Контрольні запитання 4 страница

Поняття право вживається в гегелівській філософії в таких значеннях:

• право як свобода (ідея права);

• право як певний ступінь і форма свободи (особливе право);

• право як закон (позитивне право).

На етапі об'єктивного духу, де весь розвиток визна­чається ідеєю свободи, "свобода" і "право" виражають єди­ний зміст. У цій площині філософія права Гегеля могла б називатися філософією свободи.

Система права як царство реалізованої свободи являє собою ієрархію особливих прав (як рух від абстрактних його форм до конкретних). "Право, — зазначав Гегель, — полягає в тому, що наявне буття загалом є наявне буття волі. Відтак право е в цілому свобода як ідея. А тому його можна вважати правом особливим"². На вершині ієрархії особливих прав стоїть право держави, оскільки в реальній дійсності особливі права всіх рівнів (особистості, її совісті, злочинця, сім'ї, суспільства) дані одночасно.

Про право як закон (позитивне право) Гегель писав: "Те, що є право в собі, покладено в своєму об'єктивному наявному бутті, тобто визначене для усвідомлення розуму, і визначене як таке, що є правом і вважається правом, що відоме як закон: право загальне, завдяки цьому визначен­ню, є позитивним правом"³.

Відповідно, за Гегелем, перетворення права на закон завдяки законотворчості надає праву форму загальності й повної визначеності. Предметом законотворчості можуть бути лише зовнішні сторони людських відносин, але не їхня внутрішня сфера.

Розрізняючи право й закон, мислитель водночас праг­нув уникнути їх протиставлення. Він підкреслював, що зміст права може не бути додержаним у процесі його за-

Гегель Г.-В.-Ф. Философия права. — С. 59. 2

З

² Там само. - С. 89.

Там само. - С. 247.

стосування, не все дане у формі закону є правом, оскільки не все закономірне в позитивному праві є законним і пра­вомірним¹.

Філософський підхід Регеля до аналізу розгортання сфери об'єктивного духу (суспільство, держава, політика, право і т. ін.) передбачав застосування принципів і правил його діалектики, оскільки "... сам метод розширюється до системи"². Філософія права не має, згідно з теорією Регеля, своїх специфічних методів дослідження і тому закономір­но розглядається як складова частина загальної філософії. Постава і вирішення проблеми про предмет і метод у фі­лософії права Регеля спирається на діалектику в її спеку­лятивно-ідеалістичній формі, метод визначає характер предмета дослідження і, власне, не досліджує об'єкт, а констатує, створює його, предмет дослідження зводиться до становлення понятійного апарату методу. Тотожність предмета і методу (від вихідного моменту до розгортання в цілісну систему) філософії права Регеля означає рівність їхнього понятійного змісту.

Специфіка взаємодії діалектики політико-правової сфери та філософії права Регеля виявляється неоднознач­не. Те, що Регель визначав як сходинку об'єктивного духу, розглядається як особлива сфера зі своєю сутністю і зміс­том. Через це логіко-гносеологічна сутність понять і зако­номірностей їхнього руху під час дослідження права, дер­жави, політики неминуче трансформується і набуває ін­ших, нових характеристик, обумовлених своєрідністю дос­ліджуваного матеріалу, специфічним змістом і власною логікою предмета розгляду.

Очевидно, що без подібної трансформації, яка додає щось нове, специфічне до "духу логіки", без своєрідної "політизації" логіки філософія права Регеля становила б інтерес хіба що для логіки, але не для наук про державу, право, політику. Все дослідження Регеля, в основі якого — діалектико-логічна конструкція світу об'єктивного духу (розвиток ідеї права, розгортання поняття права у світ права), супроводжується перетворенням, "наповненням" понятійного апарату діалектичного дослідження соціаль­но-політичним та етичним змістом.

Регель Г.-В.-Ф. Философия права. — С. 250. 2 Там само. - С. 304.

Регель розрізняв філософське і прикладне (практичне) поняття права, чого, на жаль, не робить більшість сучасних авторів.

Прикладне поняття права є необхідним для практичної юриспруденції, але не цікавить філософію. Філософське поняття Гегель називав "ідеєю права". "Ідея права, — писав він, — є свобода". Вихідний пункт права — воля, яка само­стійна тому, що свобода є сутністю і призначенням права. Систему права Гегель визначав як "царство суттєвої сво­боди". Ще Локк і Монтеск'є надавали здійсненню свободи виключного значення, підкреслюючи, що це, передусім, не анархія, не сваволя, а дотримання законів: без законів не може бути свободи. Гегель підвів під таке розуміння свободи філософську базу. Для нього свобода — "усвідом­лена необхідність". Значить, він допускав і "несвободу", підкорення законам природи і суспільства. Таке підкорен­ня робить вільним тільки його добровільність. За філософ­ським визначенням: "Ідея права — це свобода" приховано просту думку: право визначає розумну свободу людини (особи), яка обмежується такою ж свободою інших людей (осіб). Ця думка, безперечно, є продовженням ідей кантів­ського розуміння права, що його Гегель у "Філософії пра­ва" справедливо називав загальноприйнятним.

Визначення меж свободи і несвободи — ось що таке право. У розвинених правових системах ці межі встанов­люються детальною регламентацією всіх аспектів діяльнос­ті; у нерозвинених — відсутність детального розроблення деякою мірою компенсується загальним правилом: "будь індивідуальністю, особистістю і поважай інших у такій са­мій якості".

Людська свобода — результат тривалої роботи духу. Людина не народжується вільною, як уважав Руссо; вона, за Гегелем, є вільною за своєю духовною сутністю. Вільна людина і справедливі закони формуються в процесі довго­го соціально-історичного розвитку, в становленні якого людина створює свій світ свободи, права і держави і себе як повноправну, вільну істоту.

Поняття свободи й закону та вихідний момент об'єк­тивного духу сформувалися в надрах розвитку об'єктивно­го духу. Розум, що на ньому базується закон, реалізує себе як волю. "Хоча, — зазначив філософ, — пересічна людина бачить свободу в можливості не звертати уваги на існуючі

закони, чинити довільно, але саме в цьому і криється при­чина несвободи"¹.

Цікавим видається бачення Регелем абстрактного пра­ва. "Абстрактне право, — зауважив він, — є першим ета­пом у русі поняття права від абстрактного до конкретного. Поняття права поки що абстрактне. Людина тут виступає в ролі цілком абстрактного і вільного "я"².

Абстрактне право — це усвідомлення правоздатності. На цій стадії закон іще не виявив себе, його еквівалентом є лише формальний правовий заповіт.

Що ж тоді є законом у розумінні Регеля? "Закон — це загальне визначення, яке повинно бути застосоване до конкретного окремого випадку. В законах і відправі правосуддя є один суттєвий момент, який містить випад­ковість. Виступити проти неї означало б задекларувати абстракцію"³.

"Зобов'язання стосовно до інших криють у собі з боку права правосвідомість, — підкреслював мислитель, — необхідність того, щоб закони були доведені до загального відома. Закони можуть утворюватися лише після того, як люди створили для себе багатогранні потреби і набуття цих потреб переплелось із задоволенням"⁴.

Отже, закон, згідно з теорією Регеля, є вираженням права в собі, тобто закон є позитивним буттям свободи.

"Розвішувати закони так високо, щоб їх не міг прочи­тати жоден громадянин, як це робив тиран Діонісій, або ж поховати їх в апараті наукових збірників, та ще й записати недоступною для більшості мовою — тоді значення законів стає доступним лише тим, хто володіє спеціальною підго­товкою, — все це однаково неправомірно. Такі правителі, як Юстиніан, який дав своєму народові збірники законів у вигляді упорядкованих кодексів, не тільки стали великими благодійниками народу, який вихваляв їх, а й здійснювали великий акт справедливості. Стан юристів, які володіють особливим знанням законів, вважають часто ці знання сво­єю монополією, до якої всім іншим не слід втручатися...

¹ Гегель Г.-В.-Ф. Феноменология духа. - М., 1972. - Т. 2. - С. 401.

² Нерсесянц В. С. Гегель. - М., 1979. - С. 31.

³ Гегеяь Г.-В.-Ф. Фшюсофия права. - С. 252.

⁴ Там само. - С. 230.

Право, закон стосується свободи — найнеобхіднішого і найсвятішого, що є у людини, і вона повинна це знати"¹.

Поряд з "ідеєю права" існує й поняття позитивного права, тобто права, яке діє в тій чи тій країні (прикладне поняття). Гегель називав дві ознаки позитивного права. Під формальним кутом зору правило поведінки перетворюєть­ся в норму права лише тоді, коли воно визнане державою і відповідно охороняється його могутністю. А зміст права визначається своєрідністю національного характеру, духом народу (як у Монтеск'є і Савіньї) та рівнем його історич­ного розвитку. Гегель виявив соціально-історичну обумов­леність позитивного права. Законодавець не може керува­тися власною сваволею. Хоча він начебто і встановлює нор­ми права, насправді ж він лише фіксує те, що визріло в суспільстві. Право і закон — не синоніми. Закон — оформ­лення права, яке надає нормі загальності й визначеності. У цьому — перевага закону перед звичаєм і судовим рішен­ням. З-поміж витоків права Гегель віддав перевагу саме законові як найбільш сучасній і ясній формі. Це ставить законодавство і кодифікацію вище від захопленості серед­ньовічними звичаями та англійською системою прецедент-ного права.

Розуміння співвідношення права й закону у Гегеля не збі­гається з традиційним для мислителів XVII—XVIII ст. про­тиставленням природного і позитивного права. У більшості з них природне право асоціювалося з ідеалом, вічними принципами справедливості. Для Гегеля ж важливою була закономірність, історична обумовленість права. Він не захоплювався перевіркою закону на предмет його відповідності праву, керуючись знаменитою формулою Г. Греція: правом у повному розумінні слова є лише при­родне право. У Гегеля ідея можливого незбігу права й закону ніякого стосунку до прикладного поняття права не мала.

Право й закон у Гегеля різняться, але не протиставля­ються, хоча суперечності між ними в історичній дійсності не виключені. Цей зв'язок можна було б виразити універ­сальною гегелівською формулою: "Все дійсне — розумне, все розумне — дійсне". Закон повинен бути виразом права,

¹ Гегель Г-В.-Ф Фшюсофия права. — С. 252—253.

яке історично склалось; якщо він відступає від розумного, необхідні зміни.

Крім "ідеї права" і позитивного права, Гегель вирізняв ще й "особливе право". Так він називав ступені або форми розвитку ідеї свободи в рамках "об'єктивного духу". До "особливого права" відносять абстрактне право, мораль, сім'ю, громадянське суспільство, державу. Вони не засту­пають одне одного історично, а співіснують, причому нижчі форми "особливого права" (найнижча з них — абст­рактне право) підкоряються вищим. Ієрархічну систему (Гегель розглядав її як перехід від абстрактного до кон­кретного) завершує право держави. Над ним стоїть лише світовий дух, або розум.

У галузі філософії права діалектичний метод розгорта­ється в систему теоретичних конструкцій, за допомогою яких обґрунтовуються певні політико-правові погляди. Для самого Регеля конкретно-історичний і теоретичний еле­менти структури політичного змісту "Філософії права" знаходилися в нерозривній тотожності, себто застосуван­ня понятійного апарату діалектики було тотожне розвит­кові та вираженню певної соціальної та політико-правової позиції. Одначе для сутності справи — розуміння й тлума­чення проблем особистості, суспільства, держави, права, свободи — спосіб підходу далеко не байдужий, що відкри­вається в додатковому (до конкретно-історичних поглядів) політичному та етичному значенні гегелівських теоретич­них конструкцій та можливих звідси висновків.

Специфіка політико-правового змісту доктрини Регеля обумовлена його трактуванням діалектики у сфері розгор­тання об'єктивного духу. Сам Гегель, кажучи про своєрід­ність власного філософського розгляду проблеми права і держави, у "Філософії права" акцентував на теоретико-концептуальному аспекті свого політико-правового вчен­ня. "Мислячи ідею держави, — підкреслював він, — необ­хідно мати на увазі не особливі держави, не особливі ін­ститути, а ідею для себе, цього дійсного Бога".

У "Філософії права" виразно простежується як поня­тійний апарат, що попервах уявляється політичне ней­тральним, дедалі більше виповнюється політико-етичним змістом, який позначує певну політичну та етичну позицію. Поняття права самопоглиблюється та рухається від абст­рактного до найвищого, тобто до конкретно-істинного.

Вчення Регеля помітно вплинуло на подальшу^історію філософсько-правової думки. Це було наочно продемонст­ровано в історії гегельянства і тлумаченні гегелівського вчення з різних ідейно-теоретичних позицій.

Можна з упевненістю стверджувати, що Регель спро­мігся створити теорію розвитку держави і права, яка скон­центрувала в собі все найкраще, що було напрацьовано в цій галузі науки до нього. Він був продовжувачем найкра­щих традицій школи природного права, ідей правової держави.

У класичній німецькій філософії права кожному з її основоположників належить своя, осібна роль у створенні особливої концептуальної моделі права, а саме:

• Кант сформулював засноване на ідеях Платона визна­чення права, розглянув це поняття в системі філософських універсалій. Наголосив на моральній автономії особистості в контексті цілісного вчення про людську свободу крізь призму верховенства моралі, де пріоритет надавався інди­відуальному, конкретній особистості;

• Фіхте зруйнував стереотипи суспільного договору, пов'язавши проблему походження права з розвитком само­свідомості. Це дозволило вивести загальні основи права з фундаментальних умов існування людини як вільного суб'єкта, наділеного волею і мисленням;

• Регель створив універсальну методологію, засновану на ідеї саморозвитку права в єдності з його інституціональ-но-предметними та духовними проявами. Об'єднав в одно­му контексті право і свободу, де пріоритет надавався за­гальному — індивідуальну долю людини Регель приніс у жертву загальному. Мислитель завдяки власним логічним судженням дійшов висновку про зверхність держави над особистістю, як загального і цілого над окремим і одиничним.

§ 4. Критична філософія права К. Маркса і Ф. Енгельса

Судження про теоретичну спадщину К. Маркса (1818—1883) і Ф. Енгельса (1820—1895) в наші дні є надзвичайно суперечливими. Діапазон оцінок тут ра­дикально протилежний: від оголошення марксистських по-

ложень недосяжною вершиною наукової думки до повного категоричного заперечення і несприйняття. Безперечно, порівняно з суспільством минулого століття, відносини якого аналізував К. Маркс, суспільство кінця XX ст. стало зовсім іншим: невпізнанно, корінним чином змінилися сус­пільне буття, свідомість і культура, величезний крок упе­ред зробили наука і техніка. І все ж ігнорувати окремі ідеї К. Маркса і Ф. Енгельса не варто.

Виникнення марксизму мало соціально-економічні та ідейно-теоретичні передумови: крах феодалізму та бурхли­вий розвиток капіталізму в країнах Західної Європи й Пів­нічної Америки; супроводження зміни формацій револю­ційними потрясіннями; обумовлений капіталізмом гігант­ський розвиток продуктивних сил; виступ на політичну арену у зв'язку з розвитком фабричного виробництва двох основних класів — буржуазії та робітників.

Ідейними попередниками марксизму були представни­ки німецької класичної філософії (Регель, Фейєрбах), ан­глійської класичної політекономії (Сміт, Рікардо) та фран­цузького утопічного соціалізму (Сен-Сімон, Фур'є).

Навіть побіжне ознайомлення з марксизмом змушує погодитися з твердженням Леніна, що це вчення відлите з цільного шматка сталі. "Науковий соціалізм" та більшо­вицький (ленінський чи сталінський) тоталітаризм — логіч­ний соціально-політичний наслідок діалектичного матеріа­лізму. Такий висновок іще раз підтвердив О. Яковлєв, ко­лишній "архітектор перебудови", який у своїй книжці "Предисловие. Обвал. Послесловие" (1992 р.)¹ обгрунтував хибність марксистських теоретико-методологічних засад.

Якщо економічні ідеї "єдино правильного вчення" вики­нуто за борт корабля сучасності, а соціально-політичні не витримують змагання в умовах плюралізму, то філо­софсько-правові демонструють живучість, хоч інколи без згадки про їхніх авторів. І нічого дивного в цьому нема — адже впродовж кількох десятиріч у нашій вищій школі па­нувала "єдино вірна" філософія.

Водночас необхідно підкреслити, що у сфері філософії права Маркс, сильно поступаючись тому ж Гегелю, чию діалектику він так безцеремонно використав, причому, як буде зазначено нижче, не розуміючи її, удавався до спеку-

Подальше цитування О Яковлєва за цією книгою

лятивного мислення. І все ж, хоча в наміри К. /Маркса не входило створення філософії права як наукової дис­ципліни, його можна віднести до помітних у цій галузі постатей.

Свою критику філософії права Маркс будував на ши­рокому онтологічному підході. Він відкидав не тільки суб'єктивний ідеалізм, а й дуалізм із його розділенням духу й матерії, цінності й дійсності, досвідного знання і "речей у собі". Від визначення суспільного розвитку ідеальною спонукальною силою та примату ролі особистості в історії він перейшов, розвиваючи основний принцип матеріалізму, до визначення первинності суспільного буття (матеріаль­них економічних відносин, відносин власності) щодо сус­пільної свідомості, обгрунтування ролі народних мас як головного суб'єкта суспільно-історичного творення. Згідно з ученням К. Маркса, сутність розмаїтих суспільних відно­син між людьми зумовлена відносинами власності, що від­повідають певному рівневі розвитку виробництва та його продуктивних сил.

Абсолютизація суперечностей капіталістичного сус­пільства логічно вела до висновку про його неминучу заги­бель у недалекому майбутньому. Маркс не допускав полі­тичного консенсусу як норми соціального буття і наголо­шував на класовій боротьбі. Він квапився робити висновки без достатніх підстав. Так було після Червневого повстан­ня робітників Парижа, так було після Паризької комуни 1871 р. Схильність до узагальнень без достатніх підстав, вказує О. Яковлєв, "... позначилась і на теорії революції, і на філософії історії, і, зрештою, на характері вихідної дослідницької парадигми".

Не прогнозуючи розвитку європейської цивілізації в середині XX ст., Маркс зробив висновок про неминучу кризу, саморозпад усіх традиційних інститутів, що склали­ся віками. На його думку, процес ентропії, розпаду мав охопити всі сфери суспільства і підготувати грунт для комунізму.

За Марксом і Енгельсом, комунізм є історично та еко­номічно неминучим наслідком закономірної загибелі бур­жуазної формації, яка вичерпала свої можливості. Перехід до комунізму відбувається у формі революції, насильниць­кого скинення панування буржуазії, встановлення дикта­тури пролетаріату. Основа політичної теорії марксизму —

г

історичний матеріалізм (як теорія зміни суспільно-еконо-' мічних формацій) і визнання класової боротьби рушійною силою в історії. Причина розвитку — антагонізм, істо­рія — це боротьба класів. Звідси специфічне, хоч і сперте на глибинні історичні традиції (софіст Фрасимах із "Дер­жави" Платона, Т. Мор, Ж.-Ж. Руссо та ін.), розуміння держави як знаряддя класового панування. Для лібералів держава — єдино можливий спосіб організації влади в сус­пільстві, здійснення загального блага. Для анархістів дер­жава — абсолютне зло, апарат панування й підкорення; його необхідно знищити. Маркс і Енгельс також виступали в ідеалі за бездержавне суспільство. Але вони дали чітку соціальну характеристику цій машині придушення: вона захищає інтереси панівного класу. Щоб прийти до бездер­жавного суспільства, на їхню думку, необхідно передовсім замінити панування буржуазії диктатурою пролетаріату. Пролетарська держава, виконавши місію знищення експлу­атації через усуспільнення основних засобів виробництва, стане непотрібною і відімре.

Проте "висновки" Маркса про одночасність революції в основних розвинених європейських країнах, про абсо­лютне і відносне зубожіння пролетаріату, який з розвит­ком промислового виробництва стане більшістю нації (!), про "загнивання капіталізму" і неможливість забезпечити в ньому соціальні гарантії життя, про ліквідацію "влас­ницького свинства", про подолання різнорідності праці, про перенесення в аграрну сферу методів організації праці на великих промислових підприємствах, про долю закону вартості та безтоварну утопію, про існування сім'ї, приват­ної власності, громадянського суспільства тощо не знайш­ли підтвердження. Історія спростувала основне економічне "відкриття" Маркса, що його він називав "законом тенден­ції норми прибутку до зменшення", з яким пов'язувалася загибель капіталізму. О. Яковлєв зазначив, що "... помил­ковість стількох прогнозів не могла бути наслідком істин­ності вихідних посилань, бездоганності сформульованих економічних законів".

Однією з причин, що зумовили катастрофічну поразку передбачень Маркса, були трактування ним категорії су­перечності й діалектичного закону заперечення. Для Марк­са всі суперечності були антагонізмами, яким властиві, з одного боку, перехід сторін у свою протилежність, а з

іншого — їхнє взаємопроникнення. На прикладі супереч­ності між пролетаріатом і приватною власністю він проти­ставляв приватного власника як консервативну сторону пролетареві як руйнівній силі, бо перший намагається збе­регти антагонізм, а другий — знищити його.

Знову, як спостеріг О. Яковлєв, "історія не погодилася з Марксом". Про якусь випадковість годі й казати. Адже за часів Маркса існували, крім робітників і селян, дрібні буржуа, ремісники, торгівці, люди вільних професій. "Ос­новоположник наукового соціалізму" їх не помічав, як і того, що господар і трудівник можуть поєднуватись в одній особі. Він просто відкидав усе, що не відповідало його постулатам.

Тільки на тлі загальної філософської системи К. Марк­са стають зрозумілими причини його розмежування з по­передньою правовою філософією. Він досить критично ставився до своїх учителів із юридичного факультету в Берліні, незалежно від того, належали вони до історичної школи чи були прихильниками вчення Регеля, пропагували ліберальний індивідуалізм, суспільний договір чи правову власність.

К. Маркс піддав критиці прихильників протилежних шкіл — соціалізму, соціал-утопізму, прудонізму. На його думку, всі теорії права " прикрашали" державний лад, "об­слуговували" владу. Право — це не "буття в собі", закри­тий світ норм, воно може бути зрозуміле тільки як функція суспільства; помилково розглядати право незалежно від соціальних сил, які виповнюють право змістом; право не може бути зрозумілим у відриві від соціальних відно­син, від боротьби людей з природою і, відповідно, від еко­номічних відносин; для К. Маркса економіка — ключ до розуміння анатомії суспільства, а соціологія, історія, філо­софія права — зовсім не самостійні дисципліни, а елементи єдиної науки. На думку К. Маркса, право — частина історії економіки; економіка — причина розвитку права. Так са­мо, як змінюється природа людини, суспільство, принцип справедливості, право теж змінюється. У своїх досліджен­нях первісного суспільства К. Маркс і Ф. Енгельс зверта­лися до примітивних спільностей, де право не існувало; вони зв'язували появу права з поділом праці, сімейною і приватною власністю, з необхідністю закріплення права рабовласницької власності, його змінами за феодалізму.

Сучасне право Маркс досліджував у зв'язку з відносинами товарообміну, які виходили за межі міст і досягали загаль­ного розвитку в буржуазному суспільстві. Первинна функ­ція буржуазного права полягає в закріпленні приватно­власницьких відносин; із розвитком найманої праці право виконує іншу функцію, стає засобом капіталістичної екс­плуатації; у цьому значенні право "виражає інтереси панів­ного класу"; приховано, а водночас — не менш реально, ніж за рабства, право стає інструментом владного впливу, набуває форму статуту, стає легітимним засобом держав­ної влади, яка залежить від економічно панівного класу. В суспільстві розвиненого капіталізму право у вигляді вста­новлених норм сприймається автономною сферою, його зв'язок з економікою "приховується" апологетами бур­жуазного ладу.

Спираючись на економічну думку свого часу, К. Маркс спробував осягнути сенс історії; у капіталістичному сус­пільстві технічні інновації перестають бути інтересом ок­ремих індивідів, які поступаються місцем гігантським ком­паніям, що прагнуть зайняти монопольне положення на конкурентному ринку; поглиблюються антагонізми сус­пільства, і в ситуації кризи перевиробництва традиційна ліберальна система права не виправдовує себе. З позицій класового підходу К. Маркс передбачав зникнення права в майбутньому суспільстві: після захоплення влади пролета­ріатом і усунення передумов появи права приватновлас­ницького виробництва і вільного товарообміну — і закріп­ленням економіки, яка централізовано планується, зника­ють класові конфлікти, світ надалі не матиме потреби у праві та його виправданні. Суспільство, сподівався Ф. Ен­гельс, випровадить державу разом із правом до "музею старожитностей, разом із прялкою та бронзовою соки­рою". Хоча К. Маркс припускав відмирання права в "най­ближчому майбутньому", він передбачав необхідність пе­рехідного періоду "диктатури пролетаріату", в якому дер­жава і право зберігаються для забезпечення соціалістично­го розподілу матеріальних благ.

До права у К. Маркса і Ф. Енгельса той самий методо­логічний підхід, що й до розуміння держави: право завжди виражає державну волю класу або класів, які тримають у руках державну владу. Підносячи свою волю до закону і роблячи її завдяки цьому загальнообов'язковою, панівні

класи забезпечують бажане для них регулювання суспіль­них відносин, захист своїх класових інтересів. Зміст цієї волі, установлених державою правових норм не є довіль­ним. Він визначається матеріальними умовами життя панів­ного класу — економічним ладом суспільства, характером виробничих відносин, співвідношенням класових сил ("Ма­ніфест комуністичної партії", 1848 р.).

Розглядаючи право як форму виробничих відносин, Маркс підкреслював, що воно в змозі підкорити собі пер­винні виробничі зв'язки. Буржуазне право, за Марксом, абстрагується від особистості. Оцінюючи традиційні уяв­лення про право як відносини рівності, Маркс писав, що в умовах буржуазного ладу це — фікція. Рівність — фор­мальна. Реальної свободи нема, відсутність приватної влас­ності позбавляє свободи і рівності.

К. Маркс і Ф. Енгельс сформулювали класичний прин­цип того, що вільний розвиток кожної особи є умовою вільного розвитку всього суспільства. Так сталося, що ідеї Маркса коментувалися більшовизмом у спотвореному ви­гляді, тому головне зараз — не відкидати цілком це вчення, а "... очистити ідеї К. Маркса від більшовизму"¹. Про необ­хідність переосмислення вчення К. Маркса і Ф. Енгельса висловлюються вельми авторитетні філософи та правники Заходу. Це явище відновлення інтересу до деяких ідей К. Маркса і Ф. Енгельса дістало назву "ренесанс Маркса".

§ 5. Філософсько-правове вчення Ієремії Бентама. Філософсько-правові погляди Джона-Стюарта Мілля

Ієремія Бентам (1748—1832) — англійський юрист, філософ, засновник філософської течії утилітаризму (від лат. иІШІаз — користь).

Дуже цінним джерелом з'ясування філософсько-право­вої позиції Бентама є його передмова до "Вступу до основ моральності й законодавства". Велике й грандіозне завдан­ня поставив перед собою Бентам — створити нову систему права, де право розуміється як установлена законом мож-

Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму. Що далі? — К., 1996.

г

ливість і гарантія дозволених дій. Устремління філософа було звернено насамперед до законодавців. Він пропонував керуватися людськими вчинками на наукових засадах із тією метою, щоб у суспільстві якомога більше громадян досягли щастя. Ця мета повинна стати метою законотвор-ця. Водночас Бентам проголосив єдиною метою і стимулом законотворця принцип загальної вигоди.

На думку мислителя, людина — істота егоїстична, що такою вона є за своєю природою, і іншою бути не може. Кожна людина сама собі найближча й найдорожча істота. Виходячи з цього, вирішити проблему "загального блага" можна лише тоді, коли людина в питаннях моралі буде не сліпим рабом пристрастей, а істотою, яка порівнює та зіставляє свої вчинки з діями інших людей. На думку Бен-тама, більшість людей на це не здатні, а тому потрібен зовнішній вплив законодавця — людини, яка бачить зв'язок індивідуального та суспільного блага. Законода­вець способом заохочень чи покарань повинен штучно створити гармонію загального і приватного блага в тих випадках, коли ця гармонія не може виникнути природно. Тобто законодавець завжди має дивитися на людину як на істоту вузькоегоїстичну. Отже, мислитель визнавав ко­ристь головною метою мораліста й законодавця, а завдан­ням держави — забезпечення користі індивіда.

Дата добавления: 2015-05-22