчений справедливо зауважував, що рівень розвитку, якого досягла Європа, був зумовлений насамперед "упорядкованою, затяжною" працею — "тихою і гострою", а також послідовним зростанням громадян­ського життя. Саме на таких шляхах, спираючись на "вер­стви громади", можливо забезпечити історичний поступ "державного, громадянського, господарського, розумово­го" життя суспільства.

Цікаві філософсько-правові ідеї в цей період знаходи­мо у науковій спадщині І. Франка, передовсім у таких його працях, як "Мислі об революції в історії людськості", "Що таке поступ?", "Дві конституції", "Історія однієї конфіска­ції" та ін. Філософсько-правові проблеми він вирішував виходячи із загальної теорії еволюції, яку розумів як діа­лектичний процес, властивий і природі, і суспільству, ви­ступав проти необмеженої монархії, поділяв деякі поло­ження марксизму.

І. Франко постійно підкреслював специфічність розвит­ку природи і суспільства, підкреслюючи при цьому, що піз­нання еволюції кожної окремої частини навколишнього світу допомагає ґрунтовнішому пізнанню особливостей цієї еволюції, а відтак розвитку взагалі.

Одним із чинників походження держави І. Франко ви­діляє війни між племенами. Саме вони, на його думку, роз­ширювали знання людей, а через формування окремого військового прошарку створювалися перші підвалини до поділу суспільства на окремі верстви. Формування держав­ності, а також посилення впливу релігії спричиняють до появи політичної влади, яка інколи формується у вигляді тиранії. Необмежена влада тирана та його оточення озна­чає відсутність будь-яких прав у підданих. Забезпечуючи надмірне багатство правителів, тиранія водночас спричи­няє "безмірну" матеріальну нужду рабів і "вільних проле-таріів". Таке становище веде до формування суспільних сил, які в змозі повалити тиранію. Створюючи власну кон­цепцію соціальної еволюції, І. Франко доводить, що цей процес органічно поєднує в собі як поступ (прогрес), так і вироджування (дегенерацію).

Зигзагоподібність прогресу І. Франко виявляє, звер­таючись до середньовічної історії, яка, на його думку, переконливо демонструє, що соціальна еволюція "се почас­ти — регрес, а почасти й прогрес". Останній проявляється

передусім у поступі гуманності "супроти старинного невольництва". Важливим показником прогресу є розвиток науки, визначальною рисою якої є сумнів, критика.

Як прихильник соціалістичних поглядів, І. Франко пов'язує майбутнє людства з соціалістичним ладом, але соціалізм він розуміє як свободу громад (колективів) і сво­боду кожної особи, якій ніхто не має права нав'язувати правила життя. Окремі народи, за І. Франком, мають повне право самостійно розвиватися і жити без будь-якого зов­нішнього верховодства. Соціалізм для І. Франка — це і необмежена ніким свобода слова, і науки, і віри, досту­пність для всіх освіти.

На противагу "наукових соціалістів", які вважали на­ціональне питання другорядним, похідним від соціально-класового, для І. Франка національне питання є одним із головних. Саме тому вчений розглядає національне питан­ня всебічно, тобто не тільки в економічному і соціально-політичному, а й соціально-психологічному та морально-політичному аспектах.

В XIX столітті набувають поширення ідеї історичної школи у праві. Філософською основою цієї школи були вчення Гердера, Шеллінга, Регеля про прогресивний про­цес історичного розвитку, відповідно до якого народна сві­домість та народні переконання є джерелом права. Спіль­ними методологічними моментами історичної та природни­чо-правової шкіл було визнання права незалежним від за­конодавця та особи, різними лише визнавалися джерела права та визнання існування права попередньо як ідеаль­них правових норм, які законодавець повинен лише викла­сти належним чином. І хоча історична школа Німеччини у вказаний період втратила панівні позиції на батьківщині, в Україні вона знайшла сприятливий грунт для розвитку. Пояснюється це декількома причинами — це і схожість у соціально-політичному устрої, і інтелектуальна спорідне­ність двох країн: в університетах царської Росії було бага­то викладачів-німців, значна частина представників профе­сорського складу університетів проходили навчання у Ні­меччині, їх теоретичні погляди формувалися під впливом ідей німецьких правознавців і філософів. До числа та­ких вітчизняних науковців належать: М. Д. Іванишев, М. Ф. Владимирський-Буданов, О. Ф. Кістяківський.

Щ "

70—80-ті роки минулого століття — це період підвище­ного інтересу до історії права України. М. Д. Іванишев, М. Ф. Владимирський-Буданов, О. Ф. Кістяківський, сприй-нявщи ідеї історичної школи (основні принципи історичної школи — це ідея історизму в праві, тлумачення звичаїв як втілення ідей народу про правове і неправове, розуміння права як результату розвитку народної свідомості) створи­ли в поєднання з гегелівським розумінням історії власну яскраву теоретичну модель права. З погляду істориків пра­ва України, право є елементом історичного життя народу, який втілюється у звичаях і одержує вигляд закону тільки з появою юристів (М. Ф. Владимирський-Буданов); право сягає своїм корінням у народну творчість (О. Ф. Кістяків­ський). З таких позицій право і закон є взаємопов'язаними, але все ж різними явищами. Якраз право володіє життє­дайною силою, оскільки воно є живим, тоді як закон пов­ністю залежить від свавілля законодавця. Більше того, М. Ф. Владимирський-Буданов в "Чертах семейного права Западной России во второй половине XVI в." підкреслю­вав, що історія права є історією "багатовікової боротьби звичаю із законом"¹.

Юридичний позитивізм, який виріс на основі вчення про право Єрінга та О. Конта, основне своє завдання вба­чав у вивченні позитивного права. В рамках юридичного позитивізму дослідження національного права велося за допомогою формально-догматичних методів, відбулася ло­гічна обробка усього комплексу існуючих у суспільстві юридичних норм. Внаслідок цього закон став розглядатися як вища форма права.

Світоглядні проблеми, які виникли на межі століть, по­требували теоретичного і методологічного осмислення. До плеяди вітчизняних вчених, перед якими постало це склад­не завдання, належить і Б. О. Кістяківський. Теорія права Б. О. КістякІвського вибудовується на тому, що спосіб сві­домої діяльності людини є її основою. Відповідно до такої позиції право визнається найзначнішим та найповнішим виразником культури суспільства. Право є духовним еле-

Владимирский-Буданов М. Ф. Чертн семейного права Западной России во второй половине XVI в. // Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. — К., 1870. - Кн. 4. - С. 42-78.

ментом суспільства, який вбирає в себе свідомі індивіду­альні зусилля^ - - -—- „„--.-

Поставивши питання про фундаментальні засади права в суспільстві, Б. О. Кістяківський поставив тим самим пи­тання про методи вивчення права як основного виразника суспільної культури, розробив методи аналізу соціокуль-турної реальності права та правових відносин.

Особливої уваги заслуговує вчення Б. О. Кістяківського про історичну реальність як певну відповідність рівня роз­витку культури суспільства та правосвідомості окремих со­ціальних груп. На думку науковця, правові явища занурені в цю реальність, а тому прогностичне значення для побу­дови правової держави має історичний рівень розвитку правосвідомості. Тому цілком закономірним є звертання Б. О. Кістяківського до аналізу рівня правосвідомості ро­сійської інтелігенції¹. Маючи за вихідну тезу своїх дослі­джень положення про те, що правосвідомість певних про­шарків суспільства складає єдність, він прийшов до виснов­ків: інтелігенцнв,-бюрократію і простий народ_а_Росії об'­єднує сприйняття права у вжляді писаного закону як примусу з боку держави, тобто як встановлену зовнішнім чином регламентацію дій. Виходячи з цього цілком законо­мірним для російської інтелігенції є застосування етичних оцінок до законотворчості, які продиктовані політичними уявленнями про соціальну справедливість. Для Росії не ха­рактерне визнання самостійними суспільними цінностями права і закону, як це прослідковується у країнах Західної Європи. На думку Б. О. Кістяківського, з кризою суспіль­них наук пов'язана і криза правосвідомості, а через неї і криза юриспруденції. Оскільки нові суспільні форми (за­конодавчі принципи) ведуть до краху старих юридичних теорій, то "виникнення тих або інших юридичних теорій нерозривно пов'язане з характером відповідних культур­них історичних епох, тобто їхньою правосвідомістю"².

Досліджуючи право в системі соціальної культури, Б. О. Кістяківський використовував критичний метод, який був вироблений філософією культури. Оскільки жит-

/Ь т- Кастяковский Б. А. В чг-диту права // Вехи. Сборник статей о русской иьтч., піенции. — Свердлове*, 1994. — С. 119—148. 2

Кистяковский Б А. кризиі. юоисгір_> кмции й дите-мнтизм в философии // Юридическии вестник. — \ ї • '\ — Л_> 6 — С. 71.

тя і створені народом організації визначаються внутріш­ньою свідомістю про право і не-право, то практика науко­вих понять, і понять науки про право зокрема, не повинна обмежуватися застосуванням тільки формальної логіки, але й має доповнюватися аналізом цих понять як форм виявленої ззовні правової свідомості народу, його буття. Під правовою реальністю розуміється і соціальна дійсність, і фіксовані норми, і закони. Тому право у своєму бутті проявляється у всій багатоманітності форм існування лю­дини і суспільства¹.

Після 1917 р. в Росії, а отже і в Україні, утвердилося та набуло поширення вчення про право, теоретичною та методологічною основою якого стали марксизм та матеріалістична діалектика. Відтепер право розглядається як надбудовне явище над економікою, воно є засобом кла­сової боротьби. Історично право виникає разом з держа­вою, а тому і відмирання права пов'язане з відмиранням держави. Право найбільш повно "відчуває на собі" директивний характер марксистсько-ленінської теорії.

Цікавим є питання формування правосвідомості у післяреволюційні роки в Україні. 20-ті роки нашого сто­ліття — це час "Березілля" О. Курбаса, диспутів у Будинку літераторів імені В. Блакитного, це час "розстріляного від­родження". Для інтелігенції цього періоду було характерне вирішення проблеми особистої свободи. І П. Куліш, і О. Довженко, і Ю. Японський пов'язували право на внут­рішню свободу із справжньою творчістю. По суті україн­ські письменники намагалися вибороти право на індиві­дуальну свободу, особливо для тих, хто не підтримує за­гальних суспільних захоплень. У XX столітті українська інтелігенція намагалася вибороти для людини ті права, які стали цінністю в Європі після революційних потрясінь XVII—XVIII століть, про які ще часи Реформації заявили на повний голос, хоча мова і не йшла про суто правовий аспект, а стосувалася права особистості на релігійну віру.

В контексті сказаного стає зрозумілою ідея оповідання В. Домонтовича "Розмови Екегартові з Карлом Гоцці" — право людини на свій власний погляд на світ. І хоча дія оповідання відбувається в Італії в кінці XVIII ст., зро-

Див.: Диспут Б. А. Кистяковского в Харьковском университете // Право. — 1917. - № 13. - С. 785-797.

зуміло, що мова йде про сучасну автору Україну. Якщо для Гоцці головним є захист гідності людини, бо людина має право на особисту сферу інтересів: "Я не вірю ні в філо­софів, ані в природу. Я вірю в Зеленого папугу й кам'яні статуї, що розмовляють"¹, то Карл перебуває під вражен­ням французької революції, він будує абстрактні схеми майбутнього щастя — "Для порятунку людства... потрібна смерть двохсот тисяч чоловік. Принесіть у жертву майбут­ньому життя двохсот тисяч чоловік і ви повернете світові щастя. Світ стане знову щасливим, яким був колись. 200 тисяч життів аристократів — і Францію врятовано!"².

Проблема особистої свободи у 20-і роки знаходить своє вираження в анархістському запереченні державної влади, яке розглядалося і критикувалося К. Поліщуком у "Гуляйпільському батьку", Ю. Японським у "Чотирьох шаблях", В. Підмогильним у "Третій революції"; у свободі сексуального потягу (Г. Шкурпій, М. Семененко); у деміс­тифікації суспільних законів і логіки (О. Близько); у бунті проти біології (Л. Скрипник)³.

До 70—80 років нашого століття в радянському право­знавстві та марксистсько-ленінській філософії панувало вузьконормативістське розуміння права як сукупності норм, встановлених або санкціонованих державою, які тримаються на примусі тієї ж держави. І тільки починаючи з 70-х років відбувається розширення вузьконормативіст-ського підходу за рахунок включення до правових питань проблеми прав та свобод людини, правосвідомості, наміча­ються спроби відмовитися від ототожнення права з дер­жавними приписами⁴. Завдяки появі нових робіт з правової тематики пробиває собі дорогу плюралізм у підходах до розуміння права — поруч із нормативістським розумінням формується морально-правова теорія (право як система загальнообов'язкових усвідомлених суспільством понять про право та обов'язки) та соціологічна — правом є сус­пільні відносини.

Домонтович В. Проза. — Мюнхен: Сучасність. — Т. 3. — 1988. — С. 18. 2 Там само.

о

Див.: Шкандрій М. Український прозовий авангард // Слово і час. — 1957. — №3.-С. 51-57.

Див.: Козюбра Н. Й. Социалистическое право й общественное сознание. — К., 1979; Маяьцев Г. В. Социалистическая справедливость й право. — М., 1983; Нерсе-сянц В. С. Право й закон. — М., 1983, ЯвичЛ. Е. Сущность права — М., 1985.

тин

і^ •*

Сучасний стан розвитку національного суспільство­знавства тісно пов'язаний з процесом інтенсифікації та розширення досліджень з філософії права. Свідченням цього є поява нових навчальних посібників та підручників, публікацій, запровадження відповідних навчальних курсів у вищих навчальних закладах, підготовка кандидатських та докторських дисертацій, відкриття спеціалізованих вчених рад.

Сьогодні ми є свідками глобальних процесів, які відбу­ваються у вітчизняному суспільствознавстві. Вважаємо, що Причиною такого стану речей є усвідомлення необхідності перегляду попередньої світоглядної доктрини та пошуки нових соціально-філософських парадигм, а відповідно до цього плюралізація методологічних підходів до розв'язан­ня філософсько-правових проблем. Спробуємо окреслити основні питання сучасної вітчизняної філософії права.

Визначальною для сучасної філософії права є ідея гу­манізації. Розробка цієї проблематики є нагальною потре­бою сучасності. Право набуває людиномірного характеру, що проявляється у визнанні людини точкою відліку філо­софії, яке проектується у визнанні філософією права своїм ядром права людини, оскільки уявлення про право, які па­нували донедавна у вітчизняній науці і які грунтувалися на нормативістському праворозумінні та на єдності права і держави привели до імперативності права, бачення права як позитивного (в розумінні приписів законодавця), а звід­си — до ігнорування правових механізмів захисту прав людини (суд, адвокатура).

Ще Кант вказував на таку специфіку філософського знання, як його зорієнтованість на людині. Незалежно від того, як ми розглядаємо філософію — як знання, як пере­конання, незалежно від набутої нею форми, незалежно від матеріалу, який аналізується, — вихідною і кінцевою ме­тою філософії є людина. Тому предметом філософії права є людина, її буття в контексті соціального. Тоді як об'єк­том філософії права є ідея права, яка супроводжувала людство протягом всього його існування, та специфічні вияви цієї ідеї в реальності в той чи інший період часу.

Що стосується проблеми предмета філософії права, то вона окреслюється в межах понять справедливість, реф-лексність, гуманність (тобто людських вимірів правових іс­тин). Тому відповідь на питання про предмет філософії

права передбачає відповідь на питання: "Що таке право?" і залежить від філософської Орієнтації дослідника, яка, в свою чергу, пов'язана з онтологією і сутністю права. Стан розвитку філософсько-правового знання в межах постра­дянського простору, в основному, відображає світову тен­денцію розвитку філософії права. Суть цієї тенденції по­лягає у відсутності одного магістрального теоретично-ме­тодологічного напрямку дослідження та наявності онтоло­гічного плюралізму, зумовленого потребою сучасної людини в розробці нових метафізичних горизонтів буття. Тому наукова література з філософсько-правових питань являє собою широку палітру поглядів, думок і настанов, тому сьогодні і не існує загальновизнаного предмета філо­софії права.

Найхарактернішим напрямом вітчизняної філософії права є феноменологічний напрямок, який за предмет дос­лідження бере феномен людського життя, а предметом фі­лософії права вважає стан духовного життя людини. Реа­лізація духовності людини передбачає її вихід за межі об­меження людського буття. Один з крайніх варіантів цього напрямку постулює "монадність" людини, яка здатна на самодостатнє, ізольоване існування. Так Л. В. Петрова у "Нарисах з філософії права" сутність права вбачає у сво­боді волі людини, а сама ідея свободи волі розглядається нею як предмет філософії права¹.

С. І. Максимов в межах екзистенційно-феноменологіч­ного напрямку розглядає право як спосіб співіснування людини із собі подібними. Для П. Рабіновича "філософія права — це система наизагальніших знань про онтологічну природу і соціальну сутність права"².

Відчутним є сьогодні і гносеологізм в філософії права, який знаходить своє вираження у співвідношенні гносео­логії правознавства та філософії права. Не можна погоди­тися з Д. А. Керімовим, який у "Предметі філософії права" стверджує, що загальна теорія права складається із двох складових — соціології права та філософії права, а філо­софію права представляє як "симбіоз загальної філософії

Петрова Л. В. Нариси з філософії права. — Харків, 1995. 2

Рабінович П. Проблеми прав людини у філософській антропології // Людина і її дійсність. - Львів, 1997. - С. 163-167.

і соціології права"¹. Виходячи з такого розгляду міждис­циплінарного положення філософії права, Д. А. Керімов дає визначення і предмету філософії права: "... визначення її (філософії права — Авт.) предмета передбачає з'ясуван­ня співвідношення і взаємодії з цими науками (соціології права і загальної філософії), що дозволяє виявити спіль­ність і відмінність їх призначення та ролі в пізнанні права", і ще "предмет філософії права можна охарактеризувати як розробку логіки, діалектики і теорії пізнання правового буття. Ця наука має не тільки те важливе значення, що розкриває механізм регуляції пізнавальної діяльності вче­ного, спрямовує правильним шляхом дослідницький про­цес, оптимізує і раціоналізує його, але в контексті культу­ри, що історично розвивається, є показником досягнутого рівня самосвідомості загальної теорії та її пізнавальних потенцій"² подумать про подвійне джерело філософії пра­ва — як самоусвідомлення теорії права і як частина філо­софії. Отже, Д. А. Керімов визнає за філософією права тільки методологічно-пізнавальну функцію.

Такого погляду дотримуються і вітчизняні представни­ки філософії права В. Чефранов та Л. Петрова, які, про­довжуючи арістотелівську традицію розуміння статусу фі­лософії щодо інших наук, стверджують, що "філософія права, будучи основоположною наукою, тобто системним поєднанням принципових логіко-гносеологічних, онтоло­гічних тощо знань, також надає досліднику-юристу мож­ливість і засіб перевірити, чи придатний вибраний ним ме­тод для дослідження мети. Філософія права підтримує в юриспруденції живий критичний дух"³.

Варто згадати ще про одного прихильника точки зору Д. Керімова — А. Козловського, який у праці "Гносеоло­гічна природа правознавчого процесу" зводить пізнання до сутності права та визнає його глибинною характеристикою останнього. Внаслідок цього онтологічна субстанція права є результатом того, яким методом це право досліджувало­ся. Для А. Козловського метод є моделлю права, бо "метод

Дата добавления: 2015-05-22